Борисфен Інтел

Еволюція ставлення Заходу до порушень Росією норм міжнародного права

7 червня 2018
<p>Еволюція ставлення Заходу до порушень Росією норм міжнародного права</p>

Від імітацій та поступок до реальних рішень і дій

З наближенням чергових самітів Європейського Союзу та НАТО в липні ц. р., які включатимуть розгляд планів подальшого стримування Росії, досить цікавим питанням постає еволюція ставлення Заходу до порушень Москвою норм міжнародного права. Тим більше, що згадана проблема безпосередньо впливає на інтереси України в контексті перспектив підтримки США та ЄС нашої держави у її протистоянні з Росією.

Так, нехтування Кремлем нормами міжнародного права як у внутрішній, так і зовнішній політиці країни, завжди залишалось одним із проблемних аспектів у відносинах між Заходом та СРСР, а потім і Російською Федерацією. Разом з тим, конкретна реакція західних країн та міжнародних організацій на такі дії Москви мала і зберігає досить неоднозначний характер та залежить від особливостей воєнно-політичної ситуації в світі і взаємних інтересів сторін.

…Нехтування Кремлем нормами міжнародного права завжди залишалось одним із проблемних аспектів у відносинах між Заходом та СРСР, а потім і Російською Федерацією…

Зокрема, репресивна політика більшовицької влади Радянської Росії проти власного народу, а також втручання у внутрішні справи інших держав у рамках реалізації ідей «світової революції», засуджувалися Заходом ще у 20–30-і роки минулого століття. Наслідком цього стала фактична міжнародна ізоляція Радянської Росії, а потім і СРСР з боку США та Європи, а також підтримка ними Польщі під час радянсько-польських війн 1918–1920-х років. Однак, економічна депресія в США та загострення економічних проблем в Європі після Першої світової війни змусили їх відмовитись від протистояння з Радянським Союзом та розпочати активне співробітництво з ним у політичній та торговельно-економічній сферах.

Стосунки між Заходом та СРСР набули чергового загострення в 1939 році після нападу Радянського Союзу на Фінляндію. В зв’язку з агресією Москви проти суверенної держави, що стало прямим порушенням норм міжнародного права, за ініціативою Аргентини, яка була підтримана Великобританією та Францією, СРСР був виключений із Ліги націй — по суті, попередника ООН. Але, окрім введення деяких обмежень на торгівлю з Радянським Союзом та надання моральної підтримки Фінляндії, західні країни та міжнародні організації так і не зробили жодних реальних кроків зі здійснення тиску на Москву.

…Репресивна політика більшовицької Радянської Росії, а також втручання у внутрішні справи інших держав засуджувалися Заходом ще у 1920–1930 роках…

Причиною цього знову ж таки стала зацікавленість Заходу у збереженні торговельно-економічного співробітництва із СРСР. Крім того, незважаючи на обурення Лондона та Парижу діями Москви проти Фінляндії, вони не пішли на конфронтацію з нею, що могло підштовхнути Радянський Союз до об’єднання з гітлерівською Німеччиною на антибританській та антифранцузькій основі. В умовах тогочасної дружби між СРСР і Німеччиною (в особливості, після підписання пакту Молотова-Ріббентропа) подібні перспективи могли стати цілковитою реальністю.

В подальшому, з початком Другої світової війни проблема порушення Москвою норм міжнародного права взагалі втратила актуальність для Заходу в зв’язку зі спільними діями сторін проти Німеччини.

 

Відносини між Заходом та Росією набули принципових змін після Другої світової війни, що стало наслідком виникнення нової геополітичної ситуації в світі. Насамперед це стосувалось виходу США на якісно новий рівень найбільш потужної держави у світі та фактичного встановлення ними контролю над Західною Європою, що було використано Вашингтоном для початку активної боротьби за світове лідерство. У свою чергу, СРСР також суттєво зміцнив свої міжнародні позиції, що надало можливість Москві активізувати зовнішню експансію з метою розширення сфери впливу в світі на підґрунті ідей побудови т. зв. Східного блоку або Соціалістичного табору.

…Гостре протистояння між США та СРСР у формі «холодної» війни супроводжувалося активним суперництвом двох країн у політичній, ідеологічній, військовій, економічній та інших сферах…

Все це об’єктивно призвело до виникнення гострого протистояння між США та СРСР у формі «холодної» війни, яка супроводжувалася активним суперництвом двох країн (а по суті, двох геополітичних систем) у політичній, ідеологічній, військовій, економічній та інших сферах. При цьому, якщо США в основному реалізовували свої зовнішньополітичні інтереси економічними методами, то СРСР, як і в 20–30-і роки, — шляхом підривної діяльності та нав’язування комуністичних ідей іншим країнам. Такими ж докорінно різними були і принципи внутрішньої політики двох країн, в т. ч. — розвиток демократії в США та посилення тоталітаризму в Радянському Союзі.

За таких обставин саме звинувачення на адресу Москви у порушеннях нею норм міжнародного права (включаючи втручання у внутрішні справи інших країн, провокацію напруженості і конфліктів, а також утиски свобод власних громадян) стали одним із основних ідеологічних інструментів Заходу у проведенні «холодної» війни проти СРСР. Зокрема, такі звинувачення застосовувалися для дискредитації Радянського Союзу на світовій арені, введення різного роду обмежень у торговельно-економічній сфері (насамперед щодо постачання СРСР новітніх технологій та товарів подвійного призначення), а також внесення протестних та антивладних настроїв у радянське суспільство.

…Звинувачення на адресу Москви у порушеннях нею норм міжнародного права стали одним із основних ідеологічних інструментів Заходу у проведенні «холодної» війни проти СРСР…

В цьому зв’язку тиск Заходу на Москву з питань порушення нею норм міжнародного права набував періодичного посилення на фоні різного роду резонансних подій, що зачіпали як радянські, так і західні інтереси. У післявоєнний період основними з них стали блокада Радянським Союзом Західного Берліну у 1948–1949 роках, силові придушення повстань в Угорщині в 1956 році та в Чехословаччині в 1968 році, введення радянських військ до Афганістану в 1979 році, а також утиски дисидентів та євреїв у 60–70-і роки.

В той же час кроки США та Європи зі здійснення впливу на Москву не мали рішучого характеру, що дозволяло СРСР не тільки продовжувати свою зовнішню експансію, але і фактично зайняти панівне положення на європейському енергетичному ринку. І лише падіння світових цін на енергоносії та критичне загострення проблем радянської економіки, яка не витримала гонки озброєнь, стали тими чинниками, які реально змінили політику Кремля, а в подальшому призвели до розпаду Східного блоку та самого Радянського Союзу.

При цьому вимоги Заходу до Москви щодо дотримання нею норм міжнародного права стали лише каталізатором таких змін в умовах гострої потреби СРСР у західних кредитах та інвестиціях. Саме з огляду на нагальність таких потреб наприкінці 1980-х років керівництво Радянського Союзу і було змушено надати згоду на розпуск Східного блоку, об’єднання Німеччини, виведення радянських військ з країн Центрально-Східної Європи, а також оголосити т. зв. «перебудову» в СРСР, яка передбачала всебічну демократизацію країни.

                                                                                                          

…Ні США, ні Євросоюз, ні інші міжнародні організації жодним чином не зреагували на дії Москви з провокування та розпалювання збройних конфліктів у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії та Нагірному Карабасі на початку 1990-х років…

Такий же суперечливий характер мала реакція Заходу на факти порушення Москвою норм міжнародного права після розпаду Радянського Союзу. Так, ні США, ні Євросоюз, ні інші міжнародні організації жодним чином не зреагували на дії Москви з провокування та розпалювання збройних конфліктів у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії та Нагірному Карабасі на початку 1990-х років.

Все це стало результатом тодішніх поглядів США та Європи щодо доцільності збереження пострадянського простору у сфері впливу Москви, а також бажання західних країн отримати доступ до природних ресурсів Росії, що і визначало їх лояльність до неї. Внаслідок економічних інтересів західного бізнесу, по суті без жодних реальних наслідків залишився і перехід Кремля до відвертої неоімперської політики з початку 2000-х років, що також супроводжувалося нехтуванням ним норм міжнародного права.

В першу чергу це стосувалося претензій Москви на право визначати зовнішню політику країн колишнього СРСР та втручатися у їх внутрішні справи, що напряму суперечило ключовим положенням Статуту ООН. Повністю суперечили нормам міжнародного права також і методи дій Москви з реалізації її претензій, які включали недопущення вступу України, Грузії та Молдови в НАТО і ЄС. Зокрема, одним із таких методів стала організація Кремлем «газових» війн проти України та ЄС зимою 2005–2006 та 2008–2009 років, що засвідчило нехтування Росією як своїми зобов’язаннями в рамках двосторонніх угод, так і положеннями міжнародного законодавства.

…Поступки Заходу у 2008 році були сприйняті Кремлем, як «карт-бланш» у реалізації його інтересів на пострадянському просторі…

Разом з тим Захід знову обмежився лише критикою Росії без застосування будь яких дієвих важелів впливу на неї. Більш того, західні країни та міжнародні організації пішли на відкриті поступки Москви в плані відмови від надання Україні та Грузії статусів учасників програми НАТО «План дій щодо членства». Така позиція Заходу була сприйнята Кремлем, як «карт-бланш» у реалізації його інтересів на пострадянському просторі.

Чергові кроки Москви у цьому напрямі не змусили себе чекати. Вже в серпні 2008 року Росія здійснила військове вторгнення до Грузії під приводом захисту населення Південної Осетії. І лише це змусило Захід все ж таки «відкрити очі» на політику Кремля та загрози з його боку. Так, США, НАТО та ЄС виступили з різким засудженням дій Російської Федерації та оголосили про введення низки обмежень щодо неї (зокрема, призупинення військового та військово-технічного співробітництва).

…«Перезавантаження» відносин з Росією на початку 2009 року «розв’язало руки» Москві для подальших безконтрольних дій на пострадянському просторі…

Однак, незважаючи на невиконання Москвою положень мирного плану Медведєва-Саркозі (був прийнятий 12 серпня 2008 року і передбачав відведення російських військ за лінію, яка передувала початку бойових дій), Захід знову відмовився від застосування реальних економічних санкцій проти Росії. А на початку 2009 року новообраний (на той час) президент США Б. Обама взагалі оголосив про «перезавантаження» відносин з Росією, пояснивши це необхідністю відновлення співробітництва сторін в умовах світової фінансово-економічної кризи. Тим самим Москві були «розв’язані руки» для подальших безконтрольних дій на пострадянському просторі.

 

Наслідком цього і стала збройна агресія Росії проти України, яка була розпочата Москвою в лютому 2014 року всупереч всім нормам міжнародного права та призвела до порушення всієї системи міжнародної безпеки в Європі і світі. Такі дії Кремля були нарешті розцінені США та Європою як пряма загроза їх життєво-важливим інтересам, що і спонукало їх перейти до введення реальних політико-економічних санкцій проти Російської Федерації за анексію Криму та розпалювання конфлікту на Донбасі.

…По мірі вирішення проблем торговельно-економічної та енергетичної залежності Європи від Росії, США та ЄС перейшли до проведення більш жорсткої санкційної політики у відношенні РФ…

Хоча, на початковому етапі вони знову ж таки мали досить обмежений характер, що було пов’язано з неможливістю негайного розриву торговельно-економічних стосунків між західними країнами та Росією, а також залежністю Європи від російських енергоносіїв. При цьому у 2015–2016 роках пролонгація санкцій керівництвом Європейського Союзу викликала жорсткі суперечності в ЄС, які активно розпалювалися Росією через її лобі в Європі (насамперед через представників бізнесових кіл, які мали свої інтереси у нафтогазовому секторі РФ).

В подальшому, по мірі вирішення проблем торговельно-економічної та енергетичної залежності Європи від Росії (в т. ч. за рахунок переорієнтації зв’язків на інші країни та регіони, а також реалізації комплексної програми підвищення енергетичної безпеки ЄС), США та Європейський Союз перейшли до проведення більш жорсткої санкційної політики у відношенні Російської Федерації. Зокрема, в цьому плані найбільш показовий характер мало прийняття США в серпні 2017 року Закону «Про протидію противникам Америки через санкції», який передбачає введення персональних санкцій проти осіб з оточення В. Путіна. Відразу ж після оприлюднення документу він викликав досить неоднозначну реакцію в ЄС оскільки зачіпав інтереси європейських бізнесових кіл, однак у подальшому був фактично підтриманий і керівництвом Європейського Союзу. Водночас з 2017 року ЄС перейшов до автоматичного (практично без обговорення) продовження санкцій проти Росії.

 

…На сьогоднішній день санкційна політика США і ЄС на російському напрямі перейшла від гучних гасел та заяв до планомірної і системної роботи зі стримування неоімперської політики режиму В. Путіна…

З урахуванням наведених обставин, на сьогоднішній день санкційна політика США і ЄС на російському напрямі вийшла на якісно новий рівень в рамках переходу від гучних гасел та заяв до планомірної і системної роботи зі стримування неоімперської політики режиму В. Путіна. При цьому антиросійські санкції набувають послідовного посилення та приносять реальні результати, наносячи суттєві збитки як в цілому російській економіці, так і російським олігархам з оточення В. Путіна.

В той же час зниження рівня новизни даного питання та активності і гостроти його висвітлення у ЗМІ внаслідок появи інших актуальних проблем світового рівня цілеспрямовано трактуються Москвою та сприймаються у європейському і українському експертному середовищі як «втомленість Заходу від України» та готовність відмовитись від санкцій проти Росії.

Все це жодним чином не відповідає дійсності, що засвідчують чергові дії європейських країн з переслідування незаконної діяльності російських олігархів на їх території. Зокрема, проявом цього став арешт швейцарськими банками активів мільярдера В. Вексельберга через санкції з боку США.

 

Втім Москва і надалі нарощуватиме зусилля з підриву єдності США і ЄС щодо проведення санкційної політики у відношенні Росії, в т. ч. за рахунок підкупу західних політиків і бізнесменів, підтримки різного роду маргінальних партій, спроб налагодження відносин із Заходом на підґрунті спільної боротьби з тероризмом, дискредитації України тощо. Саме такі дії Кремля і становлять на сьогодні найбільшу загрозу для нашої держави.

 

URL сторінки http://bintel.com.ua/uk/article/print/blog06_08/