Борисфен Інтел

Четвертий крок Кремля

20 листопада 2017
<p>Четвертий крок Кремля</p>

15 листопада ц. р. президент Російської Федерації В. Путін вперше провів особисті телефонні переговори з очільниками самопроголошених республік на сході України О. Захарченком та І. Плотницьким. Згідно з офіційним повідомленням російської сторони, обговорювались питання обміну полоненими між «ДНР» і «ЛНР» та Україною, що подавалося як «жест доброї волі з боку Москви». Разом з тим, з огляду на особливості розвитку ситуації довкола Росії в зв’язку з тим, що вона продовжує збройну агресію проти України, згадана подія є очевидним черговим сигналом Кремля про можливу зміну його політики в тому чи іншому напрямі.

Попередні з таких сигналів, що подавалися Москвою, вже розглядалися аналітичним центром «Борисфен Інтел». В той же час, останній крок Кремля має принципово інший характер і свідчить про вихід збройного конфлікту на Донбасі на якісно новий рівень державного значення для Росії. Москва підвищує ставки політичної гри, що є показовою тенденцією. В цьому зв’язку виникає природне запитання: що має на меті згаданий крок керівництва РФ і чим він був викликаний?

Цілі Москви досить ясні і включають демонстрацію її провідної ролі у вирішенні конфлікту на Донбасі (внаслідок підпорядкованості їй очільників «ДНР» і «ЛНР»). Виходячи з цього, Росія показує можливість або повернення самопроголошених республік до складу України у тому випадку, якщо Україна та її західні партнери візьмуть до уваги російські інтереси, або визнання «ДНР» і «ЛНР», як це було зроблено стосовно Абхазії та Південної Осетії. Цілком зрозумілими є і наміри В. Путіна покращити свою міжнародну репутацію за рахунок сприяння вирішенню проблеми звільнення заручників.

Втім, всі ці московські варіанти були відомі і так, без їх демонстрації на вищому державному рівні, а тим більше у такий принизливий спосіб як прямі переговори президента РФ з терористами. Що ж спонукало його до цього? Те ж, що і завжди, а саме: непоступливість позицій США та холодний прагматизм Китаю, що переслідує винятково власні інтереси у стосунках із Росією. Свідченнями цього стали цілком прогнозовані провали «гросмейстера» В. Путіна на політичній «шаховій дошці», що сталися останнім часом.

Насамперед це стосується відмови президента США Д. Трампа від повноцінної зустрічі з В. Путіним на полях саміту АТЕС 10–11 листопада ц. р. у В’єтнамі, яка мала принципово важливе значення для Москви з точки зору можливості зближення з Вашингтоном. Тим самим не справдилися і сподівання оточення В. Путіна на можливість уникнення загрози їх західним активам внаслідок запровадження нових санкцій з боку США. Незмінність американської позиції стосовно збройної агресії Росії проти України була підтверджена і спеціальним представником США по Україні К. Волкером під час його зустрічі з радником президента РФ В. Сурковим 13 листопада ц. р. у Белграді. Всупереч ствердженням окремих українських політиків та експертів, він не підтримав принципи російського підходу до розгортання миротворчої місії ООН на Донбасі і жодним чином не відійшов від американсько-українського плану вирішення даного питання.

Чітка та однозначна позиція Вашингтону щодо Росії була висловлена також директором з питань безпеки та політико-військових справ у Державному департаменті США М. Мерфі. Згідно з його заявою від 18 листопада ц. р., саме керівництво Росії несе відповідальність за невиконання Мінських домовленостей. При цьому М. Мерфі визнав факт продовження Росією збройної агресії проти України, а також підтримав позицію Києва щодо необхідності гарантування безпеки на Донбасі до реалізації політичної частини мирного плану.

Прямим викликом Москві стали і підсумки переговорів президента США Д. Трампа та глави КНР Сі Цзіньпіна 8–10 листопада ц. р. у Пекіні. Лідери двох країн не тільки підтвердили стратегічний характер своїх відносин, що ще раз показало безперспективність сподівань Росії на можливість зближення з Китаєм на антиамериканській основі, але і уклали низку економічних угод, які цілком суперечать російським інтересам.

Все це і спонукало В. Путіна до переговорів з очільниками терористів на Донбасі. Що ж нам очікувати далі? Виходячи з незмінності російських стратегічних планів щодо відновлення свого контролю над Україною, інтересам Москви в найбільш повній мірі відповідає повернення «ДНР» і «ЛНР» до складу Української держави. За рахунок цього зміниться баланс політичних сил в Україні, що підвищить шанси проросійських сил отримати перемогу (або, принаймні, зміцнити свої позиції) під час майбутніх президентських та парламентських виборів. З урахуванням таких перспектив, реально Росії не потрібні ні утримання свого тотального контролю над владою Донбасу, ні присутність російських військ на його території, ні навіть збереження самих самопроголошених республік.

В цьому плані єдиною проблемою для режиму В. Путіна є недопущення «втрати свого обличчя» всередині Росії внаслідок повного провалу його ідеології з побудови «руського світу». З урахуванням наведених обставин, Росія цілком може піти на варіант врегулювання конфлікту на Донбасі, який вже активно лобіюється низкою російських та українських «експертів», і передбачає: на першому етапі — розгортання миротворчих сил ООН на лінії розмежування сторін; на другому — ухвалення Верховною Радою України змін до Конституції щодо децентралізації держави та надання особливих статусів окупованим територіям; на третьому — поширення відповідальності миротворців на всю зону конфлікту та проведення виборів у самопроголошених республіках; на четвертому — передачу під контроль Україні її східного кордону та повернення до її складу «ДНР» і «ЛНР» з новими особливими статусами.

Формально це дозволить реалізувати Мінські домовленості та створити враження, що ситуація на сході України врегульовується. Разом з тим, такі рішення неминуче призведуть до фактичної дезінтеграції України за варіантом Боснії і Герцеговини (БіГ), що саме і має на меті Російська Федерація. Наслідком цього стане «заморожування» конфлікту на Донбасі з загрозою відновлення збройного протистояння, а також реальної небезпеки виникнення нових джерел напруженості та конфліктів в інших регіонах України. Тим самим Україна перетвориться на потужний виток нестабільності для всієї Європи, яким свого часу була колишня Югославія та зараз певною мірою залишається БіГ. Чи потрібно це Україні та Європі?

 

URL сторінки http://bintel.com.ua/uk/article/print/blog11_20/