Борисфен Інтел

Ціна перемоги 2

8 травня 2015
<p>Ціна перемоги 2</p>

Олексій Волович    

ЦІНА ПЕРЕМОГИ (Частина 2)

Великою трагедією для червоноармійців був полон, оскільки переважна більшість радянських військовополонених у німецьких концтаборах загинула. Значною мірою це сталося тому, що Радянський Союз не ратифікував Женевську конвенцію 1929 року з проблем військовополонених і тому німці не мали зобов’язання її дотримуватись. Протягом всієї війни до німецького полону потрапило до 5 млн радянських солдат і офіцерів. Щонайменше 7 млн цивільних радянських громадян («остарбайтерів») були вивезені до Німеччини на роботу. Більше половини з них були українцями. До речі, під час війни НКВС створювало спеціальні табори для перевірки червоноармійців, яким вдалося втекти з полону. Частина з них залишалася в цих таборах, частина була знищена, а решта пішла на фронт у складі штрафних рот та батальйонів.

Людей, які відчули жах німецького полону, сталінська влада вважала зрадниками чи дезертирами. Наприклад, показовою є доля командувача 12-ою армією Київського особливого військового округу генерал-майора П. Понєдєліна. На початку серпня 1941 року, при спробі виходу з оточення в районі села Підвисоке під Уманню, П. Понєдєлін дістав поранення і в непритомному стані потрапив у полон. Німці використовували факт полону радянських генералів в пропагандистських цілях. Вони фотографували їх поруч з німецькими офіцерами і розпускали плітки про їхній перехід на сторону вермахту. Військова колегія Верховного Суду П. Понєдєліна засудила до розстрілу. 29 квітня 1945 року генерал-майор П. Понєдєлін був звільнений американськими військами і переданий радянським представникам. Після п'ятирічного ув'язнення в Лефортовській тюрмі він був ще раз засуджений і розстріляний 25 серпня 1950 року. Таких розправ було чимало.

Мій батько, який у 1943 році був членом підпільної організації ім. К. Ворошилова у м. Кіровограді, розповідав, що якось підпільникам вдалося організувати втечу з німецького концтабору льотчика Хорікова. Його переправили в Чорний ліс до партизан, де він воював до січня 1944 року, коли Кіровоградщину звільнили радянські війська. Хорікова відразу доправили до авіаційного полку, де він, воюючи, збив два німецькі літаки. І був заарештований енкеведістами, щойно вони дізнались про його перебування у німецькому полоні. У підсумку Хоріков відсидів у сталінському таборі 10 років — аж до 1954-го. Зустрічаючись з батьком у 1985 році, Хоріков розповідав, як над ним постійно глузували колишні німецькі поліцаї, які відбували покарання в таборі: «Ну що, сталінський сокіл, віддячив тобі твій Сталін?»…

Згодом і батькові довелося потрапити до німецького концтабору. 10 грудня 1943 року при підході Радянської Армії до міста Кіровограда, він разом з іншими робітниками місцевої електростанції був схоплений німцями і відправлений до концтабору поблизу Кенігсбергу. Там і перебував з січня 1944 до січня 1945 року. Коли радянські війська наблизилися до міста, батькові з групою товаришів вдалося втекти з-під конвою. Після звільнення він був направлений польовим військкоматом у стройову частину на території Польщі. Демобілізували батька у листопаді 1945 року за станом здоров’я. Після війни батько прожив ще 61 рік і написав свої спогади про перебування у німецькому концтаборі.

За законами військового часу чоловіки, які потрапили під окупацію, автоматично діставали клеймо зрадників, яке мали спокутувати власною кров'ю, доводячи свою відданість Батьківщині.

Ще одним прикладом нелюдяної жорстокості сталінського режиму була мобілізація всіх чоловіків від 15 до 60 років, які могли тримати зброю, в загони так званих «чорносвитників». Їх кидали у бій перед наступаючими регулярними частинами Червоної армії без зброї і без переодягнення у однострої. Військової підготовки з мобілізованими не проводили. Найбільш масово «чорносвитники» використовувались у 1943-44 роках в Україні. Як і штрафні батальйони, «чорносвитників» вважали за «гарматне м'ясо», кидаючи їх на найгарячіші фронтові ділянки при наступі Червоної армії. Майже всі вони гинули. Розраховували на те, що «чорна піхота» змусить німців вистріляти боєзапас, полегшуючи тим самим регулярним частинам атаки на німецькі позиції. Таке ставлення радянської держави до своїх громадян дивувало навіть німців, які називали «чорносвитників» «Beutesoldaten» («трофейні солдати»).

О. Довженко записав у своєму щоденнику 28 листопада 1943 року: «Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях гине більшість мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, «чорно-свитками». Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. Один генерал дивився на них у бою і плакав».У такий спосіб знищувалися сотні тисяч або й мільйони українців. Лише в одній Кіровоградській області таких «чорносвитників» з жовтня 1943 року і до кінця війни було мобілізовано близько 130 тис. чоловік.

У своїх мемуарах М. С. Хрущов також писав про жорстоке ставлення радянського військового командування до мобілізованих чоловіків зі щойно визволених територій України. Зокрема, він згадував про епізод, коли під час наради перед форсуванням Дніпра восени 1943 року один із генералів поцікавився у представника Ставки Верховного Головнокомандуючого на 1-му Українському фронті маршала Г. Жукова, як обмундирувати і озброїти щойно мобілізованих новобранців, які фактично ще не є червоноармійцями? На що той відрізав: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они — предатели! Чем больше их в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать» …

До кінця війни Сталін не зупинявся перед невиправданими жертвами. У підсумку СРСР втратив близько 30 млн військовослужбовців, партизанів, підпільників і мирного населення, в той час як Німеччина — 10 млн. Сталіну було байдуже до незліченних трагедій війни, як до жертв Голодомору 1932-33рр. та в 1937-38 роки кривавого масового терору. Сталін особливо не замислювався — якою ціною буде виконане те чи інше його розпорядження. Мільйони загиблих для нього були лише сухою статистикою. Він продокував багато наказів, виконання яких потребувало невиправданих багатотисячних жертв. Вражає своєю цинічністю наказ № 0428 від 17 листопада 1941 р.:

«Ставка Верховного Головнокомандування наказує:

1. Руйнувати і спалювати дощенту всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40-60 км у глибину від переднього краю і на 20-30 км вправо і вліво від доріг. Для знищення населених пунктів в указаному радіусі дії кинути негайно авіацію, широко використати артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанські диверсійні групи, споряджених пляшками із запалювальною сумішшю…».

Отже, при виконанні цього наказу сотні тисяч радянських людей були приречені на смерть або, в кращому випадку, на втрату своїх домівок напередодні зими. Нерідко солдати і партизани були змушені спалювати села і містечка, де мешкали їхні сім’ї.

Після вигнання німецьких військ за межі Радянського Союзу бойові дії розгорнулися на територіях рейху та його союзників. В середині січня 1945р. розпочався загальний наступ радянських військ. Були успішно завершені Вісло-Одерська, Східно-Прусська і Західно-Карпатська операції. 16 квітня 1945р. розпочалася Берлінська операція, під час якої були розгромлені 93 піхотних, танкових і моторизованих німецьких дивізій. З 16 квітня по 7 травня радянські війська полонили 480 тис. солдатів і офіцерів, захопили 1550 танків, 8600 гармат, 4510 літаків. Всього цього було досягнуто ціною життя понад 100 тис. радянських воїнів. 8 травня 1945р. Німеччина підписала Акт про беззастережну капітуляцію. З війною в Європі було покінчено. 9 травня оголосили всенародним святом Перемоги. Втім, мало хто сьогодні знає, що у 1948 році, беручи до уваги жахливі воєнні наслідки, зокрема, наявність на той момент мільйонів калік та інвалідів, свято Перемоги скасували. Статус державного свята 9 травня знову дістало лише 1965 року.

Україна разом з Білоруссю були центральною ділянкою європейського театру воєнних дій. Український народ зазнав величезних втрат у ВВВ і зробив свій вагомий внесок у розгром німецького фашизму. Народ України дав Збройним силам СРСР 7 млн бійців, що становило 23 відсотки особового складу Червоної армії. Кожен другий загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живий, став інвалідом. Із численної армії партизанів і підпільників, які боролися з фашистами на території України, 59 % були українського походження. Багато українців брали активну участь у русі опору в західноєвропейських країнах. Воїни-українці та уродженці України вписали безсмертні сторінки в історію війни, подавши приклад ратного героїзму. З 15 фронтів, що діяли в період радянсько-німецької війни, понад половина очолювалася маршалами і генералами українського походження — С. Тимошенко, А. Гречко, А. Єременко, К. Москаленко, П. Жмаченко, Р. Малиновський, І. Черняхівський, П. Рибалко, Г. Кулик, Д. Лелюшенко, М. Кирпонос, Ф. Костенко та багато інших. Генерал-лейтенант Ф. Костенко застрелився разом із сином капітаном-артилеристом 26 травня 1942 року під час оточення під Харковом.

За участь у Великій Вітчизняній війні близько 2,5 млн українців нагороджено орденами і медалями, із 11 603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому, 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — І. Кожедуб — тричі.

Величезного горя і страждань, неймовірних втрат зазнав у цій війні український народ. Вже наприкінці 1941 р. Україна була окупована. Наприкінці листопада 1942 р. гітлерівці загарбали до 2 млн кв. км території СРСР, яку населяло до війни 85 млн людей. Понад 41 млн з них були українці. З чотирьох років ВВВ бойові дії тривали на українських землях три роки і чотири місяці. На окупованій території України було перетворено на руїни 714 міст та містечок, або 42 % від усіх міських поселень, що постраждали від війни на території СРСР. У 1945 р. в Україні залишилося лише 27,4 млн осіб із 41,7 млн, що проживали у 1941 р. Возз'єднання всіх українських земель, як і вступ України до ООН, стали важливим кроком на шляху втілення в життя споконвічної мрії українського народу про відродження своєї незалежної соборної держави.

http://gordonua.com/infographics/Poteri-Ukrainy-vo-Vtoroy-mirovoy-voyne-INFOGRAFIKA-79751.html

Як відомо, В. Путін заявив, що Росія могла б перемогти у ВВВ навіть без України. Хай сказане буде на його совісті. Адже така путінська заява є наругою над пам’яттю мільйонів полеглих українських воїнів і образою для ще живих ветеранів.

* * *

Спливають роки, але назавжди на скрижалях історії залишаться імена тих, хто в грізний час встав на захист рідної землі, хто в нелегкому двобої ціною власного життя відстояв споконвічне право людини на свободу. З кожним днем все менше залишається серед нас ветеранів Великої Вітчизняної війни. Посивілі і знесилені ранами минулих боїв, недостатньо забезпечені в нинішніх кризових умовах економіки, вони прагнуть передати сучасній молоді дух оптимізму, життєстійкий характер, знання, досвід і любов до нашої матері — України. Наш святий обов'язок перед світлою пам'яттю загиблих за волю рідної Вітчизни полягає в тому, щоб зберегти пам'ять про безсмертний подвиг нашого народу в роки Великої Вітчизняної війни.

Сьогодні Україна змушена вести Другу Вітчизняну війну за свою свободу і незалежність проти російських загарбників. І наші 90-річні немічні і хворі ветерани, споглядаючи це, плачуть, бо вони не забули про бойову дружбу українців і росіян, які винесли основний тягар Великої Вітчизняної війни. Наші ветерани не можуть зрозуміти — чому через 70 років після Великої Перемоги українці і росіяни замість того, щоб приятелювати, ворогують між собою і вбивають один одного. Проте так звана «гібридна війна» не має етнічного характеру, оскільки в лавах протиборчих сторін є і етнічні українці, і етнічні росіяни. Ця війна є конфронтацією двох цивілізацій — європейської і євразійської. Нам хочуть силою нав’язати так званий «русский мир», в той час коли у нас є свій «Український світ» з його історією, культурою і мовою.

Звісно, ВВВ для молодого покоління вже стала історією. І сьогодні наші душі обпікає біль, коли ми бачимо сльози матерів, які хоронять своїх синів, які віддали свої молоді життя за свободу і незалежність нашої України.

Росія гучно відзначатиме 70-ліття «Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945рр.». При цьому Москва всіляко замовчує, що зворотною стороною визволення Європи від нацизму стали нав’язування комуністичних режимів частині країн, масові репресії та депортації. Внесок союзників у спільну перемогу над Гітлером применшується, а про співпрацю з Третім Рейхом у 1939–1941 рр., таємні протоколи Молотова-Ріббентропа 1939 р., військові злочини Червоної армії під час війни намагаються вже й не згадувати.

Сьогодні в суспільній думці Росії активно просувається ідея реабілітації Сталіна, якого називають не інакше як «талановитим менеджером», забуваючи при цьому додати епітет «кривавий». Як не прикро, але цю ідею підтримує більшість російських громадян. За останніми опитуваннями «Левада-центру», 45 % росіян виправдовують злочини Сталіна, 57 % не вважають його злочинцем. У 2012 році таких було майже вдвічі менше. Немає сумніву, що на цих настроях позначилась псевдопатріотична істерія, викликана російською окупацією Криму і частини Донбасу.

У лютому ц. р. фракція КПРФ внесла до Держдуми проект постанови про повернення Волгограду назви Сталінград. В документі є пропозиція назвати одну з площ чи вулиць у Москві ім'ям Сталіна і встановити йому пам'ятник з написом: «Верховному головнокомандувачу генералісимусу Йосипу Сталіну в ознаменування 70-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні». У червні 2014р. президент Росії В. Путін заявляв, що він не проти перейменування Волгограда на Сталінград, але, на його думку, таке рішення мають ухвалювати місцеві жителі на референдумі.

Втім, іноді чуються поодинокі протести проти реабілітації Сталіна. Так, професор Микола Сванідзе, дід якого (родич першої дружини Сталіна) був розстріляний в 1937 р. за вказівкою Сталіна, у своєму виступі на засіданні президентської Ради з прав людини заявив, що моральна реабілітація Сталіна означатиме особисту образу для мільйонів людей і може призвести до розколу російської громадськості. Онук Сталіна Євген Джугашвілі в інтерв'ю британському виданню Daily Mail розкритикував політику нинішнього президента Росії В. Путіна і засудив війну проти України та анексію Криму, назвавши політичну еліту в Кремлі «крадіями», які цинічно обдурюють росіян.

Риторику «Великої Вітчизняної війни» Москва використовує не лише для обґрунтування своїх геополітичних зазіхань на суверенітет і незалежність України, а як і спробу відволікти увагу росіян від відставання Росії у сфері соціально-економічного розвитку. Але чому б росіянам не замислитись над тим, що сьогодні ВВП переможеної у 1945 році Німеччини (3,227 трлн дол.) значно вищий за ВВП Росії (2,553 трлн дол.), територія якої майже в 50 разів більша за німецьку територію, не кажучи вже про величезні російські природні поклади? Чому б росіянам не замислитись над тим, що бюджет Німеччини (1,626 трлн. дол.) майже вчетверо більший за бюджет Росії (439 млрд дол.)? Наприклад, за даними ЦРУ США, експорт Німеччини у 2013 році становив 1,493 трлн дол., тоді як експорт велетенської Росії всього лише 515 млрд дол. У тому ж році імпорт Німеччини склав 1,233 трлн дол., а Росії — лише 341 млрд. І таких порівнянь можна навести чимало. Хто бажає, може з ними ознайомитись — (http://www.indexmundi.com/factbook/compare/germany.russia/economy)

Чи все до ладу в самій Росії, що Путін кидає свою армію «рятувати» російськомовне населення в Україні від «бандерівців» і «київської хунти»? На жаль, в Росії народ бідує не менше, якщо не більше у порівнянні з українським народом. Щоб переконатися в цьому, достатньо ознайомитися з доповіддю російської Агенції РиФ (http://www.rf-agency.ru/acn/stat_ru.htm). Наведу лише деякі цифри з цієї доповіді:

З 1991 року донині населення Росії зменшилося зі 148,5 млн до 128 млн. Щорічно корінне населення зменшується на 0,7 відсотка, тобто приблизно на 1 мільйон. Якщо така тенденція до зменшення населення залишиться, то до середини нинішнього століття воно наблизиться до 100 млн, а через 80 років російський етнос переступить поріг, після чого його відтворення стане неможливим. У Росії налічується понад 9 млн безробітних і понад 4 млн безхатченків. Кількість безпритульних дітей становить близько 4 млн, бездоглядних — 8-10 млн. Щонайменше 2 млн підлітків — неграмотні, понад 2 млн — сироти. Видатки на одну людину на охорону здоров'я в Росії становлять в середньому 40 дол. США, тоді як у США ця сума становить 2400 дол. США. З причин кримінального характеру щорічно гине понад 150 000 чоловік. До 40 000 чоловік щорічно вмирає від вживання неякісного алкоголю, а від вживання героїну — близько 30 000 чоловік. Щорічно без вісті щезає близько 50 000 чоловік. Крім того, в Росії близько 12 млн інвалідів (майже 10 % населення!), більше 5 млн алкоголіків (реально до 15 млн), близько 3 млн наркоманів, 1 млн психічно хворих, 1 млн хворих на туберкульоз, 2,5 млн ВІЛ інфікованих — перше місце у світі.

Виникає питання: чому б російському керівництву замість спекуляцій навколо перемоги над Німеччиною у 1945 році, не подбати про перемогу над викликами і проблемами, які постали перед російським суспільством сьогодні? Замість того, щоб витрачати десятки мільйонів доларів на озброєння і війну проти України, чи не краще було б спрямувати ці ресурси на поліпшення рівня життя російських громадян і дати українському народові спокій?

Більшість російських громадян, напевно, тішиться з того, що Росія загарбала Крим і частину Донбасу. Та ж вони не замислюються над тим, що назавжди втратили Україну як дружню та братерську державу. Якщо вони вважають, що незабаром Україну можна буде приєднати до Росії у якості південно-західного федерального округу, то ці сподівання марні. Після двох Майданів український народ вже ніколи не відмовиться від свободи і права на свою власну суверенну державу. 23 роки ми сприймали незалежність як дар Божий, але це не так. Сьогодні за нашу незалежність і нашу перемогу ми сплачуємо надмірну ціну у вигляді дорогоцінного життя наших кращих синів. І ми не маємо права погоджуватись на мирціною втрати нашого державного суверенітету.

 

URL сторінки http://bintel.com.ua/uk/article/print/cena-peremogi2/