1. Причини трансформації геополітичної стратегії США
Перехід Російської Федерації до фактично прямої конфронтації із Заходом з приводу збройної агресії Росії проти України викликає активізацію та посилення жорсткості і масштабності міжнародної політики США зі стримування режиму В. Путіна. На сьогоднішній день така політика США набуває нового геополітичного виміру і включає як здійснення політико-економічного тиску на Росію, так і проведення цілеспрямованих заходів з міжнародної ізоляції Кремля.
Мета такої політики — недопущення створення, розширення та зміцнення антизахідних союзів і блоків за участі або на чолі з Російською Федерацією (БРІКС, ШОС, Євразійський союз, ОДКБ тощо), а також зрив російських планів щодо можливої «компенсації» західних санкцій за рахунок переорієнтації зовнішньоекономічних зв’язків Кремля на інші країни.
Фактично дані заходи США є лише елементом масштабної стратегії міжнародної ізоляції Росії за всіма сферами та напрямами, яка може бути реалізованою в т. ч. і в рамках плану, подібного до відомого усім користувачам Інтернету «Плану Анаконда». Тобто, за оцінками низки незалежних західних та українських експертів, Сполучені Штати Америки прагнуть ізолювати Росію, яка має відчути наслідки своїх безпардонних і цинічних дій стосовно України.
|
Примітка «План Анаконда» — довготривала стратегія боротьби з Конфедерацією, розроблена на початку Громадянської війни в США, передбачала блокаду південних портів і встановлення контролю над річкою Міссісіпі. Подібно анаконді, що стискає свою здобич, численні армія і флот сіверян повинні були присікти зв'язок східної і західної частин Конфедерації, захопивши Міссісіпі, і задушити торгову активність бунтівних штатів, що залежали від поставок промислових товарів по морю. |
Водночас США як провідний центр сили у світі намагаються зберегти та посилити свій вплив у важливих для них регіонах та країнах, що постають об’єктами домагань зі сторони Російської Федерації. Насамперед, це стосується Центрально-Східної та Південно-Східної Європи, Азіатсько-Тихоокеанського регіону та Південно-Східної Азії, Близького та Середнього Сходу, Латинської Америки та Карибського басейну, а також пострадянського простору.
Для досягнення своїх цілей США застосовують нові аспекти геополітичної стратегії США, які в сьогоднішніх умовах практично трансформують її в комплексну стратегію дій — від розвитку власних зв’язків з партнерами Росії та надання їм різного роду преференцій до прямого або опосередкованого примушення керівництва окремих країн і їх бізнесових структур до відмови від співробітництва з Російською Федерацією. При цьому широко використовується увесь наявний у США арсенал зовнішнього впливу, включаючи міжнародний авторитет Вашингтону, торговельно-економічний потенціал, інвестиційні та фінансово-кредитні ресурси, а також військові можливості і санкційні механізми.
2. Пріоритетні об’єкти зосередження геополітичних зусиль США
В рамках зазначеної комплексної стратегії дій пріоритетними об’єктами зосередження цілеспрямованих зусиль Сполучених Штатів Америки є країни, що мають визначальне значення як для Російської Федерації, так і інтересів США, а саме:
в Центрально-Східній та Південно-Східній Європі:
Польща — яка є одним із основних провідників політики США в Європі, найбільш активно підтримує європейські та євроатлантичні перспективи України, а також одночасно постає сухопутним коридором Росії до Калінінградського анклаву;
Румунія — яка є одним із основних військово-політичних союзників США в Чорноморському регіоні, активно підтримує європейські та євроатлантичні перспективи Молдови і України, а також постає на шляху експансіоністських політико-економічних планів і проектів Кремля в Південно-Східній Європі (в т. ч. на Балканах);
в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні та Південно-Східній Азії:
Китай — який, з однієї сторони, є другим за потужністю центром сили у світі та потенціальним суперником США, а з іншої — вважається Москвою своїм основним союзником у протистоянні Західному світу;
Індія — яка постає новим впливовим регіональним центром сили та традиційно підтримує дружні стосунки з Росією;
В’єтнам — який вважається Москвою сферою свого історичного впливу в АТР з часів колишнього Радянського Союзу;
в Латинській Америці та Карибському басейні:
Куба — як головний союзник колишнього СРСР в регіоні, що використовується Росією для наближення своєї присутності (в т. ч. військової) до США;
Венесуела — як один із найбільших виробників нафти в світі, половина якої експортується в США, а також країна, що зберігає політичні суперечності зі США, і одночасно виступає провідником російських інтересів у регіоні;
Бразилія — як провідна країна регіону, що втягується Росією до сфери свого впливу на противагу регіональним інтересам США;
на Близькому та Середньому Сході:
Іран — як країна-партнер Росії у регіоні, а також країна з антиамериканською позицією та амбіційними планами щодо отримання ядерної зброї і ракетних систем дальньої дії;
Сирія — як інструмент Російської Федерації з протидії політиці США на Близькому Сході;
Єгипет — як стратегічний партнер США і Росії на Близькому Сході в політико-економічному та військово-технічному аспектах, а також в плані протистояння поширенню радикальному ісламізму;
на пострадянському просторі:
Білорусь, Казахстан та Вірменія — як головні союзники Росії в інтеграційних об’єднаннях Росії на території колишнього СРСР;
Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан та Азербайджан — як країни, що активно втягуються Росією до євразійських інтеграційних структур;
Україна, Грузія та Молдова — як пострадянські країни з демократичним та проєвропейським курсом.
|
|
Першочергова увага США приділяється ключовим партнерам Росії та підконтрольним їй міжнародним організаціям
В контексті наведеного підходу першочергова увага США приділяється ключовим партнерам Росії та підконтрольним їй міжнародним організаціям, які мають життєво важливе значення для Москви. Насамперед, це стосується Китаю, Ірану та Куби, а також Євразійського економічного союзу, що вважаються Кремлем головними засадами у реалізації своїх інтересів стратегічного та регіонального рівнів.
У цьому зв’язку протягом останнього часу найбільш показовий характер мали принципові зміни політики США по відношенню до цих країн, а саме: перехід до налагодження стратегічного партнерства з Китаєм; підписання угоди «міжнародної шістки» з Іраном стосовно його ядерної програми, а також відновлення США дипломатичних відносин з Кубою. Крім того, послідовна та цілеспрямована санкційна політика США у відношенні Росії фактично підірвала торговельно-економічне співробітництво й у форматі Євразійського економічного союзу (ЄАЕС).
В значній мірі це мало серйозний вплив і на міжнародні політико-економічні відносини Росії, свідченням чого є наступне:
по-перше, незважаючи на підтримку позиції Росії в РБ ООН з окремих питань, КНР виступає за територіальну цілісність України та категорично відмовляється створювати з Росією будь-які «антизахідні союзи чи блоки» як на двосторонніх засадах, так і в рамках міжнародних та регіональних організацій. Більш того, Китай фактично підтримав західні санкції проти Росії в плані відмови китайських банків від надання кредитів російським компаніям, а також відкладення на невизначний термін угоди про будівництво газопроводу «Алтай» (або «Сила Сибіру — 2»);
по-друге, істотне послаблення напруженості довкола Ірану завдало стратегічного удару по інтересам Росії, яка опинилася перед перспективами значних фінансових збитків внаслідок подальшого падіння світових цін на енергоносії, посилення конкуренції на європейському ринку нафти та газу, позбавлення РФ можливості використання у своїх цілях суперечностей між Іраном та Заходом, а також втрати контролю над транзитом газу з Каспійського та Центральноазіатського регіонів. Крім того, за рахунок зняття санкцій з Ірану, західні противники Росії створили реальну можливість для введення нафтового і газового ембарго у відношенні Російської Федерації;
по-третє, відновлення дипломатичних відносин між Вашингтоном і Гаваною фактично позбавляє Росію можливості використання Куби в інтересах зміцнення своїх позицій та нарощування військової присутності у Карибському басейні, а також проведення антиамериканської політики в цьому стратегічно важливому для США регіоні;
по-четверте, підрив торговельно-економічної складової Євразійського економічного союзу послаблює цю організацію та певним чином ускладнює можливості Росії щодо створення на її базі Євразійського союзу. Водночас послаблюються і позиції Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), яка включає до свого складу більшість членів ЄАЕС.
Тобто, зазначене вище негативно впливає на плани та відчутно знижує спроможності Росії з «компенсації» міжнародних політико-економічних санкцій, сприяє подальшому послабленню політичних позицій Кремля, а також наносить нищівний удар по торговельно-економічним (перш за все енергетичним) інтересам Російської Федерації. З урахуванням зазначеного, США продовжують координувати та нарощувати заходи з міжнародної ізоляції режиму В. Путіна, які змістовно залежать від особливостей регіонів та країн-об’єктів домагань російської сторони.
Враховуючи наведене вище, проаналізуємо основні особливості реалізації комплексної стратегії дій США по окремим регіонам.
3. Особливості комплексної стратегії дій США по регіонам
3.1. Азіатсько-Тихоокеанський регіон та Південно-Східна Азія
З огляду на геополітичне значення КНР, головні зусилля США щодо посилення міжнародної ізоляції Росії спрямовуються на налагодження партнерських відносин з Китаєм та попередження можливості зайняття Пекіном спільної з Москвою антиамериканської позиції.
Так, протягом останніх років США суттєво активізували розвиток співробітництва з КНР в плані формування нової двополярної моделі світового устрою за принципом «супердержава» — «нова супердержава». При цьому відносини між двома країнами будуються на основі відмови від конфронтації сторін зі стратегічно важливих питань на користь пошуку компромісів та реалізації спільних проектів.
На сьогоднішній день основними майданчиками для діалогу між США і КНР є зустрічі та переговори представників двох країн як на вищому державному, так і на інших рівнях. Зокрема, принципово важливе значення мала зустріч Президента США Б. Обами та Голови КНР Сі Цзіньпіна у червні 2013 року в Каліфорнії, в ході якої сторони дійшли згоди щодо започаткування нового типу відносин між двома великими державами. Зазначені наміри були підтверджені та конкретизовані під час чергової зустрічі лідерів США та КНР у вересні того ж року в рамках саміту G20 у м. Санкт-Петербург.
Подальшими кроками на шляху встановлення стратегічного партнерства двох світових центрів сили стали переговори на вищому рівні у березні 2014 року на саміті з ядерної безпеки в м. Гаага, а також у листопаді минулого року в ході саміту АТЕС в Пекіні. У вересні 2015 року планується наступна зустріч між Б. Обамою та Сі Цзіньпіном у рамках офіційного візиту голови КНР до США та засідання Генеральної асамблеї ООН, присвяченого 70-й річниці заснування Організації Об’єднаних Націй.
Водночас триває практика проведення щорічних засідань американо-китайського стратегічного і економічного діалогу (розпочатий у 2008 році) та консультацій високого рівня щодо міжлюдських обмінів (започатковані у 2009 році). Чергові переговори у згаданих форматах відбулись в червні ц. р. Сторони відмітили стабільність розвитку двосторонніх відносин між США і КНР та їх обопільну зацікавленість у розвитку нової моделі відносин між двома країнами. Констатовано досягнення значного прогресу у торговельно-економічній, інвестиційній та культурній сферах.
Крім того, з початку 2015 року набуває активізації співробітництво між США та КНР і у військовій сфері. Проявом цього стали зустрічі помічника міністра оборони США з питань спеціальних операцій та обмежених конфліктів М. Віккерса та заступника голови Центральної військової ради КНР — міністра оборони Фан Чанлунга у січні ц. р. в Пекіні, а також представників міністерств оборони двох країн в рамках переговорів з оборонної політики в лютому ц. р. у Вашингтоні.
Сторони досягли згоди щодо розширення зв’язків між збройними силами США та КНР, а також узгодили програму спільних заходів і механізмів запобігання конфліктів. При цьому американська сторона висловила повагу до ключових інтересів Китаю та питань, які викликають занепокоєння КНР. Були також підтверджені плани проведення спільних навчань, зокрема військово-морського навчання “RIMPAC-2015”.
За оцінками провідних західних політологів, все це сприяє вирішенню проблемних питань та суперечностей у відносинах між США та КНР, які стосуються Тайваню та Тибету, втручання Вашингтону у територіальні суперечки Китаю із сусідніми країнами в Південно-Китайському та Східно-Китайському морях, а також взаємних звинувачень у кібершпигунстві. З огляду на це, відмічається можливість відмови Вашингтону від розгляду КНР у якості потенційного противника США, як це визначається у новій Воєнній доктрині Сполучних Штатів Америки (оприлюднена 1 липня 2015 року).
Розвиток стратегічного партнерства між США та КНР здійснює безпосередній вплив і на відносини між Китаєм та Росією, які набувають все більш ефемерного характеру. Так, всупереч безпрецедентним зусиллям Москви щодо отримання підтримки Пекіну у вирішенні своїх економічних та політичних проблем сьогодення, Китай продовжує керуватись виключно власними національними інтересами та зовсім «не поспішає на допомогу» Російській Федерації.
Не виправдовуються також і сподівання Кремля на зростання обсягів торгівлі з Китаєм на противагу санкційній політиці США та ЄС. На фоні динамічного розвитку торговельно-економічного співробітництва КНР зі США та Європейським Союзом (як основними партнерами Китаю в даній сфері), протягом останнього часу відбувається стрімке падіння товарообігу між Китаєм та Росією (з початку цього року скоротився на 40%).
Більш того, Пекін використовує ситуацію для здійснення масштабної економічної та демографічної експансії на Сході Російської Федерації. При цьому Москва вимушено потурає таким діям Китаю, передаючи йому свої ресурси та території (під виглядом оренди), а також допускаючи безконтрольне переселення китайських громадян до Росії. (Більш докладно див. у публікації «Борисфен Інтел»: «Росія-Китай: «Крим НАШ», Сибір і Далекій Схід — ВАШ»).
|
|
Досить стриману позицію займає Китай і у відносинах з Росією у політичній сфері. Так, демонструючи спільну позицію з Москвою у РБ ООН з низки важливих для неї питань (зокрема стосовно Сирії та Ірану), Пекін зберігає підтримку територіальної цілісності України та виступає проти будь-яких планів Кремля щодо перетворення БРІКС і ШОС на організації антизахідної спрямованості.
Фактично, все це є результатом нової політики США на китайському напрямі, яка вже призвела до значно більшої зацікавленості Китаю у своїх західних партнерах та повного небажання Пекіну псувати відносини зі США та ЄС на користь інтересам Москви.
Враховуючи зростаючу роль Індії в регіоні Південно-Східної Азії, а також особливості її стосунків з Росією, в рамках реалізації своїх геополітичних планів Вашингтон зосереджує увагу і на налагодженні глобального стратегічного партнерства (стратегічного діалогу) з Делі.
Зближення США та Індії було розпочато ще в 2008 році в рамках згоди американської сторони на надання допомоги у розвитку індійської ядерної енергетики (після припинення такого співробітництва внаслідок створення та випробування Індією ядерної зброї). Однак реальна співпраця між двома країнами набула відчутної активізації лише з 2010 року — після офіційного візиту до Індії Президента США Б. Обами. При цьому американо-індійські відносини були позиціоновані як «вирішальне партнерство 21 століття».
В рамках подальшого розвитку відносин між США та Індією формат такого партнерства був доповнений низкою нових складових, включаючи розширення торговельно-економічного і військово-технічного співробітництва сторін. Крім того, США підтримали прагнення Індії набути якісно нового міжнародного статусу індійської держави за рахунок включення Делі до складу постійних членів Ради Безпеки ООН.
З початком збройної агресії Росії проти України США надали нового імпульсу процесу зближення з Індією, що відверто розцінюється в світі як цілеспрямована політика Вашингтону з посилення міжнародної ізоляції режиму В. Путіна. Проявом цього став другий візит Б. Обами до Індії в січні 2015 року. Сторони закріпили вже досягнуті результати взаємодії між двома країнами, а також досягли низки нових домовленостей. Зокрема, була підписана нова двостороння угода у військово-технічній сфері, яка спрощує процес передачі американських військових технологій Індії, а також дозволяє спільне виробництво озброєння та військової техніки (в т. ч. реактивних двигунів, систем забезпечення авіаносців та військово-транспортних літаків, а також БПЛА). Крім того, було прийнято рішення щодо спорудження Сполученими Штатами Америки атомної електростанції в Індії.
Зазначені вище досягнення дозволили Вашингтону дещо випередити Москву у розвитку співробітництва з Делі і розпочати стійкий та послідовний процес поступового витіснення Росії з економічної, політичної та безпекової складових її взаємодії з Делі. Так, протягом останніх років обсяги двосторонньої торгівлі США з Індією досягли 100 млрд. дол. США на рік (передбачається збільшення до 500 млрд.), в той час як Росії та Індії — лише 15 млрд. дол. США. Крім того, США вже випереджають Росію і на індійському ринку озброєнь.
Не залишаються поза увагою США і інші потенційні партнери Росії в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні та Південно-Східній Азії, зокрема В’єтнам, який також вважається Москвою сферою свого історичного впливу в АТР ще з часів колишнього Радянського Союзу. У цьому зв’язку в рамках досягнення своїх цілей на в’єтнамському напрямку Вашингтон намагається подолати негативні наслідки війни США у В’єтнамі у 60-70-ті роки минулого століття шляхом надання допомоги в економічному розвитку країни та зміцнення її безпеки.
Так, зацікавленість Сполучених Штатів Америки в активізації співробітництва з В’єтнамом була продемонстрована Державним секретарем США Дж. Керрі під час його візиту до Ханою в грудні 2013 року. Результатом переговорів став вихід двох країн на новий рівень відносин у форматі американсько-в’єтнамського діалогу з питань політики, безпеки та оборони.
|
|
Зокрема, за підсумками чергової зустрічі у цьому форматі в січні 2015 року було досягнуто домовленості щодо посилення дій США зі сприяння приєднанню В’єтнаму до Угоди про Транстихоокеанське партнерство вже до кінця 2015 року. У ході переговорів в’єтнамського лідера Нгуен Фу Чонга з Президентом США Б. Обамою у липні поточного року були підтверджені наміри щодо максимального просування спільних інтересів у політичній, економічній (в т. ч. інвестиційній), безпековій та гуманітарній сферах.
В той же час США жорстко виступають проти можливості використання Росією в’єтнамської військової інфраструктури. Так, на початку 2015 року США висунули офіційний протест В’єтнаму щодо надання Ханоєм дозволу Росії на використання російськими військовими літаками в’єтнамської авіабази «Камрань». При цьому позиція Ханою з даного питання була пов’язана Вашингтоном з перспективами подальшого розвитку відносин між США та В’єтнамом.
3.2. Латинська Америка та Карибський басейн
Головна увага США в регіоні Латинської Америки приділяється відновленню позитивної динаміки розвитку відносин з Бразилією, які набули охолодження на початку 2010-х років внаслідок переорієнтації останньої на переважне співробітництво з країнами МЕРКОСУР (Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай та Венесуела). Крім того, негативний вплив на стосунки між Вашингтоном та Бразилією мав політичний скандал у 2013 році, пов’язаний з викриттям факту прослуховування американськими спецслужбами телефонних переговорів представників бразильської влади (тоді президент Бразилії відмінила свій запланований візит до США).
Зазначене було використано Росією для посилення власного впливу на Бразилію (як на двосторонньому рівні, так і в рамках БРІКС), що викликало протидію з боку США. Так, наприкінці 2014 — на початку 2015 року США вжили низку заходів щодо налагодження зв’язків з Бразилією, в т. ч. за рахунок надання преференцій бразильському бізнесу та розширення торгівлі між двома країнами.
У свою чергу, керівництво Бразилії також виявило зацікавленість у відновленні та поглибленні партнерства зі США, що стало наслідком загострення проблем у МЕРКОСУР, а також фактичного провалу російсько-бразильського співробітництва у торговельно-економічній сфері. Так, у зв’язку з ускладненням фінансово-економічної ситуації в Росії через міжнародні санкції, протягом першого кварталу 2015 року відбулось падіння обсягів бразильського експорту до Росії на понад 25%. При цьому по суті непорівнянними залишаються загальні обсяги річного товарообігу між Бразилією і Росією — близько 6,8 млрд. дол. США та Бразилією і США — близько 74 млрд.
З огляду на зазначене, з початку 2015 року відбувається активізація двосторонніх контактів між США та Бразилією. Зокрема, в цьому плані найбільш важливе значення мали форум топ-менеджерів провідних підприємств США та Бразилії, а також зустрічі міністрів оборони. Особливо позитивне значення мала зустріч президентів Бразилії Ділми Русефф та США Б. Обами наприкінці червня ц. р., яка пройшла під девізом перезавантаження двосторонніх відносин. За результатами переговорів було підписано низку документів щодо розвитку співпраці між двома країнами у торговельно-економічній, інвестиційній, інфраструктурній, військово-технічній, науковій, космічній та іншій сферах. За загальними оцінками, все це сприятиме відновленню атмосфери довіри між США та Бразилією, що має надзвичайну важливість для обох сторін.
На цьому фоні відмічається подальше охолодження відносин між Бразилією та Росією та стосовно її інтеграційних ініціатив. Зокрема, Бразилія утримується від ратифікації ініційованих Росією Угоди про створення Нового банку розвитку та Договору про створення пулу умовних валютних резервів країн-учасниць БРІКС.
|
|
Водночас з метою посилення свого впливу в Карибському басейні та недопущення зміцнення позицій Росії в регіоні, США принципово змінили відношення до Куби в плані встановлення конструктивного співробітництва між двома країнами після більш ніж 50-річної перерви в результаті Карибської кризи. Так, на початку 2015 року Президент США Б. Обама оголосив новий курс Вашингтону стосовно Гавани, а також закликав американський Конгрес розглянути питання щодо скасування торговельного ембарго проти Куби та виключення країни зі списку спонсорів тероризму.
У рамках практичної реалізації зазначеного курсу в січні ц. р. відбувся візит до Гавани делегації Конгресу США та американської торговельної місії, які обговорили з керівництвом Куби можливості відновлення американо-кубинських зв’язків. Пропозиція США викликала всебічну підтримку кубинської сторони, яка має високу зацікавленість в отриманні іноземних інвестицій для проведення реформ в країні та відновленні доступу до американського ринку.
Позитивні результати переговорів створили підґрунтя для початку американо-кубинського діалогу на рівні представників керівництва зовнішньополітичних відомств двох країн. Так, за результатами зустрічі помічника Державного секретаря США з питань Західної півкулі Р. Джейкобсона та директора Департаменту МЗС Куби Х. Відаль (перша за останні 35 років зустріч такого високого рівня) було досягнуто принципової домовленості щодо відновлення дипломатичних стосунків між двома країнами.
Рішення з даного питання було закріплено під час неформальних переговорів Президента США Б. Обами та Голови Державної Ради і Ради міністрів Куби Р. Кастро в ході VII Саміту Америк 10-11 квітня ц. р. у Панамі. Виступаючи на саміті, Р. Кастро висловив вдячність Б. Обамі та зняв з нього відповідальність за попередню політику США стосовно Куби.
Підсумком наведених зусиль став початок відновлення двосторонніх відносин між США та Кубою, зокрема взаємне відкриття їх дипломатичних представництв у липні 2015 року.
Не зменшує своєї уваги до Куби і Росія. Так, в середині 2014 року, з метою збереження союзницьких відносин з Кубою та наближеності присутності (в т. ч. військової) до США Росія списала Кубі 90% її боргу (близько 32 млрд. дол. США). Але слід враховувати, що це був просто «жест доброї волі» з боку Росії, так як цей борг неможливо було (і неможливо буде!) отримати Росією (а ще раніше — СРСР) ні за яких обставин. Тобто, списання безнадійного боргу — прекрасний символічний жест і, разом з тим, вагомий внесок Росії (в т. ч. за рахунок інших країн пострадянського простору!) у подальший розвиток відносин Росія-Куба.
Інша політика проводиться США у відношенні Венесуели, яка визначається Вашингтоном як країна, що становить загрозу інтересам Сполучених Штатів Америки. З огляду на це, США продовжують тиск на Венесуелу з найбільш чутливих для неї питань, включаючи введення санкцій проти представників державного керівництва країни, а також посилення конкуренції експорту венесуельської нафти (основне джерело надходження прибутків до Венесуели).
Так, у ході саміту країн Карибського басейну в березні 2015 року Президент США Б. Обама висунув низку пропозицій в рамках американської Ініціативи Карибської енергетичної безпеки, яка реалізується на противагу венесуельській програмі «Petrocaribe», що передбачає поставки венесуельської нафти карибським країнам за зниженими цінами.
Зокрема, Б. Обама оголосив про запуск нової програми сприяння країнам регіону у переході до чистої та доступної енергії шляхом створення фонду для мобілізації приватних інвестицій в екологічно чисті енергетичні проекти. Перший внесок США до цього фонду становить 20 млн. дол. США.
Водночас США не відмовляються і від діалогу з Венесуелою. Свідченням зазначеного стала згода Б. Обами на зустріч з Президентом Венесуели Н. Мадуро в ході саміту карибських країн.
Крім того, Вашингтон використовує на свою користь суттєву залежність Венесуели від американського ринку. Так, незважаючи на складні відносини між двома країнами, США залишаються основним торговельним партнером Венесуели (займають 40% у загальному обсязі венесуельського експорту та 26% — імпорту, що значно перевищує аналогічні показники у торгівлі Венесуели з Росією).
Разом з тим, найважча економічна криза змушує саму Венесуелу шукати шляхи нормалізації відносин зі США. На фоні відновлення дипломатичних відносин США та Куби, президент Н. Мадуро активізує пошук усіх можливостей для налагодження діалогу з Вашингтоном, що також підтверджує і візит до Каракасу голови комітету з міжнародних справ Сенату США Р. Коркера.
3.3. Близький та Середній Схід
|
|
Політика США з підриву міжнародних позицій Росії найбільш дієві результати дає саме на Близькому Сході в плані створення передумов для фактичного вирішення ядерної проблеми Ірану. Під тиском США та інших західних країн, а також за мовчазної згоди Росії, Тегеран пішов на принципові поступки щодо відмови від збагачення урану до збройового рівня та передачі під контроль МАГАТЕ своїх ядерних об’єктів в обмін на зняття з нього міжнародних санкцій.
У результаті цього, за підсумками досить складних і довготривалих переговорів між Іраном та «міжнародною шісткою» (Великобританія, Китай, Росія, США, Франція, ФРН), 14 липня ц. р. у Відні (Австрія) був підписаний Спільний всеосяжний план дій (СВПД) щодо остаточного врегулювання ситуації довкола іранської ядерної програми.
Згідно з документом передбачається суттєве зменшення Іраном кількості робочих центрифуг, які використовуються для збагачення урану, а також проведення збагачувальних робіт лише у науково-дослідних цілях і до рівня не вище 3,67% (не допускає можливості створення ядерної зброї). Контроль за виконанням Тегераном положень СВПД покладається на МАГАТЕ. При цьому міжнародні інспектори матимуть доступ до всіх іранських ядерних об’єктів.
20 липня ц. р. Рада Безпеки ООН одноголосно прийняла резолюцію на підтримку СВПД, яка закріплює згадані вище обмеження у розвитку іранської ядерної програми протягом найближчих 10 років та визначає механізм відміни санкцій стосовно Ірану. Зокрема передбачається зняття ембарго на експорт іранської нафти та розблокування іранських активів на суму близько 100 млрд. дол. США.
Наведені вище рішення мають важливе значення в плані посилення стратегічної стабільності у світі внаслідок зниження загрози неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї. Водночас відкриваються перспективи для вирішення багаторічного конфлікту між Іраном та ЄС, що створює можливості для відновлення співробітництва сторін, а також виходу іранських енергоносіїв на європейський та світовий ринки.
Все це неминуче призведе до подальшого зниження світових цін на нафту та газ, а також сприятиме отриманню доступу Європи до каспійських та центральноазіатських енергоносіїв в обхід Російської Федерації. Зокрема, на сьогодні вже розглядається питання щодо приєднання Ірану до «Південного енерготранспортного коридору».
При цьому здобутки Росії щодо отримання можливості розширення торгівлі та військово-технічного співробітництва з Іраном жодним чином не зможуть компенсувати її втрати. З огляду на зазначене, повністю безпідставними виглядають ствердження окремих російських експертів стосовно прихованих домовленостей між Росією та США щодо «обміну» Ірану на Україну.
Надзвичайно важливе значення для політики США з посилення своїх та підриву позицій Росії на Близькому і Середньому Сході матиме Стратегічний діалог Єгипет-США, який пройшов у єгипетській столиці 2 серпня ц. р. — вперше з 2009 року. Делегацію США на переговорах з єгипетськими політиками і дипломатами очолив держсекретар Джон Керрі, з єгипетської сторони його партнером по переговорах був міністр закордонних справ АРЄ Самех Шукрі.
Головними темами відновлених зустрічей стали найактуальніші питання регіонального порядку денного: протидія ІД, криза в Лівії, Іраку, Ємені, Сирії, і боротьба єгипетської армії з терористами у північному Синаї. Дж. Керрі оголосив про надання всебічної підтримки Єгипту в боротьбі з тероризмом на півночі Синаю. Також було обговорено питання відновлення припинених у 2011 році єгипетсько-американських військових навчань «Яскрава зірка».
Фактично, проведення цього діалогу стало спробою повернення довіри між керівництвом двох країн і пробною кулею до відновлення відносин між двома країнами до рівня стратегічних і союзницьких, тобто таких, які були між Каїром і Вашингтоном до революції «25 січня», що повалила Хосні Мубарака.
При цьому заслуговує на увагу і той факт, що зустріч пройшла через день після того, як США поставили в Єгипет 8 (вісім) винищувачів F-16 в рамках відновленої військової та військово-технічної допомоги цій близькосхідній країні.
За відновленням стратегічних відносин Єгипет-США дуже уважно та прискіпливо спостерігає Росія, яка має значні сподівання на посилення власних позицій у цій важливій (для реалізації питань регіональної безпеки і відновлення масштабного бізнесу) країні на Близькому та Середньому Сході.
3.4. Пострадянський простір
|
|
Головним інструментом дій США з послаблення російських інтеграційних структур на пострадянському просторі, насамперед Євразійського економічного союзу та Організації Договору про колективну безпеку, є застосування політико-економічних санкцій проти Росії, які послаблюють також і її союзників.
Водночас США проводять індивідуальну роботу з кожною із пострадянських країн, застосовуючи різні форми впливу на їх керівництво — від надання допомоги з важливих для них питань — до здійснення прямого або опосередкованого тиску.
Зокрема, з кінця літа 2014 року, на фоні загострення російсько-американських відносин, США розпочали процес покращання стосунків з Білоруссю — як основним союзником Російської Федерації на пострадянському просторі. Свідченням цього стало проведення у Нью-Йорку 22 вересня 2014 року першого американсько-білоруського інвестиційного форуму за участю прем’єр-міністра Білорусі М. Мясниковича. Під час заходу була висловлена взаємна зацікавленість сторін стосовно розвитку торговельно-економічного співробітництва між двома країнами.
У рамках продовження американсько-білоруського діалогу в торговельно-економічній сфері в травні цього року відбувся візит до США урядової делегації Білорусі на чолі з міністром сільського господарства та продовольства країни Л. Зайцем. За результатами переговорів з керівництвом Міністерства сільського господарства і торгівлі США та представниками американських ділових кіл було досягнуто попередньої домовленості щодо реалізації низки спільних торговельних та інвестиційних проектів.
Разом з тим, США зберігають санкції проти визначеного переліку білоруських урядовців, причетних до порушень прав людини в Білорусі. В червні цього року такі санкції були продовжені ще на один рік.
Подібна політика проводиться США і у відношенні Вірменії. Так, Вашингтон демонструє готовність до розвитку співробітництва з Єреваном, свідченням чого став візит Президента Вірменії С. Саргсяна до США у травні 2015 року вже у період фактичного переходу США та Росії до стану нової «холодної війни». При цьому досить показовою стала зустріч глави вірменської держави з американським сенатором Дж. Маккейном, який займає найбільш відверті та жорсткі антиросійські позиції. В той же час США попередили Вірменію щодо можливості перегляду американо-вірменських відносин та припинення фінансової допомоги Єревану у випадку підтримки ним дій Росії проти України.
Посилена увага США приділяється також Азербайджану, який відіграє важливу роль у забезпеченні альтернативних поставок нафти і газу до Європи. Так, США беруть активну участь у реалізації спільних енергетичних проектів на азербайджанській території, зокрема щодо видобутку та транспортування нафти нафтопроводом Баку — Тбілісі — Джейхан.
Зусилля США на азербайджанському напрямі набули нового імпульсу літом цього року після активізації дій Росії зі втягування Азербайджану до Євразійського економічного союзу, що призводитиме до зближення Баку і Москви. В липні цього року відбувся візит до Азербайджану делегації Державного департаменту США на чолі зі спеціальним посланником — координатором по міжнародним енергетичним питанням А. Хокстаном. Під час зустрічі з Президентом Азербайджану І. Алієвим американський представник висловив готовність Вашингтону вивести співробітництво між двома країнами на якісно новий рівень як в енергетичній, так і у військово-технічній сфері. Зазначені наміри американської сторони були підтверджені також помічником Державного секретаря США Р. Хогландом.
Що стосується заходів США з посилення свого впливу на країни Центральноазіатського регіону, то вони базуються в основному на наданні їм кредитно-фінансової допомоги, співробітництві в інвестиційній сфері, а також сприянні у забезпеченні їх безпеки в умовах зростання загроз щодо витоків ісламського екстремізму з Афганістану (у т. ч. шляхом постачання зброї і обладнання для охорони кордонів та участі у підготовці військових спеціалістів).
Висновки
Таким чином, перехід Російської Федерації фактично до прямої конфронтації із Заходом з приводу її збройної агресії проти України викликає активізацію та посилення жорсткості і масштабності міжнародної політики США зі стримування режиму В. Путіна. На сьогоднішній день така політика США набуває нового геополітичного виміру і включає як здійснення політико-економічного тиску на Росію, так і проведення цілеспрямованих заходів з її міжнародної ізоляції.
|
|
Для досягнення своїх цілей США застосовують нові аспекти геополітичної стратегії США, які в сьогоднішніх умовах практично трансформують її в комплексну стратегію дій — від розвитку власних зв’язків з партнерами Росії та надання їм різного роду преференцій до прямого або опосередкованого примушення керівництва окремих країн і їх бізнесових структур до відмови від співробітництва з Росією.
Першочергова увага США приділяється ключовим партнерам Росії та підконтрольним їй міжнародним організаціям, які мають життєво важливе значення для Москви, що негативно впливає на плани та відчутно знижує спроможності Росії з «компенсації» міжнародних політико-економічних санкцій, сприяє подальшому послабленню політичних позицій Кремля, а також наносить нищівний удар по торговельно-економічним (в т. ч. енергетичним) інтересам Росії.
На сьогодні США продовжують координувати та послідовно нарощувати спрямованість заходів і змістовність практичних дій з міжнародної ізоляції режиму В. Путіна, які залежать від особливостей регіонів та країн-об’єктів домагань російської сторони.
