Борисфен Інтел

Розвиток геополітичної ситуації у світі у 2014 році (2)

22 січня 2015
<p>Розвиток геополітичної ситуації у світі у 2014 році (2)</p>

Частина 2. Особливості розвитку ситуації в окремих регіонах світу у 2014 році

2.1 Америка

У 2014 році зусилля американського керівництва були спрямовані, в першу чергу, на збереження і зміцнення ролі Сполучених Штатів Америки як провідного центру сили у світі. Виходячи з цього, керівництво США намагалося, передусім, вирішити економічні проблеми держави, гарантувати його безпеку, а також зміцнити американські позиції в ключових регіонах світу, зокрема, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР), Європі і на Близькому Сході. У минулому році відновилася позитивна динаміка розвитку американської економіки, що почала долати затяжну рецесію. Це дозволило Вашингтону активізувати зусилля для досягнення політичних і економічних цілей своєї стратегії.

Основну свою увагу Вашингтон перемкнув на європейський регіон

З анексією Криму і подальшою агресією Росії проти України почали відбуватися зміни в зовнішній політиці США. Основну свою увагу Вашингтон перемкнув на європейський регіон. Саме США стали головним ініціатором і рушійною силою в діях західних країн і міжнародних організацій зі стратегічного стримування Росії, посилення безпеки Європи і підтримки України. Отримання Республіканською партією більшості в американському Конгресі на виборах в листопаді 2014 р. може з часом ще більше активізувати цю політику. Про це свідчить прийняття Конгресом в грудні «Акту про підтримку свободи в Україні», що передбачає можливість запровадження додаткових санкцій проти Росії, а також надання Україні фінансової і військово-технічної допомоги.

У 2014 році новий імпульс дістав розвиток стосунків між США і ЄС у рамках переговорів про створення зони вільної торгівлі. Це дасть змогу створити найпотужнішу у світі торговельну організацію, а також компенсувати втрати Європейського союзу від скорочення об'ємів торгівлі з Росією. Крім того, окремим напрямом взаємодії між США і ЄС стала тісна координація і узгодження сторонами заходів щодо стримування Росії.

Одночасно США намагалися поглиблювати стосунки і врегулювати спірні питання з Китаєм. Важливим в зв'язку з цим був офіційний візит президента США Б. Обами до Пекіна в листопаді для участі в саміті АТЕС (Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво) і двосторонні переговори з головою КНР Сі Цзіньпіном. Сторони зробили безпрецедентні кроки з врегулювання двосторонніх відносин в АТР. Під час переговорів було підписано низку угод у сфері військової безпеки, що дозволяли США і КНР зміцнити взаємну довіру і вибудувати «новий тип військових стосунків» між державами. Також було узгоджено багато позицій в торговельно-економічній і інвестиційній сферах, в питанні боротьби з глобальним потеплінням.

Порівняння економік США і КитаюОсобливу увагу США приділяли співпраці з Індією (провідною країною Південно-Східної Азії), а також Японією, Австралією і Південною Кореєю (головними американськими партнерами в АТР). Пріоритетними напрямами зовнішньої діяльності США залишалися стабілізація обстановки в Афганістані і Іраку, тиск на режим Б. Асада в Сирії, боротьба з терористичною організацією «Ісламська держава», блокування розвитку ядерних програм Ірану і Північної Кореї. Своєю чергою, це змушувало США продовжувати певну співпрацю з Росією і погоджуватися на компроміси з окремих питань.

Економіка США в 2014 році продемонструвала рекордні темпи зростання за останні 11 років

Економіка США в 2014 році продемонструвала рекордні темпи зростання за останні 11 років. ВВП країни, за підсумками 3-го кварталу, виріс на 5 % в річному обчисленні, а за підсумками року може вирости на 2,3-2,4 %, що пояснюється активністю споживачів, зростанням видатків влади різних рівнів і зваженою монетарною політикою Федеральної резервної системи. Споживачі дістали підтримку завдяки зниженню цін на паливо і скороченню безробіття (у 2014 році було створено 2,65 млн нових робочих місць). Як наслідок, зменшився дефіцит бюджету, знизилася інфляція, активізувався фондовий ринок.

Економіка США в 2014 роціПідбиваючи підсумки року, президент США назвав минулий рік «проривним» для Америки, хоча і затьмареним «деякими кризами». Б. Обама відзначив позитивну динаміку розвитку американської економіки і ринку праці, роль США в цілій низці конфліктів, в т. ч. у боротьбі з угрупуванням «Ісламська держава», протистоянні з Росією через Україну, боротьбі з вірусом Ебола, а також оголосив про зміни в американсько-кубинських стосунках.

У 2014 році тривало нарощування американської військової присутності в Центрально-Східній Європі, в т. ч. розгортання елементів системи ПРО, розміщення підрозділів ВПС США в Польщі і країнах Балтії. У той же час, наприкінці року США офіційно оголосили про закінчення військової операції «Непохитна свобода» (Operation Enduring Freedom), що тривала з 2001 року в Афганістані і про виведення основного контингенту своїх військ. Одночасно з цим стало відомо про початок з 2015 року нової місії США в цій країні — операції «Вартовий свободи» (Operation Freedom's Sentinel), яка передбачена, в першу чергу, для навчання, консультацій і сприяння силам правопорядку і армії Афганістану.

 

2.2 Європа

Cитуація в Європейському союзі характеризувалася послабленням євроінтеграційних спрямувань

Загальна ситуація в Європейському союзі характеризувалася послабленням євроінтеграційних спрямувань. Через фінансово-економічну кризу ЄС, що виникла і триває у низці держав-членів, зростає безробіття, яке посилює серед європейців євроскептичні і ультраправі настрої, а також провокує радикально-екстремістські рухи.

Минулий рік в ЄС ознаменувався виборами до європейських інституцій і формуванням нового складу Єврокомісії. Новообраний Європарламент (більшість місць отримали ЄНП і Прогресивний альянс соціалістів і демократів) обрав Д. Туска президентом Європейської ради і новий склад Єврокомісії на чолі з Ж.-К. Юнкером. Основними завданнями нового складу Єврокомісії буде пошук ефективніших шляхів для вирішення таких загальноєвропейських проблем, як зниження залежності від російських енергоресурсів, розробка додаткових заходів зі створення робочих місць і забезпечення стійкого економічного зростання в державах-членах ЄС. Ці проблеми доведеться вирішувати в умовах, коли значна частина європейських держав виступає проти ініціатив інститутів Євросоюзу або ігнорує їх.

На зовнішньополітичному напрямі ЄС намагається активізувати діяльність, спрямовану на закріплення своєї провідної ролі при вирішенні актуальних міжнародних проблем в зонах своїх стратегічних інтересів, — в країнах-учасницях «Східного партнерства» (особливо, в Україні, Грузії і Молдові), «Середземноморському союзі» (передусім, в Тунісі, Лівії і Єгипті), на Близькому Сході (у Сирії, Іраку і Палестині), а також при вирішенні іранської ядерної проблеми.

Cитуація в Україні позначилася на діяльності Європейського союзу в 2014 році

В той же час, ситуація в Україні позначилася на діяльності Європейського союзу в 2014 році. Керівництво ЄС взяло активну участь у вирішенні внутрішньополітичного конфлікту в Україні на початку року, у відвертанні російської військової агресії проти України, разом зі США проводило політику санкцій щодо Росії, а також вживало заходи з підтримки України. Політику, що проводиться, підтримала більшість європейських країн, а найактивнішу позицію з цих питань займали ФРН, Великобританія, Франція, Польща і Литва. В той же час, окремі країни ЄС і європолітики демонстрували стриманіше ставлення до заходів тиску на Росію. Зокрема, Італія, Угорщина, Болгарія і Словаччина (які більшою мірою економічно і енергетично залежні від Росії) не завжди підтримували керівництво ЄС в цих питаннях.

Через ситуацію, що склалася навколо України, ЄС змушений був активізувати заходи з підвищення, передусім, військової і енергетичної безпеки Європи. У військовій сфері було вирішено поглибити співпрацю між ЄС і НАТО в питаннях протидії військовим загрозам європейському регіону, а також був розроблений новий План розвитку оборонних можливостей ЄС на 2015-2018 рр. Головним питанням європейської енергетичної безпеки залишалося зменшення залежності країн-членів ЄС від постачань російського природного газу. Передбачається створення європейського Енергетичного союзу, головним завданням якого буде координація закупівель природного газу і уніфікація його ціни для усіх країн ЄС. Крім того, зусилля керівництва ЄС були спрямовані на прискорення процесів створення «Південного енергетичного коридору», спорудження терміналів для приймання скрапленого газу, збільшення об'ємів власного видобутку газу, переходу на використання альтернативних джерел енергоносіїв, а також об'єднання енергетичних мереж європейських країн.

На загальному тлі економічного спаду єврозони (куди входять 18 з 28 країн Євросоюзу) питання вирішення фінансово-економічних проблем ЄС і забезпечення стійкого розвитку економік держав-членів були в центрі уваги керівництва Єврокомісії. В зв'язку з цим в листопаді 2014 р. ЄК оприлюднила нову інвестиційну програму, спрямовану на стійке зростання європейської економіки, створення приблизно 1,3 млн додаткових робочих місць, а також накопичення на рахунках спільних європейських фондів понад $300 млрд протягом наступних двох років. У той же час провідні економіки Європи минулого року продемонстрували зростання. Так, в Німеччині за підсумками року прогнозується приріст ВВП на 1,4 % (у 2013 р. — 0,4 %), у Великобританії — на 2,8 % (хоча і планувалося 3 %). В цілому Єврокомісія, за підсумками року, понизила прогноз зростання ВВП країн Європейського союзу з 1,6 % до 1,3 %, а по збільшенню економіки єврозони — з 1,2 % до 0,8 %. Головними причинами стримування економічного зростання є загальний економічний спад в єврозоні (слабкі показники торгівлі, падіння експорту, зменшення інвестицій, зростання інфляції), а також наслідки російсько-українського протистояння. Виходячи з цього, ЄС необхідно проводити комплексні структурні реформи, удосконалювати фіскальну політику і залучати в економіку інвестиції (як державні, так і приватні).

 

2.3 Пострадянський простір

Зниження темпів економічного розвитку країн колишнього СРСР минулого року відбувалося на тлі погіршення економічної ситуації в Російській Федерації. Санкції західних країн і падіння світових цін на нафту (на 50 % за останні півроку) завдали значних збитків російській економіці, посиливши кризові тенденції її розвитку — знизилися темпи економічного зростання, скоротилися інвестиції, обмежився доступ російських компаній до іноземних фінансових ринків, прискорився відплив капіталу (понад $150 млрд за підсумками 2014 року), знизилися об'єми імпорту, згортаються торговельні стосунки з ключовими партнерами, зменшилися реальні прибутки населення і прискорилася інфляція, погіршилася соціально-економічна ситуація в регіонах країни. Як наслідок, Кремль буде змушений вже в незабаром переглянути основні показники розвитку нафтової галузі і бюджетну політику на 2015 рік. Таким чином, санкції Заходу і кон'юнктура світового ринку нафти поступово втягують російську економіку у фазу системної кризи. При цьому найбільші ризики зберігаються у фінансово-банківському секторі, нафтовій галузі і аграрній галузі російської економіки, а стрімка девальвація рубля на 50 % майже повністю обвалила російську туристичну галузь.

Російська Федерація помітно посилювала свій вплив на країни колишнього СРСР

Минулого року Російська Федерація помітно посилювала свій вплив на країни колишнього СРСР, реалізовуючи стратегію відновлення своєї ролі «великого світового лідера». Анексія Криму і військова агресія проти України загострили протистояння зі США і НАТО, що змусило Росію  зміцнювати інтеграційні структури на пострадянському просторі. Передусім це стосується Митного союзу (МС) і Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), як складових стратегічного російського плану створення Євразійського економічного союзу (ЄАЕС). Так, Росія досягла певних формальних «успіхів» в справі реалізації своїх інтеграційних ініціатив, в т. ч. з розширення і розвитку МС за рахунок вступу до нього Вірменії, реалізації проекту трансформації МС в ЄАЕС з 1 січня 2015 р., а також підписання Киргизстаном угоди про приєднання до ЄАЕС. Крім того, оголошено про можливе приєднання до союзу Таджикистану і про наміри більш ніж 40-ка інших країн налагодити тісну співпрацю з організацією в торговельно-економічній галузі. В той же час російська агресія проти України істотно посилила розбіжності між країнами колишнього СРСР. Реальна ситуація в МС і ЄАЕС минулого року визначалася переважно негативними тенденціями.

Російська агресія проти України істотно посилила розбіжності між країнами колишнього СРСР

Причиною цього стало збільшення фінансово-економічних проблем в Росії, що негативно позначилося також на економіці її партнерів і призвело до продовження тенденції стагнації торговельно-економічних зв'язків у рамках МС і ЄАЕС. Протягом 2014 року відбувалося подальше скорочення об'ємів взаємної торгівлі між країнами-членами Митного союзу (на 25-30 %).

У найбільш складному становищі опинилася Білорусь, економіка якої переважно орієнтована на російський ринок. Крім того, обвальне падіння курсу російського рубля викликало також і знецінення білоруської і казахстанської національних валют. Такі країни, як Вірменія, Узбекистан, Киргизія, Таджикистан і Молдова понад усе постраждали від скорочення об'ємів надходження грошових переказів від трудових мігрантів, які працюють в Росії.

Ці проблеми посилювалися діями Москви щодо закриття своїх ринків для білоруських і казахстанських товарів, як засобу тиску на них в політичних і економічних питаннях (у т. ч. з метою змусити Білорусь і Казахстан підтримати російські контрсанкції проти США і ЄС). А відновлення Білорусією (у відповідь на російські обмеження) роботи митних постів на кордоні з Росією нівелює увесь сенс створення Митного союзу. Поряд з цим, принаймні, до 2025 року передбачається подальше збереження низки обмежень і винятків у взаємній торгівлі країн-членів МС і ЄАЕС, що фактично зводить нанівець саму ідею їх створення. Такі обмеження і виключення стосуються, передусім, нафтової і газової галузі, що є украй чутливим питанням для Білорусі і Казахстану, а також дає змогу Москві використовувати енергетичний чинник для тиску на Мінськ і Астану.

Зазначені обставини посилили негативне ставлення до російських інтеграційних ініціатив з боку керівництва, бізнес-кіл і населення чинних і потенційних учасників МС і ЄАЕС. На противагу цьому поглибилася співпраця низки пострадянських держав з іншими країнами і міжнародними організаціями, передусім, країнами ЄС і КНР. Прикладом такої тенденції стало зростання об'ємів торгівлі Білорусі і Казахстану з зазначеними країнами, завершення переговорів між Казахстаном і ЄС за проектом Угоди про розширення партнерства і співпраці сторін і тощо.

В умовах протистояння, що загострюється, зі США і НАТО посилену увагу Росія приділяла також зміцненню Організації Договору про колективну безпеку. В зв'язку з цим, у рамках позиціонування ОДКБ як «противаги» НАТО, керівництво РФ розвивало військову складову організації, консолідувало її членів, а також залучало їх до підтримки своїх кроків проти України. Крім того, пріоритетними напрямами в діяльності ОДКБ були протидія «кольоровим революціям» на пострадянському просторі, а також гарантування безпеки в Центральній Азії. В той же час діяльність ОДКБ фактично продемонструвала, що практична участь в заходах військового характеру країн-членів організації обмежена, оскільки повноцінне застосування національних військових контингентів поза межами своїх регіонів не є можливим. Крім того, країни-члени ОДКБ (у т. ч. центрально-азіатські країни і найближчі союзники РФ — Білорусь і Казахстан) не підтримали Росію в її діях проти України або вважали за краще зайняти нейтральну позицію в цьому питанні.

Разом зі спробами зміцнити пострадянські інтеграційні об'єднання Росія продовжувала чинити тиск на Молдову і Грузію з метою протидії їх європейській інтеграції. Основними такими формами тиску були: підтримка проросійської опозиції в Молдові, провокація напруженості навколо Придністров'я і спроби створити нові конфлікти на молдавській території (зокрема, в Гагаузії); надання допомоги сепаратистським режимам в Абхазії і Південній Осетії, створення передумов для фактичної анексії Абхазії у рамках укладення договору між Росією і Абхазією «Про союзницьке і стратегічне партнерство». Аналогічний договір планується підписати також з Південною Осетією. В той же час Росія активно застосовувала економічні важелі впливу на Молдову і Грузію, обмежуючи доступ їх товарів на російський ринок. Проте це фактично не мало успіху, про що свідчить перемога проєвропейських сил на парламентських виборах в Молдові в листопаді 2014 р., а також незмінність зовнішнього курсу Грузії, навіть незважаючи на її внутрішньополітичні проблеми.

На Кавказі залишається замороженим нагорно-карабаський конфлікт Вірменії і Азербайджану. У 2014 році він ледь не спалахнув знову. Влітку в зоні конфлікту сталося загострення, через яке загинули військовослужбовці з обох сторін. Також на початку листопада в Нагірному Карабаху був збитий вірменський вертоліт Мі-24. Але до нового витка війни це загострення поки що не призвело. У серпні в Сочі відбулася зустріч президентів Росії, Вірменії і Азербайджану, яка була присвячена проблемі конфлікту. Її учасники погодилися, що конфлікт може бути врегульований тільки у мирний спосіб.

Також на ситуації в пострадянському просторі в 2014 році позначилася активна терористична діяльність в північнокавказькому регіоні. Серйозна загроза ісламського екстремізму нависла над країнами Центральної Азії (у зв'язку з виведенням Міжнародних сил ISAF з Афганістану) і Північним Кавказом (участь бойовиків «Ісламської держави» і найманців з Північного Кавказу на боці терористичних ДНР/ЛНР). Додатковими чинниками впливу на розвиток внутрішньополітичної ситуації в країнах пострадянського простору є наближення президентських виборів в Білорусі і Узбекистані, і парламентських — в Таджикистані і Киргизстані.

 

2.4 Близький Схід і Північна Африка

У минулому році в регіоні Близького Сходу спостерігалася складна, а у низці країн нестабільна обстановка. Тривало жорстке збройне протистояння між прихильниками урядів і бойовиками різних антирежимних угруповань в Сирії, Іраку і Лівії.

У 2014 році на карті світу виникло нове державне утворення – «Ісламська держава»

У 2014 році на карті світу виникло нове державне утворення – «Ісламська держава». З'явившись ще в середині минулого десятиліття, радикальне угрупування «Ісламська держава» (ІД) влітку 2014 р. протягом кількох тижнів захопила декілька великих міст на сході Сирії, на півночі і заході Іраку. «ІД» прагне створити на підконтрольних територіях ісламській «халіфат». У нього є організована ієрархічна структура, постійний доступ до отримання сучасного озброєння і екіпіровки і річний бюджет у розмірі понад $2 млрд. Угрупування постійно здійснює військові злочини і дотримується політики неприкритого терору, передусім, на підконтрольних територіях, а в окремих випадках — і в інших регіонах. Відмінна риса цього угрупування — жорстокі розправи з полоненими, а також захопленими журналістами і представниками релігійних і етнічних меншин. Між «ІД» й іншими радикальними ісламістськими рухами джихаду мало ідеологічних відмінностей, але з точки зору географічної присутності вона стала реалією на карті світу. Тобто, з’явився феномен — ісламістський рух, що діє як регіональна держава. Поки що не зрозуміло, чи життєздатне це утворення, але прецедент створений. «ІД» породила геополітичний і економіко-соціальний хаос на глобальному і регіональному рівнях, і чимало країн регіону змушені пристосовувати свою політику до цієї нової реалії. Проти «ІД» виступила міжнародна коаліція — США разом з Бахрейном, Йорданією, Катаром, Саудівською Аравією і Об'єднаними Арабськими Еміратами. Союзники завдають в основному повітряних ударів: з 8 серпня по позиціях бойовиків в Іраку було завдано понад 800 ударів, по захопленій території в Сирії — понад 550. Проте, кампанія проти «ІД» може тривати не один рік.

Нестабільною залишалася ситуація в Єгипті, Лівані, Ємені, Афганістані і на північному заході Пакистану.

Прем'єр-міністр Пакистану Міан Наваз ШарифНаприкінці 2014 року Пакистан активізував антитерористичну боротьбу. Так, прем'єр-міністр Н. Шариф заявив, що масштабна антитерористична операція «Уражаючий удар», яка проводиться урядовими військами в прикордонній з Афганістаном зоні пуштунських племен (т. зв. «лінія Дюранда»), буде розширена, а її нова фаза спрямована на знищення екстремістів, які ховаються в сільських і міських районах. Н. Шариф підкреслив: «Ми не робитимемо різниці між терористами і тими, хто їм допомагає. І ті і інші мають бути ліквідовані. Настав час повністю викоренити екстремізм в нашій країні». Отже, рік 2015 обіцяє бути спекотним…

Президент Афганістану Ашраф Гані28 грудня завершилася бойова місія збройних сил США і НАТО з підтримки безпеки в Афганістані. Таким чином, за безпеку в країні відповідатимуть 350 тис. афганських військовослужбовців і поліцейських. В той же час, за угодою між США і Афганістаном, американці зберегли за собою право у разі потреби самостійно вживати заходи проти екстремістів на території країни, тоді як інші західні держави віднині можуть тільки навчати місцевих військовослужбовців.

Президент Іраку Фуад МасумКоли у 2011 році Сполучені Штати виходили з Іраку, вони вважали, що Багдад забезпечить рівновагу сил в країні, в т. ч. шляхом надання низці регіонів деякої автономії (формальної або неофіційної). Але поява «Ісламської держави» різко і докорінно змінила баланс сил в Іраку, що, врешті-решт, змусило Вашингтон знову втрутитися. Було вирішено доправити до зони бойових дій бойову авіацію, щоб завдати удару по ісламістських позиціях, а також нечисленний наземний контингент, на базі якого можна створити кістяк регіональної коаліції для боротьби з «ІД».

Президент Туреччини Реджеп Таїп ЕрдоганСьогодні ключовий гравець цієї коаліції — Туреччина, яка стала реальною регіональною силою. У її розпорядженні потужні економіка і збройні сили. Стратегія Анкари при президентові Р. Ердогані полягає в тому, щоб уникати конфліктних ситуацій зі своїми сусідами. Проте США вважають що, Туреччина повинна направити свої збройні сили (в першу чергу, сухопутні війська) на боротьбу з «ІД». Анкара також має бути в цьому зацікавлена — інакше конфлікт в Іраку перекинеться і на турецьку територію. Турецький уряд наполегливо підтримував сирійський конфлікт усередині САР, обмежуючи свою безпосередню участь в сирійській громадянській війні. Зараз же Анкара опинилася в ситуації, коли їй загрожує тиск «ІД» на іракських курдів, який, врешті-решт, пошириться і на турецьких курдів, що складають майже третину турецького населення. Тому Туреччина знаходиться в досить непростій ситуації — якщо вона втрутиться своїми збройними силами у війну проти «Ісламської держави», то її армія вперше з часів Корейської війни змушена буде реально і повномасштабно воювати. За такого розкладу ризики — реальні, а перемога може виявитися примарною. Також слід зазначити, що 25 грудня Р. Ердоган оголосив про перемогу над опозиційним рухом Ф. Гюлена (ісламський громадський діяч, який живе в США), підкресливши, що боротьба проти нелегальних структур триватиме. Президент знову закликав Ф. Гюлена не втручатися у внутрішні справи Туреччини і звинуватив США в його підтримці.

Новий король Саудівської Аравії Салман ібн Абдул-Азіз аль СаудКороль Саудівської Аравії Абдуллах ібн Абдул-Азіз Аль Сауд25 грудня в Саудівській Аравії був опублікований проект держбюджету на 2015 рік. В умовах різкого падіння світових цін на нафту, в ньому вперше за останні роки передбачається великий дефіцит в об'ємі майже 31,6 млрд євро. Незважаючи на передбачуваний дефіцит, уряд збільшує державні асигнування, що позитивно сприйняли інвестори. Цим кроком Саудівська Аравія продемонструвала, що зможе без потрясінь пережити період низької вартості енергоресурсів.
[Король Саудівської Аравії Абдалла в ніч на 23 січня помер у віці 90 років. Після його смерті трон зайняв Салман ібн Абдул-Азіз аль Сауд].

Президент Ірану Хасан РоуханіВ зв'язку з цим не можна не згадати про Іран. Тегеран виступає за проіранський (з домінуванням шиїтів) режим в Багдаді, що дуже важливо для підтримки його інтересів і для іранської політики гарантування національної безпеки. З точки зору Тегерана, «Ісламська держава» спроможна завдати потужного удару по уряду в Багдаді і потенційно ускладнити позиції Ірану в Іраку. Хоча це — поки що потенційна загроза. Також слід зазначити, що переговори «шістки» міжнародних посередників з Іраном не призвели до остаточної угоди щодо іранської ядерної програми. І новий термін був продовжений ще на 7 місяців. Те, що ще рік тому викликало б хвилю критики і погроз на адресу Тегерана, цього разу не призвело до ускладнень. Навіть більше, Вашингтон не вважає за доцільне вводити нові економічні санкції, підготовлені Конгресом щодо Ірану. Ця нова реальність означає не зміни у стосунках між Сполученими Штатами і Іраном, а швидше віддзеркалює нові потужні геополітичні зміни, що спостерігаються на усьому Близькому Сході і відтісняють на другий план невідкладність ухвалення рішення по Ірану.

Глава політбюро ХАМАС Халед МашальПрезидент Ізраїлю Реувен РівлінВ середині року різко загострилися і без того непрості відносини Ізраїлю і Палестинської автономії. Після арешту Ізраїлем кількох членів палестинського угрупування ХАМАС (у відповідь на викрадення і вбивство ізраїльських підлітків) і вбивства палестинського тинейджера єврейськими релігійними екстремістами з території сектора Газа розпочався обстріл ізраїльських міст ракетами (було випущено до 4,5 тис. ракет і мінометних снарядів). Ізраїль в липні-серпні у відповідь провів велику військову операцію «Непорушна скеля». Військова операція ізраїльтян включала авіаудари по цілях в секторі Газа і заходи наземних сил (було атаковано понад 5 тис. цілей). У серпні з великими труднощами, за посередництва Єгипту, сторонам вдалося домовитися про припинення вогню. Під час конфлікту загинуло 69 ізраїльтян (понад 800 дістали поранення) і більш ніж 2 тис. палестинців (понад 10 тис. дістали поранення). Ослаблений ХАМАС зберіг контроль над сектором Газа, але тепер серйозно залежить від палестинської адміністрації в Рамаллі.

 

2.5 Латинська Америка і Карибський басейн

Вашингтон та Пекін прагнуть реалізовувати стратегію «сепаратного» переманювання держав ЛАКБ до табору своїх союзників

У 2014 році ситуація в країнах Латинської Америки і Карибського басейну (ЛАКБ) залежала, в першу чергу, від протистояння «США-КНР» в регіоні. Останнім часом вплив США на країни ЛАКБ помітно зменшився, більш самостійними стали латиноамериканські держави, а Китай намагається обійняти місце головного торговельного партнера Латинської Америки. Світові лідери (Вашингтон відносно відкрито, а Пекін більш завуальовано) прагнуть реалізовувати стратегію «сепаратного» переманювання держав ЛАКБ до табору своїх союзників. Цьому сприяє як традиційна ідеологічна спрямованість країн ЛАКБ (популістські режими низки країн т. зв. «лівого дрейфу» і історично проамериканські держави), так і наявність низки «заморожених» регіональних конфліктів. При цьому конфліктний потенціал використовується США і КНР для зниження монолітності позицій певних латиноамериканських інтеграційних об'єднань в політико-безпековій чи торговельно-економічній сферах.

Співпраця світових лідерів з країнами регіону ЛАКБ

Президент Аргентини Крістіна Фернандес де КіршнерЗбільшена увага зовнішньої політики США до латиноамериканського напряму віддзеркалює зміну підходів Білого дому до вибудовування стосунків з країнами регіону з метою відновити вплив в державах західної півкулі і одночасно послабити позиції Китаю і інших світових гравців (Росії, ЄС, Індії). Для цього Білий дім, серед іншого, реалізовує т. зв. «стратегію вихоплювання», згідно якої США намагаються зосередити зусилля на роботі з окремими, «найбільш чутливими» лівими урядами країн регіону. Крім того, для США важливу роль продовжує відігравати Організація американських держав. Її Вашингтон розглядає як основний інструмент впливу на розвиток ситуації в ЛАКБ. Ці зусилля передбачають перезавантаження стосунків з «проблемними» державами (передусім з Венесуелою і Кубою) з одночасним поглибленням діалогу з традиційними партнерами з числа регіональних лідерів (Бразилія і Аргентина).

Президент Куби Рауль КастроСвідченням успішної реалізації такої політики є історична заява лідерів США і Куби Б. Обами і Р. Кастро 17 грудня 2014 р. про відновлення дипломатичних стосунків між двома державами. У безпрецедентній заяві про зміну політичного курсу президент США визнав, що ізоляція Куби Сполученими Штатами (тривала з 1961 року) продемонструвала свою повну неефективність. Тепер американські банки можуть відкривати відділення на Кубі, а громадяни США матимуть можливість відправляти грошові перекази на острів на суму до $2 тис. Буде дозволено експортувати на Кубу телекомунікаційне устаткування і вживатимуться заходи щодо розширення торгівлі. Приватні кубинські компанії зможуть купувати американські будматеріали і сільськогосподарське устаткування.

Для Китаю розвиток політичних і економічних контактів з країнами ЛАКБ є частиною оновленої зовнішньополітичної стратегії, спрямованої на досягнення статусу глобальної держави. Основна мета Китаю на латиноамериканському напрямі — отримання доступу до природних ресурсів регіону, розширення ринків збуту для китайських товарів, створення мережі «друзів і союзників» КНР на міжнародній арені. Минулого року лідер КНР Сі Цзіньпін пообіцяв вкласти в держави Латинської Америки $250 млрд до 2020 року і заявив про можливість подвоєння в наступному десятилітті об'єму торгівлі з регіоном з метою доведення його до більш ніж $500 млрд. Економічна комісія для країн ЛАКБ (CEPAL) прогнозує, що Пекін в найближчій перспективі не зможе замінити США в ролі головного економічного партнера для країн Латинської Америки, що розвиваються. Проте, в 2015 році Китай повинен потіснити Євросоюз і стати другим після США інвестором в регіоні. Зараз КНР є головним торговельним партнером Бразилії, Чилі і Перу і посідає друге місце за об'ємами імпорту товарів з Аргентини, Коста-Ріки і Куби.

Президент Чилі Мішель БачелетПрезидент Перу Ольянта УмалаВ той же час керівництво низки латиноамериканських країн сприймає Китай не лише як ключового інвестора, потужного економічного партнера і як противагу впливу Вашингтона, але і в якості політичного і економічного конкурента. На цьому тлі не виключається можливість розвитку конфліктних ситуацій, викликаних прагненням промислових лобі низки країн ЛАКБ (Мексики, Бразилії і деяких центральноамериканських країн) перешкодити розширенню китайської економічної присутності, що, своєю чергою, зумовить активніший вплив КНР на політичне життя латиноамериканських країн.

У 2014 році спостерігалося нарощування інтенсивності політичних і економічних контактів Росії з країнами Центральної і Південної Америки. Особлива увага приділялася розвитку співпраці з членами групи АЛБА (Куба, Венесуела, Болівія, Еквадор, Нікарагуа, Домініка, Антигуа і Барбуда, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Люсія). При цьому ключовими напрямами розвитку стосунків РФ з країнами ЛАКБ виступали військова і військово-технічна співпраця, а також інвестиційна і енергетична галузі. Крім того, враховуючи запровадження обмежень на імпорт сільськогосподарської продукції із західних країн, Росія демонструє зацікавленість в постачанні з держав Латинської Америки свинини, яловичини, м'яса птиці, молочної продукції, фруктів та овочів.

Розвиток ситуації в країнах регіону ЛАКБ

Щодо латиноамериканських країн, то вони намагалися активніше брати участь у світовій політиці як самостійні гравці. Особливу роль в цьому процесі відігравала найпотужніша країна Латинської Америки — Бразилія, що претендує на місце постійного члена Ради безпеки ООН і представляє регіон в об'єднанні «БРІКС». Крім того, три латиноамериканські країни (Аргентина, Бразилія, Мексика) є членами «Великої двадцятки». За країнами Латинської Америки також зарезервовано два місця серед непостійних членів Радбезу ООН.

З іншого боку, однією з ключових тенденцій розвитку регіону стало істотне уповільнення інтеграційних процесів у рамках як політичних, так і торговельно-економічних об'єднань. Зокрема, протягом останніх років знизилися темпи інтеграції у рамках двох ключових і конкуруючих регіональних проектів в політичній сфері — Співтовариство латиноамериканських і карибських держав (СЕЛАК) і Союз південноамериканських націй (УНАСУР). СЕЛАК виникло як альтернатива Організації американських держав, що традиційно знаходиться під впливом Вашингтона. Головною причиною гальмування розвитку цього блоку є неможливість об'єднати різновекторні політичні інтереси його учасників, оскільки до блоку входять як держави «лівого дрейфу» (Венесуела, Куба, Болівія), так і країни, що традиційно орієнтуються на Сполучені Штати (Колумбія, Мексика, Чилі) або намагаються стати самостійними глобальними гравцями (Бразилія).

УНАСУР, незважаючи на амбітні плани (зі створення низки наднаціональних інститутів і структур безпеки), на сьогодні залишається тільки форумом для політичного діалогу з питань організації зони вільної торгівлі, охорони довкілля і культурно-гуманітарної співпраці. В той же час, впливові члени УНАСУР прагнуть уникати актуальних спірних питань у сфері оборони, делімітації кордонів, в т. ч. у виняткових економічних зонах, енергетики, фінансів, кіберзлочинності і т. п.

Також значно знизився рівень інтеграційної взаємодії і у рамках ключових торговельно-економічних об'єднань Південної Америки — Спільного ринку країн Південного конусу (МЕРКОСУР) і Боліваріанського альянсу для народів нашої Америки (АЛБА). Загострення торговельних протиріч Аргентини з Бразилією і Чилі фактично унеможливило визначення єдиних підходів до стратегії подальшого розвитку МЕРКОСУР. Невизначеним залишається і питання відновлення в об'єднанні членства Парагваю, припиненого в 2012 році. Внутрішній конфлікт лідерів МЕРКОСУР (Аргентини і Бразилії) з іншими членами, передусім Парагваєм і Уругваєм, також деструктивно впливає на перспективи його розвитку.

В той же час, ключовий інтеграційний проект країн «Лівого дрейфу» — АЛБА (безпосередньо залежного від стійкості ліворадикальних режимів Венесуели, Куби і Болівії) також демонструє помітне гальмування свого розвитку, що, передусім, обумовлено обмеженням Венесуелою об'ємів економічної допомоги союзникам внаслідок глибокої кризи своєї економіки. Враховуючи обмежені економічні можливості офіційного Каракаса (який, окрім нафти за пільговими цінами, фактично не може запропонувати партнерам по АЛБА інших преференцій), нинішні перспективи розвитку цього інтеграційного об'єднання є фактично «нульовими».

На цьому тлі єдиним регіональним об'єднанням, що зберігає динаміку розвитку, залишається Тихоокеанський альянс (Колумбія, Мексика, Перу і Чилі. У найближчій перспективі до них можуть приєднатися Коста-Ріка, Панама, Уругвай і Парагвай). Нинішні показники динаміки розвитку вдало вирізняють альянс від інших регіональних інтеграційних об'єднань і створюють умови для його перетворення в самостійний і впливовий суб'єкт міжнародних відносин, який проводитиме загальну зовнішню, оборонну-безпекову, торговельну, монетарну і енергетичну політику. В той же час, основні ризики для економік країн Тихоокеанського альянсу будуть виникати внаслідок можливого зростання внутрішньополітичної нестабільності в Колумбії, а також занадто високої соціальної орієнтованості економічної політики новообраного президента Чилі М. Бачелет.

У 2014 році можна було спостерігати уповільнення економічного зростання країн ЛАКБ

У 2014 році можна було спостерігати уповільнення економічного зростання країн ЛАКБ (до 0,8 %), що пояснюється передусім падінням цін на сировинні продукти на світових ринках і низкою внутрішніх проблем окремих держав, передусім з найбільшими економіками, МЕРКОСУР (Бразилії, Аргентини і Венесуели). Соціально-економічна ситуація в цих країнах характеризується низькими темпами зростання ВВП, високим рівнем інфляції, значними проблемами на ринку праці, скороченням обсягів зовнішньої торгівлі і інвестицій. При цьому найбільш негативно вплинуло на подальший розвиток регіону оголошення у травні 2014 р. урядом Аргентини технічного дефолту внаслідок неспроможності країни обслуговувати свої боргові зобов'язання. В той же час ситуація в державах Тихоокеанського альянсу характеризується більш динамічним економічним зростанням. Зокрема, найдинамічніше розвиваються економіки Панами, Болівії, Колумбії і Еквадору.

Президент Бразилії Ділма РусефБеззастережний лідер регіону — Бразилія. Попри загострення соціально-економічної ситуації усередині країни, вона збільшуватиме свій відрив від інших держав ЛАКБ. Нинішнє бразильське керівництво не має наміру форсувати регіональні інтеграційні процеси, щоб не перебрати на себе роль головного спонсора цих об'єднань. Тому Бразилія зробить ставку на своє перетворення в глобального світового гравця, передусім шляхом забезпечення свого економічного і військового лідерства на регіональному і глобальному рівнях. Зокрема, адміністрація президента Д. Русефф вважає, що на сучасному етапі буде доцільніше зосередити зусилля на ситуативних союзах з приблизно однаковими світовими гравцями (у форматі «БРІКС» або «трикутника IBSА» — Індія-Бразилія-ЮАР) і зробити ставку на поліпшення іміджу країни на міжнародній арені (проведення Чемпіонату світу з футболу минулого року і Олімпійських ігор в Ріо-де-Жанейро в 2016 році), розширити культурний вплив шляхом перетворення Співдружності португаломовних країн (CPLP) в інструмент бразильської «м'якої сили». Погіршення економічної ситуації в країні у минулому році пояснюється, передусім, зниженням обсягів промислового виробництва і роздрібного продажу, а також рівня довіри інвесторів. На економіці також негативно позначається послаблення валют інших держав-партнерів (Росії, Індії і т. п.). Для того, щоб відновити економічне зростання, Д. Русефф (26 жовтня була переобрана на другий термін) планує посилити контроль видатків місцевих органів влади, підвищити фінансову стабільність, переорієнтовувати державні банки на підвищення доступності позикового капіталу для здійснення інвестицій в розвиток інфраструктури.

Президент Мексики Енріке Пенья НьєтоМексика, фактично відмовившись від лідерства в регіональних інтеграційних процесах, зараз шукає ефективний формат взаємодії на міжнародній арені з приблизно рівними гравцями. Зокрема, офіційний Мехіко зараз особливо цікавиться проектом «МІНТ» (куди потенційно можуть увійти також Індонезія, Нігерія і Туреччина). У внутрішній політиці країни триває робота зі зміцнення верховенства закону в окремих регіонах. Головними проблемами Мексики у сфері безпеки в 2014 році були: розширення діяльності місцевих загонів самооборони та процесів незаконного вилучення (крадіжки) палива, соціальні виступи в південно-західних регіонах і високий рівень кримінального насильства. Зниження бюджетних видатків у 2015 році, а також громадське обурення, викликане вбивством 43-х студентів і скандалом, пов'язаним з президентом і його дружиною, можуть призвести до ескалації вуличних протестів, а також підвищити політичну нестабільність.

Президент Венесуели Н. МадуроВенесуела є найбільш проблемною країною регіону. Прибутки від нафти і газу складають четверту частину ВВП країни і забезпечують понад 90 % експортних надходжень. Тому внаслідок зниження світових цін на нафту країна опинилася на грані дефолту. Через державний борг у обсязі 50 % ВВП, нестабільну ситуацію в економіці і бюджетний дефіцит у розмірі 16 %, країна сьогодні досить уразлива. І навіть більше, уряд Н. Мадуро швидко втрачає підтримку усередині країни (у листопаді рівень підтримки знизився до 24,5 %), що може призвести до політичної нестабільності в 2015 році і серйозної політичної кризи.

Президент Еквадору Рафаель КорреаУ Еквадорі також важкий фінансовий стан, проте ризик політичної нестабільності у нього набагато нижчий, ніж у Венесуели. Цього року бюджетний дефіцит склав близько 5 %, але уряд визначив перелік заходів зі зниження видатків. Також країні довелося коригувати свій бюджет на 2015 рік, щоб врахувати нові ціни на нафту. Крім того, політичне становище президента країни Р. Корреа більш стабільне. Незважаючи на це, країна потопає у хвилях протесту, які можуть перерости в масові безлади.

Президент Колумбії Хуан Мануель СантосУ Колумбії важливою передумовою стабілізації збройного протистояння повинно стати оголошене 20 грудня повстанцями з Революційних збройних сил Колумбії (FARC) одностороннє безстрокове припинення вогню. Президент Колумбії Х. М. Сантос (у червні 2014 р. переобраний на другий термін) вітав таке рішення і повідомив, що уряд обговорить з повстанцями з FARC питання про двостороннє перемир'я (відповідні переговори проходять у Гавані з 2012 року). Мирна угода повинна покласти край систематичним нападам бойовиків на нафтові трубопроводи, що завдали в 2014 році збитків на $500 млн, — майже стільки ж, скільки країна втратила внаслідок зниження світових цін на нафту ($550 млн). Проте про повне припинення вогню з обох боків поки що не йдеться. Не маючи довіри до повстанців, уряд Колумбії відмовляється від такого кроку до підписання остаточної угоди про перемир'я.

 

2.6 Азіатсько-Тихоокеанський регіон

Безперечний лідер регіону Китай продовжує свою прагматичну зовнішню політику, переслідуючи виключно власні національні інтереси. Зокрема, у рамках такої політики протягом 2014 року офіційний Пекін зосереджував зусилля на зміцненні своїх позицій у світі і у важливих для нього регіонах, передусім, в АТР, Південно-Східній і Центральній Азії, Європі, Африці і Латинській Америці. Серед головних напрямів реалізації зовнішньополітичних цілей керівництва КНР у 2014 році необхідно відзначити:

  • нарощування Пекіном в регіоні АТР інтенсивності т. зв. «недружніх» (провокаційних) дій в стосунках з державами, з якими Китай має неврегульовані територіальні суперечки. При цьому збільшення випадків демонстрації китайською стороною сили сприймається більшістю країн як одностороннє намагання Пекіна змінити статус-кво в АТР, що створює загрозу світу і безпеці в регіоні;
  • реалізація політичного курсу на подальше «добровільно-примусове» економічне зближення з КНР держав т. зв. «другого ешелону» АТР, передусім Південно-Східної Азії (на вигідних для Пекіна умовах), що штучно обмежує їх можливості в справі реалізації стратегії зближення з альтернативними Китаю центрами сили, в першу чергу, зі США.

Голова КНР Сі ЦзіньпінПосиленню міжнародних позицій і розширенню китайської економічної присутності чимало сприяла небувала зовнішньополітична активність голови КНР Сі Цзіньпіна, який відвідав у 2014 році з державними візитами Європу, Південну Корею, Монголію, країни Середньої Азії, Індію, Бразилію, Австралію і Нову Зеландію, а також провів переговори з лідерами країн у рамках провідних міжнародних організацій («Великої двадцятки», ШОС, БРІКС, АСЕАН, АТЕС).

Офіційний Пекін ефективно використовував чинник головування в АТЕС для зниження загального рівня геополітичної напруги в регіоні шляхом досягнення домовленостей з США про створення «механізмів оповіщення» (про проведення великих військових маневрів) і «правил поведінки» (при зустрічі військових суден на морі або в повітрі). Крім того, сторони досягли прориву в питанні скорочення викидів парникових газів. Також США погодилися зняти ряд істотних обмежень на торгівлю з Китаєм в області високих технологій і спростити візову політику для китайських бізнесменів, туристів і студентів. Китайська сторона отримала істотний економіко-технологічний ефект від укладення китайсько-американського договору про зниження тарифів на цілу низку технологічних продуктів (напівпровідників, медичного устаткування, систем і пристроїв GPS). Загальний об'єм товарообігу продукції, що підпадає під дію цієї угоди, сягає $1 трлн. У той же час, такі дії Китаю ослабили потенційні можливості Філіппін (як основного антагоніста Китаю в регіоні Південно-Східної Азії і головуючої в 2015 році країни в АТЕС) щодо блокування подальшого розвитку торішніх пріоритетів китайського головування в об'єднанні. Для військових союзників Вашингтона в АТР важливим підсумком домовленостей США і Китаю стала можливість діалогу з питань зовнішньої політики і безпеки на найвищому рівні (з урахуванням розбіжностей в позиціях сторін про приналежність островів Сенкаку/Дяоюйдао). Крім того, сформовано необхідне обґрунтування для відновлення китайсько-японського політичного діалогу, а також остаточного завершення переговорів між КНР і Південною Кореєю щодо створення зони вільної торгівлі.

На європейському напрямі спостерігалося зростання зацікавленості китайської сторони до поглиблення стосунків з Європейським союзом. Після жовтневого саміту АСЕМ (форум «Азія-Європа») в Мілані у рамках діалогу з керівництвом Євросоюзу Китай частково модифікував тактику переговорів. Керівництво КНР висловило велику стурбованість ситуацією навколо російсько-українського конфлікту в контексті його впливу на зростання ризиків політико-економічної нестабільності не лише для регіону Східної Європи, але і для всього світу, не згадуючи того, що Китай виступає проти санкцій ЄС щодо РФ. Крім того, офіційний Пекін підтвердив відсутність конфлікту інтересів з ЄС, що сприятиме підготовці техніко-економічного обґрунтування угоди про вільну торгівлю «ЄС-Китай». При цьому китайська сторона інформує відповідних представників офіційного Брюсселю про підсумки обговорень «українського питання» у рамках зустрічей Сі Цзіньпіна з В. Путіним, що підтверджує прагнення Пекіна сформувати «базис довіри» для розвитку стосунків з Євросоюзом.

В Китаї сформувалася досить обережна позиція щодо стосунків з Російською Федерацією

В умовах посилення тиску з боку США/ЄС на Росію в Китаї сформувалася досить обережна позиція щодо стосунків з Російською Федерацією. Це пояснюється намаганнями уникати ризиків в економічному співробітництві з РФ, а також не погіршити стосунки з західними країнами і міжнародними організаціями (що для китайської сторони більш цікаві, ніж Росія). Про це свідчить відмова Пекіна інвестувати і кредитувати російський проект газопроводу «Сила Сибіру», а також зволікання з вирішенням інших проблемних питань між Росією і Китаєм в енергетичній галузі. Незважаючи на стратегічне зближення з РФ і запуск Кремлем процесу фактичної переорієнтації свого енергетичного потенціалу на КНР, офіційний Пекін виявляє все більшу зацікавленість до співпраці в паливно-енергетичній сфері з країнами АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії). Усе це, у поєднанні з істотним зниженням вартості нафти на світовому ринку, дає змогу Китаю все більше відходити від концепції розвитку «рівноправних партнерських стосунків» і пропонувати Кремлю нові умови співпраці. Крім того, запровадження китайською стороною тактики надання російській стороні в основному лише «зв'язаних» кредитів, що передбачають цільове придбання китайських товарів і послуг, не дозволяє РФ в необхідному об'ємі використовувати фінансовий потенціал Пекіна у справі протидії стагнації російської економіки через запровадження санкцій Заходу. Також залишається стриманою і позиція Пекіна в питаннях розширення використання національних валют для розрахунків між КНР і РФ у рамках експортно-імпортних операцій, що є для Кремля стратегічно важливим аспектом співпраці. Істотні відмінності між РФ і Китаєм проявилися також і у рамках роботи Шанхайської організації співпраці. В той час, як Росія намагалася використовувати ШОС у якості «противаги» США і ЄС, Китай використовував організацію як інструмент посилення свого впливу в Центральній Азії.

Виходячи з програмних установок влади КНР, основна мета розвитку країни — реалізація т. зв. «китайської мрії», що передбачає таке національне відродження Китаю, яке дозволить йому досягти рівня розвитку провідних держав світу і забезпечити китайським громадянам гідний добробут. Для цього керівництво КНР зосередило свої зусилля на процесах переходу країни від старої економічної моделі стимулювання китайського експорту і капітального будівництва усередині країни до нових принципів господарювання, що базуються на розвитку внутрішнього ринку і високотехнологічних галузей промисловості. У 2014 році уряд Китаю вживав заходи зі стимулювання економіки країни, для чого було ухвалено низку фінансових ініціатив: субсидування інвестицій і експорту, послаблення кредитного боргу, податкові пільги. В той же час уряд не зміг вирішити основні структурні проблеми Китаю, що складають ризик зростанню економіки, включаючи надмірність виробничих потужностей, збільшення боргу місцевих органів влади та ін. Також минулого року уряд КНР мінімально просунувся в справі реалізації раніше запланованих реформ податкової системи, фінансової лібералізації, часткового обмеження на імпорт іноземних компаній. Усе це призвело до уповільнення темпів економічного зростання до 7,1 %, замість запланованих на 2014 рік 7,5 %.

Минулого року пріоритетним напрямом діяльності керівництва КНР було зміцнення обороноздатності країни. У рамках реалізації національної військової політики в АТР, Китай розширював у своїх південно-східних районах мережу військових баз, зміцнював ВМС для контролювання прибережних морів і виходів в Тихий і Індійський океани. При цьому на тлі прагнення Китаю до мирного вирішення існуючих проблем збереглися протиріччя в його стосунках зі США (передусім в питаннях впливу на регіон), напруженість в стосунках з Індією (через прикордонні території і низку інших регіональних проблем), а також конфліктний потенціал щодо усунення протиріч з Японією, Філіппінами і В'єтнамом (щодо спірних островів). Китайська сторона продовжувала технічно переозброювати армію і флот. При цьому вище керівництво держави цілком усвідомлює, що, незважаючи на інтенсивне зростання оборонного бюджету КНР (зі $100 млрд в 2012 році до $148 млрд у 2014 році), високий рівень корупції в Народно-визвольній армії Китаю (НОАК) зменшує реальний військовий потенціал країни. Крім того, надмірна політизація армійського керівництва, а також протидія представників військової еліти, тісно пов'язаної з попереднім поколінням китайського керівництва, частково обмежують на нинішньому етапі можливості Сі Цзіньпіна з використання ресурсу НОАК.

Друга половина року нагадала про проблеми забезпечення внутрішньої стабільності Китаю. Передусім це стосується подолання ризиків, пов'язаних з рухом протесту «Occupy Central» в САР Сянган (Гонконг). При цьому, у разі застосування силових заходів, можуть з'явитися передумови для втрати довіри до національної концепції «одна країна, дві системи» у спеціальних автономних районів КНР (передусім, у Тайваню). Залишається актуальною і необхідність посилення контролю держави над населенням в регіонах з високими ризиками існуючої чи потенційної нестабільності (Сіньцзян-Уйгурський і Тібетський автономні райони, провінції Цінхай, Ганьсу і Сичуань).

Територіальні суперечки між країнами АТРМинулого року загострилися територіальні суперечки між країнами АТР, що може спровокувати регіональні конфлікти з залученням до них провідних держав світу. Передусім, це стосується взаємних претензій між Китаєм, Філіппінами і В'єтнамом щодо приналежності спірних острівних територій (Парасельських, Спратлі, Скарборо) в Південно-Китайському морі, а також між Китаєм і Японією щодо островів (Сенкаку/Дяоюйдао) в Східно-Китайському морі. Спорудження КНР штучних островів в районі спірних територій в Південно-Китайському морі збільшило напруженість в регіоні. Нові ризики розширили китайську військову присутність поблизу Філіппін і В'єтнаму (у т. ч. мається на увазі будівництво нових військово-повітряних і військово-морських баз). У ситуації, що склалася, США, що традиційно підтримують Японію і Філіппіни, проводять заходи з демонстрації сили в регіоні у рамках спільних військових навчань, що ускладнює протистояння між США і Китаєм за вплив в АТР.

Проведення китайською стороною геологорозвідувальних робіт в спірних шельфових зонах загострило відносини між Китаєм і В'єтнамом. У цьому контексті слід згадати про інцидент із затопленням в'єтнамського рибальського судна і розміщенням китайською стороною нафтової бурової платформи у супроводі військових кораблів в районі спірних островів. В той же час, вірогідність повномасштабної війни між країнами є незначною. Передусім, це пояснюється міцними економічними зв'язками (Китай є потужним торговельним партнером В'єтнаму з річним об'ємом товарообігу в $50 млрд). У разі ж ескалації китайсько-в’єтнамського протистояння Ханой буде вимушений звернутися за допомогою до третіх країн, зокрема, до США і Японії — основних суперників Китаю в регіоні. На відміну від Росії, що останнім часом вдається до широкої економічної і військово-технічної експансії у В'єтнамі, але не хоче ризикувати стосунками з Пекіном, США вже висловили готовність підтримати країни регіону в територіальних суперечка з Китаєм як юридично, так і своєю військовою присутністю.

В цілому на розвиток ситуації у сфері безпеки в регіоні впливатимуть багато чинників, основними з яких є:

  • оновлення військової присутності США в Тихому океані у рамках політики «стримування Китаю». Уряд США розпочав будівництво військово-морської бази в Сінгапурі і переговорний процес з В'єтнамом про стратегічне партнерство. Крім того, з Південною Кореєю обговорюється питання про можливе повернення тактичної ядерної зброї на півострів. В той же час США використовуватимуть сейсмічні, гідроакустичні і інфрачервоні станції спостереження (розташовані в Австралії, Новій Зеландії і Японії) для моніторингу стратегічних ядерних сил КНР;
  • спроби Китаю поступово модернізувати свої ядерні сили шляхом розробки нових міжконтинентальних балістичних ракет з сучасними системами подолання ПРО, а також будівництва нового типу атомних підводних човнів. В той же час, без технологічної допомоги Росії КНР самостійно не спроможна вирішити згадані завдання;
  • вплив ситуації на Корейському півострові на військову політику Японії. Зокрема, через ракетну загрозу з боку КНДР Японія придбала у США нові комплекси ПРО, використання яких може розглядатися як прецедент застосування Японією зброї поза архіпелагом;
  • невизначеність в регіоні з питань поширення ядерної зброї. Так, існує вірогідність ухвалення рішення урядами Південної Кореї і Японії про вихід з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і про початок розробки власної ядерної зброї, незважаючи на невдоволення США. При цьому теоретичний і практичний потенціал дозволяють обом сторонам приступити до розробок в цій сфері.

 

2.7 Африка

В умовах зростання суперництва США і Китаю за глобальне домінування і перерозподіл сфер впливу існує висока вірогідність загострення конфліктів на багатому природними ресурсами африканському континенті. Війни і збройні конфлікти в Африці мають комплексні причини, що включають як економіко-ресурсні, так і національно-етнічні, територіальні, соціально-політичні і релігійні розбіжності. Слабкий економічний стан африканських країн, обмеженість їх фінансових можливостей і перманентна політична нестабільність призводять до соціальних викликів, що посилюються високими темпами приросту населення, бідністю, голодом, епідеміологічними загрозами, суперництвом за водні ресурси і неконтрольованою міграцією через прозорість кордонів. В умовах прискореної урбанізації це призводить до маргіналізації населення, погіршення криміногенної обстановки, зростання контрабанди і нелегальних постачань зброї, наркотиків.

Не зважаючи на те, що африканський континент є традиційною зоною політичних і економічних інтересів Франції, Великобританії і США, Китай останніми роками приділяє цьому регіону особливу увагу, і в першу чергу через наявність там великої кількості необхідних йому природних ресурсів (передусім, нафти). КНР активно розвиває економічне співробітництво з країнами Африки, об'єм китайських проектних інвестицій в африканські країни сягає десятків мільярдів доларів. Сукупний об'єм торгівлі країн континенту з Китаєм складає вже понад $210 млрд, що перевищує показники торгівлі з країнами Європейського союзу ($200 млрд) або США ($60 млрд).

КНР надає значну підтримку державам регіону, що відстоюють свої інтереси в ООН і інших міжнародних організаціях, бере активну участь в миротворчій діяльності при врегулюванні окремих конфліктів (зокрема, в суданському Дарфурі), а також у складі військових контингентів ООН. Сьогодні китайські «блакитні шоломи» в Африці налічують до 1,8 тис. осіб (у Західній Сахарі, Малі, Конго, Ліберії, Кот-д'Івуарі, Судані). При цьому військова присутність КНР зводиться, головним чином, до військової співпраці з африканськими країнами в таких питаннях, як навчання і матеріально-технічне забезпечення. Одночасно Китай постачає зброю низці африканських режимів. Так, за даними конгресу США, КНР за останні роки продала африканським країнам зброї на суму понад $600 млн.

Зростаючі об'єми експорту Китаєм африканських сировинних ресурсів змушують США проводити щодо країн регіону активнішу політику з відстоювання власних економічних інтересів. Триває зміцнення створеного в 2008 році Об'єднаного командування збройних сил США в африканській зоні, що включає території 53-х країн. Крім того, вагомим інструментом поширення американського впливу і контролю є військова допомога африканським державам, зокрема, у рамках програм міжнародної військової освіти і підготовки.

Франція зосередила свої зусилля на забезпеченні доступу французьких компаній до розробки нафтогазових родовищ, а також на просуванні на африканські ринки продукції власного ВПК. Незважаючи на поетапне скорочення військової присутності в Африці з 8 до 5 тис. військовослужбовців (у рамках політики зменшення військових видатків), французькі військові бази розташовані в Сенегалі, Габоні, Кот-д'Івуарі, Чаді, Буркіна-Фасо, Нігерії, Центральноафриканській Республіці (ЦАР) і Джибуті. При цьому пряме збройне втручання французьких збройних сил у внутрішній конфлікт в Кот-д'Івуарі, а також проведення військової операції зі звільнення Малі і ЦАР від ісламських екстремістів свідчать про готовність Парижа відстоювати свої зовнішньополітичні інтереси в африканському регіоні за допомогою будь-яких методів, включно силових. Крім того, особливості внутрішньополітичних процесів у країнах Західної і Центральної Африки останніми роками дозволяють Франції успішно реалізувати стратегію «повернення до Африки».

Військові бази Франції в АфриціЗростає вплив на африканські країни фінансово-банківського капіталу провідних країн ісламського світу, що загострює конкурентну боротьбу на континенті. Так, необхідно відзначити активізацію економічного співробітництва країн Перської затоки і Туреччини з африканськими державами, що володіють значною мінерально-ресурсною базою і мають чималу кількість мусульманського населення.

Крім того, для переважної більшості країн регіону украй гостро стоїть питання збереження під контролем інфляційних процесів, викликаних скороченням об'ємів експорту. Така тенденція вимагає від африканських країн виконання значних валютних інтервенцій. В умовах дефіциту золотовалютних резервів це призводить до ключового впливу на стан їх економік міжнародних донорів і великих транснаціональних компаній. Як наслідок, спроби світових гравців отримати доступ до природних ресурсів Африки збільшують напруженість, призводять до ескалації наявних і до виникнення нових збройних конфліктів.

Конфлікти в АфриціЗокрема, в 2014 році тривали збройні протистояння між Суданом і Південним Суданом, конфлікти в Лівії, Західній Сахарі, Малі, Нігерії, Нігері, Чаді, Ліберії, Кот-д'Івуарі, Гвінеї-Бісау, ЦАР, східних провінціях Демократичної Республіки Конго (ДРК) і в районі Великих африканських озер, Сомалі і Кенії. Одну з найсерйозніших загроз міжнародній безпеці і безпеці Африки складають терористичні організації, що зміцнюють свою присутність на континенті. «Аль-Каїда» активізувалася на півночі в країнах ісламського Магрібу, «Боко Харам» — на заході континенту (Нігерія і Камерун), «Аш-Шабааб» — на сході в районі Африканського рогу (Сомалі і Кенія). Гостро стоїть проблема іноземних бойовиків і найманців у складі терористичних угрупувань, в яких налічується кілька тисяч іноземців. Сьогодні мішенню терористичного насильства стали 22 африканські країни.

Одну з найсерйозніших загроз міжнародній безпеці і безпеці Африки складають терористичні організації

У травні 2014 року розпочалася громадянська війна в Лівії. Генерал лівійської армії Х. Хафтар на чолі підконтрольних йому військ виступив проти ісламістських угрупувань в Бенгазі, звинувативши прем'єр-міністра А. Майтигу в підтримці бойовиків. Йому протистояли лояльні до уряду збройні загони. Бої перемістилися до Тріполі й інших міст країни. Військова криза в Лівії супроводжується політичною — був зміщений зі свого поста прем'єр-міністр, з країни виїхали дипломатичні місії іноземних держав. Сьогодні вже можна констатувати, що лівійське керівництво, яке з'явилося після усунення М. Каддафі, не спроможне утримати під контролем країну. Відсутність легітимної державної влади, протистояння конкуруючих збройних угрупувань на тлі етнічних і племінних конфліктів призводить до розпаду держави. Крім того, Лівія перетворилася на притулок для радикальних ісламістських рухів, що використовують розвал держави і внутрішні конфлікти для зміцнення своїх позицій і підняття сепаратистських настроїв в регіонах.

У Судані і Південному Судані тривали суперечки за доступ до родовищ нафти, збройні напади на бази ООН, відзначалася активна діяльність різного роду повстанських угрупувань, не згасали міжплемінні конфлікти. Зіткнення між урядовими військами і силами лідера повстанців, колишнього віце-президента Р. Машара, розпочалися в грудні 2013 року, коли повстанці протягом двох-трьох тижнів захопили кілька міст. Під час переговорів в серпні минулого року сторони досягли угоди щодо розподілу влади, але це не поставило остаточну крапку в конфлікті. За даними ООН, з початку боїв загинуло, щонайменше, 10 тис. чоловік, 1,8 млн були змушені покинути свої будинки, більш ніж 5 млн потребують гуманітарної допомоги. У листопаді 2014 року Рада безпеки ООН продовжила мандат Місії ООН в Республіці Південний Судан (UNMISS) ще на півроку.

У 2014 році в Сомалі тривала війна з ісламістами руху «Аш-Шабааб», що тісно пов'язаний з «Аль-Каїдою». У країні практично не функціонує центральний уряд, а бойовики останніми роками постійно влаштовують напади в різних районах країни, в т. ч. і в столиці. Допомогу в боротьбі з ісламістами сомалійським військовим надають війська Африканського союзу, чисельність яких в Сомалі сягає 22 тис. чоловік. Крім того, бойовики здійснюють напади на територію сусідньої Кенії, чиї війська представлені в контингенті Африканського союзу.

У Демократичній Республіці Конго ситуація загострилася в результаті збройного протистояння урядових військ з незаконними збройними формуваннями на сході країни і через ускладнення санітарно-епідеміологічної обстановки на конголезькій території.

У Кот-д'Івуарі тривають виступи збройних загонів бойовиків і злочинних угрупувань внаслідок неврегульованості ситуації на кордоні з Ліберією.

У Нігерії продовжується релігійний конфлікт між мусульманами і християнами. Після активізації ісламістської організації «Боко Харам» конфлікт загострився (зокрема, «Боко Харам» розширила географію нападів з північного сходу на південні райони країни). У квітні бойовики угрупування викрали більш ніж 200 дівчаток однієї з шкіл, у квітні-травні країну накрила серія вибухів, в серпні угрупування оголосило на підконтрольних їй територіях «халіфат», в листопаді сталося кілька вибухів в мечеті м. Кано. Тільки у листопаді жертвами джихадистів в Нігерії стали 786 чоловік, в основному, цивільні особи. Уряд намагається боротися з угрупуванням, йому допомагають сусідні держави. Проте ця боротьба ускладнюється браком коштів, поганим управлінням і прозорістю кордонів. Існує ризик подальшого зростання протистояння, в т. ч. особливо в період підготовки до президентських виборів у 2015 році.

На півночі Малі в останні місяці 2014 року (незважаючи на прогрес переговорів в Алжирі) погіршився стан у сфері безпеки через активізацію умисних нападів на миротворців ООН і громадян, які проживають вздовж кордону з Нігером.

Центральноафриканська Республіка вже понад рік не може отямитися після державного перевороту, коли ісламістським угрупуванням «Селека» був повалений режим президента країни (який, у свою чергу, прийшов до влади, завдяки заколоту в 2003 році). У країні не припиняються акти насильства проти цивільного населення, кровопролитні зіткнення на релігійному підґрунті. Впродовж року спостерігалися постійні сутички між угрупуваннями «Селека» і християнським ополченням «Анти-Балака». При цьому обидві сторони діяли з особливою жорстокістю. Так, на початку лютого в м. Бода в зіткненнях загинуло 75 чоловік. У вересні 2014 року миротворчі повноваження африканської військової місії в цій країні були передані місії ООН зі стабілізації в ЦАР (MINUSCA).

Ще більше ускладнюють ситуацію в регіоні важка економічна і внутрішньополітична ситуація в Південно-Африканській Республіці (ЮАР), подвійний військовий переворот в Буркіна-Фасо (жовтень-листопад), спроба військового заколоту в Лесото (серпень), загострення територіальних суперечок в країнах Західної Африки (передусім, в Сьєрра-Леоне, Ліберії, Гвінеї і Нігерії). До ескалації військово-політичних погроз, розгортання міжетнічних і релігійних конфліктів, проблем гуманітарного порядку на континенті додався новий епідеміологічний виклик у вигляді спалаху лихоманки Ебола.

У 2014 році активізувалися заходи міжнародного співтовариства з об'єднання зусиль африканських країн з метою вирішення конфліктів в Африці і протидії тероризму. У цьому контексті важливий саміт Африканського союзу, що відбувся в червні 2014 року в Малабо (Екваторіальна Гвінея). Учасники саміту підтримали ідею створення Африканських сил оперативного кризового реагування з подальшим формуванням Африканських сил постійної готовності. Для протидії угрупуванню «Боко Харам» в травні 2014 року в Парижі представники низки країн (Беніну, Камеруну, Нігеру, Нігерії, Чаду, США, Франції, Великобританії) погоджували спільний план з координації дій в питаннях розвідки, обміну інформацією, централізованого управління силами і засобами, спостереження за кордоном, можливості втручання у разі виникнення якої-небудь небезпеки.

В країнах Африки проводиться дев'ять активних операцій ООН з підтримки миру

Крім того, сьогодні в країнах Африки проводиться дев'ять активних операцій ООН з підтримки миру. Миротворці ООН несуть службу у складі контингентів в суданській провінції Дарфур (разом з силами Африканського союзу), суданському м. Аб’єй і Південному Судані, Західній Сахарі, Малі, Ліберії, Кот-д'Івуарі, ЦАР і ДРК. Свій внесок в стабілізацію конфліктів на континенті роблять спеціальна політична місія ООН в Лівії і місія сил Африканського союзу в Сомалі.

Вагомими чинниками ризику для африканських країн сьогодні також вважаються:

  • недостатній внесок інвестицій в людський капітал і низький відсоток писемності населення. Так, за прогнозами ЮНЕСКО, в Африці незабаром проживатиме до 50 % безграмотного населення світу;
  • авторитарний стиль керівництв провідних нафтовидобувних країн регіону (Ангола, Нігерія, ДРК, Екваторіальна Гвінея, Габон, Чад, Камерун) і тривалі терміни їх перебування за владним кермом;
  • наближення президентських виборів у Нігерії, ДРК і Уганді, парламентських виборів в Танзанії і ЮАР. Особливу загрозу складає ризик ескалації нестабільності через прагнення лідерів Уганди (Йовері Мусевені) і ДРК (Джозеф Кабіла) бути переобраними на наступний термін;
  • інфраструктурні проблеми, в першу чергу, у галузі енергетики. В той же час такі країни, як Кенія, Танзанія, Нігерія, Гана, ЮАР і Ефіопія досягли значного прогресу в розвитку галузей відновлюваних і невідновлюваних джерел енергії. Так, за прогнозами Африканського банку розвитку, стан інфраструктури в деяких країнах регіону свідчить про політичні наміри лідерів континенту розвивати економічне співробітництво між державами, а регіональна інтеграція в Африці має назву «Основа стратегії наступного десятиліття»;
  • зменшення світових цін і попиту на бюджетоутворюючі для африканських країн види сировинних ресурсів, в першу чергу, на нафту і корисні копалини;
  • різкі коливання цін на продовольство внаслідок несприятливих погодних умов і девальвації національних валют.

Подолати украй високу конфліктність африканських країн можливо тільки у спосіб вирішення таких першочергових завдань, як індустріалізація країн континенту, реформування аграрного сектора, підвищення ролі громадянського суспільства, забезпечення гендерної рівності і поваги до прав людини, ліквідація бідності, боротьба зі змінами клімату, запобігання інфекційним захворюванням, забезпечення доступу населення до якісних систем освіти і медицини, джерел енергії, їжі і питної води.

 

2.8 Арктика

Запаси нафти і газу в національних секторах АрктикиБагаті природні арктичні ресурси і спрощені умови доступу до них пояснюють підвищену увагу провідних країн світу до цього регіону.

Поява нових технологій розвідки та видобування вуглеводнів і глобальні кліматичні зміни останніх років (передусім, танення арктичного льоду) відкрила судноплавні лінії, що надають можливість видобувати корисні копалини на океанському дні. За оцінками фахівців, там знаходиться понад 15 % запасів нафти, 30 % природного газу і 20 % газоконденсатів нерозвіданих світових ресурсів. Тому цілком зрозуміла боротьба, що розгорнулася, за право їх освоєння. Але це породило нові проблеми у сфері безпеки, так як розкрилася уразливість приарктичних держав, які вважали, що їхні північні кордони захищені.

Країни, що претендують на різні частини АрктикиОб'єднане стратегічне командування «Північ» ЗС РФНайактивніша позиція в регіоні у Російської Федерації, що дотримується варіанту т. зв. «секторного» розподілу Арктики. Росія останнім часом активно проводить комплекс організаційних і науково-технічних заходів, намагаючись закріпити за собою арктичний шельф, що пролягає від її узбережжя до Північного полюсу. Москва розгорнула в Арктиці будівельні роботи, намагаючись довести, що вона залишається провідною державою в цьому регіоні. На арктичному узбережжі будуються 10 пошуково-рятувальних станцій і 16 глибоководних портів. На російських островах в Арктиці ведуться великі роботи з будівництва військової інфраструктури — 13 аеродромів, авіаційний полігон і 10 технічних позицій радіолокаційних відділень і пунктів наведення авіації. Усі роботи проходять у високому темпі і плануються до завершення наприкінці 2015 року. Одночасно в арктичній зоні з грудня 2014 року почало функціонувати нове Об'єднане стратегічне командування «Північ» ЗС РФ. Командування створене на базі Північного флоту (з передачею низки з'єднань і частин Центрального і Східного військових округів) для забезпечення постійної військової присутності РФ в регіоні. Вже сформовані угрупування військ нового командування на острівних територіях Росії в Арктиці, в т. ч. на Новій Землі, Новосибірських островах, острові Врангеля, а також на мисі Шмідта. Відстоювання російських інтересів в Арктиці знайшло своє віддзеркалення і в положеннях нової редакції Військової доктрини, ухваленої наприкінці минулого року, де вперше з'явилися пункти про забезпечення інтересів РФ в Арктиці.

Керівництво Сполучених Штатів Америки не погоджується з «секторним» варіантом демаркації Арктики. Вашингтон розраховує на територію, що пролягає на 600 морських миль від Аляски до полюсу. При цьому, на думку США, навколо Північного полюсу утворюється «нічийна територія» за площею приблизно в 3 млн кв. км, де користуватися природними ресурсами зможуть усі суб'єкти міжнародних відносин. Також США не визнають російські претензії на низку шельфів і на Північний морський шлях. У 2014 році США продовжували виконувати ухвалену раніше Національну арктичну стратегію, що припускає активізацію дій з освоєння природних ресурсів, розробку і прийняття відповідної законодавчої бази. Проте керівництво США розглядає Арктику, перш за все, через призму своїх економічних, а не геополітичних інтересів. Сьогодні США діє більше у рамках дипломатичних процесів, не акцентуючи уваги на питанні створення окремого арктичного угрупування військ.

На значне посилення своїх позицій в Арктиці націлена і Канада. Загрози своїм інтересам в арктичному регіоні Канада розглядає переважно в площині існуючих територіальних суперечок зі США, Данією і Росією. Канадські ЗС постійно беруть участь у навчаннях в Арктиці. Основу їх арктичних сил складають загони рейнджерів, що патрулюють найвіддаленіші північні території.

У рамках Арктичної ради відстоюють свої інтереси в регіоні, окрім вищезгаданих, і інші арктичні країни — Норвегія, Данія, Швеція, Фінляндія і Ісландія. Проте за весь час існування ради його учасники так і не дійшли до консенсусу щодо кордонів в Арктиці і поширення суверенітету на шельфові території та відкриті частини океану.

Проявляє увагу до Арктики також і Китай, що приступив до створення власного арктичного криголамного флоту. Він зацікавлений в доступі до російського Північного морського шляху. Арктикою сьогодні реально зацікавились й інші країни, наприклад, Південна Корея і Малайзія.

 

2.9 Інші чинники впливу на світ і регіональні процеси

Збройні конфлікти, міжнародний тероризм і екстремізм, кіберзлочинність залишалися в 2014 році джерелами загроз світового і регіонального рівнів. Окремим викликом усій світовій спільноті став спалах лихоманки Ебола в країнах Західної Африки. У 2014 році у світі були розв'язані, як мінімум, два великі військові конфлікти — на сході України і в Лівії. На кордоні Іраку і Сирії утворилася нова «Ісламська держава», продовжувався сирійський конфлікт, а також деякі інші. Крім того, у світі залишається багато т. зв. «заморожених» конфліктів.

Міжнародний тероризм протягом останніх років значно розширився в географічному відношенні, отож, щорічно зростає кількість жертв терактів. Помітна активність терористів спостерігалася в Нігерії, Іраку, Сирії і Пакистані. Великі терористичні акти сталися в Індії, Франції, ЦАР, ДРК, Кенії, Ємені і Єгипті. Головним спонукальним мотивом тероризму в Африці, на Близькому Сході і в Південній Азії залишається релігійна ідеологія, що базується на екстремістській інтерпретації ваххабізму (радикальний іслам). У інших регіонах тероризм частіше зумовлений політичними або націоналістичними мотивами. Відповідальність за більшість атак, що сталися, покладається на радикальні угрупування – «Ісламська держава», «Фронт Джабхат ан-Нусра», «Талібан», «Боко Харам» і «Аль-Каїда».

Злочини у царині інформаційних технологій (кіберзлочинність) набули відвертого міжнародного характеру. Наймасовішою в 2014 році залишалася фінансова кіберзлочинність - цілеспрямовані атаки на банківські, платіжні системи, кредитні картки і банкомати (витік банківських і платіжних даних, розкрадання грошових коштів). Активно тривали і кібернапади, поширення шкідливих вірусів, зламування мереж, програм, паролів і т. д. В той же час, за минулий рік активізувалася інформаційна кіберзлочинність: витік (розкрадання) персональних даних, державних і військових документів, поширення протиправної інформації (свідомо неправдивої інформації, матеріалів, що розпалюють міжнаціональну і міжрелігійну ворожнечу тощо). Особливу небезпеку складають масові атаки «кібер-джихадистів» з «ІД». Кіберзлочинність завдає збитків торгівлі, конкуренції, інноваціям і, як наслідок, економічному зростанню. У світі зросли і масштаби кіберзлочинності. За різними підрахунками, втрати світової економіки від злочинів, здійснених за допомогою Інтернету, сягають $400 млрд на рік або приблизно 0,5 % від світового ВВП, що вже наближається до 0,9 % втрат від незаконної торгівлі наркотиками. При цьому практично неможливо оцінити безпекові, іміджеві та інші втрати.

Епідемія лихоманки Ебола

У березні 2014 року в Гвінеї, на заході Африки, з’явилися повідомлення про випадки зараження лихоманкою вірусу Ебола (проте, перші випадки захворювання спостерігалися ще в грудні 2013 року). Найбільша в історії епідемія лихоманки стала справжнім епідеміологічним викликом усій світовій спільноті. Випадки зараження були також виявлені в Сьєрра-Леоне, Ліберії і Нігерії. Пізніше про такі випадки стали повідомляти і інші країни - Конго, Сенегал, Гана, Малі. Вірус поширився за межі Західної Африки, зараження дістали окремі представники Іспанії і США. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), кількість хворих на Еболу на заході Африки перевищила 21 тис. осіб, від лихоманки вже померло більш ніж 8,4 тис. чоловік.

У рамках ООН була сформована глобальна коаліція з координації зусиль по боротьбі з епідемією. Крім того, створена спеціальна Місія ООН з надзвичайного реагування на вірус Ебола (UNMEER) з штаб-квартирою в Аккрі (Республіка Гана). Їй доручено зупинити епідемію, вилікувати заражених, забезпечити основні медичні послуги, стабілізувати ситуацію і запобігти майбутнім спалахам захворювання. ООН, Європейський союз, ВООЗ, усі провідні світові країни і міжнародні організації активно надають гуманітарну і фінансову допомогу постраждалим країнам (мобільні лабораторії, медичне устаткування, засоби дезінфекції, одяг для медичного персоналу і т. д.), своїх фахівців і медичні майданчики для боротьби з вірусом.

Експерти ВООЗ описують три сценарії, за якими може розвиватися ситуація. У першому передбачається, що заходи контролю за епідемією не впроваджені в оперативному порядку, зростання кількості випадків передачі вірусу триває, а число хворих обчислюється десятками тисяч. У другому — за успішних відповідних дій Ебола перестає циркулювати серед населення Західної Африки, зберігаючись при цьому у своїх природних резервуарах. За третім сценарієм (проміжним між двома попередніми), заходи виявляються ефективними лише наполовину і хвороба, що викликана вірусом Ебола, стає ендемічною для Західної Африки. У Єврокомісії і ВООЗ вважають, що розвиток епідемії в Африці, викликаний вірусом Ебола, триватиме і у 2015 році. За даними Центру з контролю і профілактики захворювань при Міністерстві охорони здоров'я і соціальних служб США, опубліковані ВООЗ показники нижчі приблизно в 2,5 рази, ніж є насправді. Там прогнозується, що число хворих на хворобу, викликану вірусом Ебола, може скласти від 500 тис. до 1,4 млн чоловік.

 

URL сторінки http://bintel.com.ua/uk/article/print/itogi2014-2/