Олег Махно

 

Проголошуючи свого часу кримську автономію, найпалкіші її прихильники мабуть не могли загалом передбачити сучасних наслідків такого процесу. Принаймні, тих наслідків, що сьогодні ми спостерігаємо на самому півострові чи біля його, нещодавно ще заблокованого активістами, «парадного під’їзду». То хто ж зацікавлений в такій «автономії»? На таке питання серед відповідей ви обов’язково почуєте: «корінне населення». Населення, до якого так чи інакше, зараховують сьогодні росіян та кримських татар. А хто ж, окрім них, має не менші підстави вважати себе таким корінним народом, позаяк живе там найдовше і зробив для окультурення Кримського півострова найбільше? На його Південному березі знайдено чимало знарядь праці, яким понад вісімсот тисяч років. Вони могли належати тільки пітекантропам — людям давнього кам’яного віку. 250-35 тисяч років тому проживали тут і неандертальці, і 35-8 тисяч років тому кроманьйонці... Археологи відкрили в Криму 15 стоянок давніх людей. Найдавніша з них розташована в печері Киїк-Коба, де знайдено поховання жінки і однорічної дитини.

Біла скеля в Криму, де було виявлено поселення неандертальців

Крим населявся людьми і в ближчі до нас історичні епохи мезоліту й неоліту, в мідний і бронзовий вік. Тобто, люди проживали в Криму постійно. На переконання багатьох сучасних вчених, те населення належало до того кола праукраїнців, які заклали основи людської цивілізації.

Однак російська історіографія — і царська, і радянська, до речі, як і німецька, — заперечувала будь-який зв'язок нинішніх українців із давнім населенням Причорномор’я. Бо, начебто, українці з’явилися на історичній сцені не раніше ХV-ХVI ст. Відповідно все, що було в Україні до того, українців зовсім не стосується. Зокрема, т. зв. грецька колонізація Північного Причорномор’я, скіфи-іранці й таке інше. Хоча відомо, що грецькі торгові квартали будувалися в українських приморських містах лише з дозволу їх дійсних господарів. Наприклад, науковці впевнені, що на території Ольвії, біля сучасного с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області, існувало догрецьке скіфське поселення. А про «іранськість» скіфів влучно зауважив професор В Петров, що скіфи — не іранці й не туранці (тюрки), а українці. На походження слов’янських племен від скіфів вказував ще основоположник новітньої української історіографії професор Володимир Антонович. Та й «радянський» академік Марр поділяв цю думку, яку з політичних причин заперечувала антиукраїнська пропаганда.

Грецькі міста-колонії в Північному Причорномор'ї в античну епоху

Ольвія (Óλβια — щаслива)  (Сабія, пізніше Борисфеніда, ще пізніше Ольвія чи Ольвіополіс) — найважливіша грецька колонія в Нижньому Побужжі, в дельті Гіпаніса (Буга) та Борисфена (Дніпра), заснована вихідцями з Мілету в 647-646 р. до н. е. Її політичним та економічним центром було однойменне місто, залишки якого розташовані на правому березі Бузького лиману біля с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області.

 

Державні утворення на півострові Таврика (з середини XVIст. також Крим, Crimea) напередодні турецького вторгнення 1475 року 1 – Територія князівства Феодоро; 2 – факторії Генуезької республіки;3 – володіння роду Гіреїв

 

Отож, найдавніші відомі держави Північного Причорномор’я — це давні українські держави. Всі ті племена, відомі як скіфи, сармати, гети й інші — це проукраїнські племена. А що їх тоді називали не так, як нині, то це й не дивно. Адже в наші часи дойчів українці називають «німцями», тобто «німими». Інші європейські народи називали в минулому й нині називають їх «алеманами», «германами», «франками», «тадесками», «готами» тощо. Отак і ми маємо й історичні наймення, й сучасну назву...

Хоча Крим неодноразово ставав об’єктом чужинецьких зазіхань, однак корінне українське населення пережило всі ворожі навали й зберегло нитку української культури на давній землі Тавриди, землі «таврів», одного з проукраїнських племен. Є у Кримських горах і хребет Бойка — кому відомий етнорегіон Бойківщина на Заході України, той зрозуміє, про що йдеться. Одним із скіфських племен було чимале плем’я боїсків. Про нього згадують і пізньоантичний історик Йордан, переповідаючи леґенду про перехід гунів через Кіммерійський Боспор (Керченську протоку) десь у середині IV ст. і  Пріск Панійський, який 448 р. був у складі посольства від візантійського імператора Максиміна до володаря гунів Аттили. А відомі «печерні» міста Криму за своєю скельною архітектурою аналогічні бойківській фортеці Тустань в Карпатських горах. Давня астрономічна обсерваторія на Південному березі Криму має відповідника в Чорногорі. А звичаю насипати поховальні кургани, як це робили скіфи, дотримувалися і українські козаки і воїни новіших українських збройних формацій. Нині ми теж вшановуємо полеглих героїв у той же спосіб…

 

Бойківщина — історико-етнографічний регіон на північних і південних схилах Карпат, охоплює близько 8 тисяч км². Походить від назви населення регіону — бойків. Бойки живуть у середній частині українських Карпат між Гуцульщиною на півдні, Опіллям на півночі і Лемківщиною на заході. Схематично Бойківщину окреслюють руслами рік Стривігор на півночі, Лімницею на сході, верхів’ям Сяну, а далі Ославою на заході. Південною межею вважають полонинський хребет між Ужем і Тересвою на Закарпатті. Географія бойків розповсюджується на частину Івано-Франківської, Львівської та Закарпатської областей.

 

Що ж до татар, то перша згадка про їх перебування у Криму датується 1222 роком. Саме тоді з’явився в степах Північного Причорномор’я двадцятитисячний корпус татаро-монгольських військ під командуванням Субудая і Джебе, посланих Чингиз-ханом у далекий рейд на Захід з метою «глибинної розвідки» європейського театру майбутніх воєнних дій Орди.

Як пише український історик Дмитро Дорошенко, «…Татари зимували в 1222-1223 рр. в наших степах і зробили диверсію на Крим, де спустошили Сурож (Судак)». Відповідно у сурозькому синаксарі, в якому протягом ХІІ–ХІІІ ст. робилися помітки хронологічного змісту, під датою 27 січня 1223 року написано: «У цей день вперше прийшли татари, 6731 році».

30 травня 1223 року у битві на ріці Калці (нинішній Кальміус — Д.Дорошенко) татари зустрілися із об’єднаними військами українських князів. «Княжі дружини і земські полки билися хоробро, але були розгромлені», — пише Д. Дорошенко. Після цього татари зникли. Літописець записав, що страшний ворог «не знати звідки прийшов, і невідомо, куди подівся». Повернулися вони у 1239 році і зруйнували Переяслав, Чернігів, а в 1240 році — Київ. Через це Українська держава втратила на довгий час свій Південь, а його місцеве населення позбулося свого захисту.

Отже, корінні жителі Кримського півострова були побиті та пограбовані пришельцями; українські князі намагалися захистити місцеве населення і дати відсіч кочівникам зі Сходу.

Що ж було далі? Як стверджує дослідник Микола Мельник, «татари захопили Східний Крим у 1239 році, який став улусом (провінцією) Золотої Орди, а в 1298–1299 роках татари захопили Західний Крим». Це те, що стосується лише Степового Криму.

Що ж до Південного берегу Криму, то у середині ХІІІ ст. в окремих приморських містах утвердилися венеціанці (в 1287 році Сурожем керував присланий із Венеції консул), а потім — генуезці. Головним торговим і політичним центром генуезців стала Кафа (Феодосія).

З першої половини ХIV ст. історичні джерела також згадують православне християнське князівство Феодоро з однойменним центром у гірському Криму (на нинішній горі Мангуп).

На початку ХV ст., завдяки воєнній допомозі Литовсько-Української держави проти Золотої Орди, правителі з роду Гіреїв започаткували Перекопське (Кримське) ханство.

Таким чином, на середину ХV ст. в Криму співіснувало декілька державних та адміністративних утворень: православних, католицьких і мусульманських. Жодне з них не охоплювало всю територію півострова. Та встановлений баланс сил виявився короткочасним. У 1475 році в Криму з’явилися турки. Вони захопили генуезькі колонії Південного Криму. Татари визнали над собою владу турецького султана і разом із турецькими військами знищили православне князівство Феодоро. Відтоді Крим став сферою впливу Туреччини.

 

Державні утворення на Кримському півострові в середині XV століття

 

Колишні феодоритські й генуезькі володіння, де проживало переважно християнське населення, стали складовою частиною Османської імперії — Кафинським санджаком, а пізніше еялетом, який проіснував до 1774 року. Цей адміністративний округ, підпорядковуючись Стамбулу, ніколи не був у складі Кримського ханства.

Турецький чиновник Евлія Челебі (1611- бл. 1683 рр.), який у 1666-1667 роках займався переписом населення Криму, отримав цікаві дані про національний склад Кримського ханства. Згідно тих записів, мусульманського населення було 187 000 душ: із них 87000 належали до військового стану (аскері тіїфесі). Українців було ж — 920 000. Евлія поділяє їх на три групи: 1) піддані (есір) — 600 000; 2) рабині: жінки та дівчата (діфки) — 120 000; 3) діти — 200 000.

Тобто, в 1666-1667 роках українці становили 4/5 населення Криму. Евлія з приводу цього пише: «Отже, якщо б — але нехай нас Аллах охоронить від того — така велика кількість невірних і непокірних козаків (українців) збунтувалася, то вони перевернули б увесь Кримський півострів догори ногами...» (Evlija Gelebi. Siyahatnameni (Istanbul: Turk Tarih Kalliyati 1928), t. 8. — S. 33–35).

До речі, число райя, цебто євреїв, караїмів, вірмен та греків у Криму становило, за Евлією, 20 000 душ (Там само, t. 7.—S. 601) (Витяг з праці «Українознавство». Хрестоматія. — К., 1996. — Либідь. — С. 350–351). Натомість про росіян (московітів) і не згадується, бо їх у Криму на той час не було.

Не було і в інших володіннях хана. Так, запорізький перекладач Андрій Константінов, у своїй доповіді про відвідання Ханської України (південне Поділля і межиріччя Бугу та Дністра), писав: «Нигде я российских подданых в татарських слободах не нашел, но оные населены волохами, армянами, польськими украинцами и жидами…» (Андреевский А. Материалы по истории Запорожья. «Записки Одесского общества ист. и древн», т. ХVІІ, 1894, с. 94–96).

Окрім портів Криму, турки розташувалися в українських портах-фортецях Північного Причорномор’я, зокрема тих, що замикали гирла українських річок: Дашів (Очаків) на Дніпрі, Чорногород біля пізнішого Аккерману, Качибеїв (Хаджибей, Одеса), Азов й інші. Тим самим було взято під турецький контроль давній шлях «з варяг у греки» і всю чорноморську торгівлю України. Але не збіжжя з українських ланів давало найбільші прибутки Бахчисараю і Стамбулу, а торгівля рабами з України. Їх на ринки Османської імперії постачало Кримське ханство.

Звільнившись від золотоординської залежності за допомогою козацьких військ під командуванням литовських Гедиміновичів, кримські Гіреї швидко пішли на зближення з Туреччиною (1475 рік). А невдовзі у них з’явився ще один союзника — Москва.

Сучасний український дослідник В. Білінський, проаналізувавши праці російських істориків, зокрема М. Карамзіна і В. Ключєвского, стверджує, що у 1480 році Москва визнала себе васалом Кримського хана в обмін на воєнну допомогу проти Золотої Орди та Великого князівства Литовського, до складу якого входила більшість українських земель.

 

Менглі-Гірей

14 травня 1482 р. у Крим з Москви було направлене посольство Міхаїла Кутузова, який Менглі-Гірею та його вельможам привіз щедрі «поминки» (подарунки), що мали сприяти досягненню бажаних для Москви результатів переговорів. Через своїх послів Іван ІІІ не тільки просив від Менглі-Гірея негайно розпочати воєнні дії проти Великого князівства Литовського, але й визначив конкретні цілі для атаки, розташовані не в самій Литві. Посли повинні були просити хана, «...чтобы пожаловал царь послать рать свою на Подольскую землю или на Киевские места». Що ж спонукало московського князя просити кримського хана здійснити напад на Україну?

Річ у тім, що у другій половині XV ст. внаслідок посилення католицько-православного протистояння у вищих колах Великого князівства Литовського серед українських князів, бояр і простолюду зросло невдоволення правлінням князів з династії Гедиміновичів. Логічним виходом із важкої для українців ситуації могло б бути розірвання конфедеративних зв’язків з Литвою та відновлення незалежної Київської держави. Але такий розвиток подій в Україні не відповідав передусім планам Кремля, які передбачали «освобождєніє» і «воссоєдінєніє» України з єдиновірною Московією. Занепокоєння у московських можновладців викликало і висвячення у 1481 році в Новгородку Литовському на митрополита Київського та всієї Русі Симеона. Страх перед відновленням Української держави зі світською і церковною столицею у Києві став причиною надзвичайної активності московської дипломатії у Криму навесні 1482 року. Наслідком її зусиль став напад на Київщину кримськотатарських військ у кінці серпня − на початку вересня 1482 р. І Київ було повністю спалено. Вистояли лише значно ушкоджені нападниками монументальні споруди часів Давньокиївської держави — Софійський та Михайлівський собори, Києво-Печерський і Видубицький монастирі, Кирилівська церква і Золоті ворота.

Але найвідчутніших втрат зазнало населення міста й передмістя. Менґлі-Ґірей узяв їх у полон; потрапив до нього й київський воєвода з усією родиною. Долю воєводи розділив і печерський ігумен; сам монастир було пограбовано; рятуючись від ворога, деякі з ченців «бежали в печеру и задохшася».

Никонівський літопис повідомив, що «сентября 1, по слову великого князя Ивана Васильевича всея Русий прийде Менгли-Гирей, царь Крымский Перекопьскии Орда, со всею силою своею на королеву державу и град Киев взя и огнем сожже, а воеводу Киевского пана Ивашка Хотковича изымал, а оного полону безчислено взя; и землю Киевскую учишша пусту». «Пленив руських порубежных городов 11» аж до Житомира, Менглі-Гірей безперешкодно повернувся до Криму.

Знищення у 1482 році Києва мало для міста катастрофічні наслідки. Висхідний розвиток Києва часів Олельковичів був надовго перерваний. Відновлення Української держави, спадкоємиці державної традиції Київської Русі, затрималося майже на 200 років (1648 р.). Але це ще не все. Як пише Д. Дорошенко, цей погром був тільки прелюдією подальших, ще жахливіших погромів. В 1485 році було спустошене Поділля. В 1488 році — Київщина. В 1490-му — Волинь й Холмщина, і далі майже щороку повторюються руїнницькі наїзди. Здобутки культури й цивілізації двох століть були знищені за кілька років, вся Україна вздовж Росі й Десни обернулася в пустелю. Сотні тисяч місцевого населення поневолили татари. В українських степах настала епоха работоргівлі, яку можна порівняти хіба з пізнішою африканською.

У період Хмельниччини (1648–1681 рр.) татари понад 30 років перебували в Україні як союзне козакам військо проти Польщі, або як союзник Польщі проти московсько-українського союзу після укладення Переяславського договору, а згодом — як союзник гетьманів антимосковської орієнтації. Це пояснюється тим, що в інтересах як татар, так і турків було ослаблення Польщі, а одночасно недопущення появи самостійної України. Тому козаки були зраджені у вирішальні моменти війни (битва під Зборовом, Берестечком і Жванцем).

У другій половині XVІІ ст. Кримське ханство брало участь у розподілі України між сусідніми державами. Свідченням тому є т. зв. Ханська Україна, яка обіймала південне Поділля і територію між ріками Богом та Дністром, з такими ханськими гетьманами, як Іван Драгинич, Стецик, Петро Іванович Іваненко (Петрик) та Іван Богатий. Вони репрезентували українське населення перед турецькою і татарською владами та перед урядами сусідніх держав. Резиденції ханських гетьманів були в Ягорлику, а згодом в Дубосарах над Дністром, де були вони ще в 70-х роках XVIII ст.

Геополітична гра Кримського ханства на ослаблення українського народу та його держави не принесла татарам удачі. У 1783 році, коли росіянами знищувалися рештки української Гетьманщини, російська імператриця Катерина ІІ оголосила про приєднання Кримського ханства до Росії.

Повстання на броненосці «Потьомкін»

За офіційною російською статистикою 1913 року, населення Криму складало 729 000 чол. Татари становили 20 % всього населення (в Евпаторійському 21,1 %, а в Перекопському 22,5 %). Українці й росіяни становили 53 % (379 000). З уваги на те, що багато українців записано як «русскіє», професор С. Рудницький стверджував: «Основна маса етнографічної мозаїки Криму нині, без ніякого сумніву, українська. На 1914 р. оцінюю кількість українців на 65 %, великоросів не більше 12 % (див. С. Рудницький. Основи землезнання України, с. 215, 235).

Наприкінці XIX і початку XX ст. українці складали більшість на кораблях торгівельного і військового Чорноморського флоту. Назви військових кораблів за царських часів були переважно українські, як «Гайдамака», «Запорожець», «Україна», «Кубань». Під час першої російської революції 1905 р. частина кораблів з українською залогою виступила проти царя, потопивши в морі московських офіцерів. Повстанням на броненосці «Потемкин» керували українці Вакуленчук і Матюшенко, вів корабель українець Дерев'янко, а головним інженером був Коваленко.

 

1689 рік, Жерар ван Шеген, Московія на мапі Європи після зради московським керівництвом Переяслівських угод підписаних Б. Хмельницьким

Довідка. Зауважмо, що до XVIII ст. у Європі назви «Русь», «Росія», «рутени», «руські» та «русини» стосувалися винятково України та її населення, а Московію називали тільки Московією, а її жителів — московитами. У договорах українських (київських) князів Олеґа (911 р.) та Іґоря (945 р.) з греками вжито назву «русин», що латиною Rutenus і Ruthenus, а грецькою Ρως — Русь. Московитів ніхто ніколи русами, русинами, ruthenorum не називав. Так називали тільки українців. Самі суздальці, володимирці, муромці та інші наприкінці XIII ст. називалися московитами (московітінами), себе за руських не вважали і Руссю чи Росією не називали. Московські князі, походячи родом з київських (українських) князів, називали себе руськими, а потім почали й Московію називати Русью чи Росією, щоб таким чином створити підґрунтя для своїх політичних претензій на Русь-Україну, а також для того, щоб позбутися назви «московити», яких у Європі вважали варварами (від XIV ст. до початку XVIII ст. західні джерела Московію та московитів називають Moscovia, Moscoviti і Mosci). Тому в 1713 році московський цар Петро І, придушивши збройний виступ українців під проводом гетьмана Івана Мазепи, перейменував Московію у Росію, внісши плутанину в історичну і політичну термінологію. До речі, антрополоґи не ототожнюють українців із московитами. Наприклад, французи Денікер і Амі відносили українців до адріатичної (динарійської) слов’янської раси, а московитів — до угро-фінів. На жаль, внаслідок того, що назва «Русь» досі не отримала належного офіційного пояснення від держави Україна, московити продовжують перекладати назву «Київська Русь» на «Кієван Раша» замість єдино правильного перекладу «Kievan Ruthenia». Це їм потрібно для успішного фальшування і присвоєння історії української середньовічної Київської держави, на історичну територію якої і населення вони претендують досі. Про це свідчить інформаційна диверсія російських спецслужб в українському Закарпатті з використанням спекуляцій довкола поняття «русини» — «rutheni», — яких російська пропаганда навмисне називає «русскімі» (russians) для стимуляції в регіоні проросійських настроїв та місцевого сепаратизму.

Далі буде