Борисфен Інтел

Близький Схід та Північна Африка. Аналітичний огляд 08/2018

12 вересня 2018
<p>Близький Схід та Північна Африка. Аналітичний огляд 08/2018</p>

Олексій Волович

Воєнно-політична та економічна ситуація у серпні 2018 року

 

Протягом серпня 2018 року на Близькому Сході зберігалася напружена воєнно-політична обстановка. Важливі події і процеси відбувалися одночасно у багатьох країнах цього регіону, але ми вирішили в цьому огляді зосередитися в основному на подіях в Сирії, зокрема на підготовці майбутньої операції сирійських військ зі звільнення північно-західної провінції Ідліб, до чого так чи інакше причетні чотири країни — ТР, ІРІ, РФ і США. Сирія і Іран однозначно мають намір її проводити, США і Туреччина виступають проти, намагаючись перешкодити посиленню позицій Башара Асада і Росії в разі успішного для Дамаска і Москви результату операції. Керівництво РФ вагається і вже кілька тижнів стримує Дамаск і Тегеран від проведення операції, не бажаючи «сваритися» з Анкарою і Вашингтоном, а точніше, побоюючись їх жорсткої протидії. У будь-якому випадку, битва за Ідліб неминуче стане переломною для сирійського конфлікту і всіх сил, що беруть участь в його врегулюванні, або в його подальшому розпалюванні. Своєю чергою, характер врегулювання сирійського конфлікту в післявоєнний період у значній мірі визначить характер воєнно-політичних і економічних змін на всьому Близькому Сході.

Близький Схід та Північна Африка 

СИРІЯ

Ситуація в провінції Ідліб. Після звільнення провінції Дераа на сирійсько-йорданському кордоні, президент Сирії Б. Асад заявив, що останній великий анклав опозиційних сил в Ідлібі стане наступною ціллю сирійської армії. На думку сирійського керівництва, поки Ідліб та інші населені пункти не повернуться під контроль Дамаска і не включаться в процес національного примирення, збройний конфлікт в Сирії не буде завершений. За деякими даними, на даний час 60 % провінції знаходиться під контролем протурецької коаліції «Джабхат Тахрір Сурія» і просаудовского угруповання «Хайат Тахрір аш-Шам» (колишня терористична «Джабхат ан-Нусра»), решта приблизно 40 % — під контролем різних повстанських угруповань. Розгром «Джабхат Тахрір Сурія» і «Хайат Тахрір аш-Шам» означатиме вихід із Сирії найпотужніших їх зовнішніх спонсорів — Туреччини та Саудівської Аравії.

В цілому, розгром терористичних і опозиційних угруповань в Ідлібі означатиме ліквідацію останнього осередку організованого оплоту радикального опору в Сирії, що позбавить Туреччину, КСА і США будь-яких підстав і надалі втручатися в сирійський конфлікт і розміщувати свої військові контингенти на території Сирії. У разі повного звільнення території Сирії відпаде необхідність в проведенні переговорів про врегулювання сирійського конфлікту в Женеві і Астані. Замість цього можуть вестися переговори про відновлення Сирії на чолі з урядом президента Б. Асада, хоча вже сьогодні в Анкарі, Ер-Ріяді і Вашингтоні заявляють, що в жодному разі не братимуть участі у такому відновленні, якщо при владі в ній залишиться Б. Асад. Поза всяким сумнівом, Туреччина, КСА і США зроблять все можливе для того, щоб цей «кошмарний» для них сценарій не був реалізований. Таким чином, незважаючи на різні цілі і мотиви свого втручання в сирійський конфлікт, всі ці країни об'єднує одне — не допустити подальшого перебування при владі «режиму Асада». За різними оцінками, на даний час в Ідлібі знаходиться до 80 тис. різної масті бойовиків з усієї Сирії.

23 серпня ватажок угруповання «Хайят Тахрір аш-Шам», сирійський радикальний ісламіст Абу Мухаммед аль-Джулані повідомив про створення нового альянсу для захисту провінції Ідліб від наступу урядових сил за участю його угруповання, формувань ІДІЛ і низки протурецьких «туркоманських» угруповань. На думку військових експертів, ситуація в Ідлібі залежатиме від того, хто перший розпочне наступ — сирійські війська за підтримки військових контингентів РФ і ІРІ першими атакують позиції різних угруповань бойовиків, чи бойовики спробують зробити прорив на одному з напрямків, швидше за все в напрямку Латакії на Середземному морі. Успіх сирійських військ в проведенні операції зі звільнення провінції Ідліб багато в чому також залежатиме від масштабів участі в ній авіації ПКС РФ та іранського контингенту. Участь російської авіації в підтримці наступу сирійських та іранських військ неминуче призведе до загострення відносин з Анкарою, оскільки провінція Ідліб заповнена протурецькими угрупованнями сирійської збройної опозиції. До того ж, до 1939 року турецька провінція Хатай, що межує з провінцією Ідліб, належала Сирії. У разі наступу сирійських військ на провінцію Ідліб не виключено також пряме збройне зіткнення між військами САР та ТР. В умовах активізації сирійських і проіранських військ навколо Ідлібу, Росія потрапить в скрутне становище — кого підтримати, Туреччину чи Сирію й Іран? На думку експерта турецького аналітичного центру Білгесам Ільнура Ісмаїла, «Ідліб став пороховою бочкою між Туреччиною і Росією, яка в черговий раз може підірвати турецько-російські відносини». Розвиток ситуації навколо Ідлібу багато в чому залежатиме і від позиції Вашингтону. Однак, з огляду на нинішнє крайнє загострення американсько-турецьких відносин, малоймовірно, щоб США підтримали Туреччину. Хоча не виключено, що США можуть підтримати Туреччину, принаймні, з двох міркувань: по-перше, для того, щоб нормалізувати відносини з Анкарою і, по-друге, щоб не допустити чергового успіху Дамаска і, відповідно, Москви.

Центром зосередження частин сирійської армії на стику провінцій Алеппо і Ідліб є військовий аеродром Абу ад-Духур. Ймовірно в майбутньому наступі на Ідліб братимуть участь регулярні сирійські війська і добровольчі формування: сили 9-ї бронетанкової дивізії зі складу 1-го армійського корпусу Сирійської арабської армії (САА), 4-я механізована дивізія (під командуванням брата президента Башара Асада — генерала Магера Асада), Республіканська гвардія, «Сили Тигра» під командуванням генерала Сухейля аль-Хасана. У наступі можуть брати участь також кілька підрозділів добровольців. Особовий склад деяких з них навчається і озброюється за підтримки Росії (5-й корпус) та Ірану, а також підтримується російською і сирійською авіацією.

На думку радника спецпосланця генерального секретаря ООН по Сирії Яна Егеланда, потрібно зробити все можливе, щоб «війна не прийшла в Ідліб», оскільки половина з 9,2 млн жителів цієї провінції — переміщені особи. І цим людям нема куди втікати, окрім як до Туреччини. За офіційними даними, кількість сирійських біженців в Туреччині зараз становить близько 3,5 млн, що викликає невдоволення у місцевого населення, яке звинувачує уряд за кризу в економіці країни. За словами Я. Егеланда, ООН готує гуманітарний план на випадок загострення ситуації в Ідлібі.

Проведення операції в Ідлібі певною мірою затримується бойовими діями на південному заході Сирії в провінціях ес-Сувейда і ель-Кунейтра. Упродовж серпня сирійські війська продовжували наступальні дії проти терористів і угруповань збройної опозиції в пустельному районі на сході провінції ес-Сувейда. До 18 серпня сирійські війська встановили повний контроль над провінцією ель-Кунейтра уздовж кордону з Ізраїлем. 10 серпня військові спостерігачі ООН здійснили перше самостійне патрулювання демілітаризованої зони на Голанських висотах в цій провінції.

Дії ПКС Росії. За даними Міноборони РФ, протягом серпня літаки ПКС Росії завдавали ударів по позиціях угруповань ІДІЛ, «Джабхат ан-Нусра», «Джабхат Фатх аш-Шам» та інших антиурядових організацій в провінції Ідліб.

З 9 по 14 серпня засоби ППО російської авіабази «Хмеймім» знищили 16 безпілотників, запущених бандформуваннями за технічної підтримки з боку фахівців Ізраїлю і США з території провінції Ідліб. 22 серпня Міноборони РФ опублікувало дані, згідно з якими за час 3-річної російської операції в Сирії літаки ПКС РФ здійснили близько 40 тис. бойових вильотів, в тому числі понад 20 тис. — вночі. Під час активних фаз операцій зі звільнення міст Пальміра, Алеппо, Дейр-ез-Зор протягом доби виконувалося понад 100 вильотів. За 3 роки бойовий досвід в Сирії отримали понад 63 тис. російських військовослужбовців, в тому числі 434 генерали і 26 тис. офіцерів. У бойових діях в Сирії брали участь зі своїми штабами всі командувачі військових округів, загальновійськових армій та армій ВПС і ППО, командири дивізій, а також 96 % командирів загальновійськових бригад і полків.

У серпні ц. р. Росія посилила своє військове угруповання в Середземному морі, яке стало найбільшим з вересня 2015 року. Згідно з повідомленнями Міноборони РФ, в серпні два фрегати ЧФ РФ «Адмірал Григорович» і «Адмірал Ессен» були спрямовані в Середземне море з метою зміцнення військової присутності Росії в регіоні. Передбачається, що в першій половині вересня Росія зосередить в Східному Середземномор'ї 25 кораблів, в тому числі ракетний крейсер і 30 літаків. Все це робиться для того, щоб спробувати стримати військове втручання США під час проведення бойових дій в Ідлібі.

Дії США на сирійському напрямі. Слід зазначити, що ситуація в провінції Ідліб розвивається на тлі безпрецедентного загострення турецько-американських відносин, зокрема через розбіжності щодо Сирії. Вашингтон пильно стежить за дипломатичними маневрами між Росією і Туреччиною і не тільки сподівається на відсутність взаєморозуміння між ними щодо Ідлібу, але й робить все для того, щоб такого взаєморозуміння не було. Схоже, що показний і досить дивний флірт «з зубним скреготом» між Анкарою і Москвою вже давно дратує Вашингтон і викликає здивування в Брюсселі (в НАТО). З іншого боку, США всіляко опираються відновленню контролю над провінцією Ідліб з боку сирійського уряду. При цьому, Москва не раз вже заявляла, що в Пентагоні нібито розглядається варіант здійснення повітряного удару по сирійським військам під вигаданим приводом «застосування урядом Асада хімічної зброї», як це було у квітні 2017 року, і в квітні 2018 року. До такого висновку Москву підштовхує поява в Перській затоці американських есмінців Sullivans і Ross відповідно з 56 і 28 крилатими ракетами Tomahawk на борту одночасно з перекиданням бомбардувальників В-1В з повним боєкомплектом на борту на військову базу США «Ель-Удейд» в Катарі.

В останні місяці в Сирії спостерігається істотне розширення військової присутності ЗС США. Станом на серпень ц. р. США мають у своєму розпорядженні мережу з 20 військових об'єктів (переважно опорні бази і польові аеродроми) в східній частині Сирії, в провінціях Ракка, ель-Хасеке і Дейр-ез-Зор. Крім цього ВПС США можуть задіяти чотири довготривалі аеродроми — Румейла, Табка, Саррин і аль-Малікі для проведення спеціальних операцій та надання вогневої підтримки власним підрозділам спецназу і союзним загонам курдського ополчення. За деякими даними, на даний час інженерні підрозділи Корпусу морської піхоти США приступили до будівництва чергової військової бази з аеродромом в районі селища Тамур в провінції ель-Хасеке. На думку деяких спостерігачів, більшість американських військових об'єктів в Сирії розташовані в районах видобутку і переробки нафти. За даними китайських оглядачів, на 2018 рік Державному департаменту США виділено 230 млн доларів для підтримки процесу «стабілізації ситуації в Сирії», з яких 100 млн призначається для фінансування курдських загонів, дислокованих в північно-східних районах Сирії. Про активізацію дій США на сирійському напрямі свідчать і останні кадрові призначення в Держдепі США. Так, колишнього посла США в Іраку і Туреччині Джеймса Джеффрі призначили спецпредставником держсекретаря з питань взаємодії в Сирії, а старшого директора відділу по Ірану, Іраку і Сирії полковника Джоела Рейберна — спецпосланцем США по Сирії. Обидва виступають за продовження дислокації американського контингенту в Сирії до того часу, допоки не буде досягнуто політичного врегулювання конфлікту.

Тим часом, за деякими даними, американська адміністрація робить і спроби домовитися з Б. Асадом. Так, за даними ліванської газети Al Akhbar, у липні ц. р. в Дамаску таємно перебувала американська делегація, яка пообіцяла сирійському уряду повне виведення американського контингенту з Сирії в обмін на виконання Дамаском трьох умов: 1) виведення всіх іранських і проіранських формувань з Сирії та припинення військової співпраці з Іраном; 2) виділення американським енергетичним компаніям основної частки в сирійських родовищах нафти і газу на схід від Євфрату; 3) обмін інформацією про джихадистські і терористичні угруповання. У відповідь сирійське керівництво заявило, що пропозиції американців про співпрацю у сфері енергетики можуть розглядатися лише після відновлення дипломатичних відносин і визнання Вашингтоном нинішнього сирійського уряду. Однак при цьому була повністю виключена можливість припинення або обмеження співпраці з Іраном, в тому числі і військової. Водночас, на адресу сирійського керівництва у Вашингтоні лунають і ультимативні заяви. Так, на початку серпня міністр оборони США Джеймс Меттіс в черговий раз підкреслив, що «в майбутній Сирії Башару Асаду місця немає».

На наш погляд, процес політичного врегулювання в Сирії під егідою ООН може затягнутися не на один рік. При цьому, схоже, що взаємодія між США і РФ щодо розв’язання сирійського конфлікту навряд чи буде досягнута в осяжному майбутньому. За словами директора російського Центру європейської і міжнародної безпеки Д. Суслова, останні дії РФ і США в Сирії свідчать не про зближення позицій сторін, а про те, що російсько-американські відносини дуже погіршилися за останні три роки і «з етапу неконтрольованої конфронтації входять в конфронтацію контрольовану».

 

ТУРЕЧЧИНА

Позиція Анкари щодо ситуації в Ідлібі. З численних проблем Туреччини в Сирії однією з найскладніших є ситуація в провінції Ідліб. За словами президента Туреччини Реджепа Ердогана, Ідліб — це регіон, «де в будь-який момент може статися все». Старший радник президента Туреччини Ялчин Топчу заявив, що Анкара не буде залишатися осторонь, якщо Дамаск розпочне військову операцію в Ідлібі. В рамках угоди з Тегераном і Москвою, досягнутої в Астані, з жовтня минулого року Туреччина створила 12 військових спостережних пунктів в провінції Ідліб і навколо неї. На даний момент Туреччина контролює половину провінції Ідліб, включно з містом Ідліб з двохмільйонним населенням. В Ідлібі Туреччина дислокує дві механізовані бригади. Сподіваючись на підтримку Москви, Анкара намагатиметься стримати наземний наступ сирійських урядових військ в Ідлібі і тим самим запобігти можливому масовому руху сирійських біженців на турецьку територію. На думку деяких експертів, турецьке керівництво має намір зберегти в Ідлібі підконтрольну собі сунітську збройну опозицію «режиму Асада», яка претендуватиме на провідні ролі у виконавчій владі майбутньої «післяасадовської» Сирії і, відповідно, підтримуватиме союзницькі відносини з Анкарою. У Москві, Дамаску і Тегерані ці плани Анкари однозначно відкидаються, виходячи з того, що допоки бойовики сирійської опозиції і терористи не усвідомлять перспективу свого фізичного знищення, вони не зважаться на будь-які реальні компроміси. За деякими даними, в лавах терористів і опозиції, дислокованих в Ідлібі, панує розбрат і невпевненість.

Так, за даними ліванської газети Al Akhbar від 10 серпня, бойовики «Джабхат ан-Нусра» заарештували і «нейтралізували» в Ідлібі тих польових командирів загонів «поміркованої» збройної опозиції, які вирішили піти на примирення з «режимом Асада». За даними цієї газети, в даний час під арештом перебуває не менше 50 ватажків опозиції, які нібито вступили в контакти з сирійським керівництвом з метою укладання угоди про перемир'я. «Джабхат ан-Нусра» ввела також комендантську годину в 20 населених пунктах провінції Ідліб, намагаючись перешкодити можливому повстанню місцевого населення проти бандформувань, як це сталося раніше в Східній Гуті і в провінції Дераа.

З самого початку громадянської війни в Сирії Туреччина встала на бік антиасадовської опозиції, вкладаючи значні кошти в її підтримку. Однак останнім часом Туреччина втрачає вплив на сирійську опозицію і, зокрема, на угруповання «Хайят Тахрір аш-Шам», оскільки її ватажки відкинули вимогу Анкари розпустити свої формування в провінції Ідліб і влитися до складу створюваної турецькими військовими «Північної сирійської армії». Крім того, Анкара підтримує проект створення коаліції «Фронт національного визволення» (ФНП), до складу якого, крім бойовиків протурецької «Сирійської вільної армії», увійшли ісламські радикали з «Ахрар аш-Шам» та інші. Чисельність ФНП оцінюється в 40 тис. бойовиків. Анкара має намір використовувати ці сили для витіснення терористів «Джабхат ан-Нусра» з Ідлібу після їх відмови від саморозпуску.

Щодо термінів можливого початку проведення сирійською армією широкомасштабної військової операції зі звільнення Ідлібу, то через жорсткий опір з боку Анкари і Вашингтона вона може бути відкладена на невизначений час. Не виключено, що сирійська армія може перейти до тактики поступового «вичавлювання» терористів з Ідлібу в ході проведення серії невеликих локальних операцій. Але вся проблема полягає в тому, що «вичавлювати» їх, окрім як на територію Туреччини, більше нікуди. І турецькі війська можуть їх просто не пустити на турецьку територію і змусити воювати проти сирійської армії. Крім того, сирійській армії ще належить очистити від бойовиків частину провінції Латакія і північну частину провінції Хама, а для цього можуть знадобитися місяці, що надасть додатковий час Анкарі, Москві, Дамаску і Тегерану, щоб дійти до компромісної угоди щодо в регулювання ситуації в Ідлібі. Таким чином, сьогодні Росія шукає прийнятну для Анкари формулу для передачі Ідлібу під контроль Дамаска. Пошуку цієї формули в середині серпня була присвячена серія вельми складних турецько-російських переговорів у Москві.

Турецько-сирійські переговори у Москві. Наприкінці серпня Москву відвідала представницька делегація турецьких чиновників, до якої входили міністр закордонних справ Мевлют Чавушоглу, новопризначений міністр оборони Хулусі Акар і глава Національної розвідувальної організації (MIT) Хакан Фідан.

Трійку турецьких керівників прийняв президент Росії В. Путін, а також вони провели переговори з міністром закордонних справ С. Лавровим і міністром оборони С. Шойгу. Цей візит широко висвітлювався і коментувався в турецькій пресі. Зокрема повідомлялося, що основною темою переговорів була ситуація в сирійській провінції Ідліб.

Головне завдання турецької делегації полягало в тому, щоб запобігти наступу сирійських військ на Ідліб. В ході переговорів М. Чавушоглу заявив, що «можливі військові дії у місті Ідліб можуть призвести до нової хвилі біженців та викликати гуманітарну катастрофу». За його словами, в Ідлібі проживає понад 3 млн мирних жителів і відокремити цивільних осіб від бойовиків буде практично неможливо. Турецька делегація наполягала на політичному врегулюванні ситуації в Ідлібі шляхом відокремлення бойовиків «Джабхат ан-Нусра» від збройної опозиції, забезпечивши режим припинення вогню і зупинивши хвилю біженців. Саме це відокремлення турецьке керівництво взяло на себе ще кілька місяців тому, але так для цього нічого і не зробило. М. Чавушоглу запропонував терміново організувати зустріч в Астані з метою перешкодити «бомбардуванню Ідлібу з боку Дамаска і Росії».

На думку турецьких оглядачів, подальший розвиток «стратегічного партнерства» між ТР і РФ залежатиме від розвитку ситуації в сирійському Ідлібі. При цьому наголошується, що справжнім стратегічним партнером Росії є президент Сирії Башар Асад — ворог Туреччини. На думку турецьких оглядачів, наступні кілька тижнів покажуть «чи зможуть Туреччина і Росія бути справжніми стратегічними партнерами, чи їх співпраця є тимчасовою і тактичною». Турецькі коментатори прогнозують, що масштабна військова операція сирійської армії в Ідлібі може призвести до чергового погіршення турецько-російських відносин і до «згортання астанінського процесу». Позиція російської сторони була викладена главою МЗС РФ С. Лавровим і полягала в тому, що зона деескалації в Ідлібі «створювалася зовсім не для того, щоб служити притулком для терористів». За його словами, «бойовики використовують цивільних осіб в якості живого щита». С. Лавров також зазначив, що з цього регіону постійно здійснюються напади на сирійську армію і російську військову базу в Хмеймімі.

Схоже, що турецько-російські переговори в Москві закінчилися безрезультатно, тобто без досягнення будь-якої конкретної угоди. Сторони просто окреслили свої позиції. Однак наприкінці серпня С. Лавров заявив, що Росія і Туреччина нібито домовилися про підготовку операції проти терористів угруповання «Джабхат ан-Нусра» в Ідлібі за участю сирійських урядових військ, що викликає великі сумніви. У той же час С. Лавров закликав Захід «не протистояти антитерористичній операції». Однак лідери Франції, Німеччини та США закликали Росію вплинути на уряд Сирії, щоб він утримався від проведення широкомасштабних наступальних операцій в цій провінції, стверджуючи, що це призведе до гуманітарної катастрофи. Аналогічної позиції дотримується і генеральний секретар ООН А. Гутерріш. Прибулий до Москви 30 серпня з візитом глава МЗС Сирії Валід Муаллем заявив, що Дамаск докладе максимум зусиль, щоб уникнути жертв серед мирного населення при проведенні операції проти терористів в Ідлібі. За його словами, сирійський уряд готовий «гарантувати необхідні економічні і соціальні умови біженцям, які повертаються».

У багатьох спостерігачів викликає подив відсутність на переговорах в Москві третього учасника астанінського процесу — Ірану. Однак, на наш погляд, дивуватися тут особливо нічому. Незважаючи на те, що РФ і ІРІ вже давно є союзниками Дамаска, їх інтереси нерідко розходяться і будуть ще більше розходитися в післявоєнний період, коли обидві країни спробують отримати максимум вигод від майбутнього процесу відновлення Сирії. Кремль не налаштований дозволити іранському ВПК постачати свою продукцію сирійським збройним силам, оскільки сам має намір залишитися основним постачальником ОВТ в Сирію, як це було протягом останніх 50 років. У Москві без особливого ентузіазму сприймаються і плани Тегерана прокласти в післявоєнний період (природно, при збереженні режиму Б. Асада) нафто- і газопроводи через територію Іраку до середземноморського узбережжя Сирії, де іранці також планують побудувати нафтові і газові термінали для продажу нафти і газу в Європу, в чому країни ЄС дуже зацікавлені, щоб зменшити свою залежність від Росії.

В ті дні, коли в Москві проходили турецько-російські переговори, в Дамаску було підписано нову угоду з ВТС з Іраном під час візиту іранського міністра оборони Аміра Хатамі до Сирії. В рамках цього візиту міністр оборони Сирії генерал Алі Абдулла Айюб подякував Ірану за його роль у війні проти терору та іноземної агресії, зазначивши при цьому, що «Дамаск не дозволить іншим гравцям завдати шкоди його тісним відносинам з Тегераном». Зі свого боку Башар Асад під час зустрічі з А. Хатамі заявив, що «відносини між двома країнами сьогодні міцніші, ніж будь-коли». 29 серпня міністр закордонних справ Ірану Мохаммад Джавад Заріф провів переговори в Анкарі зі своїм турецької колегою М. Чавушоглу і з президентом Туреччини Р. Ердоганом. Повідомлялося також, що на 7 вересня ц. р. в Тегерані заплановано проведення тристороннього саміту, в якому братимуть участь президенти РФ, ТР та ІРІ. Крім того, не слід забувати і про сирійську сторону. Безсумнівно, Сирія має право звільняти свої території без огляду на Анкару і Вашингтон. Сирійське керівництво завжди засуджувало незаконне перебування турецьких і американських військ на території своєї країни. Не виключено, що дії Дамаска за підтримки Тегерана можуть сплутати всі домовленості між Анкарою і Москвою.

 

ІРАН

Тиск США на Тегеран. За сприяння Ізраїлю і КСА, тиск США на Тегеран крім усього іншого здійснюється з метою вибити Іран з потрійного союзу «ТР — РФ — ІРІ» і таким чином послабити позиції Дамаска і Росії в Сирії, а Ірану — в Сирії, Іраку та Ємені. На наш погляд, без участі іранського військового контингенту наступ сирійських військ на Ідліб навіть за авіаційної підтримки з боку ПКС РФ, приречений на провал. І взагалі, без участі Ірану Росія не зможе врятувати режим Б. Асада і повністю реалізувати свої завдання в Сирії. Тиск США на Іран здійснюється в даний час за допомогою санкцій, але якщо цього буде не достатньо для того, щоб послабити цю країну настільки, що вона втратить можливість відігравати будь-яку роль на Близькому Сході, не виключаються також і варіанти застосування збройної сили.

Економічний тиск. 7 серпня ц. р. вступили в дію американські санкції відносно Ірану, які були припинені після укладання «ядерної угоди» (Спільного всеосяжного плану дій — СВПД) в липні 2015 року. Незважаючи на численні звіти МАГАТЕ про те, що Іран дотримується всіх взятих на себе в рамках СВПД зобов'язань, президент США Д. Трамп все ж вивів США з угоди по ІЯП. Як і раніше, санкції охоплюють іранську автомобільну промисловість, фінансові операції і торгівлю золотом, поставки сталі, вугілля, поповнення парку літаків. Припинено продаж комп'ютерного забезпечення для іранської промисловості, накладено повну заборону на торгові операції з застосуванням іранської національної валюти. Санкції спрямовані не тільки проти іранських компаній, але й проти будь-яких іноземних компаній, які співпрацюють з ІРІ. Санкції стосовно енергетичного сектору будуть введені в листопаді ц. р. У відповідь на відновлення американських санкцій Центральний банк Ірану оголосив 19 серпня про відмову від долара США в міжнародній торгівлі. Відтепер місце долара в зовнішній торгівлі Ірану займуть євро і китайський юань. Валютні резерви країни, валютні резерви і депозити іранських банків в іноземних банках також переводяться в євро. Крім того, Іран вже використовує національну валюту в торгівлі з такими країнами, як Росія, Китай, Туреччина, Індія, Білорусь, Японія і Пакистан. Політика відмови від долара США в міжнародній торгівлі була реалізована в багатьох країнах, тому Іран може використовувати їх досвід.

Інформація про відновлення дії американських санкцій була зустрінута в Ірані акціями протестів не тільки проти США, але й проти нинішнього уряду президента Хасана Роухані, який звинувачується в нездатності вирішити економічні проблеми країни. Частина іранського консервативного суспільства на чолі з екс-президентом Махмудом Ахмадінежадом називає політику переговорів із Заходом помилковою і вимагає відставки Х. Роухані. Вони вважають, що якби санкції проти Ірану не були введені зараз, то в наступному році економіка країни зіткнулася б з серйозними проблемами і без санкцій. Іранські експерти сходяться в тому, що головна проблема іранської економіки полягає не в санкціях, а в неефективній економічній політиці протягом останніх десятиліть, тому президенту Х. Роухані слід вжити швидкі і рішучі заходи для усунення цілого спектру економічних проблем.

Економічне становище в країні активно обговорюється в іранських засобах масової інформації. Так, професор Університету Аллам А. Сарзаім вважає, що президент Х. Роухані і його уряд не провели необхідних економічних реформ з метою усунення перешкод для розвитку економіки. Зокрема, відзначається ослаблення позицій Ірану на ринках сусідніх країн — в Туреччині, Іраку, Афганістані і Пакистані. Найбільшою економічною проблемою стала катастрофічна девальвація національної валюти. На початку серпня курс іранського ріала за долар США на «чорному» ринку впав до рекордних 120 тис. ріалів, хоча ще наприкінці травня цей показник становив 65 тис. ріалів за долар. Деякі іранські економісти відзначають, що, незважаючи на подвоєння ВВП кожні 10 років, протягом останніх 40 років іранська економіка практично тупцює на місці. У консервативних колах іранських економістів відзначається, що залежність іранської економіки від нафти є «хворобою, лікування від якої було одним з головних гасел Ісламської революції 1979 року». На їхню думку, збільшення цієї залежності завдало шкоди позиціям Ірану на міжнародних торгових переговорах і сьогодні «Іран змушений протистояти агресивній політиці США з цієї слабкої позиції».

Втім, деякі критики президента Х. Роухані чомусь не помічають явних досягнень його уряду. Так, середнє економічне зростання в Ірані з березня 2017 року по березень 2018 року (1396-й іранський календарний рік) склало 8,1 %, що відповідає прогнозованим темпам зростання, зафіксованим в шестирічному плані економічного розвитку (2017–2022 рр.). До того, як уряд Х. Роухані почав працювати, економічне зростання в Ірані було негативним (-7,7 % в 2012 році), а рівень інфляції становив понад 30 %. Після низки кроків і заходів адміністрації президента Х. Роухані, економічне зростання Ірану збільшилося до 12,5 % у 2016 році. При цьому, нафтовий сектор Ірану (9,8 %) становив найбільшу частку економічного зростання країни протягом 24-місячного періоду, що закінчився у березні 2018 року. Інші галузі економіки Ірану — сільське господарство (4,2 %), промисловість (2,2 %), послуги (3,6 %) також продемонстрували позитивне зростання.

28 серпня президента Ірану Х. Роухані у супроводі кількох міністрів запросили на засідання Меджлісу (парламенту), щоб відповісти на питання депутатів і дати роз'яснення з приводу економічної ситуації в країні. Це другий випадок в історії ІРІ, коли президент країни постав перед парламентом, щоб відповісти на питання депутатів. До цього лише у 2012 році тодішнього президента країни М. Ахмадінежада викликали до парламенту країни з приводу західних санкцій. У своєму виступі президент Х. Роухані відповідав на основні питання: про заходи щодо контролю за контрабандою товарів, про безробіття та економічний спад, про різке зростання курсів іноземної валюти і девальвацію національної валюти, а також про американські санкції проти Ірану. За словами президента ІРІ, рівень безробіття в країні становить 12,1 %, що значно менше того, що могло б бути, якби уряд не в жив належних заходів. Х. Роухані також заявив, що уряд зміг скоротити контрабанду з 25 до 12,5 млрд дол. США всього за чотири роки. Він визнав, що за 4 роки інфляція склала більше 60 %, проте зарплати робітників подвоїлися вдвічі, а пенсії в 3–4 рази. Відповіді Х. Роухані не переконали 200 з 290 депутатів парламенту. На думку деяких експертів, те, що зараз відбувається в іранській економіці, має тимчасовий характер з тієї причини, що вона перебудовується під нові реалії, багато з яких поки що до кінця не зрозумілі, принаймні, до листопада ц. р., коли вводитиметься основний пакет американських санкцій.

Після закінчення слухань деякі депутати вимагали розпочати судовий розгляд діяльності Х. Роухані і його уряду, однак обмежилися тим, що дали йому місяць для підготовки детального звіту про економічну ситуацію в країні. Згадані парламентські слухання показують, що позиції президента Х. Роухані всередині країни слабшають, а консерватори все більше посилюють тиск на нього. Таким чином, доля президента ІРІ Х. Роухані може вирішитися протягом найближчих місяців. Але здається, що він втримається, тим більше, що знайдеться небагато бажаючих взяти на себе тягар відповідальності за долю країни в такий важкий для неї період. Схоже, що демонстрація рішучості притягнення Х. Роухані до відповідальності за погіршення економічної ситуації в країні розглядається в іранському керівництві не більше, ніж спосіб заспокоїти зростаюче обурення бідних верств населення.

29 серпня верховний керівник і духовний лідер Ірану (рахбар) аятолла Алі Хаменеї закликав уряд докласти всіх можливих зусиль для вирішення економічних проблем країни. Як зазначив спікер парламенту Алі Ларіджані, у Меджлісу немає достатніх юридичних підстав для направлення вимог про імпічмент президента в судові органи. Так виглядає, що глава Меджлісу не міг зробити таку заяву без консультацій з великим рахбаром.

Багато країн світу виступили з критикою і навіть осудом американських санкцій проти Ірану, і зовсім небагато країн їх схвалили. Діаметрально протилежні позиції у відношенні до американських санкцій зайняли країни ЄС та Ізраїль. Так, 7 серпня ц. р. набула чинності оновлена «блокуюча постанова» ЄС, мета якої — пом'якшити вплив американських санкцій на інтереси компаній держав-членів ЄС, які мають законний бізнес в Ірані. Основну «блокуючу постанову» Євросоюз спочатку прийняв ще у листопаді 1996 року. Протягом останніх 22 років вона дозволяла європейським компаніям не дотримуватися санкцій Вашингтону, спрямованих проти тих держав, з якими європейські компанії пов'язані економічним співробітництвом. Ця постанова передбачала отримання європейськими компаніями компенсацій за завдані американськими санкціями збитки. В Ізраїлі ж введення американських санкцій проти Ірану віталося політиками і чиновниками уряду. Так, міністр оборони Ізраїлю Авігдор Ліберман піддав грубій і зухвалій критиці політику ЄС щодо Ірану, охарактеризувавши його підтримку СВПД як «безумство»… За його словами, «Європа продовжує свої спроби врятувати іранську економіку і режим аятол, який несе відповідальність за безліч терористичних злодіянь, в тому числі і на європейському континенті»…

Ймовірність здійснення силового тиску США на Іран. У взаємодії з регіональними союзниками (Ізраїль, КСА, ОАЕ) адміністрація Д. Трампа має намір серйозно послабити військові і економічні можливості Ірану і змінити геополітичну карту регіону на свою користь. Крім Сирії, Іран «сильно заважає» Сполученим Штатам в Іраку, Ємені та Лівані. Все говорить про те, що Пентагон має намір використовувати систему військових баз на території Сирії не тільки для боротьби з ісламістськими угрупованнями, але також для витіснення іранських військ з Сирії, залучаючи для цього загони курдського ополчення. За сприяння Ізраїлю США мають намір якщо не повністю зупинити, то хоча б пригальмувати розвиток ядерної програми Ірану шляхом завдання обмеженого ракетно-бомбового удару по відповідним іранським ядерним об'єктам. За даними китайських джерел, у разі проведення широкомасштабної повітряної операції ВПС США та Ізраїлю, удари можуть бути завдані не тільки по об'єктах ядерної промисловості, але й по об'єктах нафтогазової промисловості на узбережжі Перської затоки.

Головне ж завдання США та Ізраїлю полягає в тому, щоб спровокувати національні меншини, які проживають в західних і північно-західних районах Ірану, на сепаратистські виступи, що, на думку американських і ізраїльських стратегів, в кінцевому підсумку може призвести «до повалення теократичної влади і розпаду Ірану на кілька квазідержавних утворень». Втім, на думку багатьох експертів, малоймовірно, що адміністрація Д. Трампа ризикне найближчим часом розв'язати широкомасштабну війну проти Ірану, який володіє досить потужними збройними силами і великим арсеналом балістичних і крилатих ракет з дальністю дії до 2 тис км, що можуть вразити американські бази в регіоні, а також Ізраїль і Саудівську Аравію. США та Ізраїль можуть завдати повітряних і ракетних ударів по Ірану, але здобути перемогу в сухопутних операціях над величезною країною (площею майже 1,7 млн кв. км) і населенням близько 80 млн чоловік практично неможливо, тим більше, що на допомогу Ірану прийдуть Росія і Китай. Деякі китайські аналітики вважають, що Китай може взяти Іран під свій захист, доправивши до Ірану військовий контингент НВАК, надводні кораблі і розпочавши будівництво кількох військово-морських баз, що дозволить гарантувати безпеку китайських інвестицій в нафтогазові та інші іранські проекти і безперебійне надходження іранських вуглеводнів до Китаю. Таким чином, Іран — міцний горішок і дехто може зламати зуби, намагаючись його розкусити.

 

URL сторінки http://bintel.com.ua/uk/article/print/mena18_08/