Борисфен Інтел

«Мінськ-2». Що далі?

18 лютого 2015
<p>«Мінськ-2». Що далі?</p>

Розвиток останніх подій демонструє, що Російська Федерація фактично неспроможна швидко та реально реалізувати свої плани щодо України як у військовий спосіб, так і за рахунок цілеспрямованих заходів з руйнування української економіки та провокування соціально-політичного конфлікту в країні.

Про це свідчать досить обмежені (локальні) здобутки від наступальних дій російсько-терористичних угруповань з тимчасово окупованих територій Донецької і Луганської областей. І це незважаючи на участь в таких діях регулярних військ РФ, а також всебічну підтримку терористів з боку Російської Федерації, включно з постійним постачанням до зони конфлікту сучасних зразків озброєння та важкої військової техніки.

При цьому «успіхи» російської сторони супроводжуються великими втратами серед бойовиків та російських військовослужбовців, а також знищенням військової техніки, що постачається Росією. І навіть більше, на низці тактичних напрямків сили АТО України проводять у відповідь успішні контрнаступальні операції, звільняючи від бойовиків населені пункти та території.

Водночас збитки України від зменшення торговельно-економічної співпраці з Росією, скорочення постачання російського газу та заходів економічного тиску Російської Федерації компенсуються фінансовою допомогою Україні з боку США, ЄС та міжнародних фінансових інституцій, а також відкриттям європейських ринків для українських товарів. Про це свідчить, з одного боку, певна рівновага взаємозв’язків між Україною і Заходом, а з іншого — взаємодія між сепаратистами і Росією, які затягують конфлікт, що виливається у все більш негативні наслідки для Російської Федерації, які набувають критичного характеру, зокрема, для режиму В. Путіна. Такими наслідками, насамперед, є: загострення фінансово-економічної ситуації в Росії через санкції США та ЄС, а також зниження світових цін на нафту; посилення міжнародної ізоляції Росії та підрив її політико-економічних позицій у світі; збільшення політико-олігархічних кіл РФ, що невдоволені політикою Путіна, та зростання антивоєнних настроїв в російському суспільстві; виникнення проблем із комплектуванням ЗС Росії, особливо контрактниками, внаслідок небажання російських громадян брати участь у бойових діях на Сході України.

Загалом все це змушує режим Путіна шукати вихід з ситуації, в т. ч. шляхом демонстрації готовності до мирних переговорів щодо врегулювання конфлікту довкола України. У такий спосіб керівництво Російської Федерації намагається запевнити західні країни та міжнародні організації, що вони не мають підстав для продовження санкцій проти Росії, і при цьому старається реалізувати свої загарбницькі інтереси стосовно нашої Держави.

Як демонструє сумнозвісний досвід, будь-які домовленості з Росією жодним чином ще не означають, що вона їх виконуватиме. Режим Путіна ніколи не відмовиться від реалізації своїх цілей щодо України. Адже ці цілі мають принципове значення для нього як з точки зору власних амбіцій, так і в плані створення необхідних передумов для подальшого розвитку Росії у її нинішньому спотвореному вигляді. Наприклад, Росія порушила Мінські домовленості від 5 та 19 вересня 2014 року, використавши їх винятково для перегрупування і нарощування своїх військ на території України та поблизу її кордонів, зміцнення військової складової збройних формувань т. зв. Донецької і Луганської народних республік, а також для підготовки подальших наступальних дій проти нашої Держави.

При цьому, після фактичного провалу таких дій наприкінці січня цього року, Росія вдалася до цілеспрямованих обстрілів суто цивільних об’єктів (у т. ч. житлових кварталів Маріуполя, Донецька, Луганська, Краматорська та інших населених пунктів), що призвело до масових жертв серед мирного населення. Вона ж мала на меті здійснити тиск на Україну, а також обґрунтувати свою нову ідею про проведення «миротворчої операції» в зоні конфлікту на українському Сході. Ідея такої операції (за провідної участі російського «миротворчого контингенту») активно просувалася Росією напередодні чергового раунду переговорів щодо мирного врегулювання згаданого конфлікту в лютому ц. р. для надання їй «законних» підстав щодо закріплення свого контролю над Донецькою і Луганською областями, як це сталося у Придністровському регіоні Молдови.

Оскільки режим В. Путіна характеризується як цинічний і безвідповідальний, то цілком ймовірно, що аналогічна доля може спіткати і нові Мінські домовленості, які були досягнуті 12 лютого ц. р. у рамках зустрічі т. зв. «Нормандської четвірки», за участі лідерів ФРН, Франції, України та Росії. Як і у попередньому випадку, вони можуть бути використані Москвою виключно для прикриття її новоімперських планів щодо України, якими передбачається зрив європейського та євроатлантичного курсу нашої Держави, її дезінтеграція та повернення під контроль Російської Федерації.

Виходячи з попереднього досвіду, в цьому контексті Росія може застосувати практику зволікання з виконанням досягнутих домовленостей (під приводом «відсутності у неї можливостей впливу на бойовиків»), довільно трактувати положення документів нових Мінських домовленостей на свою користь, заперечувати присутність своїх військ на українській території, вдатися до провокацій в зоні конфлікту та інших областях України тощо. Водночас Росія не припинятиме торговельно-економічного тиску на Україну, намагаючись спровокувати соціально-економічну кризу як передумову виникнення «третього Майдану».

За багатьма оцінками провідних як західних, так і українських експертів, Путін не зупинятиметься на Україні і продовжить експансію в західному напрямку. Є підстави вважати, що наступними об’єктами можливої російської агресії стануть країни Центрально-Східної Європи та Балтії, проти яких Росія вже сьогодні застосовує провокаційні методи «гібридної» війни (перш за все — політико-дипломатичні, економічні/енергетичні/, інформаційні), що були випробувані в Україні. Тобто, саме від розвитку ситуації довкола України, а також від її здатності за допомогою США та ЄС стримати Російську Федерацію на своїх східних кордонах, залежить стабільність Європи та, безумовно, безпека Європейського Союзу.

Своєю чергою, набуває особливого значення питання подальшого поглиблення співпраці між Україною та США, ЄС і НАТО щодо спільної протидії неоімперській та експансіоністській політиці Російської Федерації. В новостворених довкола України умовах основними напрямами такої співпраці мають стати:

по-перше, безумовне отримання Україною статусу союзника США поза НАТО, а також чітких перспектив щодо членства в Європейському Союзі та Північноатлантичному союзі;

по-друге, якнайшвидша передача Україні сучасних (високоточних) західних зразків озброєння та військової техніки (в т. ч. летальної дії), що дасть змогу Україні компенсувати кількісну перевагу ЗС Російської Федерації та завдати агресору неприйнятних для нього втрат у випадку продовження збройної агресії проти України;

по-третє, світове визнання Російської Федерації як країни-агресора та як такої, що підтримує тероризм. Це надасть можливість посилити міжнародну ізоляцію Російської Федерації та створити підґрунтя для введення додаткових санкцій проти неї;

по-четверте, дотримання США та Європейським Союзом політики введення та посилення санкцій проти Росії у політичній і економічній сферах (у випадку невиконання нею Мінських домовленостей) з метою виснаження російської економіки, формування підґрунтя для активізації недовіри російського суспільства до режиму Путіна, а також позбавлення Росії можливостей щодо здійснення подальшої експансії в Україну та на Захід;

по-п’яте, продовження США, Європейським Союзом та міжнародними фінансовими інституціями заходів з надання фінансово-економічної допомоги Україні, що забезпечить проведення політико-економічних реформ в нашій Державі в умовах протистояння з Російською Федерацією, в т. ч. прискорить процеси реформування Збройних Сил та оборонно-промислового комплексу України.

Практична реалізація усіх щойно зазначених напрямів потребує дотримання Україною, США, Європейським Союзом та Північноатлантичним альянсом чітких і рішучих позицій щодо досягнення своїх цілей, незважаючи на негативну реакцію та погрози Росії «здійснити кроки у відповідь», а також на оцінки окремих політиків та експертів щодо «неминучості загострення конфлікту на Сході України». Росія і так вже залучила всі свої ресурси для анексії Криму, для збройної агресії на південному сході України, а також для постачання російського озброєння та військової техніки (в т. ч. сучасних та летальної дії) до окупованих районів Донецької і Луганської областей, що повністю обґрунтовує потребу надання озброєння Україні США, Канадою та європейськими країнами (в т. ч. країнами-членами НАТО).

Водночас, на національному рівні Україна, за оцінкою експертів, має надійно ізолювати зони конфлікту на своєму Сході, зосередитись на відновленні гарантованої системи охорони та оборони українсько-російського кордону з Росією, реформуванні і розвитку своїх Збройних Сил та інших силових структур як за західними стандартами, так і з урахуванням досвіду бойових дій та особливостей оперативної обстановки в регіоні, а також на протидії заходам нових «гібридних» війн з боку Російської Федерації.

Вжиття наведених підходів та заходів дозволить переломити ситуацію на користь України і зупинити експансію Росії, що сприятиме відновленню територіальної цілісності, суверенітету та відродженню нашої Держави в Європі. Крім того, це матиме позитивне значення як для країн Заходу, так у кінцевому рахунку — і для самої Російської Федерації, яка зможе повернутися на шлях цивілізованого розвитку без конфліктів та протистояння з іншими країнами.

URL сторінки http://bintel.com.ua/uk/article/print/minsk2/