Борисфен Інтел

Особливості регіону Східної Азії, як одного з центрів світової сили

6 травня 2019
<p>Особливості регіону Східної Азії, як одного з центрів світової сили</p>

Ольга Раткович, Братислава

Частина 1

Сьогодні регіонові Східної Азії притаманні такі особливості, як посилення ролі Китаю, невирішеність територіального розмежування, прагнення усувати конфліктні міждержавні ситуації у спосіб дипломатичних перемовин, без застосування збройних сил. Також країни цього регіону є учасниками регіонального форуму АСЕАН, Всесвітньої торгової організації, а Китай є постійним членом Ради Безпеки ООН і разом з Японією співпрацює у Міжнародному валютному фонді. Слід також зазначити, що держави Східної Азії знаходяться серед лідерів, що володіють і розробляють цифрові технології та потребують постійного постачання сировини, а за тим, відповідно, і ринків збуту виготовлених товарів. Цим пояснюється запровадження такого глобального проекту КНР як «Один пояс, один шлях», який так чи інакше матиме вплив і на Україну.

 

1. Стратегія зовнішньої політики держав регіону Східної Азії

Китайська Народна Республіка. Курс китайської як зовнішньої, так і внутрішньої політики визначається у доповіді Генерального секретаря ЦК КПК Сі Цзіньпіня на XIX з’їзді КПК: «Китай високо нестиме знамено розвитку, співробітництва і всезагальної користі, твердо дотримуватиметься основних цілей своєї зовнішньої політики: захищати мир у всьому світі і сприяти спільному розвитку» [1]. У доповіді також наголошується, що підтримання миру у світі є одним із пріоритетних завдань КНР, і що сучасні держави повинні «рішуче відмовитись від менталітету холодної війни і політики сили». А Китай у цьому напрямку робитиме все можливе: «Воєнна доктрина Китаю має оборонний характер… Якого б рівня у своєму розвитку не досягнув Китай, він ніколи не претендуватиме на роль гегемона, ніколи не вдаватиметься до політики експансії». Справді, до недавнього часу Народно-визвольна армія Китаю, в силу об'єктивних обставин, готувалась насамперед до оборонної війни. Проте, зміна зовнішньої політичної обстановки у світі, зокрема, загострення зовнішньополітичних відносин зі США, змусили Компартію КНР розглянути варіант переходу до превентивної національної оборони — нанесення першими несподіваного для ворога удару.

Доповідь Генерального секретаря ЦК КПК Сі Цзіньпіня на XIX з’їзді Комуністичної партії Китаю Доповідь Генерального секретаря ЦК КПК Сі Цзіньпіня на XIX з’їзді Комуністичної партії Китаю
Доповідь Генерального секретаря ЦК КПК Сі Цзіньпіня на XIX з’їзді Комуністичної партії Китаю

Із іншого боку, з економічним розвитком Китаю збільшується й зона його впливу. Для цього використовується т. зв. метод «м’якої сили», що проявляється у наданні фінансової допомоги іншим державам, завдяки чому Піднебесна отримує додаткові важелі впливу. Як приклад — ситуація у Шрі–Ланці, уряд якої, не маючи змоги розрахуватись за отриманий кредит на будівництво порту в місті Хамбантота, віддав його в оренду на 99 років китайській держкомпанії. Паралельно із зовнішньоекономічною Китаєм проводиться активна і зовнішньокультурна політика: укладаються з державами договори про співробітництво в галузі культурі, про участь у міжнародних проектах культурного обміну, розвиток всесвітньої мережі інститутів Конфуція. Так у мирний політичний спосіб Китай розширює зони свого впливу.

 

У грудні 2018 року уряд Південної Кореї затвердив нову стратегію національної безпеки
У грудні 2018 року уряд Південної Кореї затвердив нову стратегію національної безпеки

Республіка Корея. Наприкінці 2018 року уряд Південної Кореї затвердив нову стратегію національної безпеки, за якою Північна Корея (КНДР) вже не визнається ворогом і саме поняття «ворог» узагальнюється — тепер це «сили, які загрожують суверенітету та територіальній цілісності держави». У якості головних цілей виділені ядерне роззброєння КНДР, міцний мир на Корейському півострові, сприяння зміцненню миру і процвітання Південно-Східної Азії та обороноздатності через «відповідальну оборонну політику», а також реалізація «збалансованої дипломатичної співпраці». Одночасно із затвердженням нової національної стратегії реформуватиметься організаційна структура МЗС РК. Зокрема, створюватиметься окремий департамент, що займатиметься лише відносинами з Китаєм (а це підтверджує зростання ролі КНР в Азійсько-Тихоокеанському регіоні). До речі, такий окремий департамент є тільки у США. Відносинами ж із Росією, наприклад, займатиметься департамент країн Євразії. Незмінним залишається вектор на співпрацю зі США. Також збільшується роль Сеула у діалозі між КНДР та США щодо денуклеаризації Корейського півострова. Республіка Корея погоджується з послабленням деяких санкцій Ради Безпеки ООН у рамках розширення економічного співробітництва (прикладом такого послаблення є погодження РБ ООН щодо возз’єднання транскорейської залізничної магістралі).

 

Корейська Народно-Демократична Республіка. На VII з'їзді Трудової партії Кореї, який відбувся 6–9 травня 2016 року, голова партії Кім Чен Ин заявив, що Північна Корея не має наміру застосовувати ядерну зброю, якщо не буде прямої загрози її суверенітету, і що намагатиметься нормалізувати відносини з країнами, вороже налаштованими проти КНДР [2]. Попри невизначеність в діалозі між Північчю і Півднем, керівник КНДР окреслив конкретні завдання щодо перспектив об'єднання країни. Вперше після Кім Ір Сена і Кім Чен Іра керівник КНДР визнав наявність не тільки за кордоном, але і всередині країни сепаратистських сил, які намагаються «перешкоджати справі возз'єднання Батьківщини», і заявив, що боротьба з подібними явищами триватиме, і що курс на об'єднання Кореї незмінний. Поряд з традиційною антиамериканською, антияпонською і антипівденно-корейською риторикою в доповіді пролунали критичні зауваження на адресу неназваних країн, які проводять політику «реформ і відкритості» (офіційна назва політики КНР з часів Ден Сяопіна). Кім Чен Ин зазначив, що «ці країни капітулювали перед військовою міццю американського імперіалізму, в той час як КНДР продовжує чинити йому опір, і не в останню чергу тому, що шкідлива ідея відкритості та реформ демонструє свою нікчемність у порівнянні з північно-корейською політикою першості армії» [2]. Також він підтвердив спадкоємність кімірсенівському курсу на участь КНДР в Русі неприєднання. До слова, за часів Кім Чен Іра ця теза замовчувалася.

Відомо, що на КНДР мають великий вплив санкції РБ ООН. Так, резолюція № 2375 забороняє імпорт із держав-членів ООН нафти й нафтопродуктів, створення спільних підприємств за участі капіталу КНДР. ЄС також забороняє такий імпорт. До того ж, у 2017 році президент США Д. Трамп видав указ про заборону в’їзду громадян КНДР до США. Аналогічний документ ухвалив уряд Японії. США закликають посилювати санкції проти КНДР. У 2017 році Вашингтон звинуватив Пекін у тому, що той не підтримує всебічний тиск на Північну Корею задля денуклеаризації регіону, на що постійний представник Китаю в ООН зауважив, що досягнення практичного результату роззброєння Північної Кореї залежить від двох сторін: КНДР та США.

12 червня 2018 року лідери КНДР та США підписали спільну заяву за підсумками саміту у Сінгапурі
12 червня 2018 року лідери КНДР та США підписали спільну заяву за підсумками саміту у Сінгапурі

12 червня 2018 року лідери КНДР та США підписали спільну заяву про взаєморозуміння, зокрема, що «Президент Трамп зобов’язується надати гарантії безпеки КНДР, а Кім Чен Ин підтверджує свою тверду позицію повної денуклеаризації Корейського півострова». Щоправда, документ більш номінативний за характером, бо не містить конкретних термінів ядерного роззброєння Північної Кореї.

 

Республіка Китай. Дипломатична ізоляція Тайваню (Республіки Китай) негативно позначається на його зовнішній політиці. Офіційно цю республіку визнають 17 країн. Позиція США неоднозначна. Так, у лютому 2017 року президент Д. Трамп погодився поважати політику «єдиного Китаю», а вже в липні того ж року КНР висловила протест США щодо планів продати зброю Тайваню. З 1979 року чинний закон про відносини між США і Тайванем, закріплюючи їх співпрацю у багатьох сферах, оминає увагою загальноприйняті дипломатичні зносини. США співпрацюють з Тайванем, попри протести Китаю, який, як відомо, вважає його своєю невіддільною частиною. У середині березня 2018 року уряд КНР знову висловлює протест у зв’язку з активізацією взаємодії між Тайбеєм і Вашингтоном в обхід Пекіна. Тайванське міністерство закордонних справ 30 грудня 2018 року заявило, що, незважаючи на постійні зусилля Китаю щодо звуження рамок участі Тайваню в житті міжнародної спільноти, Тайваню вдається досягати істотних успіхів у зміцненні відносин зі США, Європейським Союзом, Японією та іншими країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону і усього світу, які поділяють спільні базові принципи і цінності. Зовнішня політика РК у 2018 році спрямовувалася на зміцнення відносин з ключовими партнерами, на захист суверенітету і цінностей, яких вона дотримується, на створення додаткових зручностей для своїх громадян, які подорожують світом, та на розширення присутності Тайваню на світовій арені. МЗС РК відзначило, що йому вдалося досягти бажаного у більшості таких завдань.

Офіційно Республіку Китай (Тайвань) визнають 17 країн
Офіційно Республіку Китай (Тайвань) визнають 17 країн

 

Воєнно-політична обстановка довкола Японії, за даними видання «Оборона Японії-2018»
Воєнно-політична обстановка довкола Японії, за даними видання «Оборона Японії-2018»

Японія. Після Другої світової війни, згідно із Сан-Франциським мирним договором (1951 р.), японську армію розпустили, а на території країни розмістилися військові частини США. Пізніше, внаслідок загострення політичної ситуації через Корейську війну (1950–1953 рр.), Японії дозволили створити Сили самооборони. За даними видання «Оборона Японії-2018», воєнно-політична обстановка довкола Японії стає «все більш напруженою». Це зумовлене розробкою КНДР ядерної зброї, зміцненням Китаю свого воєнного потенціалу і його намаганням в односторонньому порядку змінити статус-кво Східно-Китайського та Південно-Китайського морів, проблемами щодо Північних територій Японії і територіальною проблемою островів Такесіма, які залишаються нерозв’язаними [3]. Роль головного союзника Японія відводить США. «Японсько-американська система безпеки, в основі якої Договір про взаємну співпрацю і гарантії безпеки між Японією і США, в поєднанні із власними зусиллями Японії складає фундамент забезпечення безпеки Японії» [3]. Щодо Росії, то її Японія сприймає як державу, збройні сили якої модернізуються і «активізують свою діяльність, причому спостерігається тенденція до розширення меж цієї діяльності». Зважаючи на загострення курильського питання, уряд Японії у новій оборонній стратегії затвердив переобладнання двох своїх вертольотоносців у авіаносці. У виданні також згадується Україна, а саме в контексті загарбницької політики Росії. Крім того зазначається, що «в Європі Росія негативно сприймає розширення НАТО і розгорнула три дивізії поблизу кордону з Україною, а у вересні 2017 року провела широкомасштабні навчання «Захід-2017».

 

2. Регіональні конфлікти та союзи

Одним із основних чинників, що позначається на зовнішньополітичному порядку денному держав регіону Східної Азії, є невизначеність з територіями.

«Північні території» Японії
«Північні території» Японії

Курильське питання. Президент РФ В. Путін і прем'єр-міністр Японії Сіндзо Абе обговорювали його 22 січня 2019 року. За словами прем'єр-міністра Японії, Токіо на них не претендує, а суверенітет японської сторони поширюється на такі острови, як Ітуруп, Кунашир, Шикотан і гряду Хабомаї. Прем’єр вважає, що вони не входять до складу Курил, а є продовженням префектури (японської адміністративної одиниці) Хоккайдо. Це т. зв. «Північні території». С. Абе підкреслив, що Японія не вимагає передати їй весь Курильський архіпелаг, оскільки свого часу відмовилася від усіх прав на нього згідно з Сан-Франциським мирним договором 1951 року. Така прискіплива увага до Курил зумовлена їх вигідним географічним положенням (незамерзаючі протоки із акваторії Охотського моря в Тихий океан) та багатими запасами корисних копалин, зокрема нафти, газу та дорогоцінних металів. Більша частина таких покладів міститься саме на островах Ітуруп, Кунашир, Шикотан і Хабомаї.

 

Акваторіальні суперечки у Південно-Китайському морі
Акваторіальні суперечки
у Південно-Китайському морі

Акваторіальні суперечки у Південно-Китайському морі. Держави зі згаданого регіону сперечаються за окремі групи островів, розташованих в акваторії Південно-Китайського моря. Наприклад, приналежність Парасельских островів оскаржують Китай і В'єтнам; архіпелагу Спратлі (також відомого як острови Наньша) — В'єтнам, Китай, Малайзія, Філіппіни і Бруней; рифа Скарборо — Філіппіни і Китай. Ще до XX сторіччя таких суперечок у Південно-Китайському морі не було. Але ось у 1970-х рр. неподалік від островів було виявлено значні запаси вуглеводнів. На думку фахівців США, це щонайменше 11 млрд барелів нафти і 5,9 трлн кубометрів газу. За оцінкою китайських вчених, в надрах Південно-Китайського моря залягають 230 млрд барелів нафти і 16 трлн кубометрів газу. Акваторія моря має важливе стратегічне значення: через ці морські шляхи, а також через Малаккську протоку пролягає приблизно 30 % трафіку світової торгівлі і транспортується до 80 % обсягів китайського імпорту нафти і газу. Наразі учасники акваторіальних суперечок демонструють готовність до їх вирішення за допомогою дипломатії. Але розміщення протикорабельних крилатих ракет і зенітних ракетних комплексів Народно-визвольної армії Китаю на трьох островах архіпелагу Спратлі непокоїть США, оскільки у зоні ураження можуть опинитися їх військові об'єкти, що розташовуються не тільки в Японії, Південній Кореї, але і база американських ВМС на острові Гуам. Отож, на думку деяких експертів, цілком можливо, що у Південно-Китайському морі посилиться гонка озброєнь між КНР і США.

 

Японсько-китайський територіальний конфлікт у Східно-Китайському морі
Японсько-китайський територіальний конфлікт у Східно-Китайському морі

Японсько-китайський територіальний конфлікт: архіпелаг Сенкаку (Дяоюйдао). Вісім невеликих островів, загальною площею, що ледь перевищує 6 кв. км, протягом десятиліть залишаються причиною територіальних суперечок у Східно-Китайському морі між Китаєм і Японією. Ця суперечка загострилася у 1970-х роках. Спровокували її результати двох досліджень, які виявили на шельфі островів багаті поклади нафти і природного газу. В основі протистояння наступне:

  • вигідне стратегічне положення островів Сенкаку. Володіння ними дозволяє розширити зону впливу як у Східно-Китайському морі, так і в усьому регіоні, що сьогодні для Китаю досить актуально;
  • острови дають можливість активно налагоджувати судноплавство, включно з прибутковим бізнесом в галузі рибальства. Для Японії і для Китаю це одна з істотних статей поповнення бюджету;
  • володіння островами закріплює за країнами право військової присутності у регіоні Східно-Китайського моря на законних підставах;
  • можливість видобутку природних ресурсів, в першу чергу природного газу і нафти. (За доповіддю міністерства зовнішньої торгівлі й промисловості Японії, очікувані запаси газу на шельфі можуть сягати 200 млрд кубометрів, а нафти — близько 700 млн тонн).

Попри те, що у 2014 році Сі Цзіньпін і Сіндзо Абе досягли угоди з чотирьох пунктів, одним з яких була домовленість «шляхом діалогу і консультацій запобігати погіршенню ситуації навколо островів Дяоюйдао», наприкінці 2018 року уряд Японії заявив про заплановане будівництво військової бази на острові Ісігакі. На військовій базі Токіо планує розмістити батареї класів «земля-корабель» і «земля-повітря», що захищатимуть 6 тис. японських солдатів. Такий військовий контингент свідчить, що Японія готова відстоювати свої права на згадані території. А саме будівництво військової бази замислене для «стримування військової активності» Китаю.

Зараз на переговорах обидві країни намагаються демонструвати добросусідські дипломатичні відносини. Як приклад — недавній візит до КНР прем'єр-міністра Японії С. Абе з нагоди 40-річчя укладання японсько-китайського договору про мир і дружбу, підписання якого відбулося в 1978 році. Однак навесні 2019 року Японія розпочне будівництво бази на острові Міяко, де розгортатимуться протикорабельні ракети і засоби ППО. Це свідчить про загострення територіальної суперечки та про можливість виникнення збройного конфлікту.

 

Конфлікт між КНДР та Республікою Кореєю. Північна та Південна Кореї формально перебували у стані війни з 1950 року і не визнавали існування одна одної. 27 квітня 2018 року на саміті лідерів КНДР і Республіки Корея, зокрема, у спільній декларації Кім Чен Ина і Мун Чже Іна йдеться про намір підписати мирний договір і здійснити денуклеаризацію Корейського півострова. Проте експерти вважають, що ці домовленості насправді служать тільки способом відволікання уваги від реальних проблем. Попри це, зміни у стосунках двох держав вже помітні. За розвитком відносин між Північною та Південною Кореями уважно спостерігають зовнішньополітичні гравці: Китай, Японія, США, Росія. У Пекіні до об’єднання двох корейських держав ставляться з великою обережністю, вважаючи, що об’єднана Корея підпаде під великий вплив США, що розбалансує регіон Східної Азії не на користь КНР. Із іншого боку, якщо об’єднання КНДР та РК відбудеться під егідою Китаю, тоді в регіоні у нього з’явиться новий потужний союзник. Такий розвиток подій непокоїть Японію і може ускладнити її відносини з Китаєм. Тому вона домагатиметься розміщення на своїй території американських протиракетних комплексів, і, можливо, додаткового американського військового контингенту.

Історична зустріч лідерів КНДР і Республіки Корея 27 квітня 2018 року
Історична зустріч лідерів КНДР і Республіки Корея
27 квітня 2018 року

 

3. Економічні інтереси і масштабні логістичні та енергетичні проекти

З опорою на історичні паралелі «Шовкового шляху» і акцентом на ідейній складовій свого сучасного позиціонування Китай ініціює створення плану, який може стати у світовій історії найбільшим проектом глобальної інфраструктури. Ініціатива «Один пояс, один шлях» («Пояс і шлях»), висунута вперше восени 2013 року під час візитів Генерального секретаря ЦК КПК, Голови КНР Сі Цзіньпіна до Казахстану і Індонезії, передбачає реалізацію інтеграційних проектів з державами, що мають вихід до моря, і у яких такого виходу немає. Тому в цих рамках виділяють створення «Економічного поясу Шовкового шляху» і «Морського Шовкового шляху ХХІ століття». Офіційна мета глобального економічного проекту декларується наступним чином: «…Спираючись на міжнародні коридори у материковій частині та центральні міста вздовж «Одного поясу, одного шляху», зосереджуючись на торгово-економічній платформі співробітництва між Європою та Азією, створити міжнародні економічні коридори співробітництва між Китаєм, Монголією та Росією, Центральною та Західною Азією, між Китаєм та Індокитаєм». На морі метою цього проекту є «…створення безпечних високоефективних транспортних маршрутів з вузловими точками у важливих портах». Ініціативою «Пояс і шлях» також передбачається будівництво нафтопереробних заводів, промислових парків, електростанцій, шахт і волоконно-оптичних мереж — всі вони призначені для полегшення торгівлі з Китаєм. Сьогодні відомо, що понад 60 країн уклали угоди за різними проектами в рамках ініціативи, і такий список зростає, оскільки здебільшого це взаємовигідно для всіх.

 

Щоправда, такий глобальний проект насторожує США та Індію. Проект створення сухопутного шляху з Китаю до Європи і морського шляху, який знову ж таки з Китаю йде до Індійського океану і Африки, проходячи через Червоне море і Суецький канал, і простягається до Венеції, як у XVIII столітті, цілком очевидно, невигідний США через його економічний, а також культурно-політичний вплив у відповідних регіонах. Отож Китай кидає виклик США, ті намагаються зашкодити проекту, остерігаючись, що він підірве їх вплив в тих регіонах, через які проходитимуть ці шляхи. Тобто, проект шкодить регіональним інтересами США та стає однією із причин «торгової війни» між ними і КНР. Щодо Індії, то оскільки Пакистанський економічний коридор, який є «взірцевою ділянкою» проекту «Пояс і шлях», повинен перетинати територію Гілгит-Балтістану, яка є предметом територіальних суперечок між Індією та Пакистаном, то вона не підтримує китайського проекту, оскільки, на її переконання, порушує проблеми суверенітету Індії та її територіальної цілісності.

Ініціатива «Один пояс, один шлях»: «Економічний пояс Шовкового шляху» і «Морський Шовковий шлях ХХІ століття»
Ініціатива «Один пояс, один шлях»: «Економічний пояс Шовкового шляху» і «Морський Шовковий шлях ХХІ століття»

Що ж до позиції Японії стосовно проекту, то, з одного боку, вона вбачає у ініціативі свого головного конкурента за вплив у регіоні Східної Азії політичні інтереси, зокрема, намагання Китаю встановити свою гегемонію в регіоні. Зокрема, в серпні 2016 року японський прем'єр С. Абе, на противагу китайському проекту, запропонував власну «Стратегію свободи і відкритості Індо-Тихоокеанського регіону», яка явно спрямована проти домінування Китаю. В роботі над нею беруть активну участь Індія, В'єтнам і Шрі-Ланка. Планується, що в рамках цієї Стратегії на будівництво доріг, портів і електростанцій Японія витратить приблизно 200 млрд дол. США. Щоправда, японські компанії сприймають участь в ініціативі «Пояс і шлях», як чудову можливість використовувати нову, побудовану за рахунок Китаю інфраструктуру для проникнення на нові ринки. Найімовірніше, саме тиск з боку великого бізнесу і став тим вирішальним фактором, що підштовхнув японську владу зробити крок назустріч Китаю.

Проект Нового Шовкового шляху набуває розвитку. Після зміни курсу КНДР та початку її переговорів зі США можливості ініціативи «Пояс і шлях» будуть розширюватись і в цьому напрямку: вже зараз у демілітаризованих зонах Південної та Північної Корей створюються вільні економічні зони. Загалом є вже вісім інтеграційних проектів.

Варто зазначити, що для надання інвестицій проекту «Пояс і шлях» у Пекіні було створено Азійський банк інфраструктурних інвестицій (АБІІ). Його учасниками є 57 держав-засновниць, зокрема Китай, Індія, Росія та ФРН. США і Японія відмовилися від участі в АБІІ. Фінансування на цілі проекту здійснюватиметься в основному у вигляді позик, і в ньому також будуть брати участь китайські державні підприємства (що дає роботу численним державним підприємствам Китаю, які простоюють або працюють не на повну потужність.) Це означає, що якщо, наприклад, Пакистан не зуміє повернути борг, Китай може стати власником значної частини його вугільних шахт, нафтопроводів і електростанцій. Тим самим, він матиме колосальні важелі впливу на пакистанський уряд.

Засновники Азійського банку інфраструктурних інвестицій (АБІІ)
Засновники Азійського банку інфраструктурних інвестицій (АБІІ)

Зараз економісти констатують, що Китай мало чим сприятиме економічному розвиткові держав, і що дешевий китайський імпорт часто витісняє з ринку місцеві фірми, тим самим завдаючи шкоди зайнятості на малих підприємствах (прикладом цього є кредити, надані у 2010 роках африканським країнам). Надаючи кредити, Китай зазвичай вимагає, щоб країни-одержувачі залучали китайські компанії до будівництва доріг і портів. Таким чином, послуги місцевих фірм стають непотрібними, і, звісно, не залучаються до робіт місцеві трудові ресурси.

Аналіз подальшого розвитку проекту Нового Шовкового шляху має бути достатньо ґрунтовним, оскільки з грудня 2017 року Україна має домовленість з Китаєм про «спільне сприяння реалізації проектів співробітництва та ініціативи «Один пояс, один шлях» і зміцнення співробітництва». Сам же Китай, реалізуючи дану ініціативу, дуже педантично зважає на ризики і операційні можливості. Внаслідок агресії Російської Федерації, відсутності у нас належної судової системи і погіршеного інвестиційного клімату шанси на заходження значних китайських інвестицій в Україну — мінімальні. До того ж Росія не дозволяє транзиту вантажів українського надходження своєю територією, а альтернативний маршрут через Грузію і Казахстан не оптимізовано.

 

Малаккська протока — основна судноплавна траса світової торгівлі. Розгляд економічних інтересів у регіоні Східної Азії неможливий без розгляду ситуації, що склалась у Малаккській протоці. Через цю протоку протягом року проходить більше 60 тис. суден, а це — близько 30 % світової торгівлі і 80 % імпорту Китаю, Японії, Південної Кореї і Тайваню. Близько 15,2 млн барелів нафти за добу транспортується через протоку. Розвідані у регіоні запаси нафти оцінюються приблизно в 7,0 млрд барелів. Це область великих потоків нафти, скрапленого природного газу та інших видів сировини (залізна руда, вугілля), які транзитом прямують у Східну Азію. Залежність Китаю від свого східного морського узбережжя і вузької Малаккської протоки біля Сінгапуру, через яку він імпортує та експортує товари, досить відчутна Наприклад, через протоку проходить понад 80 % закупленої Китаєм нафти. Оскільки розмір протоки порівняно невеликий (мінімальна ширина фарватеру 2,5 км), а тамтешній регіон — нестабільний (піратство, нестабільна ситуація в М'янмі), то в будь-який момент там можуть виникнути непередбачувані ситуації, що зумовлять енергетичну кризу Китаю. До того ж в регіоні вплив США досить помітний, що є загрозливим для Китаю у контексті згаданих вище торгових війн.

Малаккська протока та проект каналу через перешийок Кра
Малаккська протока та проект каналу
через перешийок Кра

Зважаючи на це, ще у 2013 році пропонувалося збільшити кількість обхідних шляхів і зменшити кількість танкерів, що походять через Малаккську протоку. Зокрема, в 2013 році Китай і М’янма (Бірма) ввели в експлуатацію газопровід М'янма-Китай, який пролягає з портів М’янми в Бенгальській затоці до провінції Юньнань у Китаї. Будівництво нафтової частини трубопроводу завершилося в серпні 2014 року, і тепер він працює на повну потужність. Газопровід М'янма-Китай є частиною вищезгаданого проекту «Пояс і шлях». Крім того, у рамках цієї ж програми, Китай розпочав активні перемовини з Таїландом щодо будівництва альтернативного каналу з Південно-Китайського моря до Індійського океану.

Новим проектом може стати штучний водний шлях через Малаккський (Малайський) півострів. Канал через перешийок Кра дозволив би скоротити морський шлях з Південно-Східної Азії до Європи і Африки замість проходу через Малаккську протоку, а також зменшити собівартість нафти для Японії, Китаю та інших країн. Анонсовані китайським урядом 40 млрд дол. США інвестицій в фонд для «нових сухопутних і морських доріг Шовкового шляху ХХІ століття» для азійських країн, що входять у т. зв. «Економічний пояс Шовкового шляху», можуть частково виділятися для проекту. Щоправда, якщо запрацює побудований канал, то зменшиться роль терміналів порту Сінгапур, який обслуговує понад 80 % транзитних вантажів (Сінгапур на 70 % населений китайським субетносом хакка). До того ж будівництво каналу зміцнить вплив Китаю у регіоні Східної Азії, наслідком чого може стати остаточне включення Тайваню до складу КНР.

 

Джерела:

1. Повний текст доповіді, з якою Сі Цзіньпінь виступав на XIX з’їзді КПК / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://russian.news.cn/2017-11/03/c_136726299.htm

2. Документи VII з’їзду Трудової партії Кореї [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.ncnk.org/sites/default/files/content/resources/publications/KJU_Speeches_7th_Congress.pdf

3. Оборонна брошура Японії [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.mod.go.jp/e/publ/w_paper/pdf/2018/DOJ2018_Full_1130.pdf

 

Особливості регіону Східної Азії, як одного з центрів світової сили. Частина 2

 

URL сторінки http://bintel.com.ua/uk/article/print/osoblyvosti-rehionu-skhidnoyi-aziyi/