Щороку 21 серпня чехи і словаки згадують скорботні події 1968 року, коли за вказівкою з Кремля до Чехословаччини були введені війська Організації Варшавського договору для придушення процесів демократизації. Сьогодні неупереджений аналіз тих подій дає змогу зазирнути у потойбіччя витоків «гібридних воєн», зрозуміти суть нинішньої російської агресивної політики, імперських амбіцій, кремлівської пропаганди і поведінки самих росіян.

Що ж відбулося тоді у дружній і братній Радянському Союзові Чехословаччині і чому після тих подій чехи й словаки упродовж десятиліть здебільшого приховано, але нерідко й відкрито ставилися до радянських громадян як до окупантів і цей негатив перенесли вже на російських громадян?

У середині 1960-х у Чехословаччині почався рух за проведення економічних та суспільних реформ і дотримання свободи слова. У січні 1968 році Александр Дубчек був одностайно обраний першим секретарем ЦК Комуністичної партії Чехословаччини і у квітні запропонував радикальну програму реформ. Вона передбачала демократичні вибори, більшу автономію Словаччині, свободу слова і віросповідань, відміну цензури преси, зняття обмежень на поїздки за кордон, зміни в системі управління і функціонування промисловості й сільського господарства. Громадяни радо зустріли такі новації, що одразу відобразилось в активізації суспільного і культурного життя, а ці події дістали назву «Празької весни».

Водночас лідери Радянського Союзу побачили в чехословацьких подіях загрозу падіння комуністичного режиму в самій Чехословаччині і «поганий приклад» для інших соціалістичних країн.У Москві при оцінюванні наслідків тих чи інших реформ і новаторства для побудови розвиненого соціалізму домінувало імперське мислення. Все прораховувалося з позиції співвідношення сил і конфронтації у світі, а також наслідків для радянської гегемонії.

Леонід Брежнєв та інші кремлівські керівники намагалися натиснути на А. Дубчека, проводили з ним офіційні й неофіційні зустрічі, переконували відмовитися від наміченого курсу, та все марно. І тоді в Москві, в умовах суворої конспірації стали готуватися до введення військ на територію Чехословаччини, щоб силою зброї змусити її залишитися у соціалістичному таборі.

Спершу активізували на території ЧССР діяльність резидентури Комітету державної безпеки СРСР. Було розширено представництво КДБ, тіснішими стали контакти з керівниками чеських спецслужб, більшість з яких дотримувалися прорадянської позиції. Тут особливих проблем не було. Радянські чекісти почувалися на правах «старшого брата», мали доступ до широкого масиву інформації і вказували, що і як треба робити. Вони стежили за кожним кроком чехословацьких лідерів, прослуховували їх розмови, вербували агентуру в їхньому оточенні.

Чи не вперше за часів «холодної війни» до Чехословаччини направили радянських розвідників-нелегалів під виглядом іноземних туристів чи бізнесменів. Вони збирали інформацію про настрої у суспільстві, намагалися встановлювати контакти з антисоціалістичними елементами і навіть залучалися до поширення листівок проти нової влади.

Радянські спецслужби були причетні і до закладання тайників зі зброєю, які потім демонстрували як свідчення підготовки збройного заколоту опозиційних сил. Інформація, що надходила каналами КДБ і доповідалася керівникам СРСР, була спрямована на те, щоб підштовхнути їх до рішучіших дій. Так, підлеглі Голови КДБ Юрія Андропова доповідали про виявлені склади зі зброєю, нібито таємно доставленої з ФРН. Насправді ж, ця зброя належала народній міліції Чехословаччини. Повідомляли про підпільні радіостанції, надані країнами Заходу. При цьому самі чекісти добре знали, що це радіостанції, офіційно призначені на випадок можливої війни.

Потім у східнонімецькій пресі з’явилася публікація про те, що поблизу Праги помічено вісім американських танків. Як з’ясувалося, американці знімали фільм про події Другої світової війни. Танки були звичайними муляжами. А інформацію в пресу передали радянські спецслужби, при цьому навіть не попередивши про це колег із «дружньої німецької розвідки» під керівництвом Маркуса Вольфа.

Історія з уявними американськими танками — це лише один із прикладів роботи тодішньої служби «А» (активних заходів) Першого головного управління КДБ СРСР. На її рахунку ще був сфабрикований «план ідеологічних диверсій у Чехословаччині», нібито розроблений США. Цей «план» оприлюднила газета «Правда». Все робилося для того, щоб показати світовій спільноті: події у ЧССР відбуваються за сценарієм західних спецслужб і армії НАТО вже готові увійти на територію країни.

У середині липня 1968 року до чехословацької поліції надійшов анонімний дзвінок про нову схованку зі зброєю. На зазначеному місці знайшли п’ять ящиків з американськими автоматами часів Другої світової війни. У радянській пресі одразу ж з’явилася публікація про те, що США постачають контрреволюціонерам зброю. Згодом чехословацька міліція з’ясувала, що зброя зберігалася на складах Групи радянських війсь у Німеччині і, вочевидь, потрапила на територію ЧССР внаслідок спецоперації КДБ і східнонімецького МДБ. Та це вже нікого не цікавило. Маховик було розкручено і вже запущено.

Чи не нагадує це сьогоднішні події довкола України? Як і у стосунках нинішньої Росії з Україною такі ж: способи політичного і дипломатичного тиску; методи дестабілізаційної діяльності російських спеціальних служб; підходи та проекти інформаційно-пропагандистської роботи; цілеспрямовані провокації та диверсії з однією і тією ж метою — не допустити демократичного розвитку країн, зберегти їх у своєму тоталітарному таборі!

Одночасно Об'єднане командування Організації Варшавського договору спільно з Генеральним штабом ЗС СРСР приступили до розро­бки операції під умовною назвою «Дунай». А ще 8 квітня 1968 року Командувач Повітряно-десантних Військ генерал армії В. П. Маргелов отримав директиву, згідно з якою почав планувати застосування повітряних десантів на території ЧССР.

У директиві зазначалося: «Радянський Союз і інші соціалістичні країни, вірні інтернаціональному обов'язку і Варшавському Договору, повинні ввести свої війська для надання допомоги Чехословацькій народній армії в справі захисту Батьківщини від небезпеки, що їй загрожує». У документі також підкреслювалося: «… Якщо війська Чехословацької народної армії з розумінням сприймуть появу радянських військ, у цьому випадку необхідно організувати з ними взаємодію і спільно виконувати поставлені завдання. У випадку, якщо війська ЧНА вороже ставитимуться до десантників і підтримають консервативні сили, тоді необхідно вжити заходів щодо їх локалізації, а при неможливості цього — роззброювати».

Крім того, з травня по серпень 1968 року країнами Організації Варшавського Догово­ру було проведено низку командно-штабних і військових навчань з метою підготовки до вторгнення, а саме: у травні-червні широкомасштабне командно-штабне навчання «Шумава» із залученням штабів частин, з'єднань і військ зв'язку (під їх прикриттям з 20 по 30 червня на територію Чехословаччини, вперше за всю історію військового блоку соціалістичних країн, було введено 16 тисяч чоловік особового складу; з 23 липня по 10 серпня 1968 року на території СРСР, НДР і Польщі були проведені тилові навчання «Німан», під час яких накопичувався резерв військ; з 11 серпня 1968 року були проведені масштабні навчання військ ППО «Небесний щит»; на території Західної України, Польщі і НДР відбулися навчання військ зв'язку. Загалом, під їх виглядом на територію Чехословаччини ввели 27 тисяч солдат і офіцерів. А після завершення навчань виводити їх і не поспішали. Тобто, це була своєрідна репетиція перед масштабним вторгненням.

Радянською стороною не виключався і варі­ант вступу на територію Чехословаччини військ країн-членів НАТО, що в цей період проводили маневри під кодовою назвою «Чорний лев» поблизу кордонів ЧССР.

У ніч з 20 на 21 серпня 1968 року приблизно 200 тисяч військ і 5 тисяч танків 5 (п’яти) країн Організації Варшавського договору (СРСР, Польщі, Угорщини, Болгарії, Німецької Демократичної Республіки), окрім Румунії, увійшли на територію Чехословаччини для придушення «Празької весни». Офіційним приводом для введення військ став лист-звернення групи «партійних і державних діячів» Чехословаччини до уряду СРСР і інших країн Організації Варшавського договору «про надання інтернаціональної допомоги».

Чехословацькі громадяни намагалися демонстраціями, мітингами та іншими мирними способами протестували проти інтервенції, але були безсилі проти радянських танків. Вони прибирали вказівні знаки населених пунктів, щоб заплутати радянських солдат, кидали в танки каміння і квіткові горщики, а на стінах будинків великими літерами писали красномовні фрази: «Батько — визволитель. Син — окупант».

Солдати та офіцери введених сил ОВД не могли зрозуміти, чому «миролюбна акція» країн Варшавського договору викликала таку негативну реакцію місцевого населення. Адже вони до кінця не усвідомлювали поставлених перед ними цілей і завдань. Замполіти наполегливо втовкмачували їм в голови, що війська НАТО загрожують захопити Чехословаччину і скинути народну владу, їхня ж місія — зашкодити цьому і захистити завоювання соціалізму.

Тієї ж ночі радянські танки і бронетранспортери увійшли до Праги, оточили будинок ЦК КПЧ. До нього увірвалися десантники, знайшли кабінет Александра Дубчека, перерізали всі телефонні дроти і стали складати списки присутніх. Потім А. Дубчека і ще кількох активних прихильників реформ під посиленою охороною вивезли на територію СРСР і тимчасово розмістили у горах під Ужгородом на спецдачах під пильним наглядом співробітників КДБ і міліції. Невдовзі їх доправили літаком у Москву, де під шаленим тиском вимагали підписати всі документи, які склали у кремлівських кабінетах, і піти у відставку.

Після того, як ці плани здійснилися, на місце непоступливого Александра Дубчека Москва поставила слухняного Густава Гусака. Він одразу провів масову чистку, найперше, серед інтелігенції і студентів. З вільнодумством було майже покінчено. З компартії виключили півмільйона осіб, яких разом з членами сімей, по суті, на два десятки років викреслили з активного життя у країні.

Звісно, протести в країні ще тривали, але вже не так масово. У 1969 році у Празі студенти Ян Палах і Ян Заїц з інтервалом у місяць зробили самоспалення на знак протесту проти введення радянських військ. Розчаровані новою політикою люди емігрували на Захід, в основному висококваліфіковані фахівці. У країні запанувала атмосфера розчарування. А радянських громадян, яких після Другої світової війни називали не інакше як братами-визволителями, стали більше асоціювати з окупантами.

У Радянському Союзі проти введення радянських військ до Чехословаччини протестували по-різному. Деякі журналісти центральних газет відмовлялися писати те, що їм диктували редактори, і змушені були звільнятися. Та це були поодинокі випадки. На Красній Площі у Москві представники інтелігенції 25 серпня 1968 року провели нечисленну демонстрацію в підтримку незалежності Чехословаччини. Вони розгорнули плакати з гаслами «Хай живе вільна і незалежна Чехословаччина!», «Ганьба окупантам!», «Руки геть від ЧССР!», «За вашу і нашу свободу!», «Свободу Дубчеку!». Демонстрацію розігнали, гасла кваліфікували як наклепницькі, а демонстрантів засудили до різних термінів позбавлення волі.

 

Набагато активнішими були протести в українському суспільстві. Їх пік припав на кінець серпня 1968 року. Сильний тиск офіційної радянської пропаганди, жорстка політична цензура не змогли перекрити всі канали, якими об’єктивна інформація про події в Чехословаччині надходила до українських громадян. Спільний кордон, родинні і дружні контакти давали змогу отримувати достовірну інформацію.

Від 21 серпня до 7 вересня республіканські органи КДБ зафіксували 1182 випадки негативної реакції жителів України на втручання СРСР у внутрішні справи ЧССР. Надійшло 23 сигнали про розповсюдження в республіці листівок та прокламацій, в яких засуджувалася політика Кремля супроти західного сусіда. Про це йдеться в одному з номерів науково-документального видання «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ». У ньому опубліковано документи КДБ Української РСР, які проливають світло на реакцію громадян України щодо подій в ЧССР.

У цих документах зазначається, що протести проти окупації ЧССР було зафіксовано не лише в західних областях України, а й у Чернігові, Черкаській, Кіровоградській, Харківській, Донецькій, Одеській областях тощо.

У доповідній записці республіканського КДБ до ЦК КПУ від 4 березня 1969 року йшлося про «ідеологічні збочення» у Спілці письменників України, «тенденційне ставлення низки членів СПУ до подій у Чехословаччині».

Додалося роботи особливим відділам і у військах. Далеко не всі солдати і офіцери, які брали участь у подіях в Чехословаччині, схвально відгукувалися про радянське партійне керівництво, що послало їх «наводити лад» у іншій країні. У листах, що надходили з військових містечок у ЧССР на Батьківщину, також не все описувалося так оптимістично, як про це повідомляла радянська пропаганда.

Тоді усіма каналами радіо і телевізійного мовлення, інформагентств і преси в один голос звучали чітко виписані у кремлівських кабінетах тези про «братерську допомогу чехословацькому народові в захисті завоювань соціалізму». Було також пущено в обіг апробовану тезу про одностайну підтримку народами Радянського Союзу, у тому числі українським, зовнішньополітичного курсу СРСР.

Відтоді минуло 47 років. Змінився світ, погляди людей на історію і сьогодення. Але не скрізь і не в усіх. Нинішнє російське керівництво нагадує тих минулих радянських кремлівських керманичів, які не хотіли бачити реального стану справ і всіма силами намагалися зберегти своє владарювання і вибудуваний тоталітарний режим.

Історія нічому їх не вчить. Жодних уроків з тогочасних подій, вочевидь, ніхто із сучасних російських керманичів не виніс. А варто б пам’ятати, що «Празька весна» не минула безслідно. Вона надала відчутний поштовх подальшому розвиткові опозиційного руху, зародженню вже на новому етапі історії ідей антитоталітарних масових рухів і революцій, які призвели наприкінці 1980-х років до зміни суспільного устрою в колишніх соціалістичних країнах.

У Російській Федерації нині про ті події намагаються не згадувати, щоб ні в кого не виникло бажання робити якісь порівняння із введенням російських військ у Грузію в серпні 2008 року, коли проводилась операція під тезою «примушення до миру», і тим більше з останніми подіями в Криму і на Сході України.

Водночас хочеться повернутися до результатів соціологічного дослідження, проведеного російським «Левада-центром» ще на початку 2008 року, з нагоди 40-ої річниці з дня введення радянських військ у Чехословаччину.

Підсумки цього опитування громадської думки семирічної давності, підбиті ще до вторгнення російських танків на територію Грузії, доволі красномовні і дають змогу сьогодні зрозуміти суть російської агресивної і цинічної політики, імперських амбіцій, кремлівської пропаганди та поведінки самих росіян, їх ставлення до таких подій.

Висновки директора «Левада-центру» соціолога Льва Гудкова і його розмірковування про результати дослідження варті того, щоб до них повернутися сьогодні і навіть дещо зацитувати.

Так, за даними соціологів, у 2008 році лише 27 % росіян мали якесь уявлення про те, що відбувалося в Празі навесні і влітку 1968 року. Ставлення до введення радянських військ у ЧССР оцінювалося по-різному. Офіційну версію вторгнення (введення військ як відповідь на прохання «здорових сил» у чехословацькому керівництві) поділяла п’ята частина опитаних. Дещо більший відсоток респондентів схилявся до думки, що це була «акція придушення народного руху проти соціалізму» та «залякування потенційних супротивників СРСР і комуністичної влади в інших країнах соціалістичного табору». Але найчастіша відповідь, у якій простежувалася спроба виправдання радянського керівництва, зводилася до такого формулювання: «… це була спроба будь-якими засобами зберегти Чехословаччину у складі соціалістичного табору».

26 % респондентів у мотивах кремлівського керівництва щодо введення військ побачили прагнення зберегти радянський блок від неминучого розпаду у випадку виходу Чехословаччини з-під впливу СРСР. Два інших варіанта відповіді — «страх перед повним крахом комунізму, якому можна запобігти лише силою» і «війська вводилися, щоб попередити переростання кризи у світову війну» — набрали, відповідно, 7 % і 6 %.

У зв’язку з цим директор «Левада-центру» Лев Гудков зазначав: «Це пояснення дуже показове для розуміння логіки нейтралізації «нечистої совісті» російського населення. Суть його зводиться до того, що «ми», СРСР (Росія), у будь-якому разі використовуватимемо силу, але краще це зробити раніше, щоб випередити західні країни, які повинні прийти на допомогу чеським демократам, коли радянське керівництво направить війська на їх придушення. Такий «доказ від протилежного», вибір на користь «меншого зла» тільки б уникнути «більшого» – вирішальний аргумент національної консолідації навколо влади. Режиму починають пробачати всі злочини в минулому і вседозволеність нині…»

Лев Гудков у висновках до зроблених досліджень зазначає, що лише приблизно 12 % росіян є прихильниками демократії в Росії, є «… тим прошарком, який розуміє цінність демократичної системи, володіє історичною пам’яттю і моральною ясністю у стосунках між суспільством і владою, відсутністю ксенофобії і неприязні до інших країн».

На думку соціолога, байдужість росіян до тих подій не можна виправдовувати тим, що громадяни СРСР не розуміли, що насправді відбувалося в Чехословаччині, не розуміли злочинних дій радянського керівництва. «Однак солідарність з Чехословаччиною була нейтралізована масовим відстороненням, обумовленим імперською самосвідомістю».

Саме звідси, на переконання Льва Гудкова, бере початок та байдужість і уявне безпам’ятство, яке характеризує ставлення росіян до свого минулого. «Це не випадковий прояв амнезії, — пише він, — а дуже стійкий механізм організації масової свідомості у пізньототалітарному і посттоталітарному соціумі. Такі настрої можна висловити однією фразою: не треба ворушити минуле, краще забути про злочини сталінського періоду, залишити у забутті і катів, і їхні жертви, треба жити далі. Саме ці установки стали однією із найважливіших складових путінського авторитаризму».

Ці слова написані ще на початку 2008 року!

Роблячи висновки за підсумками соціологічного дослідження, Лев Гудков із сумом констатує, що «… Cтирання пам’яті полегшується настирливим бажанням принизити значення «Празької весни» для історії не лише ЧССР, а й усієї Східної Європи». Такий ефект він вважає головним досягненням тоталітарної системи інформації і пропаганди, яка не просто безпардонно дезінформує, нахабно бреше і цинічно дискредитує події та їх учасників, а, що важливіше, девальвує ті цінності, якими керувалися учасники руху за реформи. Тим самим у головах росіян знищується сама думка про можливість змін, а також віра в те, що можливе інше життя, інший суспільний лад, інші міждержавні відносини.

Ще тоді соціологи влучно підмітили такі тенденції у російському суспільстві. Нинішні ж події довкола України лише підкріплюють зроблені висновки.