Борисфен Інтел

Турецьке літо після арабської весни. Частина 2

19 липня 2013
<p>Турецьке літо після арабської весни. Частина 2</p>

Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.

 

Зауважимо, що точка зору авторів
може не співпадати з редакційною

Олексій Волович

 Турецьке літо після арабської весни

Частина 2

Розкол турецького суспільства був і залишається

Те, що турецьке суспільство розкололося на дві нерівні частини — кемаліську меншість і, умовно кажучи, мусульманську більшість — явище цілком очевидне, і воно зберігається протягом усіх 90 років існування Турецької Республіки, заснованої генералом Кемалем Ататюрком. При цьому слід зазначити, що в Туреччині, як консервативна більшість, так і світська прозахідна меншість населення, — мусульмани. Вони лише відрізняються своєю мірою прихильності до догм Ісламу, особливо щодо функціонування держави. Ідея світської держави так і не охопила мусульманську більшість. Проте за підтримки армії до недавнього часу при владі були представники прозахідної меншості. Р. Ердоган — практично перший демократично обраний прем'єр в сучасній історії Туреччини, який не є ставлеником військових. Навіть більше — він став першим прем'єром, який забрав у турецької армії право втручатися в політичне життя країни. І в цьому його підтримав Європейський Союз, для якого неприйнятна політична роль армії в суспільстві. Та з іншого боку, якщо ще 10 років тому кемаліська меншість спиралася на турецьку армію, то сьогодні вона має підтримку країн Європейського Союзу.

Сьогодні Р. Ердоган — лідер партії «політичного ісламу», до якої прихильна більшість турецького населення, що до 2002 року ніби випадала з політичного життя Туреччини. І на найближчих виборах ця більшість проголосує за Р. Ердогана. Але якщо він, спираючись на народну більшість, не відмовиться від політики безкомпромісного диктату щодо кемаліської меншості, то це може погано закінчитися і для нього, і для його правлячої партії. Будь-який авторитаризм породжує опір, і він збільшується, якщо посилюється диктат.

Очевидно, що підтримка Р. Ердогана мусульманською більшістю не може бути незмінною, як і сама більшість не може бути постійною. Більшість, як правило, на боці сильного і успішного лідера. Якщо лідер виявить свою слабкість або часто помиляється, то більшість обере собі нового лідера. Позиції Р. Ердогана можуть довго залишатися міцними, якщо він в однаковій мірі піклуватиметься про права більшості і меншості, тобто про тих, хто голосує і за, і проти нього. Якщо ж він спробує остаточно підім'яти під себе опозиційні політичні сили, то це закінчиться їх об'єднанням і посиленням, у тому числі за рахунок частини, що відкололася від більшості. Іншими словами, якщо Р. Ердоган надалі вважатиме себе тільки лідером правлячої партії, а не усієї турецької нації, то про злагоду і стабільність в турецькому суспільстві можна забути. Ставлячи перед собою завдання виграти президентські вибори в 2014 році, Р. Ердоган, очевидно, має бути готовим до ролі «батька нації» і не перейматися своєю роллю партаппаратчика.

2002 року в Туреччині виник правлячий тандем з прем'єр-міністра Р. Ердогана і президента А. Гюля
2002 року в Туреччині виник правлячий тандем з прем'єр-міністра Р. Ердогана і президента А. Гюля
Фото: pic.1in.am http://umma.ua/

2002 року в Туреччині виник правлячий тандем з прем'єр-міністра Р. Ердогана і президента А. Гюля. Проте з деякого часу в турецьких ЗМІ почала з’являтися інформація про певні розбіжності між ними. При цьому Р. Ердоган позиціонується як «радикал і автократ», а А .Гюль — як «помірний політик і демократ». А розбіжності, що нібито виникли між двома лідерами, пояснюються саме їхнім бажанням брати участь в президентських виборах 2014 року.

Економічні успіхи уряду Р. Ердогана

Якщо в арабських країнах, не беручи до уваги Лівії, виступи опозиції відбувалися на тлі погіршення соціально-економічної ситуації, то в Туреччині навіть опозиція вимушена визнати вражаючими економічні успіхи, що стали можливими завдяки чинній владі. Нинішня турецька економіка наочно демонструє, як колись відстала країна, яку ще 20 років тому називали «хворою людиною Європи», досягла рівня високорозвинених держав. Багато опонентів Р. Ердогана, хоча і з деякими уточненнями, в цілому позитивно оцінюють його економічну політику. Проте при цьому заявляють, що успіхи у економічній галузі не виправдовують його авторитаризм.

Економічні досягнення Туреччини за останнє десятиріччя дуже помітні
Економічні досягнення Туреччини за останнє десятиріччя дуже помітні
http://www.profi-forex.org/

Економічні досягнення Туреччини за останнє десятиріччя дуже помітні. Незважаючи на світову фінансово-економічну кризу 2008 року, Туреччина упевнено наближається до заповітної мрії: увійти до десятки найбільш розвинених промислових країн світу. Середній приріст ВВП складав близько 7 % за рік і, за прогнозами, складатиме не менше 5 % аж до 2017 року. Тільки за період з 2002 по 2008 рік ВВП Туреччини збільшився в чотири рази, і дає підстави вважати її сімнадцятою економікою у світі і шостою — в Європі. За даними ЦРУ США, за об'ємом ВВП у 2012 році Туреччина посіла 17 місце (1 трлн. 125 млрд. дол. США). У України — 40 місце (335 млрд. дол. США). Частка ВВП на душу населення в 2012 році склала близько 15 тис. дол. США (утричі більша, ніж в Україні). Бюджет Туреччини в 2012 році склав 200 млрд. дол. США (України — 60 млрд. дол. США). За час правління Ердогана інфляція впала з 68 % в 2001-му до 6–8 % в 2013 році. Одним з джерел поповнення бюджету є високі фіскальні збори (близько 50 %) при купівлі дорогих автомобілів, яхт, нерухомості, а також постійно зростаючий акциз на сигарети і алкоголь.

Частка промислової продукції в експорті Туреччини постійно збільшується. Туреччина на шостому місці у світі по виробництву автомобілів і на п'ятому по будівництву кораблів і суден. У 2010 році в Туреччині налічувалося 50 суднобудівних заводів. Значну частину продукції турецького суднобудування становлять військові кораблі. Чорноморський флот Туреччини за своїм бойовим потенціалом в 3 — 4 рази перевершує бойовий потенціал російського Чорноморського флоту.

Турецькі збройні сили на другому місці в НАТО після США за чисельністю (близько 500 тис. військовослужбовців). Анкара приділяє значну увагу модернізації збройних сил, в основному за рахунок максимального розвитку власної оборонної індустрії. Передбачається, що в 2013 році Туреччина розпочне виробництво вертольотів, а до 2020 року — військово-транспортних і бойових літаків.

Успішний розвиток національної економіки став можливим завдяки впровадженню нової податкової політики, приватизації великих державних банків і підприємств, відмові від державної підтримки валютного курсу, захисту внутрішнього ринку, створенню промислових зон зі всілякими пільгами, стимулюванню розвитку національної промисловості, зокрема, середніх і малих підприємств, розвитку зовнішньої торгівлі.

Турецька економіка соціально орієнтована: найбільші кошти виділяються на освіту (більше, ніж на оборону, хоча турецькі збройні сили є найпотужнішими в НАТО після американських). За 10 років уряд Р. Ердогана звів до мінімуму корупцію. Фондовий ринок в 2006 році виріс на 400 %, зросло і надходження іноземних інвестицій.

Та оскільки Туреччина все ще знаходиться в перехідному періоді (від аграрного суспільства до індустріального), в країні залишається низка невирішених соціально-економічних проблем: рівень інфляції складає близько 10 %, безробіття — 15 %. Майже уся економіка країни залежить від зовнішніх енергоресурсів. На низькому рівні залишається розвиток інноваційного і наукоємного виробництва. Головні галузі, що дають надходження до бюджету, — легка промисловість, сільське господарство і туристичний бізнес. Істотно гальмує розвиток економіки малограмотність населення: у віці 15 років і старшому безграмотним залишається близько 15 % населення.

Найближчим часом уряд Туреччини має намір реалізувати грандіозні проекти: побудувати дві нові гілки метро, залізничний тунель під протокою Босфор, новий міст через Босфор, судноплавний канал уздовж босфорської протоки, найбільший у світі стамбульський аеропорт (150 млн. пасажирів за рік), а також LNG-термінал на середземноморському узбережжі.

Р. Ердоган стверджує, що через нинішні акції протесту страждає економіка країни, і що певні ворожі сили спонсорують ці акції з метою ослабити Туреччину. На одній з прес-конференцій Р. Ердоган запитав у журналістів: «ВВП виріс в три рази, будуються заводи, мости, університети, зростає рівень життя, про Туреччину говорить весь світ як про модель розвитку, ну чого їм (опонентам — А. В.) ще не вистачає»?!

Проте сьогодні матеріальний достаток для освічених і культурних людей не є кінцевою цінністю. Духовну свободу вони вважають не менш важливою.

Ердоган — Асад: від партнерства до ворожнечі — один крок

Як і більшість арабських країн, Сирія до 1918 року була у складі Оттоманської імперії. До Другої світової війни за мандатом Ліги Націй Сирією управляла Франція. Визнання Туреччиною Ізраїлю в 1948 році, а також вступ Туреччини в блок НАТО в 1952 році став одним з чинників загострення двосторонніх турецько-сирійських відносин упродовж другої половини ХХ-го століття. Серед інших чинників, що ускладнювали стосунки між Анкарою і Дамаском, можна назвати і суперечку навколо розподілу водних ресурсів річки Євфрат, і звинувачення Анкарою Сирії в наданні допомоги турецьким курдам, і підписання в лютому 1996 року турецько-ізраїльської угоди про військово-технічну співпрацю тощо.

І лише з приходом у 2002 році до влади ПСР стосунки між Туреччиною і Сирією почали покращуватися. Триденний візит президента Сирії Б. Асада до Туреччини на початку січня 2004 року знаменував початок нового етапу стосунків стратегічного партнерства між цими двома країнами. Потепління політичного клімату сприяло зміцненню їх економічної співпраці. Товарообіг між Туреччиною і Сирією виріс з 730 млн. дол. США в 2000 році до 2.5 млрд. дол. США в 2010 році. За цей період було підписано близько 50 угод, що стосуються різних сфер економіки.

Дамаск вітав ініціативу Анкари, що запропонувала своє посередництво у відновленні сирійсько-ізраїльських мирних переговорів. Зближення між Анкарою і Дамаском стало певним викликом Ізраїлю і США, оскільки Сирія на той час була практично останньою арабською країною, що послідовно відстоює «антиімперіалістичні і антисіоністські позиції». На саміті ЛАД в Каїрі на початку березня 2003 року Б. Асад був єдиним арабським лідером, який назвав окупацію Іраку Сполученими Штатами і їх союзниками «розбоєм з великої дороги». Цю позицію Б. Асада повністю поділяло турецьке керівництво на чолі з Р. Ердоганом, що всіляко намагалося запобігти вторгненню військ НАТО до Іраку. Як відомо, перед проведенням військової операції в Іраку Вашингтон планував розмістити на території Туреччини близько 60 тис. американських солдатів. Але турецький парламент цього не дозволив. Це був безпрецедентний крок країни — члена НАТО. Через це американсько-британські війська вимушені були вести наступ на Багдад тільки з півдня.

На початку виступів турецької опозиції в березні 2011 року турецьке керівництво регулярно контактувало з Б. Асадом і намагалося сприяти мирному врегулюванню внутрішнього сирійського конфлікту. З квітня 2011 року Туреччина розпочала приймати на свою територію сирійських біженців, одночасно закликаючи Б. Асада «негайно здійснити реформи, спрямовані на забезпечення законних політичних, соціальних і економічних вимог сирійського народу».

З травня 2011 року риторика Р. Ердогана стосовно ситуації в Сирії почала істотно змінюватися. У його виступах з питання сирійської проблеми з'явилося більше критики на адресу сирійського керівництва.

Але ось останні події в Туреччині підтвердили відому аксіому: в сусідському будинку не розпалюй пожежу, інакше вона перекинеться на твій будинок. Близько 60 % населення Туреччини не схвалює силового підходу керівництва країни до подій в сусідній Сирії, через що прикордонні райони Туреччини перетворилися на базу з підготовки і озброєння сирійських повстанців і різних угрупувань бойовиків ісламізму зі всього світу. Це населення переконане, що Туреччина повинна дотримуватися нейтралітету і, принаймні, не демонізувати свого колишнього стратегічного партнера — Башара Асада. Опоненти засуджують Р. Ердогана за те, що він виступив в ролі союзника одіозних арабських монархій Персидської затоки, зокрема, Катару і Саудівської Аравії, що також негативно позначається на демократичному іміджі Туреччини.

Опозиційні фракції турецького парламенту засуджують позицію ПСР на чолі з Р. Ердоганом щодо сирійської кризи, звинувачуючи її «в служінні інтересам США в регіоні, що суперечать турецькому народу» і веденні нічим не виправданої війни проти дружньої Сирії. У заявах опозиційних фракцій зазначається також, що за підтримки США і інших західних країн уряд Р. Ердогана готується до військового втручання в Сирію, і це «стане катастрофою для турецького народу, оскільки подібна авантюра суперечить його інтересам і призведе до ізоляції Туреччини у арабському світі».

Назвавши мільйони опозиціонерів у своїй власній країні радикалами і екстремістами, Р. Ердоган і його партія з гідною кращого застосування завзятістю продовжують ідеалізувати сирійські опозиційні угрупування і найманців-ісламістів, що долучилися до них з усього Близького Сходу, надаючи їм ранг «революціонерів і борців за демократію». І навіть нещодавні демонстрації в Туреччині не вплинули на ворожу позицію Анкари щодо до «режиму Асада». Першого липня, напередодні міжнародної конференції «Женева-2», МЗС Туреччини зробило заяву, закликаючи світову спільноту «захистити сирійський народ від режиму, руки якого забруднені кров'ю». Відповідальність за «масові вбивства і етнічні чистки» в цій заяві покладається тільки на офіційний Дамаск, а злочинів збройної опозиції і іноземних найманців в Сирії уряд Р. Ердогана бачити не бажає. У заяві МЗС Туреччини також говориться, що доти, допоки не припиниться «війна режиму Асада проти власного народу» і країну не покинуть «зовнішні сили, що підтримують режим», мирне вирішення проблеми не можливе. Під «зовнішніми силами», очевидно, маються на увазі бойовики ліванської «Хізболли», іранські добровольці, російські військові радники і фахівці. Займаючи таку непримиренну позицію щодо легітимної сирійської влади, офіційна Анкара практично робить усе, щоб зірвати мирне врегулювання сирійської кризи у рамках міжнародної конференції «Женева-2», до підготовки якої докладається багато зусиль, зокрема, Росією.

До цього необхідно зазначити, що безкомпромісна позиція Анкари щодо чинного керівництва Сирії не співпадає з позицією Вашингтона, який, взаємодіючи останнім часом з Москвою і підтримуючи неформальні контакти з Дамаском через представників сирійської православної церкви і йорданські спецслужби, схиляється до рішення скликати мирну конференцію в Женеві. Хоча навряд чи Вашингтон серйозно ставиться до цієї конференції. Швидше за все, це формальна поступка Москві напередодні майбутнього візиту президента Б. Обами до російської столиці, а також його участі в саміті G-20 в Санкт-Петербурзі у вересні. Не виключено також, що Вашингтон, імітуючи свою готовність до участі в женевській конференції, прагне виграти час для зміцнення позицій загонів Сирійської вільної армії (СВА). З іншого боку, схоже, що американська адміністрація вирішила тимчасово ослабити тиск на Б. Асада аби надати можливість сирійській армії розгромити радикальні угрупування ісламізму, що діють на території Сирії.

Деякі політологи прогнозують, що після червневих виступів протестуючих Р. Ердоган більше приділятиме уваги внутрішнім турецьким проблемам і відновленню свого іміджу, що досить сильно похитнувся. І, відповідно, менше втручатиметься у внутрішній сирійський конфлікт. При цьому турецьке керівництво мало б звернути увагу на результати досліджень, проведених за завданням НАТО в травні ц. р., згідно з якими 70 % населення Сирії підтримує сьогодні Б. Асада, 20 % — займає нейтральну позицію і тільки 10 % підтримує опозицію.

Критика Ердогана країнами Заходу

США і країни Євросоюзу, які до недавнього часу в цілому схвалювали політику нинішнього турецького керівництва, зокрема, щодо до подій в Сирії, і які навіть ставили Туреччину за приклад, що оптимально поєднує демократичні і ісламські цінності, все ж критично оцінили дії уряду Р. Ердогана через розгін демонстрантів. Як завжди в таких випадках офіційні особи західних країн використовують стандартні «кліше»: народ має право на протести і мирні демонстрації, влада зобов'язана проявляти терпимість і толерантність. Держсекретар США Джон Керрі висловив стурбованість придушенням антиурядових протестів в Туреччині, закликаючи владу країни до поміркованості. Верховний представник Євросоюзу з закордонних справ Кетрін Эштон засудила турецьку владу за надмірне застосування сили проти демонстрантів в Стамбулі і деяких інших містах Туреччини. 13 червня Європарламент ухвалив рішення, що містить критику на адресу турецького уряду і прем'єр-міністра Р. Ердогана. Для виходу з кризи ЄС запропонував Анкарі розпочати діалог з представниками демонстрантів і опозиції.

Критика з боку країн Заходу обурила Р. Ердогана. Адже він сподівався на їх підтримку. Виступаючи 16 червня в Стамбулі перед сотнями тисяч своїх прихильників, Р. Ердоган закликав ЗМІ і лідерів західних країн бачити «реальну Туреччину, а не лише тих, хто несе руйнування і пожежі». Проте в ефірі CNN International репортаж про мітинг на підтримку Р. Ердогана з'явився під заголовком «Мітинг протесту проти чинної влади», що зайвий раз свідчить про «об'єктивність і неупередженість» деяких західних ЗМІ, які подавали неправдиві повідомлення, зокрема, про події в Лівії і Сирії. 25 червня міністри закордонних справ країн-членів ЄС погодилися з пропозицією Німеччини відкласти на чотири місяці переговори про вступ Туреччини до ЄС. Причина — невдоволення жорстоким придушенням мирних демонстрацій.

Останнім часом лідери країн Заходу з великим роздратуванням сприймали незалежний зовнішньополітичний курс Р. Ердогана. Нібито через те, що він досить часто не відповідає курсу Вашингтона і НАТО. Це і негативне сприйняття Анкарою окупації Іраку в 2003 році, і принципова позиція щодо арабсько-ізраїльського конфлікту, і протиізраїльська риторика Р. Ердогана, і нормальні стосунки (до сирійської кризи) з Іраном, всупереч нагнітанню Заходом антиіранської істерії, і, нарешті, безпрецедентне зближення з Росією, стосунки з якою дещо потьмяніли через розбіжності у поглядах на події в Сирії. Вашингтон і Брюссель не влаштовує занадто сильний і самостійний лідер Р. Ердоган. На його місці Захід хотів би бачити менш амбітного і поступливішого «парубка».

Протягом останніх 10 років у внутрішній і зовнішній політиці Туреччини доктрина неоосманізму і пантюркизму явно переважає доктрину атлантизму, що знаходить своє віддзеркалення в особливій позиції на міжнародній арені Туреччини, якщо порівнювати її з іншими членами НАТО. По суті неоосманізм і пантюркизм є складовими доктрини турецького євразійства, що нині формується, у рамках якого, на противагу західному домінуванню, передбачається вступ Туреччини в союз з Росією, Китаєм, Іраном та Індією. Інакше кажучи, турецький проект Євразійської співдружності може розглядатися як спроба сформувати міждержавне об'єднання, альтернативне Євросоюзу і НАТО. У разі успіху проекту Євразійської співдружності членство Туреччини в НАТО втратить будь-який сенс.

Природно, така перспектива, нехай навіть гіпотетична, явно не влаштовує ні Вашингтон, ні Брюссель. І оскільки основним носієм ідеї турецького євразійства сьогодні є правляча Партія справедливості і розвитку з її лідером Р. Ердоганом, то не можна виключати, що Захід стимулюватиме дії турецької опозиції з метою усунення від влади і ПСР, і її лідера.

* * *

Гадаю, не можна стверджувати, що нинішні виступи протестуючих в Туреччині призведуть до відставки уряду Р. Ердогана. Швидше за все, питання про владу Туреччини вирішуватиметься саме на виборах. І мабуть переважна більшість електорату проголосує за Р. Ердогана. Про це свідчать і останні опитування громадської думки в Туреччині. Навіть більше за те, останні акції протесту можуть збільшити кількість прибічників Р. Ердогана. Втім, як би не розвивалися згодом події в Туреччині, політична ситуація в цій країні, безперечно, зміниться. По-перше, опозиція використовує останні виступи протесту з метою активізації своєї діяльності, і Р. Ердоган буде змушений змінити свій стиль поведінки і шукати адекватну відповідь новим викликам. По-друге, імідж «демократичної Туреччини», як зразка для арабських країн, дуже потьмяніє. По-третє, шанси Р. Ердогана внести зміни до конституції для своєї перемоги на президентських виборах в 2014 році істотно зменшаться.

Очевидно, що подальша доля Р. Ердогана, як національного лідера, залежатиме, передусім, від його уміння змінювати стиль своєї діяльності аби вийти переможцем з останньої суспільно-політичної кризи, яке він вже неодноразово демонстрував. Можна тільки побажати Туреччині, з якою у України масштабне економічне співробітництво і стратегічне партнерство, швидше відновити стабільність та національну згоду. Один лише приклад для наочності: в 2012 році торговий обіг між Україною і Туреччиною збільшився на 8,3 % і склав 6 млрд. 150 млн. дол. США з позитивним сальдо для України — понад 1,5 млрд. дол. США. А за об'ємом експорту українських товарів у 2012 році Туреччина на другому місці після Росії.

URL сторінки http://bintel.com.ua/uk/article/print/raskol-tureckogo-obshhestva/