Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.
Зауважимо, що точка зору авторів
|
Валерій ШВЕЦЬ, професор
Частина 2
|
|
Порядний, розумний росіянин ніколи не буде нашим ворогом
…Яка ж все таки головна причина четвертої російсько-української війни? На кого робить основну ставку Кремль, поповнюючи свою армію вторгнення? Хто створює благодатне підґрунтя для всіх його політичних провокацій в Україні? Це, безумовно, та частка етнічних росіян, що глибоко в душі вважають себе окупантами, але так себе не називають привселюдно. Чим відрізняється окупант від решти громадян? Він зневажає мову корінного народу, його культуру, історію, його героїв, всі його досягнення, чинну владу (якщо вона не є суто окупаційною). Це який прояв блюзнірства, коли він вважає лайкою святі імена наших героїв, називаючи їх «мазєпінцамі», «петлюровцамі», «бандєровцамі». Мені самому у своєму житті випадало відчути цю їхню пекучу ненависть до всього українського. Остання лайка у вигляді найсвятішого прапора нової релігійної війни, який об’єднав навколо себе масу росіян по обидва боки російсько-українського кордону. Я не наважусь безапеляційно вважати всіх етнічних росіян в Україні монолітом, що готовий виконати будь-які кремлівські забаганки. Порядний, розумний росіянин ніколи не буде нашим ворогом. Я далекий від того, щоб вважати монолітом український народ у часи найважчих наших національних незгод. У люмпена не має національності і національних інтересів. Про це якось казав Карл Маркс, щоправда, вживаючи замість «люмпен» слово «пролетар».
Ще в середині дев’яностих ро ків якось побачив у пресі підсумки соціологічних опитувань в Росії та Україні. 70 % росіян негативно сприймали Україну і лише 30 % українців негативно сприймали Росію. Ще тоді казав своїм однопартійцям-рухівцям, що Росія вже готова до війни з Україною, але Україна ще не готова до війни з Росією. Відтоді вже відслідковував цей показник регулярно і бачив, що він практично не змінювався. Мій висновок на тлі такої безрадісної ситуації був наступний: війна між Росією і Україно — питання часу. Причому, Україна до неї не буде готова всебічно. Так і сталося навесні 2014 року…
Історія воєнних протистоянь України та Росії
http://obozrevatel.com/
Щира українська душа не бачить різниці між словом і ділом. Для неї слово і є дія. До кримських подій більшість українців (100 % — 30 % = 70 %) вважали росіян братнім народом. Вислів «братній народ» російський президент вживав постійно і щодо українського народу, хоча рівень підтримки такого гасла у середовищі росіян завжди був невеликий (100 % — 70 % = 30 %). Російська ментальність цілком відмінна від української. Для росіянина слово не має жодного стосунку до діла. Слово — саме по собі, діло — також. Ще найвидатніший канцлер Німеччини О. Бісмарк наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя, кажучи про ненадійність Росії, зазначав, що жоден договір з Росією не вартий того паперу, на якому він написаний. Чомусь українцям знадобилося майже 150 років, щоб навесні 2014 року вкотре у цьому переконатись.
|
|
За законами «іноязі», що чинні у сучасній Росії, так само як вони були чинні в Радянському Союзі, кожне визначення слід, як мінімум, тлумачити з точністю до навпаки (дивись початок статті). Тому слова «братський народ» щодо українців у вустах президента Росії завжди звучали доволі зловісно. Як вирок, як заявка на нове лицемірство.
Виступаю якось на одеському державному телебаченні ще до кримських подій. На прохання ведучої розповісти про те, що нас об’єднує з великим братнім російським народом, я не знайшов у своїй пам’яті жодного прикладу, який би свідчив про братні російсько-українські стосунки. Хоча, правду кажучи, чекав на таке запитання. Проте нагадав телеглядачам, що протягом останніх ста років триває перманентна війна Росії проти України, з фазами загострення до рівня військових конфліктів і фазами тимчасового примирення.
Символічним початком першої такої війни можна вважати знаменитий бій під Крутами взимку 1918 року, де наша славна молодь малими силами намагалась протистояти росіянам у їх наступі на Київ. І далі кілька років тривала повномасштабна російсько-українська війна, яку, за законами «іноязі», і досі в підручниках історії кваліфікують як громадянську. Запроваджений більшовиками НЕП мав вигляд піднятого ними білого прапора переможених. Показова українізація колоніальної адміністрації України ще більше мов би переконувала, що навіть програвши військову кампанію, українство, нехай частково, та все ж перемогло. Це була помилка.
Друга російсько-українська війна виявилась найкривавішою за кількістю жертв. Вона застала українців зненацька. Російська сокира на цей раз вдарила під корінь української нації — по українському селянству. Щоправда, при цьому була знищена і українська інтелігенція. Ця війна за законами «іноязі» називалась колективізацією, хоча реально земля не колективізувалась, а була конфіскована на користь російської держави. Згадайте блюзнірське гасло більшовиків: «Земля — селянам!». Знову ж таки у повній відповідності до «іноязі». Для українства ця друга війна була розплатою за поразку у першій війні, нелюдське покарання за спробу втілити у життя свої споконвічні прагнення про власну державу. Росія сама розпочала цю війну, сама і припинила. Треба було закінчувати внутрішні війни і розпочинати тотальну підготовку до другої світової. Цю війну фахівці з «іноязі» охрестили світовою революцією.
Третя російсько-українська війна розпочалась після нападу Німеччини на Польщу — в середині вересня 1939 року — разом з окупацією Західної України Радянським Союзом, яка за законами «іноязі» називалась визволенням. Ця війна знову мала збройний характер і тривала до середини п’ятдесятих років.
Всі три війни українці програли. Головна причина, на мій погляд, — вони відбувались у несприятливих для України зовнішньополітичних умовах. В жодній з цих воєн українці не мали ніякої підтримки від західних демократій, що визначали обриси політичної карти тогочасної Європи. Єдину надію тоді українці могли покладати на Німеччину. Пригадаймо, першу російсько-українську війну Україна програла тому, що Німеччина програла Першу світову. Коли Україну добивали у другій російсько-українській війні, Німеччина ще була занадто слабкою. Поразка Німеччини у Другій світовій війні надовго зробила шанси українців на створення власної держави майже нульовими. Нині триває четверта російсько-українська війна. Чи маємо шанси на перемогу? Кардинально змінилась зовнішньополітична ситуація для України. Тепер з нами не тільки Німеччина, а й весь цивілізований демократичний світ, частиною якого, нарешті, стала і сама Німеччина. Тепер з нами лідер цього світу — Сполучені Штати Америки. Тепер світ усвідомив, що Російська імперія, аби як вона нині не називалась, становить загрозу для всієї Західної цивілізації, а не лише для Донецької і Луганської областей чи навіть всієї України.
Як нам бути? Не сподіватися, що за кілька тижнів війна на Сході України припиниться. Навіть якщо ми здолаємо військовий опір на Сході (що цілком реально) у короткий термін, військова загроза з боку Росії буде зростати. Жодними перемовинами з Росією цього не відвернути. Але і жодні домовленості з нею нічого не варті. Реальністю є той факт, що Росія — імперія азійського зразка, що нагадує імперію Чингізхана. З тими ж внутрішніми імпульсами до механічного поширення на якомога більші території. Дійти до останнього моря — таким був заповіт Чингізхана своїм нащадкам. Успадкувавши імперію Чингізхана, вірніше, ту її частину, що займала малолюдні околиці Євразії, москвини, так їх було б правильніше називати, успадкували і весь арсенал її духовних і моральних цінностей.
З часів Київської Русі роль України — бути форпостом на кордоні цивілізованого світу і великого степу, який розпочинається від степів України і закінчується степами Монголії, і сьогодні і є переважно тим, що називається Росією. На час Московського поневолення ми втратили цю роль, але тепер обставини змушують нас до неї повернутися. Нам, нарешті, слід відмовитись від «іноязі». Не Київська Русь, а Русь зі столицею у Києві. Іншої Русі просто не було. Не Росія, а Московія, як то зазначено на середньовічних мапах Європи. Тепер Русь-Україна вже не є частиною Московії і немає жодних юридичних підстав Московію називати Росією.
|
|
Ще слід пам’ятати, що за часів Богдана Хмельницького, коли наші стосунки з Московією ще тільки розпочинались, українців на наших землях було 11 мільйонів, а московітів на їх землях — 10 мільйонів. Тобто, русинів-українців було більше, ніж московітів-росіян. Тепер, внаслідок 350 — літньої взаємодії двох етносів, що носила далеко не братерський характер, московітів-росіян на їх землях утричі більше, ніж русинів-українців на наших землях. Занадто багатообіцяюча тенденція для них, і не надто оптимістична — для нас.
Крок за кроком Україна має перетворюватись на військовий табір, на потужну військову, економічну і політичну силу. Нам властиве генетичне прагнення до демократії — влади народу. Цю нашу схильність слід розвивати, але і пам’ятати при цьому, що головним надзавданням сьогодні є наше виживання як нації на наших споконвічних, від часів трипільської культури, землях.
І, нарешті, слід пам’ятати заповіти наших геніальних провидців, зокрема: «Не може бути й мови про компроміс щодо сучасної російської державності. Єдиним рятунком для існування російської державності є цілковите знищення російської великодержавності. Вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення Москви, як столиці російської наддержави» (Юрій Липа),
