Борисфен Інтел

Тенденції та напрями розвитку сучасного політичного режиму в Росії

11 квітня 2019
<p>Тенденції та напрями розвитку сучасного політичного режиму в Росії</p>

За ініціативи ГО «Центр дослідження Росії» 5 квітня ц. р. у Дипломатичній академії при МЗС України відбувся міжнародний «круглий стіл» на тему «Сучасний політичний режим у Росії: Quo vadis?». Запрошені на цей захід міжнародні аналітики, представники дипломатичного корпусу в Україні та експерти Центру аналізували найбільш загрозливі для безпеки Європи тенденції внутрішньополітичного розвитку РФ. В основному, надавалася характеристика сучасному політичному режиму Росії та передбачались тенденції його можливого розвитку. Розглядалося також питання правомірності висновків щодо перетворення Росії у тоталітарну державу, зокрема, якщо її порівнювати з державами фашистського штибу.

Ґрунтовно проаналізували сучасний політичний лад в Росії доктор політичних наук, професор Михайло Савва, — голова правління Експертної групи «СОВА» (який є водночас експертом «Центру дослідження Росії», Україна/Росія) та доктор наук, професор Юрій Федоров — представник московського Центру політичних досліджень Росії (ПІР-Центр), Італія/Росія. Модератором заходу традиційно виступив керівник Центру дослідження Росії Посол Володимир Огризко. Зважаючи на актуальність для України цього питання та на геополітичний підтекст наявних тенденцій і прогнозів фахівців, пропонуємо ознайомитися з темою, що порушувалися у доповіді «Від імітаційної демократії до неототалітаризму» пана Михайла Савви, керівника Експертної групи «Сова». При цьому, зміст виступу — у перекладі з російської, зі збереженням авторської стилістика і термінології. Право на публікацію погоджене з автором.

 

Михайло Савва: «Від імітаційної демократії до неототалітаризму»

Голова правління Експертної групи «СОВА» Михайло Савва
Голова правління Експертної групи «СОВА» Михайло Савва

Головне завдання виступу — обґрунтувати один з напрямів наукового прогнозу динаміки російського режиму. Акцент на слові «науковий», оскільки неприпустимо змішувати поняття пропаганди та агітації і наукового прогнозу. Оскільки величезні обсяги пропагандистської інформації не дають нам жодних підстав для здійснення наукового прогнозування. У заголовку теми мого виступу є два терміни, які не знаходяться в одній смисловій площині. Імітаційна демократія, на відміну від неототалітаризму, не є типом політичного режиму. Тим не менш, я виніс у заголовок саме ці дві точки, оскільки напрямок між ними найбільш чітко характеризує вектор, за яким рухається теперішній путінський режим.

Імітаційна демократія — це характеристика будь-якого недемократичного режиму, що змушений зберігати та демонструвати світові якісь форми (і саме форми, без змісту!) демократичних інститутів. Імітаційна демократія спостерігалась навіть у явно тоталітарних режимах. Згадаймо, що за часів Радянського Союзу періоду керівництва Й. Сталіна була Верховна Рада (Верховный Совет). Пригадаймо, що за часів Рейху був Рейхстаг, який, щоправда, від 1943 року не скликався для засідання, але вважався начебто представницьким органом, з головуючим Германом Герінгом. Себто, абсолютно недемократичні режими вдаються до форм демократичних інститутів з тим, щоб мати не той вигляд, чим вони є насправді.

Якщо безпосередньо розглядати сучасний російський режим, то він, абсолютно чітко і безсумнівно, є авторитарний. Так, існують деякі суперечки стосовно того, що ж це за такий режим? Але я мав можливість минулого року, у рамках одного з досліджень Центру дослідження Росії, додатково переконатися у цьому. Зокрема, було визначено 17 ознак авторитарного режиму. Чому саме 17? Тому, що характеризувати політичний режим за трьома, п’ятьма, сімома ознаками немає жодного сенсу. Це дуже складна система, і для того, щоб абсолютно впевнено стверджувати, що режим авторитарний, потрібна більш детальна «розбивка». Зараз побіжно повернуся до цих 17 позицій з тим, щоб показати, яка існує динаміка, що відбувається в рамках саме цієї конкретної ознаки російського режиму.

Перша ознака: влада сконцентрована в руках однієї людини чи групи осіб та спирається на особистість харизматичного правителя. Це абсолютно точно відповідає тому, що ми маємо сьогодні в Росії. В. Путін не є одноосібним правителем, він є центром комунікації та одночасно публічною особою, яка управляє групою, до якої входить щонайменше 15 осіб. І пан Путін є надзвичайно поважною особою у цій групі, оскільки деякі з її членів навіть не спілкуються між собою, позаяк один одного не сприймають. Їм потрібен центр комунікації та, одночасно, їм потрібна певна харизма, яку вони використовують.

Ця ознака залишається стійкою, тут нічого не змінюється. І я хотів би наголосити, що саме ця характеристика режиму В. Путіна є одним з найбільш слабких його місць. Опора на особистість харизматичного правителя — це завжди проблема передачі влади. У випадку з Росією — це проблема 2024 року. Чинному управлінському угрупованню буде надзвичайно складно знайти наступника. А у В. Путіна добігає до кінця другий черговий термін. Тому 2024 рік є абсолютно невідворотною точкою біфуркації для російського політичного режиму та для Росії — загалом.

Друга ознака: для системи управління характерний високий ступінь централізму. Ця тенденція посилюється і у теперішній час, за 10-бальною шкалою він вже сягає далеко за 5 балів.

Третя ознака: відчуження суспільства від влади, що передбачає імітаційний характер виборів. Надзвичайно цікава характеристика, і так воно є насправді. Але протягом останнього часу, як це продемонстрували вибори осіннього 2018 і весняного 2019 циклів, зростає тенденція протестного голосування. Зокрема, нещодавно в Усть-Ілімську Іркутської області мером обрали жінку, яка була технічним кандидатом. Там був діючий кандидат від партії влади, було три домогосподарки, вочевидь з метою, щоб у виборців не залишалося жодних сумнівів, за кого потрібно голосувати. Виборці проголосували за одну з цих трьох домогосподарок. Тобто, це — типовий яскравий приклад протестного голосування, яке на муніципальних виборах вже заявляє про себе таким чином, що вся російська вертикаль влади нічого з цим не може вдіяти.

Четверта ознака: Еліта формується у спосіб кооптації. Тобто, не зважаючи на громадську думку, до тих, хто вже перебуває в еліті, додають нових «гравців». Для російського режиму є найбільш характерним та яскравим показником те, що діти представників чинного угруповання призначаються міністрами. Для демократичних режимів такий стан справ є неймовірним, але путінський режим — не демократичний.

П’ята ознака: принцип розподілу гілок влади ігнорується, виконавча влада домінує.

Тут спостерігається цікава динаміка. Після обрання нового складу Держдуми (Госдумы) та після того, як пан В. Володін її очолив як голова, питома вага цього представницького органу у системі російської влади дещо збільшилась. Але це не є динамікою інституту влади, це — наслідок особливостей особистості В'ячеслава Володіна. Людина прагне бути більш впливовою, і якщо її «поставили» на Держдуму, то це і робить її більш впливовою. Це не змінює характеристику режиму і не свідчить про те, що в Росії розвинулася демократія.

Шоста ознака: права і свободи громадян проголошуються, але практично вони обмежені, особливо у політичній сфері. Динаміка — негативна.

Сьома ознака: державний контроль поширюється на неполітичні сфери — економіку, культуру, релігію, приватне життя. Для сучасної Росії ця ознака, поруч з ознаками авторитарних режимів, є певним винятком. У Росії вже досить тривалий час, протягом кількох років, сфера впливу держави поширюється далеко за межі суто політики та чистих (чесних — ред.) виборів. Тут найбільш виразно ми спостерігаємо тренд просування до неототалітаризму.

Восьма ознака: особистість позбавлена гарантій безпеки у стосунках з державою. Відомий старий жарт співробітників КГБ: якщо на вас ще немає карної справи, то це не ваша заслуга, це — наше недопрацювання. І така ситуація продовжує загострюватися.

Дев’ята ознака: політика монополізована владою, режим придушує опозицію, дозволяючи собі вживати неправові методи. Ознака абсолютно очевидна, черговим явним проявом цієї тенденції стали позавчорашні затримання в Інгушетії керівників мітингу протесту, котрі поки що дістали по 10 діб арешту за, начебто, порушення правил проведення масових заходів. Але, як мені повідомили, у них вилучалися електронні носії інформації. Тобто, поки вони будуть відбувати адміністративний арешт, вочевидь, вже конструюються кримінальні справи на підставі інформації, яку там буде знайдено.

Десята ознака: у партійній системі домінує одна партія. Тут — без коментарів. Так, це «Единая Россия», хоча тренд голосування протесту посилюється.

Одинадцята ознака: влада виявляє терпимість стосовно ідейних течій, що лояльні до правлячого режиму. Це — чергова ознака авторитарного режиму, вже не дуже типова для сучасної Росії.

Абсолютно лояльна ідейна течія, наприклад, — протестантизм. У теперішній час жорстко переслідується. Кілька десятків єговістів, яких не просто затримали, а вже дістали терміни ув’язнення за відповідними кримінальними статтями, начебто за екстремістську діяльність, що є яскравим підтвердженням цієї тези.

Дванадцята ознака: державний сектор економіки жорстко регламентований, але функціонує у рамках ринку. Тут також очевидний тренд неототалітаризму. Тільки аналіз діяльності державної корпорації «Ростех», яка є однією з економічних основ чинного режиму, свідчить, що вона не має цілком ринкового вигляду.

Тринадцята ознака: режим контролює засоби масової інформації, яким дозволено критикувати окремі недоліки.

Чотирнадцята ознака: влада опирається на силу, яка є достатньою для того, щоб прибрати до рук громадян. До масових репресій не вдаються. І це дійсно так, масових репресій немає. І навіть більше, протягом 2018 року в Росії зафіксований позитивний рекорд — найменша кількість людей, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, починаючи з 1991 року. Тобто, людей ув’язнюють щороку чим раз менше. Водночас, кількість політичних в’язнів залишається приблизно стабільною. Разом з людьми, які переслідуються за релігійні переконання, — це близько 200 осіб. І ось ця цифра зберігається вже протягом кількох років.

П’ятнадцята ознака: всі силові структури абсолютно непідконтрольні громадськості, що абсолютно очевидно, і створення «Росгвардії» додатково нам це підтверджує.

Шістнадцята ознака: громадянське суспільство є залежним від держави, хоча воно дозволене. В Росії створена унікальна за ефективністю система здійснення контролю, — «Фонд президентських грантів», який щороку розподіляє кошти у сумі порядку 9 млрд рублів. Водночас, заборонена діяльність закордонних фондів. Практично — усіх.

Сімнадцята ознака: права представників національних меншин обмежені. Яскраве нещодавнє підтвердження цього — вилучення із законодавства норми щодо обов’язкового вивчення титульних мов суб’єктів Російської Федерації, де вони є державними.

Отже, відповідно до більшості з цих наведених ознак, російський режим є авторитарним. Водночас, наголошую, для цього режиму вже протягом кількох років головним інструментом контролю виступає імітація. Телевізійна картинка світу, яку отримують люди, кардинально відрізняється від реальності, але, як свідчать підсумки голосувань, більшість росіян роблять вибір на користь цієї телевізійної «картинки».

Щодо динаміки режиму. Якщо перейти до кількісних показників, то з 17 ознак для 12 з них характерною є певна динаміка у бік жорсткості. Тобто, цей режим кудись рухається, від авторитарного. Питання: куди? Не до звичного тоталітарного режиму, які скрізь відійшли у минуле. І не тому, що диктатори стали добрішими. Просто змінилося соціально-технологічне середовище. Тобто, зараз ми говоримо про неототалітаризм, якому притаманні відповідні ознаки.

Міжнародний «круглий стіл» на тему «Сучасний політичний режим у Росії: Quo vadis?» Міжнародний «круглий стіл» на тему «Сучасний політичний режим у Росії: Quo vadis?»
Міжнародний «круглий стіл» на тему «Сучасний політичний режим у Росії: Quo vadis?»

Неототалітаризм опирається на:

1) дійсне схвалення більшості громадян. Люди дійсно голосують за свого лідера, і це голосування забезпечується пропагандою. Відомий політологічний жарт: якщо у тоталітарних режимах 80 % успіху забезпечувалося репресіями і 20 % — пропагандою, то у неототалітарних пропорції зворотні: 20 % — це репресії і 80 % — пропаганда. І це працює, з огляду на другу ознаку неототалітаризму:

2) активне застосування цифрових технологій. Будь-яка людина у сучасному суспільстві залишає масу електронних «слідів», і, таким чином, стає суттєво більш вразливою та більш підконтрольною.

3) цікаву особливість неототалітарного режиму, — на відміну від банального тоталітаризму, він заохочує міграцію. За залізну завісу часів СРСР було складно вирватися. Неототалітарні режими, навпаки, «вичавлюють» еліту. Це призводить до її деградації, внаслідок чого від еліти залишаються угруповання — прихильники діючого лідера, його друзі, родичі тощо.

 

Відповідаю на перше запитання: куди дрейфує російський режим? — до неототалітаризму. Що це для нас означає?

У довгостроковій перспективі неототалітаризм обов’язково, зі 100 % вірогідністю, призводить до економічної, соціальної деградації та до деградації державних інститутів. Яскравий приклад — Зімбабве, з Робертом Мугабе — на чолі. Ось саме Зімбабве можна брати як модельну ситуацію сучасного неототалітаризму та слідкувати за тим, що далі відбуватиметься в Росії, на прикладі Зімбабве. Але потрібно враховувати, що такі режими є стійкими у коротко- та середньотерміновій перспективі. Тобто, на період до 5 років режим, безумовно, збережеться. Найближча точка біфуркації для нього — це складна проблема передачі влади у 2024 році.

Друге питання та відповідь на нього. Чи розвалиться Російська Федерація найближчим часом? Ні, не розвалиться. Неототалітарні режими, як вже було сказано, є стійкими у середньотерміновій перспективі. Тобто, до 2024 року РФ не розвалиться, абсолютно у цьому впевнений.

Досить тривалий час вивчаю сепаратизм. Моя перша академічна стаття з цього приводу з’явилася у 2001 році. І перед тим, і після цього я достатньо багато спостерігав за сепаратизмом у різних його проявах. І тому можу впевнено стверджувати: для Росії єдиним фактором ефективності сепаратизму є слабкість державного центру. Як би він не називався: імперський, радянський, федеральний тощо. Тобто, якщо центр — сильний, то сепаратистські тенденції, що латентно є присутніми постійно, не реалізуються. І не будуть реалізованими до моменту катастрофічного ослаблення федерального центру.

Третє принципове питання і відповідь на нього. Чи є режим Путіна фашистським?

Ні, безумовно, таким його вважати не можна. Але сама постановка цього питання — чи є він фашистським — вона, з точки зору наукового аналізу, жодного сенсу не має. Чому? Бо визначень сучасного фашизму існує приблизно стільки ж, скільки й авторів, які про це пишуть.

Якщо ж говорити про домінуючу тенденцію в англомовній науковій літературі, то сучасний фашизм — це такий палінгенетичний ультранаціоналізм. Тобто, палінгенетичний — це не консервативна ідеологія, вона не закликає до відродження нації. Вона закликає створити нову націю. Згадаймо: нова арійська особистість — у Гітлера, новий тип людини — «радянська людина» у Радянському Союзі… Але режим Путіна надзвичайно консервативний. Він, у цьому сенсі, протистоїть сучасному фашизму. Точніше, не співпадає з ним.

Отже, якщо звести ці три висновки до одного, дуже короткого висновку, то необхідно готуватися до «проблеми-2024». Період підготовки до передачі влади та її передача за умов режиму Путіна є періодом найбільшої вразливості цього режиму.

 

 

URL сторінки http://bintel.com.ua/uk/article/print/tendentsiyi_ta_napryamky_rozvytku_suchasnoho_politychnoho_rezhymu_v_rosiyi/