Борисфен Інтел

Жорстокі реалії «інтеграційних сенсів» Кремля

24 липня 2015
<p>Жорстокі реалії «інтеграційних сенсів» Кремля</p>

Нещодавно на молодіжному форумі «Територія сенсів на Клязьмі» (13.078.08.2015 р.) IT-спеціалісти просили В. Путіна продовжувати політику ізоляціонізму як єдиний спосіб зберегти російську державність, суверенітет й народонаселення. Однак «демократичний правитель», підбадьорений присутністю лідерів Китаю, Індії, Пакистану та Ірану на уфимських самітах БРІКС і ШОС, заперечував їм, пропонуючи глобалізацію та розширення інтеграції як спосіб протидії зовнішнім викликам та запобіжник від політичного й економічного розпаду Російської Федерації.

Тобто, навіть мобілізовані «Росмолоддю» технократичні «патріоти» не розуміють постійної зовнішньополітичної метушні російської влади, що намагається протидіяти міжнародній ізоляції та реалізувати свої глобальні і регіональні інтереси на пострадянському (доктрини «Русского мира» і «модернізованого СРСР») та більш широкому євразійському просторах.

Спробуємо з’ясувати, чого насправді прагнуть кремлівські стратеги і правителі?

Негативна реакція провідних країн світу на грубе й цинічне порушення Кремлем норм міжнародного права та агресію проти України і зовсім несподівана для нього одностайність Європи з цього приводу зумовлюють значну потребу російської сторони у компенсаторному посиленні власних позицій в рамках існуючих на пострадянських теренах інтеграційних об’єднань (зокрема, ЄАЕС, СНД, ОДКБ) та розширенні інших міждержавних утворень на зразок БРІКС і ШОС.

Оскільки Росія не бажає посприяти в реалізації Мінських домовленостей та прагне «заморозити» конфлікт на Донбасі, то міжнародно-політична і економічна ситуації навколо неї тривалий час не змінюватимуться, в тому числі завдяки західним санкціям. Хоча упродовж останнього року Росія й продемонструвала, що може деякий час військово-економічно протистояти Заходу без шкоди для правлячої верхівки, однак нинішня така конфронтація з західними державами відповідає інтересам лише частини російської так званої еліти.

Зрозуміло, що на початку свого «другого першого» президентського терміну В.Путін не може собі дозволити демонструвати слабкість на зовнішньополітичному фронті й намагатиметься просувати свій порядок денний на майданчиках «незахідних» об’єднань — розвиток технологічного обміну в рамках БРІКС, розширення ШОС, формування нового ядра розвитку навколо проектів Євразійського економічного союзу і Економічного поясу нового Шовкового шляху.

Прискорення технологічного відставання Росії від провідних країн світу та загроза перетворення її на технологічну периферію у середньостроковій перспективі змусить кремлівське керівництво вносити корективи у свої геополітичні амбіції, зосереджуючись передусім на забезпеченні свого домінування на пострадянському просторі.

Сьогодні улюблене дітище російського лідера — Євразійський економічний союз (ЄАЕС) — переживає не найкращі часи. Експерти Виконавчого комітету СНД та дипломати союзницьких країн змушені визнати, що розширення Євразійського економічного союзу, яке відбулося за рахунок приєднання до нього Вірменії та Киргизії, фактично є штучним і не відповідає нормам і критеріям цього інтеграційного утворення.

Зокрема, нові члени організації не виконали необхідних умов з впровадження технічних регламентів ЄАЕС, стан їх економічного розвитку та законодавча база не відповідають встановленим вимогам. Крім того, колегія Євразійської економічної комісії (ЄАЕК) всупереч правовим нормам дозволила Вірменії не виконувати протягом двох років (до 1 січня 2018 р.) «союзні» технічні регламенти і продовжувати застосовувати до товарів, які імпортовані або вироблені у Вірменії, норми національного законодавства. При цьому не виключається, що аналогічне рішення буде ухвалене наприкінці ц. р. і для Киргизії, законодавство та економіка якої фактично також не готові до інтеграції в ЄАЕС. Все це підтверджує, що форсоване приєднання Вірменії та Киргизії до ЄАЕС сталося винятково задля демонстрації Москвою «успішної» побудови нового союзу.

І навіть більше, практично всі країни-учасниці ЄАЕС, насамперед Білорусь, мають суттєві претензії до роботи ЄАЕК, зокрема, щодо нездатності наднаціонального органу врегулювати існуючі протиріччя у торговельно-економічній галузі як на двосторонньому рівні з РФ, так і у рамках переговорного процесу щодо вступу до СОТ. Триває російсько-білоруський конфлікт з приводу ввезення продовольства до Росії. Цей конфлікт не змогли врегулювати навіть перші особи держав під час безпосередніх двосторонніх контактів, у тому числі в рамках євразійського інтеграційного формату. До того ж Білорусь і Казахстан не виказують особливого бажання прискорити створення валютного союзу, який планується В. Путіним для реалізації у найближчий перспективі.

У цілому ж, відповідно до консенсус-прогнозу (МВФ, СБ, ЄБРР) економічного розвитку об'єднання (ЄАЕС), темпи економічного розвитку Росії і Білорусі протягом поточного та наступного років будуть мати від’ємні показники. До того ж нові країни-учасниці ЄАЕС (Вірменія та Киргизія) у 2015-2016 рр. також матимуть гірші показники розвитку, ніж у попередні роки.

Аналогічні тенденції спостерігаються й у Співдружності Незалежних Держав (СНД), лідери яких після агресії Росії проти України змушені, нехай і не публічно, переглядати роль Росії в СНД, у т. ч. як деструктивної ланки, та власні концепції політики національної безпеки, змінювати підходи до військового будівництва, прискорювати процес делімітації кордонів з Російською Федерацією, який спеціально тривалий час гальмувався російською стороною, та шукати нових партнерів поза межами Співдружності.

Сьогодні лідери країн СНД не готові офіційно засудити агресивні дії Кремля проти України. Вони намагаються демонструвати пріоритетність співробітництва з РФ у рамках існуючих об’єднань — СНД, ОДКБ, МС/ЄАЕС, ШОС — на противагу іншим міжнародним інтеграційним структурам. Причиною цього є активне застосування Росією, насамперед щодо країн з авторитарними режимами, широкого арсеналу економічного й військово-політичного тиску, а також непрямі її погрози щодо можливих до них територіальних претензій.

Водночас російська сторона, тиснучи на своїх «молодших партнерів», і далі переконуватиме їх, що лише приєднання країн СНД до ЄАЕС (на відміну від участі в ЗВТ СНД) дасть їм змогу користуватись перевагами/преференціями при економічній взаємодії з Росією та налагодити з нею політичний діалог на найвищому рівні. Однак у перспективі СНД усе більше перетворюватиметься на майданчик, де оприлюднюватимуться загальнополітичні декларативні позиції країн-учасниць та ухвалюватимуться ідеологізовані рішення.

Свою здатність розвивати «дружні» військово-політичні блоки в умовах міжнародних санкцій Москва намагається продемонструвати також через Організацію договору про колективну безпеку (ОДКБ), де вона також беззаперечно домінує. Зокрема, Москва, що раніше зосереджувала ініціативи в рамках ОДКБ в основному з надання військової та військово-технічної допомоги середньоазіатським країнам для протистояння загрозам з Афганістану, сьогодні намагається одночасно зміцнювати потенціал Організації ще в кількох напрямах, позиціонуючи ОДКБ у ролі своєрідної противаги НАТО на тлі погіршення відносин із Заходом та в умовах зростаючої загрози наближення до кордонів країн-членів ОДКБ «Ісламської держави Іраку і Леванта» (ІДІЛ; на сьогодні «Ісламської держави» — ІД).

Зараз на концептуальному рівні військово-політичне керівництво РФ розглядає розширення впливу ІД вже не тільки задля відволікання уваги міжнародної спільноти від російської агресії на сході України та окупації Криму, а й як досить серйозну загрозу путінському режиму. Це пов’язано з тим, що згадана загроза актуалізується в контексті загального тренду розвитку радикальних настроїв серед громадян Росії, передусім у республіках Північного Кавказу.

З іншого боку, решта країн-членів ОДКБ намагаються мати від «членства» певну тактичну користь. Так, найближчі партнери Росії по ОДКБ — Білорусь та Казахстан — сприймають її як силовий елемент «євразійського проекту». І Мінськ, і Астана переконані, що участь в ОДКБ посилюватиме їх вигоди від членства в ЄАЕС та сприятиме зміцненню й розвитку співробітництва у військовій і військово-технічній сферах, насамперед з Росією.

Вірменія також розглядає цю організацію виключно як фактор, який стримуватиме агресивну політику Азербайджану та сприятиме стабілізації ситуації на Південному Кавказі (через проблему Нагірного Карабаху) і за таких умов готова слідувати у фарватері Москви та підтримувати її ініціативи у регіональному масштабі.

Киргизстан і Таджикистан, які на сьогодні не спроможні самотужки протидіяти зовнішнім та внутрішнім загрозам, найбільш зацікавлені у створенні та ефективному функціонуванні механізму регіональної безпеки. Однак їх регіональні можливості значною мірою нівельовані, а тамтешні правлячі кланові кола не здатні сформувати власну зовнішньополітичну ініціативу. Іншими словами, Москва їх сприймає виключно як реципієнтів військової допомоги, а отже як цілковитих провідників російських інтересів в ОДКБ.

Таким чином, економічна та політична залежність «менших» партнерів РФ по ОДКБ в перспективі призведе до того, що росіяни нав’язуватимуть через Організацію власне бачення поточної безпекової ситуації, у т. ч. довкола України, з періодичним озвученням відповідних заяв генеральним секретарем ОДКБ, де робитиметься акцент на тому, що Захід підтримує «кольорові революції» у Східній Європі та неприйнятно наближує НАТО до кордонів Росії/ОДКБ. При цьому наголошуватиметься на готовності ОДКБ адекватно реагувати на потенційні загрози з боку Альянсу.

8–10 липня 2015 року в Уфі на єдиному зовнішньополітичному тлі відбулися саміти БРІКС і ШОС, які путінські апологети позиціонували як найголовніші у планах Російської Федерації (читай — В. Путіна) міжнародні заходи 2015 року.

Сьогодні пропагандистські рупори Кремля переможно звітують про успіхи головуючої з квітня ц. р. Росії у БРІКС у справі перетворення цієї трансконтинентальної групи на повноформатного глобального гравця — «альтернативу G7», створення елементів альтернативної західній світової фінансово-економічної системи у формі фінансових інститутів об’єднання — Нового банку і Пулу умовних резервних валют із сукупним капіталом у 200 млрд дол. США, а також про міжнародну значущість підписання Стратегії партнерства країн БРІКС до 2020 року.

Разом з тим, численні протиріччя системного характеру між членами групи БРІКС (зокрема, між Китаєм та Індією), прискорення деструктивних процесів у національних економіках окремих країн-членів (передусім Росії та Бразилії), відсутність спільної ідеологічної платформи (окрім антиамериканізму та ідеї поліцентричності світу), а також геополітичні, геостратегічні та геоекономічні амбіції Пекіна суттєво гальмуватимуть процес поглиблення кооперації між країнами БРІКС. По суті, все це робить неможливим у середньостроковій перспективі перетворення Росією цієї неформальної групи у консолідований монолітний «антизахідний» світовий центр сили — «альтернативу G7».

У «антизахідному» руслі кремлівські посланники розпочали закриті консультації з послами країн-членів Шанхайської організації співробітництва (ШОС) про можливість створення так званої «координаційної ради», яка, за задумом Москви, повинна б була сприяти утворенню політичного, військово-технічного, фінансового, економічного та енергетичного «антизахідного фронту» на глобальному рівні ще у червні ц. р.

Для досягнення цієї мети російська сторона погоджувалась надавати максимальні «перспективи і преференції», насамперед Китаю та решті країн, причетних до діяльності ШОС (включно із кандидатами на членство), а також економічному, енергетичному та військовому співробітництву країн ШОС з країнами АСЕАН (на більш вигідних умовах для останніх).

На радість путінським прибічникам уфимський саміт нібито перетворив ШОС на «іншу вісімку», ухваливши вперше за 15 років низку рішень: про початок процедури прийому до цієї організації ядерних держав — Індії та Пакистану; про приєднання до організації у статусі «партнерів по діалогу» Азербайджану, Вірменії, Камбоджі та Непалу; про отримання статусу «спостерігача при ШОС» Білорусі. За пропозицією РФ було розглянуто та підтримано заявку Ірану на членство в організації ШОС (у контексті врегулювання питання щодо іранської ядерної програми).

Однак навіть президент «дружнього» Узбекистану, до якого перейшло головування в Шанхайській організації, змушений був висловити застереження щодо нових країн-кандидатів у члени організації та нагадати, що ШОС не спрямована проти інших країн і це не військово-політичний альянс.

При всьому пафосі офіціозу і численних груп підтримки на адресу саміту ШОС необхідно відзначити досить складну позицію російської політичної еліти, зокрема, латентне активне протистояння з її боку розвиткові організації. На погляд міжнародних експертів-сходознавців, це пояснюється тим, що роль молодшого брата російську сторону, зрозуміло, не влаштовує, а на однакову з Китаєм участь бракує ресурсів через провальні перспективи економіки і фінансів РФ. Сферу безпеки, де Москва могла б довго зберігати за собою серйозне домінування, російське керівництво перенесло на інші майданчики, двосторонні і ОДКБ, де-факто погодившись із заданою Китаєм домінантою: ШОС — інструмент просування економічних інтересів Китаю на просторах цієї організації (проект Економічного поясу нового Шовкового шляху), навіть незважаючи на привнесення елементу можливої китайсько-індійської конкуренції у майбутньому.

Проаналізувавши розвиток ситуації в ШОС (поступово головним змістом щорічних самітів стають двосторонні зустрічі лідерів країн «на полях ШОС», а не власне саміти) та закордонні турне Сі Цзіньпіна протягом 2013-2015 років, можна стверджувати, що керівники середньоазіатських країн і Казахстану вже зробили вибір на користь китайського проекту. Про що зайвий раз засвідчила підсумкова декларація уфимського саміту. Згадування ж В. Путіним на прес-конференції в Уфі про сумісність й несуперечливість двох інтеграційних проектів — ЄАЕС і Економічного поясу нового Шовкового шляху — швидше за все є даниною московській «переговорній» моді, а не об’єктивною економічною реальністю.

Отже, роль та значення ШОС поступово звужуватимуться до рівня регіонального переговорного майданчика з протидії західно-центричному світоустрою та «міністерства зовнішньоекономічної діяльності КНР», а не до його перетворення на «іншу вісімку», як було заявлено путінськими апологетами. Такими, на погляд експертів «Борисфен Інтел», є жорстокі реалії і перспективи для авантюрних імперських амбіцій Кремля, не підкріплених ані креативними проектами, ані ресурсами.

Системні протиріччя між членами групи БРІКС, деструктивні процеси у національних економіках низки країн-членів, відсутність спільної ідеологічної бази, а також геополітичні амбіції Пекіна істотно гальмуватимуть процес поглиблення кооперації між країнами БРІКС, що не зробить можливим перетворення цієї групи у безпідставно задекларований Росією консолідований «антизахідний» світовий центр сили — «альтернативу G7».

Що ж до пострадянського простору, то В. Путін далі розглядатиме усі політичні процеси виключно у вимірі глобального протистояння із Заходом, небезпідставно остерігаючись реалізації «українського сценарію», виникнення різного роду «кольорових революцій» тощо. За таких обставин у Кремлі викривлено сприйматимуть усі без винятку внутрішні процеси у державах-сателітах (членах СНД, ОДКБ, ЄАЕС), остерігаючись «реваншу Заходу», який «не можна допустити».

Як бачимо, «суспільна думка росіян» налаштована воювати з усім світом.

URL сторінки http://bintel.com.ua/uk/article/print/ufa2015/