16–19 травня 2019 року у Румунії відбувся Європейсько-американський безпековий діалог на тему: «Захист Чорного моря: як протистояти російській війні нової генерації в регіоні»

Організаторами заходу виступили румунський аналітичний Центр нової стратегії (New Strategy Center) та американський Центр вивчення війн нової генерації (Centre for the Study of New Generation Warfare). Захід пройшов за підтримки Міністерства оборони Румунії.

На запрошення організаторів президент Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» Віктор Гвоздь виступив перед учасниками конференції із темою щодо підтримки сепаратистів з боку збройних сил і спецслужб Росії та їх безпосередньої участі в бойових діях на теренах України: уроки Криму та Донбасу, тактика та стратегія дій, використання нових форм «гібридної» війни.

 

 

**********************************

 

1. Вступ

П’ять років тому в лютому 2014 року Росія розпочала збройну агресію проти України в формі «гібридної» війни (війни нової генерації).

Як відомо, приводом для цього стала Революція Гідності в Україні, яка призвела до падіння проросійського режиму В. Януковича.

При цьому Москва мала на меті фактичну ліквідацію України як незалежної та цілісної держави з подальшим встановленням контролю над її територіями.

Разом з тим напад на Україну не був спонтанним кроком Кремля, а став логічним продовженням його політики з утримання, а в подальшому — відновлення домінуючих позицій Росії на пострадянському просторі.

З цією метою ще до розпаду Радянського Союзу Москва розпочала реалізацію комплексу «гібридних» заходів зі збереження свого впливу на Україну та продовжує їх до сьогоднішнього дня.

Такі заходи здійснюються у політичній, економічній, інформаційній, спеціальній та військовій сферах, а їх конкретні форми залежали від ситуації в Україні та Росії, стану відносин сторін, а також можливостей Москви з реалізації її геополітичних інтересів.

В той же час, Росія здійснювала також і підготовку до збройної агресії проти України, на випадок, якщо всі інші методи дій з реалізації російської політики на українському напрямі залишаться безрезультатними.

Саме така ситуація і виникла наприкінці 2013 – на початку 2014 років в результаті Революції Гідності в Україні.

На сьогоднішній день політична, економічна та інформаційна складові «гібридних» дій Росії проти України вже досить добре вивчені та відомі. З огляду на це, хотілося б приділити більшої уваги спеціальній та військовій складовим таких заходів Москви.

 

2. Дії радянських спецслужб зі створення важелів впливу Москви на Україну. Друга половина 1980-х років

В другій половині 1980-х років спецслужбами СРСР була розпочата реалізація комплексу заходів зі створення важелів впливу Москви на Україну. Зокрема, такі заходи включали:

• створення промосковського лобі в центральних та місцевих органах влади тодішньої УРСР;
• перетворення Криму на форпост Росії в Україні та осередок сепаратизму і потенційне вогнище конфлікту.

 

3. Перша спроба анексії Росією Криму. 1992–1994 роки

Після розпаду СРСР внаслідок відмови України від російських ініціатив, які передбачали збереження впливу Москви на пострадянському просторі, згадані важелі впливу були введені в дію.

За рахунок цього Москва спровокувала політичну кризу в Україні, яка завершились достроковими президентськими виборами в 1994 році.

В цей же період Росією була зроблена перша спроба анексії Криму з активним залученням до цього російської агентури та проросійських сил на півострові, а також Чорноморського флоту.

 

4. Вирішення Росією внутрішніх проблем та перехід до відновлення своїх позицій на пострадянському просторі

Разом з тим внутрішні проблеми в Росії, в т. ч. загострення соціально-економічних проблем, серія політичних криз та війни на Північному Кавказі, обмежили можливості Москви щодо здійснення впливу на Україну політичними, економічними та силовими (військовими) методами.

За таких умов основні зусилля Кремля з реалізації його планів стосовно України були перенесені у спеціальну сферу. Насамперед це стосувалося розширення російського лобі у керівництві України та приведення до влади відверто проросійських політиків та політичних сил.

Такі дії Росії набули суттєвого посилення на початку 2000-х років після встановлення жорсткої вертикалі влади в країні, подолання економічної кризи, а також відносної стабілізації обстановки на Північному Кавказі.

Водночас у відповідь на оголошення Україною в 2002–2003 роках конкретних планів вступу до НАТО і ЄС Росія відновила відкриті провокації проти України.

В низці випадків такі провокації створювали реальну загрозу виникнення збройного конфлікту між двома країнами. Найбільш резонансний та небезпечний характер мали дії Росії у вересні 2003 року зі встановлення контролю над українським островом Тузла в Керченській протоці. По суті, це стало черговою пробою сил щодо можливості анексії Криму.

 

5. Помаранчева революція в Україні

Політика Росії стосовно України, а також потурання їй з боку тодішньої української влади викликали масове невдоволення в українському суспільстві. Наслідком цього стала Помаранчева революція в Україні у 2004 році та прихід до влади в країні національно-демократичних сил прозахідної спрямованості.

Все це було сприйняте Москвою як виклик та пряма загроза її інтересам, внаслідок чого нею був розпочатий комплекс заходів з відновлення своїх позицій в Україні.

У спеціальній сфері такі дії включали:

• використання російської агентури та агентів впливу з метою внесення розколу у керівництво України та провокування перманентної політичної кризи в державі;
• дестабілізацію внутрішньої обстановки в Україні шляхом організації масових акцій протестів із залученням як місцевих проросійських сил, так спеціально організованих груп російських провокаторів;

Саме в цей період спецслужбами Росії була відпрацьована практика набору та підготовки російських громадян, які завозились до України для участі у різного роду акціях, в т. ч. агресивного характеру.

• застосування методів спеціальної пропаганди для штучного загострення протистояння між різними групами українського населення на основі різного ставлення до Заходу і Росії;

За рахунок цього була створена основа для реалізації планів дезінтеграції України. Перша спроба їх реального втілення в життя була здійснена в листопаді 2004 року в умовах очевидної тенденції перемоги Помаранчевої революції в Україні. Так, 26 листопада 2004 року Луганська обласна рада проголосувала за створення «Південно-Східної» республіки. 28 листопада на з’їзді депутатів усіх рівнів із 17 південних та східних регіонів України у м. Северодонецьк Луганської області обговорювалось питання створення «Південно-Східної федеративної держави» зі столицею у Харкові.

При цьому Росія навіть і не приховувала свою провідну роль у реалізації згаданих планів. У всіх із зазначених заходах брала участь представницька делегація з Росії на чолі з мером Москви Ю. Лужковим — одним із основних організаторів сепаратистських процесів в Криму.

• залучення російської агентури та агентів впливу у західних країнах з метою дискредитації України та створення перешкод у процесах її європейської та євроатлантичної інтеграції.

 

6. Оголошення В. Путіним курсу конфронтації Росії з Заходом

На цьому фоні Росія перейшла до відкритого протистояння із Заходом, яке було започатковано виступом В. Путіна у ході Мюнхенської конференції з питань міжнародної безпеки в лютому 2007 року.

В рамках такої політики Москва розпочала цілеспрямовані кроки з відновлення військового потенціалу Росії як головного інструменту реалізації її зовнішньої політики. В цьому плані основними завданнями російських збройних сил були визначені:

• здійснення силового тиску на країни колишнього СРСР та забезпечення можливості втручання у їх внутрішні справи, в т. ч. шляхом проведення військових операцій;
• утримання балансу сил зі США та НАТО та стримування їх від втручання у сфери та зони інтересів Росії, насамперед, на пострадянському просторі;
• демонстрація рішучості дій Москви з досягнення цілей її зовнішньої політики усіма, в тому числі, військовими методами.

Так, в серпні 2008 року, після проголошення Тбілісі чіткого курсу на вступ до НАТО, Росією був здійснений напад на Грузію під приводом захисту населення Південної Осетії.

В цей же період були активізовані демонстративні та провокаційні польоти літаків тактичної та стратегічної авіації ЗС РФ над акваторією Чорного моря.

З метою забезпечення можливості виконання згаданих завдань здійснювалась низка кроків, які на початковому етапі мали досить суперечливий характер.

В 2008 році з урахуванням досвіду війни проти Грузії, був розпочатий процес переведення ЗС Росії на західну організаційно-штатну структуру. Так, більшість дивізій були скорочені та переформовані у бригади; у бригади переформовувались також окремі полки; авіаційні полки трансформувались у авіаційні бази; тилові структури урізались до мінімального рівня. Крім того, частина з’єднань та об’єднань переводилась до нових місць дислокації. українська компанія Murka

В грудні 2008 року 810-й окремий полк морської піхоти був переформований на 810-у окрему бригаду морської піхоти.

В цей же період штаб 20-ї загальновійськової армії був переведений із м. Вороніж до району м. Нижній Новгород. Їй були підпорядковані 2-а мотострілецька та 4-а танкові дивізії (дислокуються у Підмосков’ї), переформовані у бригади.

Разом з тим, в умовах початку відновлення протистояння між Росією та Заходом, керівництво РФ відмовилось від згаданих підходів до проведення воєнної реформи в країні. Натомість було прийнято рішення щодо повернення до принципів побудови радянських збройних сил. Особлива увага Москви приділялась Південно-Західному (Чорноморському) та Північно-Західному (Балтійському) напрямкам, де вона безпосередньо межувала з НАТО і ЄС. Основні заходи з реалізації нових планів розвитку збройних сил Росії включали:

• вдосконалення системи управління та посилення угруповання російських військ на Північно-Західному та Південно-Західному напрямках;

в жовтні 2010 року на базі Північно-Кавказького військового округу був створений Південний військовий округ (ПдВО) ЗС РФ. До складу округу увійшла 58-а загальновійськова армія (штаб — м. Владикавказ);

в грудні 2011 року у складі ПдВО була створена нова 49-а загальновійськова армія (штаб — м. Ставрополь), призначена для дій на Азовсько-Чорноморському операційному напрямку, а в перспективі — і проти України;

тоді ж у Західному військовому окрузі була відновлена 2-а мотострілецька та 4-а танкова дивізії.

• активізація, розширення масштабів та зміна характеру і спрямованості заходів оперативної та бойової підготовки збройних сил Росії;

З 2007 року була започаткована практика проведення стратегічних командно-штабних навчань типу «Захід», «Кавказ», «Центр» та «Схід» з відпрацюванням різних варіантів збройних конфліктів та війн між Росією та США і НАТО, в т. ч. із застосуванням ядерної зброї.

Елементи згаданих навчань включали вирішення завдань мобілізації та розгортання угруповань збройних сил Росії (в т. ч. за рахунок перекиду військ з тилових районів), блокади Балтійських та Чорноморських проток, проведення оборонних та наступальних операцій, а також нанесення ракетних ударів по території країн-членів НАТО в оперативно-тактичній глибині із застосуванням ракетних комплексів наземного та морського базування та — в стратегічній глибині — із застосуванням літаків дальньої (бомбардувальної) авіації та сил Ракетних військ стратегічного призначення.

Відповідні зміни були внесені також до характеру оперативної та бойової підготовки Чорноморського флоту Росії. З 2008–2009 років флот перейшов до відпрацювання нових завдань, в т. ч. щодо блокування баз та морських портів з моря; перекиду сил та засобів великими десантними кораблями та літаками військово-транспортної авіації як в межах Чорноморського регіону, так і на інші ТВД; ведення бойових дій силами морської піхоти в міських умовах; блокування військових об’єктів та об’єктів інфраструктури України на Кримському півострові.

• переоснащення ЗС РФ на нові види озброєння та військової техніки.

Наприкінці 2006 року була прийнята Державна програма озброєнь (ДПО) на 2007–2015 роки, яка передбачала розробку нових зразків О та ВТ практично по всій номенклатурі. Загалом, на її фінансування було виділено 4 трлн 939 млрд 400 млн руб. З них 4 трлн 98 млрд руб (83 %) планувалося передати на потреби збройних сил (Міністерства оборони РФ). Однак, програма не була виконана. На початку 2011 року її замінили на Програму ДПО-2020.

Крім того, Росією були розпочаті заходи з відновлення та посилення військово-технічних зв’язків з країнами «третього світу», в т. ч. у чутливих для США регіонах.

В цьому зв’язку найбільш показовий характер має військове та військово-технічне співробітництво між Росією та Венесуелою, яка знаходиться в Центральній Америці, фактично у підчерев’ї США. У 2005–2017 роках Росія поставила Венесуелі широкий спектр різного роду озброєнь, в т. ч. винищувачі Су-30МК, ударні та військово-транспортні вертольоти, танки, артилерійські системи, засоби ППО тощо, на загальну суму понад 11 млрд дол. США.

Водночас була започаткована практика проведення спільних військових навчань, які набули відверто демонстративного характеру після відновлення конфронтації між Росією та США і НАТО. Перші з таких навчань відбулись в листопаді 2008 року у Венесуелі за участю великого протичовнового корабля «Адмирал Чабаненко» та двох стратегічних ракетоносців Ту-160.

Все це супроводжувалося активізацією дій російських спецслужб з підриву єдності НАТО та ЄС, а також послаблення західних країн.

 

7. Період правління в Україні режиму В. Януковича

Наведені дії Росії дозволили їй у значній мірі реалізувати свої інтереси.

Так, були фактично зруйновані результати Помаранчевої революції в Україні, а до влади в країні прийшов проросійський режим на чолі з В. Януковичем.

Водночас Росія фактично змусила Захід рахуватися з її інтересами. Зокрема, під тиском та впливом Москви провідні європейські країни відмовились від надання Україні статусу учасника Програми НАТО «План дій щодо членства».

У такій ситуації Москва зосередила зусилля на закріпленні своїх позицій в Україні. Зокрема, вони включали:

 

у спеціальній сфері

• зміцнення російського лобі в державних органах влади України та політико-бізнесових колах;
• створення та розширення агентурної мережі в усіх ключових міністерствах і відомствах України, в т. ч. силових структурах;

Основним напрямом дій Москви стало проникнення російської агентури до керівництва системи національної безпеки України, включаючи Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ, Службу безпеки України та, навіть, президентську охорону. По суті, всі вищі керівники згаданих відомств були громадянами Росії.

• просування ідей федералізації України як основи для її подальшої дезінтеграції та встановлення російського контролю над південними та східними регіонами країни.

У вересні 2013 року, за участю російських спецслужб, у Харкові була організована конференція на тему «Харків, як столиця євразійської інтеграції». Була також розпочата реалізація концепції створення т. зв. євразійських регіонів, яка передбачала поступову інтеграцію України до Митного союзу шляхом активізації співробітництва Росії зі східними та південними українськими областями.

 

у військовій сфері

• підрив бойового потенціалу Збройних Сил України та їх здатності протидіяти агресору;

Завдяки російському лобі у керівництві України фінансування потреб оборонної сфери було обмежено до критичних обсягів менше 1 % від ВВП.

Були відмінені плани відновлення 32-го армійського корпусу ЗС України в Криму.

Більш того, в 2013 році (напередодні збройної агресії Росії проти України) у складі Збройних Сил України було скорочено майже 17 тис. осіб, в т. ч. понад 14 тис. військовослужбовців, розформовано понад 70 військових частин та з’єднань, переважно бойового та оперативного забезпечення, а також навчальних центрів та територіальних центрів комплектування.

Зокрема, були розформовані зенітні ракетні дивізіони, на озброєнні яких знаходились ЗРК С-300В, 19 авіаційних військових частин та установ, а 114-а бригада тактичної авіації була переформована в ескадрилью.

Крім того, фактично все угруповання Збройних Сил України в Криму було оперативно підпорядковано Військово-морським силам. В умовах зради його командування це призвело до втрати боєздатності українських військ на Кримському півострові та їх нездатності протидіяти агресору.

• деморалізація силових структур України, переорієнтація їх на виконання непритаманних їм завдань, а також блокування напрямів роботи, пов’язаних з виявленням та протидією загрозам з боку Росії.

Так, головні завдання воєнної розвідки були зміщені керівництвом України в економічну сферу, фактично непритаманну для неї. Крім того, зусилля Головного управління розвідки спрямовувались на другорядні напрями, зокрема моніторинг ситуації у країнах Близького Сходу та Північної Африки, яка не мала безпосереднього значення для українських інтересів.

В свою чергу, «не рекомендувалися», а по суті заборонялися, будь-які оцінки антиукраїнської діяльності Російської Федерації, а також негативних аспектів реакції Заходу на зміни у політиці України. У випадку, якщо такі оцінки все ж таки робилися ГУР МО, вони викликали роздратування споживачів, у т. ч. з резолюціями типу «не треба лякати нас Росією».

На противагу цьому в якості головного потенційного противника України була задекларована Румунія, яка нібито виношувала плани побудови «Великої Румунії», в т. ч. за рахунок українських територій. Тим самим здійснювалася опосередкована спроба зробити ворогами України також і НАТО та Європейський Союз, членами яких була Румунія.

Разом з тим, з огляду на поширення невдоволення режимом В. Януковича в українському суспільстві, Росія продовжувала підготовку до можливості силового (військового) втручання у внутрішню ситуацію в Україні.

У вересні 2013 року на території Росії та Білорусі було проведено спільне російсько-білоруське стратегічне командно-штабне навчання «Захід-2013», у ході якого був відпрацьований весь комплекс дій з підготовки до збройної агресії проти України, а також стримування США і НАТО.

Так, сценарій навчання передбачав виникнення кризової ситуації у дружній до Росії країні, а саме — спроби «екстремістів» здійснити державний переворот за підтримки зовнішніх сил. Для надання допомоги керівництву дружньої країни на її територію були оперативно перекинуті підрозділи збройних сил Росії, за допомогою яких обстановка була стабілізована.

До навчання залучались близько 15 тис. військовослужбовців, 180 одиниць бронетанкової техніки, 40 літаків та 10 бойових кораблів. З російської сторони у СКШН брали участь підрозділи 20-ї загальновійськової армії (на той час штаб дислокувався в районі м. Нижній Новгород) Західного військового округу, в т. ч. 2-ї мотострілецької та 4-ї танкової дивізій, а також 9-ї окремої мотострілецької бригади.

Більш того, вже на той час Москвою була розпочата підготовка громадської думки до можливості збройного конфлікту між Росією та Україною.

В цьому зв’язку у публікаціях російських ЗМІ робився наголос на «історичній належності Криму Росії», «розколу українського суспільства» та «високій ймовірності виникнення громадянського конфлікту в Україні», а також «порушеннях прав росіян в Україні», що могло змусити Росію застосувати військову силу для захисту своїх співвітчизників на українській території.

 

8. Революція Гідності в Україні

Незважаючи на спроби Росії утримати Україну в сфері свого впливу, відмова української влади від курсу європейської та євроатлантичної інтеграції викликала масове невдоволення в суспільстві, що вилилося у Революцію Гідності в країні.

 

8.1. Початковий етап

У такій ситуації на першому етапі революційних подій в Україні Росія намагалася утримати при владі режим В. Януковича.

Зокрема, у спеціальній сфері такими заходами стали:

• здійснення інформаційної підтримки діючої влади України із застосуванням методів спеціальної пропаганди;
• надання допомоги режиму В. Януковича у боротьбі з опозицією та протидії масовим акціям протестів українського населення (насамперед, Євромайдану в Києві).

Наприкінці 2013 – на початку 2014 року до України були направлені російські куратори з числа керівництва спецслужб, а також групи спеціального призначення, які діяли під виглядом кримського спецназу «Беркут». Крім того, Росія передавала тодішнім правоохоронним органам України спеціальні засоби боротьби з демонстрантами, в т. ч. зброю, амуніцію, світло-шумові та газові гранати.

 

8.2. Завершальний етап

Разом з тим, внаслідок того, що ці заходи не мали результатів, Росія змінила свої цілі та перейшла до реалізації плану дезінтеграції України та захоплення Криму. В цьому зв’язку дії Росії включали:

 

у спеціальній сфері

• провокування внутрішнього конфлікту в Україні шляхом проведення агресивної інформаційної кампанії, спрямованої на розкол українського суспільства, а також провокування сепаратизму у південних та східних регіонах країни;

В ході такої кампанії Революція Гідності в Україні трактувалася як «фашистський переворот», а також нав’язувалися ідеї щодо необхідності захисту російськомовного населення від українських націоналістів.

• створення незаконних збройних формувань, призначених для захоплення влади в Криму, на півдні та сході України;

Як правило, такі формування створювалися під виглядом «загонів самооборони» на основі різного роду охоронних структур, спортивних товариств, кримінальних угруповань та громадських організацій. В основному до складу таких формувань входили деідеологізовані та декласовані найманці, а також проросійські активісти з числа місцевих жителів.

Окрему роль відігравали козачі загони проросійського толку, які існували у Донецькій і Луганській областях та підтримували тісні зв’язки з російським козацтвом на Північному Кавказі.

До підготовки бойовиків залучались, як російські спецслужби, так і структури Чорноморського флоту Росії в Криму. Налагоджувалась також тісна координація їх дій з проросійськими організаціями в Україні.

• направлення до України груп спеціального призначення зі складу ГРУ ГШ та ФСБ Росії;

Зокрема, такі групи виділялися зі складу окремих бригад спеціального призначення (обрсп) ГРУ ГШ ЗС Росії, у т. ч.:

2 обрсп (Псковська обл.) та 16 обрсп (м. Тамбов) — засилалися до Чернігівської, Сумської та Харківської областей України;

10, 22 та 346 обрсп (дислокуються на Північному Кавказі) — засилалися до Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської та Одеської областей.

Члени таких груп в’їжджали до України як легально через офіційні пункти пропуску, та і нелегально шляхом перетину російсько-українського кордону разом зі зброєю, боєприпасами та іншим спорядженням.

На той час сприятливі можливості для подібних дій Росії створювала фактична відсутність охорони кордону з боку України поза пунктами пропуску. При цьому використовувались зв’язки з контрабандистами, якими вже були налагоджені шляхи нелегального перетину кордону.

Групи спецпризначення Росії та незаконні збройні формування розміщувалися на різного роду приватних базах відпочинку та спортивних базах, готелях, квартирах та приватних будинках. Більшість із них заздалегідь орендувалися або надавалися місцевими проросійськими силами.

• приведення в готовність російського лобі в органах місцевої влади та проросійських сил у східних та південних регіонах України, в т. ч. в Криму, до активних дій зі зміни державного ладу;
• масове вербування та завезення до Криму, Донецька, Луганська, Харкова та Одеси підготовлених груп російських громадян з метою організації масових заворушень та участі у захопленні влади на місцях;

Для цього застосовувалась вже відпрацьована схема організації масових заворушень в Україні. Російські громадяни вербувалися приватними компаніями, створеними під егідою російських спецслужб. В більшості випадків провокатори легально в’їжджали до України потягами російсько-українського сполучення (в т. ч. приміськими) та рейсовими автобусами.

 

у військовій сфері

• створення угруповань військ, призначених для вторгнення до Криму та демонстрації сили поблизу кордонів України.

Під виглядом забезпечення безпеки Зимових Олімпійських ігор у російському місті Сочі в лютому 2014 року, у Ростовській області РФ та на Північному Кавказі Росії було зосереджено потужне угруповання російських військ, призначене для окупації Криму.

Загальна чисельність угруповання складала близько 50 тис. військовослужбовців, а до його складу входили з’єднання та частини 49-ї та 58-ї загальновійськових армій, 7-ї десантно-штурмової дивізії (Новоросійськ), 56-ї окремої десантно-штурмової бригади (Волгоградська обл.), а також війська, перекинуті на Північний Кавказ з інших регіонів Росії.

Водночас під виглядом заходів оперативної та бойової підготовки у рамках комплексної перевірки ЗС РФ за зимовий період навчань російські війська зосереджувались поблизу кордонів Донецької, Луганської, Харківської, Сумської та Чернігівської областей України.

Так, на полігонах у суміжних з ними Ростовської, Воронізької, Білгородської, Курської, Орловської та Брянської областей Росії були розгорнуті батальйонні тактичні групи зі штатною зброєю та бойовою технікою.

Зокрема, вони виділялись від частин та з’єднань 20-ї загальновійськової армії (в т. ч. 2-ї мотострілецької та 4-ї танкової дивізій, а також 9-ї окремої мотострілецької бригади), 76-ї десантно-штурмової дивізії (Псковська обл.), 98-ї повітряно-десантної дивізії (Іваново), 106-ї повітряно-десантної дивізії (Тула) та 31-ї окремої десантно-штурмової бригади (Ульянівськ).

 

9. Зміна влади в Україні та початок збройної агресії Росії

Перемога Революції Гідності в Україні відкрила широкі перспективи для державного, європейського та демократичного розвитку країни. Разом з тим ситуація постреволюційного хаосу в Україні була використана Росією для початку активної фази «гібридної» війни проти нашої держави в формі спеціальної операції «Русская весна».

Плани проведення операції включали два основних етапи, в рамках яких передбачалися: на першому — окупація та анексія Криму; на другому — дезінтеграція України шляхом створення так званої Новоросії у складі східних та південних українських областей. З цією метою здійснювалась низка спеціальних та військових заходів, які мали взаємопов’язаний та взаємоінтегрований характер. Тому доцільно розглянути їх у єдиному комплексі.

 

9.1. В ході окупації та анексії Криму

Фактично операція із захоплення Криму була розпочата Росією відразу ж після падіння режиму В. Януковича 20–21 лютого 2014 року. На цьому етапі основні кроки Москви включали:

• розгортання мітингів та демонстрацій в Криму, що мало на меті дестабілізацію обстановки на півострові, формування враження невдоволення місцевих жителів українською владою, а також створення умов для державного перевороту.

Акції були розпочаті 23 лютого у Севастополі та відразу ж поширились на Сімферополь та інші міста Криму. Найбільші з них проходили поблизу парламенту Криму у Сімферополі за участю близько 20 тис. осіб з числа місцевих проросійських активістів та російських громадян, які були завезені до Криму.

Виступи керувались та координувались з єдиного центру, який базувався на базі штабу Чорноморського флоту РФ і включав представників російського військового командування в Криму, російських спецслужб, прихильників Росії в органах місцевої влади півострова та проросійських організацій.

Під час акцій послідовно висувалися вимоги щодо відмови від перерахування податків до державного бюджету України, відставки та переобрання місцевих органів влади, а також приєднання Криму до Росії.

Водночас був розпочатий процес створення альтернативних органів влади. Зокрема, в ході мітингу у Севастополі без дотримання будь-яких законних процедур «міським головою» був обраний громадянин Росії О. Чалий.

• блокування дій силових структур України з недопущення державного перевороту в Криму.

В основному такі дії були спрямовані проти Збройних Сил України, оскільки керівництво та більша частина особового складу місцевих органів Міністерства внутрішніх справ та СБУ були російськими ставлениками або знаходились на проросійських позиціях.

Блокування дій ЗС України здійснювалось на декількох рівнях та із залученням різних сил, в тому числі:

зрадників (заздалегідь завербованих російських агентів) з числа командування ВМС України та окремих військових українських збройних сил на півострові. Ними були віддані команди щодо заборони втручання ЗС України у події на півострові. В подальшому проводилась активна агітаційна робота стосовно переходу українських військовослужбовців на сторону Росії;

активістів місцевих проросійських організацій, російських громадян, завезених на півострів та козачих загонів, які перекривали підходи до військових частин ЗС України в Криму. Для цього на під’їзних шляхах до військових частин та довкола них створювалися пікети, розгорталися наметові табори та проводилися мітинги і демонстрації. Тим самим вирішувалася низка завдань, включаючи недопущення виходу українських військових підрозділів з місць постійної дислокації, створення перешкод у їх забезпеченні (насамперед продовольством), а також здійснення морально-психологічного тиску на українських військовослужбовців;

підрозділів російського спецназу та морської піхоти Чорноморського флоту, які демонстративно розгорталися під виглядом т. зв. «зелених чоловічків» довкола місць дислокації військових частин Збройних Сил України. За рахунок цього українські війська в Криму стримувались від активних дій проти заколотників. В подальшому підрозділи російського спецназу та морської піхоти ЧФ перейшли до захоплення окремих військових частин ЗС України, які не мали можливості організації наземної оброни, насамперед аеродромів, позицій сил ППО та різних установ.

За даними радіоперехоплення, російська сторона намагалася спровокувати українських військовослужбовців на застосування зброї проти цивільних осіб, що надало б можливість Москві виправдати введення своїх військ до Криму та окупацію півострова.

• окупація Криму шляхом введення російських військ на територію півострова.

Перекид російських військ до Криму був розпочатий в ніч на 27 лютого 2014 року літаками військово-транспортної авіації. Як відмічалося вище, для забезпечення такої можливості напередодні були блоковані та захоплені аеродроми військової авіації та позиції сил ППО ЗС України. В подальшому російські війська перекидалися до Криму також і через Керченську поромну переправу та десантними кораблями Чорноморського флоту.

До проведення операції з окупації Криму залучались сили 810-ї окремої бригади морської піхоти ЧФ РФ, загони російського спецназу, а також підрозділи 7-ї та 76-ї десантно-штурмових дивізії, 98-ї повітряно-десантної дивізії, 31-ї десантно-штурмової бригади, 45-го окремого полку спеціального призначення, 18-ї окремої мотострілецької бригади, 15-ї окремої мотострілецької бригади миротворчих сил РФ та окремі частини 58-ї загальновійськової армії Південного військового округу збройних сил Росії. Російські військовослужбовці прибували до Кримського півострова у російській військовій формі, однак без розпізнавальних знаків.

На початковому етапі (в перші дві доби) введення російських військ до Криму здійснювалось під виглядом проведення військових навчань. При цьому такі дії прикривалися відповідними положеннями Угоди про умови перебування ЧФ РФ на території України, які передбачали можливість збільшення чисельності його особового складу на півострові до 25 тис. осіб (за станом на кінець 2013 року складала близько 15 тис. осіб).

28 лютого окупація Криму була «узаконена» рішенням Ради Федерації Росії щодо задоволення прохання В. Путіна про введення російських військ на українську територію. Згідно з офіційним роз’ясненням керівництва РФ, таке рішення було викликано «виникненням загрози життю російських громадян та військовослужбовців в Криму».

• остаточне повалення української влади на півострові.

Під прикриттям російських військ 27 лютого групами російського спецназу, які діяли під виглядом «невідомих осіб», були захоплені будівлі парламенту та уряду Криму у Сімферополі. Відразу ж після цього на них були вивішені прапори Російської Федерації. Тим самим була забезпечена можливість сепаратистських дій депутатів вищого законодавчого органу АРК, які прийняли рішення про проведення референдуму щодо статусу Криму.

1 березня самопроголошений «голова Ради міністрів» Автономної Республіки Крим С. Аксьонов звернувся до В. Путіна з проханням «надати допомогу у забезпеченні миру та стабільності на Кримському півострові». Звернення негайно було задоволено президентом РФ. Це «розв’язало руки» російським військовим в Криму, які перейшли до відкритих дій із захоплення військових містечок Збройних Сил України в Криму, адміністративних будівель та інших важливих об’єктів, а також встановлення контролю над транспортними комунікаціями.

• легалізація факту окупації Криму та його подальша анексія Росією.

16 березня окупаційною владою Криму була проведена імітація «референдуму» на півострові, який фактично відбувся під дулами автоматів російських військ з порушенням всіх можливих міжнародних норм. Посилаючись на результати голосування, які не мали законної сили, 17 березня Верховна Рада Автономної Республіки Крим проголосила «незалежність» АРК.

18 березня 2014 року президент РФ В. Путін спільно зі самопроголошеними «головою» Ради міністрів АРК С. Аксьоновим, спікером Верховної Ради Кримської Автономії В. Константиновим та самопроголошеним «головою координаційної ради із забезпечення життєдіяльності Севастополя» О. Чалим підписали «Договір про прийняття Республіки Крим до складу Росії». На основі цього 21 березня Рада Федерації РФ прийняла закон «Про ратифікацію Договору від 18 березня» та закон «Про утворення нових суб’єктів федерації — Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь», що «юридично» закріпило анексію Росією Криму.

 

9.2. Під час спроби створення «Новоросії»

В період захоплення Криму в лютому–березні 2014 року Росією була завершена підготовка до реалізації другого етапу її планів щодо дезінтеграції України шляхом створення «Новоросії». При цьому Росія діяла за тим же сценарієм, що і в Криму, однак у значно більших масштабах. Основними з них стали:

• дестабілізація обстановки у східних та південних областях України шляхом організації масових анти-владних («анти-майданіських») акцій протестів та соціальних заворушень;

На початку квітня 2014 року найбільш потужні із таких акцій були розпочаті у Донецьку та Луганську. Спроби організації масових заворушень були здійснені у Харкові, Одесі та Маріуполі, однак вони були придушені правоохоронними органами України. Акції антиукраїнських сил проходили також у Сумах, Херсоні, Запоріжжі, Миколаєві, Дніпропетровську та низці інших українських міст, але вони не знайшли підтримки.

Як і в Криму, основними учасниками акцій були місцеві проросійські активісти, а також організовані групи провокаторів, які прибували із Росії. Зокрема, значна кількість російських громадян була затримана правоохоронними органами України під час придушення безладів у Харкові та Одесі.

Загальна координація акцій проросійських та антиукраїнських сил у східних та південних регіонах України проводилась з єдиного центру у Москві. А їх безпосередня організація здійснювалась проросійським лобі у місцевих органах влади (насамперед представниками Партії регіонів України) у координації з місцевими олігархами та лідерами кримінальних угруповань.

• зосередження зусиль на захопленні влади в Донецькій та Луганській областях після провалу таких спроб в інших регіонах України;

З цією метою у Донецькій та Луганській областях застосовувався типовий «кримський» сценарій, який включав захоплення будівель державних установ, створення паралельних органів влади, а також блокування силових структур України, головним чином Збройних Сил. Як і в Криму, керівництво та особовий склад МВС та СБУ в більшості перейшли на сторону Росії.

Головну роль у захопленні влади у Донецьку та Луганську відігравали групи спеціального призначення ГРУ ГШ та ФСБ Росії, спеціально підготовлені загони російських найманців, формування місцевих та російських козаків, а також загони місцевих бойовиків з числа проросійських активістів та найманців.

• створення та легалізація так званих Донецької та Луганської народних республік;

7 квітня лідерами самопроголошеної влади Донецька була проголошена «Декларація про суверенітет Донецької народної республіки», яка поширювалася на територію всієї Донецької області. Того ж дня лідери самопроголошеної республіки звернулися до Росії з проханням введення миротворчих сил РФ до регіону, а вже 12 квітня того ж року загонами російського спецназу були захоплені міста Слов’янськ та Краматорськ.

11 травня були проведені «референдуми» щодо суверенітету «ДНР» і «ЛНР». За ствердженням організаторів таких акцій, явка становила понад 75 %, а незалежність самопроголошених республік підтримали близько 100 % виборців.

• нарощування угруповання російських збройних сил поблизу кордону України.

Розгортання російських військ на українському напрямку мало на меті як залякування керівництва України та здійснення тиску на нього, так і надання військової допомоги сепаратистам. Так, був розроблений план введення російських військ на територію східних (лівобережних) та південних областей України, що саме і повинно було забезпечити можливість проголошення «Новоросії» та придушити спроби Києва зберегти територіальну цілісність Української держави.

Фактично до складу угруповання російських військ на східному кордоні України були включені всі боєздатні на той час підрозділи сухопутних та повітряно-десантних військ, а також морської піхоти всіх чотирьох флотів ЗС РФ, загалом понад 100 тис. військовослужбовців. Батальйонні та бригадні тактичні групи російських військ розміщувалися в польових таборах у західних районах Брянської, Орловської, Курської, Білгородської, Воронізької та Ростовської областей Росії. Поряд з цим розгорталися пункти управління, мережі зв’язку військового часу, передові аеродроми армійської авіації, а також склади з озброєнням, боєприпасами, рідким паливом та іншими засобами матеріально-технічного забезпечення.

Після виникнення масових заворушень у сусідніх областях України, як це планувалося Росією, все це угруповання мало негайно перетнути український кордон. При цьому такі плани вже і не приховувались командуванням російських військ, у т. ч. на рівні офіцерів низової ланки.

 

10. Війна на Сході України

Перехід Російської Федерації та підконтрольних їй сепаратистів до прямих агресивних дій на Донбасі змусив керівництво України прийняти рішення щодо проведення Антитерористичної операції (АТО) в регіоні, яка була розпочата 13 квітня 2014 року.

За рахунок цього Україні вдалося стримати противника та звільнити частину захоплених територій. До середини серпня 2014 року самопроголошені республіки на Сході України фактично були ліквідовані. Було звільнено понад 70 % територій Донецької та Луганської областей, а також розчленовані та оточені основні угруповання терористів.

Подібні перспективи не тільки підривали стратегічні інтереси Кремля стосовно України, але й створювали пряму загрозу політиці В. Путіна щодо відродження «великої Росії». З огляду на це, в ніч на 24 серпня Росія розпочала введення своїх військ на територію України, що дозволило Москві зберегти «ДНР» і «ЛНР» та, навіть, розширити їх території.

Разом з тим російські війська та підпорядковані їм проросійські збройні формування в Україні не змогли досягти своїх основних цілей, які передбачали встановлення повного контролю над Донецькою і Луганською областями.

Наслідком цього став перехід конфлікту на Донбасі у затяжну та довготривалу форму. За таких обставин Росія зосередила зусилля на недопущенні відновлення Україною контролю над «ДНР» і «ЛНР». Насамперед за рахунок розгортання потужного угруповання російських військ на їх території під виглядом збройних формувань самопроголошених республік.

Саме в цей період на окупованих територіях Донбасу було розпочато розгортання 1-го та 2-го армійських корпусів «збройних сил ДНР» і «народної міліції ЛНР», відповідно. При цьому їх основу складали підрозділи збройних сил Росії, а самі вони підпорядковувались Командуванню територіальних військ Південного військового округу ЗС РФ. В подальшому — новоствореній 8-й загальновійськовій армії ПдВО.

З цього часу збройний конфлікт на Донбасі залишається найбільш небезпечним вогнищем напруженості в Європі, що створює загрозу не тільки Україні, але й усій європейській спільноті.

 

11. Висновки

Все це дозволяє зробити низку стратегічних висновків стосовно характеру сучасних конфліктів у формах «гібридних» війн.

По-перше, застосування країнами-агресорами методів «гібридних» війн, в т. ч. у спеціальній та військовій сферах, є досить дієвим інструментом реалізації їх зовнішньополітичних інтересів.

По-друге, фактично, наслідки «гібридних» війн можна порівняти з наслідками широкомасштабного застосування військової сили, в т. ч. ядерної зброї. З огляду на це, нагальною необхідністю є заздалегідне створення потужної системи протидії «гібридним» війнам з боку противників у всіх сферах.

По-третє, досвід України засвідчує реальну можливість стримування «гібридних» дій агресора, в т. ч. з більш потужним потенціалом та у найскладніших для себе умовах. Разом з тим це потребує мобілізації як всього комплексу власних сил, так і наявності потужних союзників.

По-четверте, найбільш дієвими складовими «гібридних» війн є спеціальні та інформаційні заходи, які дозволяють впливати на політику інших країн через своє лобі у їх керівництві, підривати економічні та військові потенціали суперників, організовувати політичні кризи та масові заворушення, а також провокувати конфлікти. Саме ці напрями вимагають першочергової уваги в рамках протидії «гібридним» війнам противників.

По-п’яте, як правило, «гібридні» війни переростають у прямі зіткнення сторін з відкритим або прихованим застосуванням їх збройних сил. Висока ймовірність такої загрози визначає важливість підтримки високого рівня оборонного потенціалу країни, насамперед, готовності її збройних сил до відбиття нападу агресора.

По-шосте, незважаючи на можливі зміни влади в Росії, вона ніколи не змінить своєї імперської політики, в т. ч. у відношенні України та Заходу, до виникнення критичних проблем у російській економіці. В цьому плані вона продовжить застосування всіх можливих засобів для досягнення своїх цілей як у військовій, так і у «гібридній» сферах. Спільність таких загроз для України та Заходу вимагає об’єднання їх зусиль для стримування Російської Федерації.