Частина 2. Шиїзм в ваххабітській саудії

Саудівська Аравія релігійно неоднорідна. Так, вона сунітська, але в ній є і прихильники суфійських тарикатів, і послідовники інших правових шкіл сунізму. Саме тому король Абдалла в лютому 2009 року реформував Раду вищих улемів, куди були впроваджені представники неханбалитських мазхабів.

У королівстві досить багато й мусульман-шиїтів. Скільки саме — важко сказати, оскільки національна статистика не враховує релігійної приналежності громадян королівства, обмежуючись лише вказівкою, що всі вони мусульмани. Можна погодитися з найбільш поширеною цифрою — 10 % від загальної чисельності саудівських громадян. За підсумками перепису 2010 року, населення країни становило дещо більше 28 млн., з яких майже 19,5 млн. — корінні саудівці. В цьому випадку частка шиїтського населення КСА не перевищить 1 млн. 950 тис. Це підтвердив у 2010 році відомий саудівський шиїтський богослов шейх Хасан Ас-Саффар, який визначив чисельність саудівських шиїтів в межах від 1,5 до 1,8 млн. осіб.

Своєю чергою, шиїти також не однорідні. У провінції Неджран, що межує з Єменом, за оцінкою шейха Ас-Саффара, проживає до 500 тис. ісмаїлітів. Значна шиїтська громада зосереджена в Медині. До речі, Пророк, рятуючись від переслідувань 24 вересня 622 року, утікав з Мекки в Медину й просив там допомоги та захисту.

Шиїтське населення Східної провінції КСА компактно сконцентроване в населених пунктах оазисів Ель-Хасі й Ель-Катіф, в містах Даммам, Ель-Хобар і Хуфуф і представлене течією «існаашарі’я» — прихильники дванадцяти Імамів.

Ця течія домінує в Ірані й складає більшість населення Бахрейну, Іраку й Кувейту.

Специфіка Східної провінції, розгалуженість зв'язків її шиїтського населення з єдиновірцями сусідніх країн (духовні керівники саудівських «існаашарі’я» — богослови іракського Ен-Неджефі й іранського Кума), присутність в його середовищі розвиненого освіченого й підприємницького класу — усе це припускає, що шиїтське питання щодо Саудівської Аравії стосується в першу чергу цієї провінції. При всьому цьому, там видобувається 98 % вуглеводневої сировини Саудівської Аравії і звідти експортується 12 % і 2/3 усієї нафти, що ввозиться відповідно до Сполучених Штатів і Японії. Промислове виробництво Східної провінції забезпечує 90 % зовнішніх прибутків країни. Значення цієї адміністративної одиниці, як з точки зору економіки, так і національній безпеці, виняткове.

Промислове виробництво Східної провінції забезпечує 90 % зовнішніх доходів країни   http://www.mining-enc.ru/

Об'єктивно Саудівська держава потребувала ваххабітського трактування ханбалітського мазхаба тому, що він надавав одноманітності суспільству, створеному в результаті військової експансії, стаючи, за традиціями союзу між правлячим сімейством Аль-Сауд і нащадками Мухаммада ібн Абдель Ваххаба Аль Аш-шейха, які очолюють численний корпус богословів, найбільш доступним інструментом централізації релігійно-політичного утворення — Королівства Саудівської Аравії. Примусове усунення реальних чи потенційних проблем, безкомпромісне викорінення сепаратизму й «вимивання» етноконфесійної пам'яті стосувалося не лише шиїтів. У східній же провінції виникла основна больова точка внутрішньосаудівської політики.

Розпочатий в другій половині 1940-х років прискорений розвиток нафтовидобувної промисловості нестримно змінював саудівське суспільство. Шиїти Східної провінції не були винятком у цьому процесі. У пошуках гідного життя колишні землероби, що не мали на відміну від бедуїнів упереджень відносно фізичної праці, попрямували у нафтові міста, що знову виникають, — Даммам, Дахран, Ель-Хобар і Рас-Таннура. Наприкінці 1970-х років вони вже складали понад половину саудівської робочої сили на підприємствах «Arabian American Oil Company» (АRАМКО). На початку 1980-х років компанія була викуплена урядом і стала Саудівською АRАМКО.

Шиїти і стратегічні запаси нафти регіону http://mintaqa.blogspot.com/

Компанія будувала школи для робітників, заохочувала місцевих уродженців за укладання контрактів про надання їй довготривалих комерційних послуг, сприяла вступу найбільш талановитих працівників в саудівські й закордонні технічні навчальні заклади. У 1980-ті роки половина студентів Коледжу нафти й природних ресурсів (створеного в 1963 році, нині Університет нафти й природних ресурсів імені короля Фахда) в Дахрані представлялася шиїтами, як і більшість студентів відкритого в 1975 році Університету імені короля Фейсала в Даммаме й Хуфуфе, що спеціалізується на викладанні сучасної агрокультури, медицини, ветеринарії і комп'ютерних технологій. У Східній провінції формувалися шиїтська інтелігенція й робочий клас.

Проте трансформація шиїтського співтовариства не призвела вихідців з шиїтів до підвищення їх ролі в житті держави. Шиїтське підприємництво обмежувалося нижчими щаблями бізнесу. У вищих ешелонах панували винятково суніти. У школах і вищих навчальних закладах не було викладачів-шиїтів. Шиїтські релігійні обряди й надалі були під забороною. Перед шиїтською молоддю були зачинені двері служби в армії, поліції і органах державної безпеки. Так, шиїти, які складають 10 % населення країни й на 90 % поповнюють її бюджет, залишалися людьми другого сорту, піддавалися релігійній і соціальній дискримінації.

Зате частка шиїтів у підпільних політичних ісламістських організаціях і «насеристського або баасистського» штибу, що виникали в 1960-70-ті роки, була досить великою.

Поразка Єгипту й Сирії в червневій війні 1967 року змінила ситуацію. Привабливість ідей панарабізму зменшилась, їх місце зайняла політизована релігія, значення якої багаторазово посилив тріумф ісламської революції в Ірані.

Розвиток цього процесу визначався змінами в самому саудівському шиїтському співтоваристві. У 1970-ті роки з’явилася група освічених шиїтських богословів. Її очолив шейх Ас-Саффар. Вони навчалися в Ен-Неджіфі (Ірак), Кумі (Іран), а після 1974 року — в Ель-Кувейті, де відомий шиїтський клірик з Кербели Мухаммед Аль-Хусейні Аш-Ширазі створив власну релігійну школу. У 1977 році члени цієї групи повернулися до Саудівської Аравії, ставши наставниками своїх єдиновірців в Східній провінції. І вже через два роки, в листопаді 1979-го, нафтові розробки й нафтові міста Східної провінції стали ареною масових виступів студентів і робітників. У листопаді наступного року заворушення охопили усі райони компактного розселення шиїтів, де вперше були проведені траурні ходи в день Ашури (один з головних шиїтських релігійних обрядів). Протидіяти їм було складно — формування служби державної безпеки й армії придушували виступ ваххабітських терористів, які захопили в ті ж дні Головну мечеть Мекки.

Учасники листопадових виступів йшли під антиамериканськими й антиурядовими гаслами, вимагаючи від влади підтримати іранську революцію й припинити постачання нафти до Сполучених Штатів, висунувши заклик про створення Ісламської республіки Ель-Хаса. Завершення операції зі звільнення мекканської Головної мечеті дозволило придушити й виступи шиїтів у Східній провінції. Наслідком протистояння стало формування релігійно-політичних шиїтських організацій, попри те, що більша частина членів групи шейха Ас-Саффара була змушена емігрувати (спочатку до Ірану, а потім до Сирії і Великобританії). Пояснюючи згодом причини свого від'їзду з Тегерана, шейх Ас-Саффар зазначав, що курс, якого дотримувалася іранська влада щодо шиїтських громад країн Перської затоки, прирікав його й його товаришів на «роль провідників іранського регіонального впливу» (так на практиці здійснювався «експорт ісламської революції», теорія якого була розроблена Верховним лідером Ірану аятолою Р. Хомейні).

Конфесійна карта Близького Сходу http://www.kommersant.ru/

У 1981 році завдяки зусиллям шейха Ас-Саффара виникла Ісламська революційна організація Аравійського півострова (ІРОАП). Статус вигнанців не заважав шейхові й його прихильникам захоплювати нові позиції в середовищі своїх єдиновірців на батьківщині — студентів Коледжу нафти й природних ресурсів і робітників-нафтовиків, — закликаючи їх протистояти сунітському режимові.

Період протистояння тривав недовго. Опозиціонери-емігранти усвідомлювали, що демографічна реальність провінції (де шиїти в меншості) не дозволяє сподіватися на успіх тривалого революційного насильства. Антиурядовий рівень їх пропаганди знижувався. Вони відмовилися від сепаратизму й обмежувалися завданнями отримання релігійної, політичної і соціальної рівності. Хід і підсумки ірансько-іракської війни (1980-1988) доводили шиїтським активістам, що Іран далекий від боротьби за «звільнення» своїх єдиновірців в арабських державах Перської затоки. Але йшлося не лише про чинник регіонального характеру.

Існувалі й важлива внутрішньосаудівська обставина відмови ІРОАП від курсу на революцію. Призначивши на пост губернатора Східної провінції принца Ахмеда бен Абдель Азіза, саудівський політичний істеблішмент оголосив про початок «нової ери» щодо її шиїтського співтовариства. Місце колишніх адміністраторів-вихідців з Неджда зайняли технократи-шиїти, випускники обох провідних вищих навчальних закладів регіону. Шиїти вводилися в керівництво промислових комплексів, що будувалися, — порт і нафтоперегінний завод в Джубейлі тому найбільш яскраві приклади. Процесії в день Ашури, хочі й обмежені рамками міських кварталів, стали частиною повсякденності, незважаючи на різкі заперечення ваххабітських богословів. Протягом першої половини 1980-х років в розвиток Східної провінції було вкладено щонайменше 1 млрд. дол. Там з'явилися нові школи й лікарні, активно розвивалося житлове будівництво.

Король Фахд бен Абдель Азіз, зустрівшись у 1993 році в Джидді з прибулими до Саудівської Аравії однодумцями шейха Ас-Саффара, оголосив про амністію для усіх заарештованих учасників листопадових виступів 1979 року, а також про повернення емігрантам саудівського громадянства. Їм дозволялося безперешкодно повернутися додому, що підтверджувало відмову від практики дискримінації. До речі, було обіцяно вилучити з саудівських шкільних підручників антишиїтські тексти.

У першій половині 1990-х років в Саудівську Аравію повернувся шейх Ас-Саффар, а ІРОАП м'яко трансформувалася в Ісламський рух реформ (ІРР).

Курс більшості шиїтської релігійно-політичної еліти на примирення з державою мав і інші аспекти. У 1987 році частина колишніх прихильників ІРОАП створила нову організацію — «Саудівську Хизбаллу», що залишилася на позиціях жорсткої безкомпромісної боротьби з «сатанинською саудівською державою». Її орієнтація на Іран беззаперечна — члени «Саудівської Хизбалли» позиціонували себе як рух «прихильників лінії імама Хомейні». Її найбільш відомою акцією став напад в червні 1996 року на американський військовий комплекс в Ель-Хубарі, де було забито 90 і поранено 350 чоловік.

Наступний розвиток подій довів, що лінія «Саудівської Хизбалли» на конфронтацію з державою неефективна. У групі спостерігалися розколи, помірні члени організації переходили на бік шейха Ас-Саффара. Втім, це не сприяло консолідації шиїтських активістів. У їхніх лавах з'являлися «незалежні», тобто такі, що відмовляються пристати до того чи іншого політичного крила.

Сьогодні шиїтське питання в Саудівській Аравії — частина назрілих реформ, перед необхідністю проведення яких стоїть країна. Зусилля короля Абдалли бен Абдель Азіза, що прийшов до влади в 2005 році, сприяли зниженню рівня маргінальної шиїтської меншості. Курс «обережної відкритості», що проводиться ним, привернув шиїтську інтелігенцію до реалізації програм «Національного діалогу», яка супроводжується контактами богословів обох напрямів ісламу. Цей курс поширив на релігійних шиїтських лідерів систему загальнодержавної присяги.

Представники шиїтського співтовариства були введені до складу Консультативної ради й органів виконавчої влади. Вони мають більшість в муніципальних радах шиїтських населених пунктів, депутатами яких стали, всупереч запереченням «Саудівської Хизбалли» і шейха Ан-Німра, за підсумками виборів 2005 і 2012 років.

У рамках цього курсу на розвиток Східної провінції продовжують виділятися значні бюджетні кошти. Проте ці зміни часткові, а їх неспішність не може зняти проблему дискримінації — двері армії, поліції і служби державної безпеки залишаються для шиїтів зачиненими, антишиїтські фетви ваххабітських богословів, як і обмеженість релігійної свободи — все ще нинішня реальність.

Разом з цим слід зазначити, що невдоволення в країні зростає і серед привілейованого сунітського населення. Приблизно кожен третій чоловік в королівстві — безробітний (жінки, як правило, не працюють взагалі). Відходять в минуле безкоштовні медицина, комунальні послуги тощо. Держава розпочала масову приватизацію соціальної складової.

Нафтовий рай мало не у колапсі — утримувати населення, кількість якого виросла з 7 млн. в 1974 році до майже 30 млн. у 2014 році, за рахунок однієї «труби» не видається можливим. Незважаючи на величезні нафтові прибутки, королівство живе на позичені кошти — внутрішній борг складає майже 90 % ВВП. При цьому піддані королівства вже менш лояльно сприймають абсолютистський режим і гігантське соціальне розшарування.

Хто в регіоні головний?

Ми вже писали про принципову суперечку монархів держав Перської затоки з відносно молодою й амбітною Ісламською Республікою Іран про верховенство в цьому регіоні (див. «Монархії Перської затоки»). Сьогодні спостерігаються численні симптоми наростаючого протистояння в зоні Перської затоки — зокрема, і на Великому Близькому Сході — загалом.

По один бік роздільної лінії стоять Іран з союзною Сирією. З іншого — дуже різнорідна коаліція: Рада співпраці арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) — блок консервативних монархій, що складається з Саудівської Аравії, Катару, Кувейту, Бахрейну, Об'єднаних арабських еміратів і Омана. До них примикає і монархічна Йорданія. Усі вони діють за підтримки США, Великобританії і Франції. Ізраїль традиційно налаштований украй протиірански. У цьому угрупуванні внутрішніх протиріч аж занадто, проте, усі вони відходять на другий план перед «іранською загрозою». Еліти РСАДПЗ украй стурбовані ядерною програмою й загальним посиленням Ірану, а також потенційною можливістю «шиїтського наступу».

Дійсно, Іран розвивається стрімко. Так, виробництво автомобілів в країні перевищує півтора мільйона за рік, динамічно розвиваються суднобудівельні й авіаційна промисловість. Іран посідає 18-е місце серед виробників сталі. Досить активно розвивається й наука — перси успішно відзначилися дослідженнями в області мемристорів (перспективних елементів пам'яті), самостійно запустили три космічні апарати.

Відповідно, не стоїть на місці й іранський ВПК, який поки що радикально поступається ключовим виробникам озброєння технологічно, проте робить усе належне, щоб це відставання скоротити. Ісламська республіка заявила про готовність будувати авіаносці й атомні підводні човни і, в разі китайської допомоги, це може стати цілком реальним, а також розпочала будівництво власних есмінців. Іранські військово-морські сили, навіть в нинішньому їх стані, вже успішно виходять у світовий океан і беруть участь в міжнародних антипіратських операціях. Іншими словами, Іран все більше й більше стає серйозною індустріальною й військовою державою.

При цьому, по-перше, у ісламської республіки чимало територіальних суперечок з сусідами. Бахрейн в Тегерані вважають незаконно відторгнутою англійцями провінцією, що, загалом, так воно й є.

Примітка: Бахрейн, повна офіційна форма — Королівство Бахрейн (араб. مملكة البحرين‎‎ — Мамля́ка аль-Бахре́йн) — острівна держава на однойменному архіпелазі в Перській затоці в Південно-Західній Азії. Найменша арабська держава обіймає три відносно великих і безліч дрібних островів за 16 кілометрів на схід від берегів Саудівської Аравії і сполучена з нею автомобільним мостом. Ще у III тисячолітті до н. е. на цій території була розвинена цивілізація, для якої були характерні укріплені поселення. Древня держава, що мала назву Дільмун, була великим центром морської торгівлі, через який підтримувався зв'язок шумерів і інших народів Дворіччя з народами долини Інда. З 17 століття Бахрейн входив до складу Ірану, під час правління династії сефевідів. У 1780 р. Бахрейн проголосив незалежність, а в 1871 році Великобританія встановила над ним протекторат, де розбудовується велика британська військова база. У 1968 році Бахрейн разом з Катаром і Договірним Оманом оголошує про створення Федерації арабських князівств Перської затоки. 14 серпня 1971 року Бахрейну надається незалежність. Уряд Ірану вважає Бахрейн незаконно захопленою іранською територією. На території королівства розташована головна оперативна база 5 флоту США в Джуффейрі, біля Манами. Три невеликих, але стратегічно украй важливих острови (Абу Муса, Великий і Малий Томб), що блокують вихід з Перської затоки, належать Ірану, з чим не погоджуються ОАЕ. Спори з приводу островів і нафтових полів ведуться також з Кувейтом.

 

По-друге, розвиток Ірану стимулює активність на Близькому Сході шиїтської меншості, яка традиційно дискримінується. Між тим, майже в усіх країнах РСАДПЗ є чималі шиїтські общини:

• 75 % в Бахрейні;
• 30-45 % в Кувейті;
• 15-20 % в ОАЕ;
• 10 % в Катарі;
• до 10 % в КСА.

Як наслідок, зростання іранського впливу викликає панічні настрої у лідерів країн Затоки. Ще в 2004 році король Йорданії Абдалла II сформулював концепцію шиїтського півмісяця — територія від Лівану до Бахрейну, де домінування шиїтів під патронатом Ірану може стати реальністю. І дійсно, побічним ефектом «арабської весни» виявилася різка активізація шиїтів майже на усьому Аравійському півострові.

Шиїтський півмісяць. Тезу про «шиїтський півмісяць» - «Hilal als Sch'ii» - сформував у 2004 році король Йорданії Абдулла II http://forum.polismi.org/

Так, в 2011 році розпочалися протести шиїтів в Бахрейні. Але вони були жорстко придушені військами КСА, що прибули на допомогу королеві Бахрейну. У підсумку 84 людини загинули, понад 5 тисяч дістали поранення. Масові виступи тривали й в 2012 році — 9 березня на вулиці вийшли 100 тис. чоловік (при населенні країни в 1,23 млн.).

Між тим, Тегеран докладає значних зусиль, щоб стати центром тяжіння не лише для шиїтів. У 2010 році в Сирії президент Ахмадинежад під час п'ятничної молитви в сунітській мечеті заявив, що для нього іслам єдиний, і він не бачить ніякої різниці між сунітами й шиїтами. Потенціал впливу Ірану на сунітську більшість і навіть неісламські меншини Затоки дійсно досить потужний. Ісламська республіка, виступаючи як провідник традиційних мусульманських цінностей, ухитряється поєднувати їх з відносно демократичним режимом і проявом толерантності до нацменшин.

Про етнократію в ІРІ не випадає щось і казати: релігійний лідер ІРІ Алі Хаменеї — азербайджанець, як і добра третина політичної еліти, колишній президент Ахмадинежад — талиш. Положення «традиційних» релігійних меншин (християн непротестантського спрямування, зороастрійців і іудеїв) в Ірані далеке від ідеального, проте не йде ні в яке порівняння з тією ж Саудівською Аравією.

Нарешті, на відміну від монархій, що зав’язли в архаїці, Іран пропонує прийнятну для консервативного ісламського світу схему соціальної модернізації. Наприклад, Ахмадинежад активно виступав за суворість устоїв і статеву сегрегацію — проте це не перешкодило йому спробувати ввести до складу уряду трьох жінок (правда, Меджліс (парламент) схвалив одну кандидатуру).

Отже, шиїтський Іран виглядає більш привабливим лідером ісламського світу, ніж ваххабітські Катар чи Саудівська Аравія. При цьому протистояння інтересів монархій і ісламської республіки спостерігається на усьому просторі Близького й Середнього сходу. Так, в Ємені саудівська армія наткнулася на підтримуваних Тегераном шиїтів-зейдитів, в Лівані Іран підтримує «Хизбаллу» на противагу співпрацюючому з Аль-Саудами офіційному урядові, в Палестині — ХАМАС проти підтримуваного саудитами ФАТХа. Нарешті, ключовим полем для протистояння Саудії, Катару й Ірану стала Сирія з її проіранським шиїтським (алавітським) режимом.

Недивно, що опубліковані WikiLeaks документи демонструють градус ненависті, що зашкалює, до Ірану з боку арабських еліт Затоки. Наслідний принц Абу-Дабі (ОАЕ) Мохаммед бін Зайед аль-Нахайян назвав війну «значно кращою альтернативою порівняно з довгостроковими наслідками, пов'язаними з володінням Іраном ядерною зброєю». Король Саудівської Аравії Абдулла неодноразово вимагав напасти на Іран, щоб «відрубати голову змії». Схожі настрої мали місце на Бахрейні, в Йорданії і Єгипті.

Конкретним вираженням цих настроїв стали перегони озброєнь, що нестримно розкручуються. Збройні сили Саудівської Аравії з 1990 року збільшилися у півтора рази — до 224 тисяч чоловік, чисельність танків зросла з 700 до 1055. Саудівська Аравія заявила про бажання збільшити вже наявне замовлення на 270-300 німецьких танків «Леопард-2» і їх загальне число довести до 600-800 одиниць, заплативши 10 млрд. доларів США. Таким чином, саудити збираються майже подвоїти свій танковий парк і практично потроїти чисельність сучасних бойових машин.

На озброєнні ВПС є сучасні літаки-важкі винищувачі й винищувачі-бомбардувальники F-15, Eurofighter Typhoo. У грудні 2010 року укладена угода з США на суму в 60 млрд., що передбачає закупівлю нової бойової авіаційної техніки, у тому числі 72 бойових вертольотів AH-64D Apache, 72 багатоцільових вертольотів UH-60M Black Hawk, 12 легких вертольотів MD-530F, а також боєприпасів і засобів зв'язку.

Модернізуються системи ППО. Наприклад, будуть вдосконалені Patriots до рівня РАС-3. Крім того, друга програма нарощування ВМС Саудівської Аравії передбачає видатки у розмірі 23 млрд., і ця цифра явно може бути переглянута у бік її збільшення. Ер-Ріяд планує закуповувати нові надводні кораблі, 6-8 підводних човнів, модернізувати морську піхоту.

Нарешті, особливо цікаві спроби отримати у своє розпорядження зброю масового ураження. Хімічна у Ер-Ріяда вже є, а в 2009 році саудити заявили, що зацікавлені й в ядерній. І це не порожні слова — королівство спонсорувало ядерну програму Пакистану.

Навіть якщо відкинути неконвенційну зброю, все одно очевидно, що Ер-Ріяд готується до операцій за межами своїх кордонів. Нарощування танкового парку й армійської авіації говорить, що незабаром посилюватимуться наземні сили. Очевидно, тут мається на увазі Ємен — але зовсім не в першу чергу. Передусім, це сигнал для Сирії і Ірану.

Таким чином, події останніх двох-трьох років, «арабська весна», війна в Сирії активізували сили, що здатні перекроїти увесь Близький Схід, загострили й без того криваву вікову ворожнечу між сунітами й шиїтами, породжуючи й залучаючи до виру подій все нові й нові сили. Концепція об'єднання пригноблюваних (мустазафін), яку висунув ще імам Хомейні після перемоги ісламської революції, дістала новий імпульс.

Шиїти чекають на прибуття прихованого Імама Махді…