Богдан Соколовський

Зараз, влітку-восени 2015 року ми всі в Україні тішимося новій поліції, яка поступово приходить на заміну скомпрометованій міліції. І це, безперечно, — успіх. Успіх України, успіх… грузинки Еки Згуладзе, успіх кожного українця. Відверто кажучи, це перше перетворення (реформа) нової влади за півтора роки. Хотілося б більше реформ. Але, з іншого боку, легко оцінювати чиюсь роботу, але важко її виконувати.

Серед іншого, запровадження поліції, окрім явних позитивів, зайвий раз продемонструвало неповагу до чинного законодавства України коли поліція діяла у столиці України поза законом.

Але, у будь-якому випадку, є чим гордитися, можна помріяти про безкорупційне майбутнє, а головне — показати і вдома, і за кордоном, що щось робиться.

Фактично в Україні, принаймні 2 місяці, співіснуватимуть дві правоохоронні структури з однаковим кінцевим завданням: міліція і поліція. Тобто, існуватимуть паралельні структури.

Дивно, що нинішня історія української поліції ніяк не сягає своїм корінням в недавнє минуле — кінець 80-х — початок 90-х років минулого століття, коли незалежна Україна виривалася з тюрми народів СРСР. А саме — схожий проект (під назвою «Муніципальна варта») разом з іншими в Україні пророблявся. І навіть була спроба його запровадити. І не деінде, а у Львові. Цей проект активно підтримав тодішній мер Львова, нині покійний Богдан Котик. До речі, навіть однострої тодішніх «муніципалів» нагадують сьогоднішні. Пригадаймо: ця розробка стартувала в 90-91-му роках і потім чомусь фактично провалилася.

У цьому зв’язку пригадується перша дискусія на початку 1990 року з В. М. Чорноволом щодо запровадження в майбутній незалежній Україні (на той час ще існував СРСР), крім інших, нових правоохоронних органів (міліції, КДБ, прокуратури) і Збройних сил. Тоді він ще тільки планував йти на вибори до ВР УРСР і до Львівської обласної ради. Очевидно, був переконаний співрозмовник, що будь-що нове можна запроваджувати лише після утвердження нової української прокуратури. Планувалося, що пілотний проект запровадження у Львові «Муніципальної варти» замість міліції стане праобразом нового правоохоронного органу в усій Україні.

Вдруге проблему «муніципалів» ми згадали з В. М. Чорноволом восени 1993 р. у Бонні, куди він приїхав на запрошення Фонду Конрада Аденауера. Це вже був цілком відкритий український політик, лідер українства, Голова Народного Руху України, народний депутат України. В біографії вже була посада Голови Львівської ОДА тощо. Тоді В’ячеслав Максимович з сумом констатував, що ідея створення замість існуючих нових правоохоронних органів і ЗС в Україні фактично провалилася. З двох причин: по-перше, залишилися практично без змін інші правоохоронні органи, зокрема, прокуратура; по-друге, тодішнє керівництво нашої держави їй не сприйняло.

Ось виходячи зі згаданого, виникає питання: чи не спіткає така ж доля нинішню поліцію?

Наведений приклад в жодному разі не применшує заслуг і талантів іноземців в Україні, зокрема, представників дружньої нам Грузії. Водночас свідчить про далекоглядність і здібності українських патріотів. Хоча відразу слід нагадати, що далеко не всі патріоти, так само, як і іноземці, здатні будувати державу. В зв’язку з цим варто пригадати і враховувати це й інші напрацювання українських патріотів, зокрема, найпотужнішої в 89–91 рр. громадсько-політичної організації «Народний Рух України» в плані формування незалежної України.

Фактично платформа НРУ базувалася на таких принципах:

1. Людина є найвищою цінністю;
2. Адміністративно-територіальний поділ має оптимально відповідати інтересам Української держави;
3. Державна влада має оптимально відповідати інтересам громадян;
4. Кількість робочих місць в регіоні має співпадати з кількістю людей робочого віку;
5. Економіка держави Україна має бути готовою забезпечити життєздатність держави за будь-яких умов. А економіка регіону (області, району) має бути узгоджена в рамках державної. Бо структура економіки УРСР була частиною (осколком) структури економіки СРСР. Тут варто наголосити, що сьогодні структура економіки України практично не відрізняється від такої в УРСР.

На жаль, практично нічого із наведеного не було реалізовано після проголошення Україною незалежності, що сталося в основному завдяки українським патріотам і народним силам, у т. ч. НРУ. Хіба що в Конституції України 1996 року закріплено права людини. Закріплено, але... часто не виконуються. Крім того, нас привчили не поважати свого, вірити солодким обіцянкам, не аналізуючи справ.

Головне, що не зроблено для створення однієї з головних умов реалізації всіх вищезгаданих принципів — зміщення повноважень і відповідальності від перших осіб до уповноважених за напрямком (ще одна умова, про яку тепер мало говорять — подолання ментальної різниці між нащадками тих, кого завозили, зокрема, після голодомору 1932–1933 рр. і тих, чиє коріння пов’язано з українськими землями). З часів імперій, зокрема радянської, в Україні, насамперед у державній службі, існує не властиве європейцям правило — всі рішення, і стратегічні, і тактичні, і технічні приймаються першою особою. Думка фахівця, який веде якийсь конкретний напрямок, часто навіть не враховується. У той час, як у демократичних країнах чітко розділені стратегічні, тактичні і технічні рішення, і перші особи (наприклад, міністри, керівники служб тощо) займаються тільки стратегічними питаннями. Тактичними і технічними займаються нижчі посадовці. А за окремим напрямком рішення приймається тільки з урахуванням пропозиції уповноваженого фахівця (і ніколи всупереч!, що у нас, на жаль, спостерігається дуже часто).

Саме такий підхід (зміщення відповідальності «згори» до «низу») забезпечив би підвищення відповідальності низової ланки і, відповідно — послідовності держави. З іншого боку, така форма здійснення влади сприяла б її декомунізації. Адже не таємниця, що, наприклад, в СРСР насправді керівництво здійснювала компартія, а не формальні керівники відомств. Крім цього, в теперішніх наших умовах зміщення відповідальності до «низу» сприяло б боротьбі з корупцією і нейтралізації «кремлівської п’ятої» колони.

З цим не можуть погодитися ті особи, які розпочинали свій трудовий шлях у радянській системі, або формувалися у відповідних умовах поваги до радянської влади. Часто трапляється так, що навіть щирі патріоти підсвідомо надають перевагу радянському досвіду, бо так набагато простіше керувати — коли всі рішення приймаються першою особою. Це створює ілюзію контрольованості. І вже не так важливо скільки співробітників у такому відомстві: кілька тисяч, кілька сотень чи навіть кілька десятків. Головне, аби хтось подав «начальнику» чай чи каву і з готовністю запевнив у його окремішності та незамінності. Очевидно, що таке відомство є неефективним, не корисним для держави і народу, а тому може безмірно скорочуватися за кожним комсомольсько-комуністичним покликом, формуючи нові антиукраїнські колони. Принагідно варто нагадати, що у демократичних державах, на відміну від УРСР, кількість держслужбовців обґрунтовується. Такими міркуваннями керувалися формальні і неформальні лідери «Народного Руху України» у 1992-му році минулого століття, коли твердили, що у рухівців здебільшого немає правильного досвіду державотворення і тому у владу НРУ не йде. Тоді, на жаль, повірили тим, хто твердив, що знає як будувати державу. В результаті маємо олігархічну державу з бідним народом.

Подібно вчинили і в 2005-му деякі лідери українських патріотичних сил, коли новообраний глава держави, формуючи уряд, пропонував окремим патріотам очолити деякі базові міністерства і відомства, а ті не погодились через нібито відсутність досвіду, хоча насправді їх мотивація була зовсім інша, ніж декларації — «не йдемо у виконавчу владу, бо підемо у парламент». Мовляв: «хай хтось змінює державу, а не я».

Як наслідок, «маємо те, що маємо». На жаль.

Виходить, що нам багато в чому треба починати заново. Тепер, певною мірою, може легше, ніж наприкінці 80-х — на початку 90-х минулого століття, оскільки маємо свою державу.