Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.
Зауважимо, що точка зору авторів
|
Микола Бєлєсков,
1993 року народження,
студент 4 курсу спеціальності «Міжнародні відносини» Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
«Владивосток» — у Владивосток, а «Севастополь» — у Новоросійськ?
або проблема переозброєння Чорноморського флоту РФ в українсько-російських відносинах
«Прийняття і виконання рішення про передислокацію головної бази ЧФ РФ у Росію з великою ймовірністю означатиме реальне визнання Кремлем безумовного права України на дійсно незалежну зовнішню політику, відмову від планів обмеження суверенітету нашої держави». (Володимир Горбулін, Секретар РНБО України в 1996–1999 рр.)
«Справді, Севастополь — місто російських моряків, і до 2042 року ми звідси йти не збираємося. Більш за те, всі ми сподіваємося, що ця дата не остаточна».
(Олександр Фєдотєнков, командувач ЧФ РФ в 2011–2013 рр.)
Замість передмови, або чому РФ прагне модернізувати ЧФ РФ?
РФ і надалі вважає Чорноморський регіон зоною своїх особистих інтересів, що виконує роль своєрідного буфера, значення якого в подальшому лише зростатиме завдяки подіям на Близькому Сході, а також тому, що це — така своєрідна точка, у якій перетинаються інтереси багатьох впливових глобальних і регіональних гравців (США, ЄС, Туреччини) — фактичних конкурентів росіян.
Не менш важливу роль відіграє Чорне море завдяки своєму транзитному потенціалу. Тут мається на увазі перспектива щодо постачання вуглеводнів з Середньої Азії і Закавказзя до Європи в обхід РФ. До того ж не слід нехтувати можливістю видобутку нафти і газу на чорноморському шельфі. Та прагнучи бути одним із помітних геополітичних полюсів сучасності та впливати на чорноморський регіон, росіяни розуміють, що їм необхідно, зокрема, модернізувати свій Чорноморський флот. Це вони підтвердили у січні поточного року заявою щодо створення до 2015 року оперативного з’єднання кораблів ВМФ РФ у Середземному морі, командування якого розташовуватиметься у Севастополі. Адже виходячи з подій навколо Сирії і зважаючи на перебування у Середземному морі ВМФ США, Чорноморському флоту життєво важливо бути готовим до своїх, так званих, адекватних кроків.
Історія питання
Російська Федерація оголосила про нагальне переозброєння свого Чорноморського флоту ще в лютому 2010-го, запланувавши розпочати цей процес у 2015 році. Вже у квітні 2010 року підписуються «славнозвісні» Харківські угоди про продовження перебування ЧФ РФ у Севастополі до 2042 року. А вже 23 червня того ж таки 2010 року тодішній командувач ВМФ РФ Володимир Висоцький повідомив, що до 2020-го ЧФ отримає 15 фрегатів і неатомних підводних човнів (у співвідношенні 60 до 30). На той час йшлося про 10 фрегатів проекту 22350 і 5 підводних човнів проекту 677 «Лада». На що тодішній Міністр оборони України М. Єжель відповів про свою готовність до діалогу з питань переозброєння ЧФ РФ.
12 жовтня 2010 року Калінінградський суднобудівний завод «Янтарь» виграв закритий тендер на постачання ЧФ РФ до кінця 2014 року 3 фрегатів проекту 11356. Для побудови першого корабля відводилося 2 роки і 10 місяців.
Далі розпочинається доволі цікавий процес. 20 жовтня 2010 року тодішній міністр оборони РФ Анатолій Сердюков заявляє, що Україна і РФ незабаром підпишуть нормативний документ, яким визначатиметься порядок заміни техніки, озброєння і особового складу ЧФ. Під час 59 засідання Ради міністрів оборони СНД, Україна і РФ підписали протокол, в якому йшлося про те, що Кремль завчасно повідомлятиме Україні про усі зміни щодо техніки і чисельного складу ЧФ. На той час РФ заявляла, що, починаючи з 2013 року, флот поповнюватиметься одним-двома фрегатами. У лютому 2011 року оприлюднюється чергова заява про те, що офіційні Київ і Москва підпишуть угоду щодо переозброєння ЧФ РФ. Нарешті в жовтні 2011 року міністри оборони України і Росії анонсованої за рік до того угоди так і не підписали. Основна причина — намагання української сторони контролювати процес переозброєння ЧФ РФ.
Питання модернізації ЧФ РФ у російсько-українських відносинах знову постає наприкінці серпня 2012 року. В українській газеті «Дзеркало тижня», з посиланням на джерела у МЗС України, з’явилася інформація, що обидві сторони розглядають можливість вирішення низки питань двосторонніх відносин на основі «пакетної домовленості». Вона мала стосуватися проблеми переозброєння ЧФ РФ і розмежування Керч-Єнікальського каналу. За згоду Києва на переозброєння флоту росіяни обіцяли поступки щодо каналу. У жовтні 2012 року під час переговорів міністрів закордонних справ України та Росії Костянтина Грищенка і Сергія Лаврова питання переозброєння ЧФ РФ і розмежування каналу розглядалися вкупі. Повідомлялося, що сторони суттєво просунулися у питаннях розробки договірної бази з переозброєння ЧФ РФ. Російські ЗМІ (передусім урядова «Российская газета») писали, що угода про модернізацію флоту може бути підписана уже до кінця 2012 року. До того ж вона надаватиме право РФ розміщувати кораблі нових класів, таких, як вертольотоносці. Однак у зазначений термін угоду про модернізацію ЧФ РФ не було підписано. Щоправда, слід нагадати про скасований у грудні 2012 року візит Віктора Януковича до Москви, коли очікувалися кардинальні зміни зовнішньополітичного курсу України. Можливо, серед проектів угод, які тоді готувалися до підписання, була і угода про модернізацію Чорноморського флоту на вигідних для Росії умовах.
У лютому 2013 року новий Міністр оборони РФ Сергій Шойгу відвідав Україну і знову порушив проблему про переозброєння ЧФ. А 23 лютого 2013 року Міноборони РФ звернулося до української сторони з проханням втрутитися в питання митних зборів, що стосуються переозброєння флоту. Як альтернативу, Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров запропонував зробити виняток для усіх митних зборів української сторони, включивши їх у соціальну сферу Севастополя.
Тобто, росіяни відверто пропонували порушити українське законодавство. Щоб, так би мовити, зберегти обличчя в очах світової спільноти і одночасно не викликати роздратування у росіян, МЗС України 23 лютого 2013 року (!) раптом оприлюднює заяву, що питання переозброєння ЧФ у початковій стадії розгляду.
Що ж тоді збиралися підписувати у 2011-му, 2012-му роках? Невже «Харківську угоду №2», звідки були вилучені механізми українського контролю процесів переозброєння? Відповіді на це поки що немає.
29 березня 2013 року, під час візиту Міністра закордонних справ України Леоніда Кожари до Москви, знову порушується питання модернізації ЧФ РФ. Цього разу російська сторона висловила своє невдоволення відсутністю будь-якого прогресу у питанні створення нормативної бази для переозброєння ЧФ РФ.
Наприкінці квітня 2013 року командувач ЧФ РФ віце-адмірал Олександр Фєдотєнков повідомив, що флот готовий у 2014 році прийняти фрегат проекту 11356 «Адмірал Григорович». У травні 2013 року звучить заява головнокомандувача ВМФ РФ Віктора Чиркова, що найближчими роками ЧФ отримає 6 нових підводних човнів і 6 фрегатів. Але де вони будуть базуватися? За словами командувача ВМФ РФ, приймати кораблі вже у 2014 році зможе база у Новоросійську.
У травні 2013 року з’явилося повідомлення, що другий вертольотоносець класу «Містраль» під назвою «Севастополь», що споруджується для РФ у Франції, має у 2017 році увійти до складу ЧФ РФ (перший такий корабель «Владивосток» базуватиметься у Владивостоці). Місце постійного базування «Севастополя» — Новоросійськ. Корабель виконуватиме роль штабу майбутнього угрупування РФ у Середземному морі.
У жовтні 2013 року МЗС України висловило протест РФ у зв’язку з фактичним порушенням Росією угоди 1997 року щодо перебування ЧФ РФ. Так, у газеті «Дзеркало тижня» повідомлялося про кілька грубих порушень протягом 2013 року угоди 1997 року. В середині лютого 2013 року десантний корабель «Азов» доставив на своєму борту модифіковані БТР-80 — БТР-82АМ. Російська ж сторона підтвердила факт ввезення цієї бронетехніки лише у квітні 2013 року. Наприкінці квітня 2013 року до Севастополя прибув рейдовий буксир нового покоління РБ-389, начебто для ремонту, хоча потім він активно включився в роботу. В серпні 2013 року виник скандал з гідрографічними суднами ГС-103 і ГС-402, які мали 30 серпня 2013 року залишити Севастополь і відправитися у порт своєї прописки Новоросійськ .
Як бачимо, рух на Чорноморському флоті спостерігався, і він мав відповідати чинному законодавству обох країн — України та Росії. Але з цим якраз були проблеми.
За ширмою, або політичні і технічні питання
Після підписання Харківських угод у квітні 2010 року Україна і Росія мали намір протягом наступних 1,5 року укласти ще одну угоду, яка б фактично доповнила попередню в питаннях перебування ЧФ РФ у Севастополі до 2042 року. Нова угода також стосувалася б умов і термінів переозброєння ЧФ РФ. Власне, без цієї нової додаткової угоди, Харківські угоди втрачають для Росії будь-яке практичне значення, адже без відповідної домовленості про модернізацію і переозброєння до 2042 року ЧФ перетвориться на металобрухт. Тобто, твердження про повну «здачу національних інтересів» при підписанні Харківських угод адміністрацією Віктора Януковича не відповідає дійсності. Сама ж умова про базування ЧФ РФ у Севастополі до 2042 року з подальшим збільшенням терміну перебування загрожуватиме національним інтересам України лише в разі підписання домовленості про модернізацію ЧФ РФ. А такого підписання не відбулося.
Власне, у 2010 році РФ залагоджувати військово-морську справу не поспішала, вважаючи, що українське керівництво очолила «своя людина», яка погодиться підписати будь-який необхідний Росії документ. Однак, росіяни, напевне, забули своє ж прислів’я «Куй железо, пока горячо», або думали, що справа вирішиться без зайвого міждержавного клопоту.
Безпосередній аналіз стану справ з переозброєнням ЧФ РФ можна розпочати з того, що нинішньому Києву чи не вперше випав шанс використати у перемовинах з Москвою її ж улюблену «зброю», інакше кажучи, — тактику. Мається на увазі наступне: згадаймо, як з середини дев’яностих років РФ завше користалася відсутністю чітко розробленої нормативної бази. Адже угоди 1997 року мали б деталізуватися іще щонайменше двадцятьма міждержавними договорами, за якими б врегульовувалися усі питання перебування ЧФ РФ, використання ним майна і землі. Але їх не було як слід укладено, тому РФ використовувала це на свою користь. Оскільки ж не було і відповідної угоди щодо модернізації, то Україна вирішила на це і посилатися, нагадавши при нагоді, що без неї (угоди — авт.) усі дії РФ вважатимуться протиправними.
Ще одним «вузьким місцем» в Угоді 1997 року є пункт, за яким модернізація ЧФ РФ може здійснюватися за формулою «тип — на тип, клас — на клас». Фактично це означає, що ЧФ переозброювати можна, але не новітніми кораблями. Цю проблему також визнають російські експерти. Власне, це клопіт Росії. Для України ж цей пункт стає ще одним козирем у переговорах. Так, фрегати проекту 11356 (кораблі «Адмірал Григорович», «Адмірал Ессен» і «Адмірал Макаров») мають і інші ТТХ (техніко-тактичні характеристики), і відповідні аналоги у ЧФ РФ. Навіть якщо їх порівнювати з кораблями проекту 1135 «Ладный» і проекту 1135М «Пытливый», які скоріше за все зі складу ЧФ РФ також виводитимуть не відразу, то фрегати проекту 11356, на відміну від своїх попередників, що проектувалися для боротьби з підводними човнами, будуть багатоцільовими кораблями, а відмінність їх якісних характеристик від характеристик попередників визнаються лише російськими профільними виданнями. Тобто, без відповідної компенсації Україна не повинна дозволяти РФ під виглядом покращення якісних характеристик Чорноморського флоту виконувати заміну плавзасобів за формулою «тип — на тип, клас — на клас».
Цікаве й інше питання — чи готові фрегати проекту 11356, (а це у першу чергу стосується корабля «Адмірал Григорович») увійти до складу ЧФ РФ у 2014 році, як про це оголосив Олександр Фєдотєнков навесні 2013 року?
До речі, спочатку повідомлялося, що цей корабель буде спущений зі стапелів у 2012 році. Згодом, — що в липні 2013 року. За доволі реалістичними прогнозами, фрегатові проекту 11356 «Адмірал Григорович», скоріше за все, стати у стрій влітку 2014 року також не вдасться: на Балтійському заводі лише у 2013 році розпочали створювати ракетний комплекс «Калібр» для усіх трьох фрегатів, що мають увійти до складу ЧФ РФ. Достатньо поглянути на інтернетівські фото, щоб оцінити стан готовності фрегатів.
Фото 2 липня 2013 року, http://s001.radikal.ru/
Цікаві в цьому плані ще кілька деталей. Так, спочатку РФ запланувала ввести до складу ЧФ РФ 10 фрегатів проекту 22350. На сьогодні ж вже йдеться лише про один фрегат цього класу — «Адмірал флоту Касатонов». Він був закладений у 2009 році, а його спуск на воду планувався у 2012 році. Згодом спуск на воду перенесли на 2013 рік. Однак рік закінчується, а корабель до цього часу стоїть непорушно на стапелях.
Цікаво, що українське підприємство «Зоря-Машпроект» лише у квітні 2013 року закінчило складати двигун цього фрегату. Знову ж таки, подібного класу кораблів у ЧФ РФ сьогодні немає. Тоді як Кремль налаштовується в законний спосіб виконувати умови Угод 1997 року — пояснити важко.
Не менш цікава ситуація з підводними човнами ЧФ. Спочатку передбачалося, що флот отримає човни проекту 677 «Лада», однак у липні 2011 року приймається рішення, що це будуть човни проекту 636. У листопаді 2013 року з’явилося повідомлення, що першу субмарину цього проекту «Новоросійськ» Чорноморський флот отримає у 2014 році.
Якщо узагальнювати вищенаведені факти, то можна дійти висновку, що російська програма з переозброєння не виконується. Це, власне, визнав і російський президент у липні 2013 року на нараді після відвідування Севастополя. Чим він це пояснив — знають, напевне, учасники наради.
Офіційно неготовність кораблів вигідно замаскувати небажанням України підписувати угоду про модернізацію флоту. Це хоч якось дозволить, як мовиться, зберегти росіянам своє обличчя. Але як бути з заявою, зробленою у жовтні 2012 року Віктором Комоєдовим (керівником комітету Державної Думи РФ і колишнім командувачем ЧФ РФ 1998–2002 рр.), про те, що Росія практично неспроможна переозброїти ЧФ? Здається, вона більш правдива, якщо не істинна…
Тепер про те, де базуватимуться кораблі, якщо їх нарешті спустять на воду і їхні командири дістануть наказ про підняття прапорів. Хоча Олександр Фєдотєнков і казав, що Новоросійськ може прийняти нові кораблі, однак, як показала інспекційна поїздка Міноборони РФ Сергія Шойгу до Новоросійська в травні 2013 року, нова база ЧФ РФ ще зовсім не готова. Та й тамтешні природні умови такі, що відповідній базі не до снаги прийняти ці плавзасоби. А довгострокове непорушне «квартирування» кораблів зробить їх непридатними для подальшої служби. Отож, без відповідної всеосяжної угоди з модернізації ЧФ РФ Кремлю ніяк не обійтися.
І нарешті про те, що перепаде Україні, якщо відповідна угода про модернізацію ЧФ РФ буде укладена.
Сподівання на поступки у ціні на газ мінімальні: у вересні 2012 року віце-прем’єр РФ Аркадій Дворкович однозначно заявив, що єдина умова зниження ціни на газ — участь України у Митному союзі. Тобто, формула «флот в обмін на газ» могла ще спрацювати у 2010 році, але не зараз. Ще українська сторона може сподіватися на покращення ситуації у двохсторонніх відносинах, коли таки дійде згоди в питанні переозброєння, або коли хоча б знайде з Росією спільні інтереси в окремо визначених сферах (ВТС, проблема кордонів у Керченській протоці тощо). Також озвучувалася ідея дозволити модернізацію ЧФ в обмін на інвентаризацію майна і землі, що знаходяться у користуванні ЧФ. Це дасть змогу розрахувати реальну орендну плату. Пропозиція й справді доволі цікава, однак питання в іншому — а чи виконуватиме РФ угоду, яка не відповідає її інтересам? Україна вже може переконатися, як Кремль дотримується свого слова, виконуючи Будапештський меморандум 1994 року чи Велику угоду 1997 року! Власне, Кремль, який завжди робив ставку на силову політику, виконує лише вигідні для себе угоди чи договори, тобто, у яких величезне військово-політичне і економічне підґрунтя. Усі інші договори з Росією, як колись зазначав Отто фон Бісмарк, не варті паперу, на якому вони написані. Тому, очевидно, РФ і випробовує на міцність Україну і, можливо, вдасться до того варіанту переозброєння, за яким офіційний Київ буде поставлений перед тим фактом, що нові кораблі уже в Севастополі.
Висновок
У висновку хотілося б торкнутися місця і значення Севастополя, як бази ВМФ РФ у контексті проблеми переозброєння ЧФ РФ та українсько-російських відносин загалом, а також спроб Росії повернути собі роль лідера на теренах СНД. Так, після розвалу СРСР нове кремлівське керівництво взяло курс на відновлення впливу РФ на теренах пострадянського простору. Одним із таких засобів було створення військових баз або розміщення «миротворчих» контингентів на теренах колишніх своїх колоній — у деяких випадках це відбувалося в контексті внутрішньодержавних конфліктів (Придністров’я, Абхазія і Південна Осетія, Вірменія, Таджикистан), або на основі двохсторонніх угод щодо використання тих чи інших об’єктів воєнного призначення (Казахстан, Азербайджан, Білорусія). Угода 1997 року щодо базування ЧФ РФ у Севастополі відноситься до другого типу таких угод. Як показує карта, що надрукована в книзі Збігнєва Бжезинського, у такий спосіб Кремль у 1997 році вийшов на класичний рубіж Російської імперії. Тобто, можна говорити про відновлення певною мірою контролю над теренами нових незалежних держав, однією з ланок якого стала база в Севастополі.
Існування воєнно-морської бази РФ у Севастополі — це один із історичних рубежів класичної Російської імперії. Теперішня модернізація флоту означає, що Росія має намір і надалі залишатися в Криму. Як наслідок, якщо один з віддалених форт-постів імперії існує, то отже, de facto існує і сама імперія. Згода на модернізацію флоту — це опосередковане «так» на усі імперські амбіції Росії. Це буде згода офіційного Києва на ту лінію поведінки, до якої вдається щодо нас Кремль. Тобто, це буде легітимізація кремлівської політики тими, проти кого вона і спрямована. Отже, як не дивно, модернізацією Чорноморського флоту порушується проблема незалежності України, а її згода на модернізацію стане антитезою ідеї нашої державності. У 1996–1997 роках цей зв’язок був прямий, адже без підписання угоди про розподіл і базування ЧФ Російська Федерація відмовлялася підписувати «Велику угоду», якою вона юридично(фактичного визнання, на жаль, не відбулося і до сьогодні, або мовою Володимира Путіна: «Ми — один народ») визнавала Україну суверенною і незалежною державою. Сьогодні зв'язок між проблемами базування ЧФ РФ у Севастополі і незалежністю нашої країни непрямий, опосередкований. Та він все одно присутній, що підтверджують вищезгадані слова Володимира Горбуліна. Власне, згода офіційного Києва на угоду про модернізацію ЧФ РФ лише придасть В. Путіну впевненості в тому, що він чинить правильно.
Тому зараз — слово за Києвом, якому не слід забувати сказане Бісмарком. Адже на кону — наша державність.
