28 липня 2014

Про політичні та інші проблеми путінського режиму

Нічне (не вистачило кількох днів) звернення президента РФ з приводу катастрофи пасажирського «Боїнга» стало зайвим підтвердженням серйозних внутрішніх і зовнішніх проблем, з якими зіткнувся В. Путін, реалізуючи неоімперський проект та «примушуючи» Україну переорієнтуватися з європейськості на євразійство. Трагедія з малазійським MH17 сплутала всі карти ново-огарьовського стратега щодо введення «миротворчого» контингенту, чи хоча б щодо завдання «точкових» ударів по території України. Він навіть не намагався казати, що це Україна збила літак, оскільки добре знає, хто вчинив цей злочин. Тому аналітики прогнозують, що це початок кінця політичної (й не тільки) кар’єри пітерського чекіста.

 Президент РФ В. Путін
Президент РФ В. Путін
 Помічник президента В. Сурков
Помічник президента В. Сурков
 Глава АП С. Іванов
Глава АП С. Іванов
 Прем’єр-міністр Д. Мєдвєдєв
Прем’єр-міністр Д. Мєдвєдєв
 Мер Москви С. Собянін
Мер Москви С. Собянін
 Міністр оборони С. Шойгу
Міністр оборони С. Шойгу
  Генеральний директор «Рособоронекспорту» С. Чемезов
 Генеральний директор «Рособоронекспорту» С. Чемезов
  Глава «Газпрому» О  Міллер
 Глава «Газпрому» О  Міллер
  Президент компанії «Роснєфть» І. Сечін
 Президент компанії «Роснєфть» І. Сечін
  Глава інвестгрупи «Volga Group» Г. Тимченко
 Глава інвестгрупи «Volga Group» Г. Тимченко

 

Навіть лояльні до Кремля експертні центри змушені констатувати формування стійких кризових ознак всередині російської політичної системи, зокрема:

–      поглиблення протиріч між ключовими групами впливу РФ, сформованими навколо помічника президента країни В. Суркова, глави АП С. Іванова, прем’єр-міністра Д. Мєдвєдєва, мера Москви С. Собяніна, міністра оборони С. Шойгу, генерального директора «Рособоронекспорту» С. Чемезова, глави «Газпрому» О. Міллєра, президента компанії «Роснєфть» І. Сєчіна, глави інвестгрупи «Volga Group» Г. Тимченка. При цьому конфлікти інтересів між цими групами та окремими їх учасниками обумовлюються, передусім, їх бажанням посилити свою роль в освоєнні бюджетних коштів, використовуючи для цього особисті зв’язки з В. Путіним та висуваючи власні креатури на ключові державні посади;

–      культивування у вищому політикумі РФ інертності та покірності як «взірцевих» особистісних рис високопосадовців у контексті перспектив їхнього тривалого перебування при владі й подальшого кар’єрного зростання. Зазначене обумовлюється, передусім, стилем управління В. Путіна, який не допускає надмірної ініціативи та нешаблонного мислення у своєму близькому оточенні;

–      надмірна бюрократизація і масштабна корупція у вищій та середній управлінських ланках Росії, що негативно впливає на ефективність російської політичної системи, у т.ч. оперативність її реагування на зовнішні/внутрішні подразники, обумовлює низьку якість адміністративних послуг і сприяє зростанню соціальної напруженості;

–      невдоволення значної частини регіональних еліт бюджетною політикою федерального центру за відсутності у їх представників реальних механізмів для зміни механізму розподілу коштів. Також має місце низька якість управління у регіонах та незначна підтримка населенням більшості чинних губернаторів;

–      фактичне «випадіння» з правового поля Росії окремих республік Північного Кавказу (зокрема, Чечні, Інгушетії й Дагестану), що спричиняє поступову втрату Кремлем низки базових прерогатив та їх перехоплення регіональними керівниками, передусім Р. Кадировим;

–      динамічне зміцнення позицій політичного ісламу, що формує «соціальну російську анти систему», яка перебуває у стані територіальної експансії;

–      створення етнократій практично в усіх республіках РФ та посилення тенденції до правового партикуляризму (насамперед у Татарстані, Башкортостані, Якутії і Туві). З огляду на це, спроби федерального центру здійснити деетнізацію влади призводитимуть до сплеску націоналізму, інспірованого правлячими кланами як способу недопущення втрати контролю над доступом до регіональних активів;

–      наявність випереджаючого характеру реальних проблем населення над обмеженими у часі і масштабах можливостями Кремля з їх ефективного нівелювання засобами інформаційних технологій (роздмухування через підконтрольні ЗМІ дискусій навколо периферійних тем, передусім пошук внутрішніх/зовнішніх ворогів, боротьба з аморальністю, ксенофобією, неофашизмом тощо, як фактору стримування соціальних протестів);

–      використання супротивниками внутрішньополітичного курсу В. Путіна на «закручування гайок» латентних методів боротьби як одного з проявів інформаційної війни. Мета таких дій — висунути на державний рівень резонансні гіперболізовані ініціативи з метою демонстрації абсурдності політики Кремля. Найбільшою активністю у цьому напрямі наразі відзначаються маргіналізовані ЛДПР і «Справедлівая Росія» (так, представник останньої у держдумі О. Міхеєв 19 червня виступив з ініціативою заборонити у Росії високі підбори, кеди та інше популярне взуття через нібито ортопедичні протипоказання?!);

–      періодичний «злив» через Інтернет компрометуючої окремих високопосадовців РФ інформації, до чого можуть бути причетні як їхні опоненти/конкуренти по владній вертикалі, так і іноземні спецслужби (активна діяльність сайту «Шалтай-Болтай»);

–      несприймання частиною населення РФ, у т. ч. держслужбовцями і представниками ділових кіл, наступально-агресивної зовнішньої політики Москви, яка позиціонується російською владою як ключовий елемент відновлення «історичної справедливості» у формі збирання «земель руських». При цьому опоненти такої політики Кремля особливо наголошують на її надмірних фінансових видатках, провокуванні в середині країни сепаратистських настроїв і створенні навколо РФ т. зв. «поясу держав ворожого оточення».

 

Окрім цих системних підтверджень суттєвого ослаблення режиму хочемо привернути увагу й до непрямих ознак такого процесу.

Кремль впевнено рухається до фінансового банкрутства, підтвердженням чого стало заснування на саміті БРІКС «альтернативи МВФ і Світовому банку» — Нового банку розвитку, який насправді є замаскованою спробою В. Путіна позичити кошти у Бразилії, Індії, Китаю та Південної Африки під майбутні постачання їм зброї або газу.

Навіть широко розпіарена труба до Китаю не врятувала «путінського гаманця» О. Міллєра, щодо якого кремлівсько-рубльовський очільник ухвалив рішення про заміну на С. Шматка через провальні фінансові підсумки 2013-2014 років.

За даними агенції Bloomberg, щонайменше 47 млрд. дол. було виведено інвесторами з російського ринку протягом минулого тижня (і це найбільша цифра за останні чотири місяці). Російський фондовий ринок падає вже шостий день поспіль. 21 липня акції «Газпрому» впали ще на 2,4 %.

Маємо також підстави казати про кризу в інших фінансових донорах режиму В. Путіна — російському ОПК і ракетно-космічній галузі, керування якими ультра-патріотом Д. Рогозіним не рятує їх від занепаду: вже збіднілі рядові співробітники федерального центру ім. М. Хрунічева не знаходять іншого способу протестувати, ніж навмисне псувати вузли ракети-носія «Протон-М», що зазнала аварії на Байконурі у травні ц.р.

Дійшло до того, що Кремль неспроможний навіть гарантувати безпеку своєї «достойної» зміни — учасників пропутінського табору «Селігер», який федеральне агентство у справах молоді профінансувало не гірше «новоросійських» терористів — на рекордні 340 млн. російських рублів.

Сподіватимемося, що ані спроби путінського оточення перекласти відповідальність за феодалізацію Росії та економічний крах на «зовнішнього ворога» (Україну, США, ЄС), ані спроби кремлівської адміністрації нав’язати російському суспільству так званий «новий курс В. Путіна», замішаний на неосталінізмі, націоналізмі й антикризовій/антисанкційній автаркізації,не врятують їхнього лідера від неминучої відповідальності перед світовою спільнотою і російським народом.