10 липня 2019

Ще раз про мову

Що бажає і чого добивається Росія

 

Іван Січень

В червні ц. р. Росія у другий раз поспіль ініціювала проведення засідання РБ ООН через Закон України про мову. Вперше така ініціатива була висунута Москвою 20 травня поточного року, однак вона не знайшла підтримки з боку членів Ради Безпеки. В цьому зв’язку було чітко констатовано, що згадане питання є внутрішньою справою України та не створює загроз безпеці ні інших країн, ні загалом світу.

Разом з тим Росія знову намагається загострити ситуацію довкола мовного закону України на міжнародному рівні. Для чого це робиться Москвою ясно всім. Ми та інші українські ЗМІ вже неодноразово порушували цю тему. Це і використання Кремлем всіх можливих приводів для дискредитації України. І спроба відвернути увагу світу від дійсно нагальних проблем у російсько-українських відносинах. І намагання приховати справжню суть політики Москви, яка саме і створює загрозу світовій та регіональній безпеці.

І ще — звинуватити Україну у невиконанні Мінських домовленостей, що, за задумом Кремля, має зняти з нього відповідальність за продовження збройного протистояння на Донбасі. На сьогоднішній день це набуває особливого значення для Росії як головної умови зняття з неї західних санкцій. При цьому керівництво РФ жодним чином не хвилює те, що Закон України про мову ніяк не стосується положень плану врегулювання конфлікту на сході України.

…Росія наносить удар по Україні у мовній сфері, яка відіграє головну роль у формуванні свідомості та самоідентифікації української нації…

В той же час цілі Росії у відношенні українського мовного закону мають набагато більш глибокий характер. Так, вони передбачають підрив базових основ української державності в інтересах створення умов для повернення України до сфери російського впливу, а саме — включення її до так званого руського світу. З цією метою Росія наносить удар по Україні у мовній сфері, яка відіграє головну роль у формуванні свідомості та самоідентифікації будь-якої, в тому числі української нації.

В рамках практичних дій з реалізації таких намірів керівництво РФ намагається змусити Україну максимально скоротити використання української мови та фактично замінити її російською. Допускається також варіант регіоналізації мов в Україні, як підґрунтя для федералізації, а, по суті, дезінтеграції нашої держави.

Всі ці плани Москви були повністю зруйновані прийняттям в Україні Закону про мову. Більш того, він вперше з часу набуття незалежності Україною в 1991 році створив всі необхідні умови для забезпечення її національного, духовного, культурного, а отже і державного розвитку.

Зрозуміло, що це повністю суперечить інтересам Росії. Саме тому вона і докладає всіх можливих зусиль для примушення України скасувати її мовний закон. Для цього Москва здійснює тиск на Україну за широким спектром напрямів та сподівається залучити на свою сторону західних партнерів нашої держави.

Як це робиться знову ж таки відомо всім. Шляхом звинувачень України в «утисках» та «порушеннях прав» національних меншин, яким нібито забороняється вживати власну мову. А також стверджень, що всі ті, хто наважуються її вживати, «переслідуються українськими націоналістами».

Нажаль, в цьому питанні у Росії вже є і послідовники, зокрема, Угорщина, а точніше — її правляча верхівка на чолі з прем’єр-міністром країни В. Орбаном. Що тут ще можна сказати, коли за російські гроші та економічні преференції власному бізнесу керівництво Угорщини блокує розвиток відносин між Україною та НАТО під приводом «мовних проблем» угорської меншини на українській території.

 

Однак, ми все ж таки скажемо своє слово у відповідь на подібні звинувачення та інсинуації.

По-перше, переважна більшість країн докладає всіх можливих зусиль для захисту національної мови як на державному, так і на громадському рівнях. І мають на це повне право. Так, практично у всіх країнах прийняті законодавчі норми, які надають національній мові статус державної (офіційної), гарантують її розвиток і захищають від негативного зовнішнього впливу. Виключенням з цього є низка країн з федеративним державним устроєм, де в рівній кількості представлені різні нації з районами компактного проживання, або колишні колонії, які підтримують тісні зв’язки зі своїми метрополіями. З огляду на це, вони можуть мати декілька рівноправних державних (офіційних) мов. Україна є незалежною, суверенною та унітарною країною і має повне право захищати свою національну мову точно так же, як і всі інші країни.

143 країни світу надали національній мові статус державної (офіційної)

По-друге, український закон про мову прийнятий на виконання вимог Конституції України та жодним чином не дискримінує мови національних меншин чи іноземні мови на території нашої держави. Навпаки, закон гарантує право на навчання мовами національних меншин та корінних народів у початковій школі поряд з державною мовою. Крім того, закон не поширюється на сферу приватного спілкування, відправлення релігійних культів та роботи приватних навчальних закладів. Все це стосується також і російської мови, яку «захищає» Москва. Це зовсім не потрібно. Реального захисту потребує саме українська мова, в особливості на окупованих територіях України, де вона цілеспрямовано придушується Росією.

Навчання мовами національних меншин на території України

По-третє, справжнє порушення прав національних менших у мовній сфері відбувається зовсім не в Україні, а в самих Росії та Угорщині. Так, ні Росія, ні Угорщина досі не ратифікували Європейську хартію регіональних мов та мов національних меншин. Згідно з документом, таким мовам має бути наданий статус другої офіційної в регіонах їх історичного поширення та застосування. Крім того, там же сказано про необхідність забезпечення можливості навчання на регіональній мові, починаючи з дошкільного рівня та закінчуючи вищою освітою.

Замість цього, в рамках політики посилення жорсткості внутрішнього режиму в країні Росія йде по шляху тотальної асиміляції національних меншин на своїй території, в т. ч. шляхом обмеження можливості використання ними своїх національних мов. Зокрема, в червні минулого року, за поданням В. Путіна, Державна дума Росії прийняла власний закон «Про освіту», який відмінив обов’язкове вивчення місцевих національних мов в автономних республіках країни. Як і слід було очікувати, наслідком цього стало виключення місцевих мов з більшості навчальних програм. В результаті на сьогодні в Росії залишилися посібники для вивчення лише п’яти національних мов, в той час, як їх все ще існує близько 230.

Точно така ж ситуація склалася і з мовними правами українців, які проживають на російській території. Хай там ті особи, які приїхали на заробітки. Які у них можуть бути права? Але ж свого часу, в обмін на Крим, Росії були передані п’ять районів Сумської та Харківської областей України, Білгородська область та місто Таганрог. На цих територіях до сих пір проживають українці, які розмовляють українською мовою, в т. ч. і молодь. Разом з тим там не має не те що українських шкіл та вищих навчальних закладів, але й місцевих українських ЗМІ. Більш того, українська мова в Росії фактично прирівняна до тероризму, що і показують кримінальні переслідування українців за політичними мотивами.

Російські школи в Україні та українські школи в Росії

Втім, це не є чимось новим для Росії. Всю нашу спільну історію вона намагалася не тільки не допустити виникнення незалежної України, але й взагалі ліквідувати українців як окрему націю шляхом всебічних утисків української мови та культури.

Так, ще в 1720 році російський цар Петро І заборонив друкування книг українською мовою. В 1731 році на вимогу імператриці Анни були вилучені всі українські книги та введено навчання на російській мові. А в 1763 році Катерина ІІ заборонила викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. Тоді ж Синод Російської православної церкви заборонив український буквар.

В подальшому утиски української мови та культури набули системного характеру. Протягом ХІХ століття були остаточно заборонені всі українські школи, друкування українських книг, а також проведення церковних служб та театральних вистав українською мовою. Крім того, було заборонено використання української мови в державних закладах.

…У ХХ столітті політика російських царів та імператорів по асиміляції України була продовжена комуністичною владою СРСР…

У ХХ столітті політика російських царів та імператорів по асиміляції України була продовжена комуністичною владою СРСР. Так, в 1922 році був проголошений курс на перемогу в Україні «міської» (російської) культури над «селянською» (українською). А в 1933 році лідер СРСР Й. Сталін офіційно розпочав політику тотальної русифікації України та всього Радянського Союзу.

Наступним кроком на цьому шляху стала постанова ЦК КПРС «Про підготовку до святкування 50-річчя СРСР», де вперше було поставлено завдання «побудови нової історичної спільноти — радянського народу» шляхом денаціоналізації народів країни. Реалізація таких планів продовжувалась до самого розпаду Радянського Союзу. Зокрема, в 1989 році ЦК КПРС прийняв постанову про «законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної». А в 1990 році Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про мови народів Радянського Союзу», де російській мові був наданий статус офіційної.

…На окупованих та анексованих територіях України Москва повністю знищує все, що стосується української мови та культури…

Як відмічалося вище, така ж політика проводиться Москвою на окупованих та анексованих територіях України, де повністю знищується все, що стосується української мови та культури. Так, в Криму та «ДНР» і «ЛНР» вже закриті всі українські школи та послідовно ліквідуються духовні установи Православної церкви України.

І ось після всього цього Росія цинічно та безсоромно висуває претензії до мовного закону України та ще й у Раді Безпеки ООН. Як це ще можна розцінити, ніж пряме втручання Москви у внутрішні справи нашої держави та наміри продовжити її русифікацію. На щастя, це розуміє більшість членів ООН, що і засвідчує їх підтримка України. Хотілося, щоб це нарешті зрозуміли і ті громадяни нашої країни, які вірять Росії та вважають український мовний закон таким, що «порушує їх права». Не кажучи вже про політиків, які використовують його в цілях своєї передвиборчої боротьби.