17 листопада 2015

НА КОНКУРС

Тенденції розвитку сучасної геополітичної ситуації у світі

Мар’яна ШлапкоМар’яна Шлапко

студентка 5 курсу Інституту політології та права Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, спеціальність «Політологія»

 

«Не так давно Захід керував світом,
сьогодні він вивчає його»
(Денкворт А. Рустов)

Поширення процесу глобалізації та фактичний злам біполярної системи надає нам підстави говорити про те, що сьогодні сформувалась багатополярна модель світового устрою. Разом з тим, переважна більшість науковців та провідних експертів схиляються до думки, що першість на світовій геополітичній арені утримують США.

Д. А. Растоу (Rustow DA) — американський політолог, один із теоретиків транзитології (розділ політології, що вивчає перехід від авторитаризму до демократії). У політичній науці Денкварт Александр Растоу відомий як вчений, який займався розробкою теорії політичного розвитку та прикладними дослідженнями Близького Сходу. Більшість його праць присвячена проблемам становлення демократичних режимів у країнах, що розвиваються

З одного боку, можна з цим погодитись, адже, дійсно, США з кінця 80-х років ХХ ст. домінують і в економічній, і в політичній сферах. Протягом лише одного сторіччя, під впливом внутрішніх змін та динамічного розвитку міжнародних подій, США з держави, відносно ізольованої, трансформувалися в державу світового масштабу, в насправді передову глобальну державу. З іншого ж боку, на геополітичній карті світу з’явилися такі гравці як КНР, ЄС, Росія, Індія, Бразилія тощо.

Отож ми бачимо, що однополюсний світ не може існувати надто довго, обов’язково виникають нові центри сили. При цьому інтернаціоналізація світового господарства робить світ більш однорідним, космополітичним, породжуючи одночасно й жорстку реакцію у вигляді націоналізму, сепаратизму, увиразнюючи таким чином цивілізаційні й культурні відмінності між країнами та регіонами.

Сім паралелей однополярного світового простору
Сім паралелей однополярного світового простору

Йоган Галтунг Шведський політолог Йоган Галтунг висунув цікаву гіпотезу про «сім паралелей однополярного світового простору», виділивши сім центрів, що можуть претендувати на глобальну гегемонію:

  • США з гегемонією у Західній півкулі та на Середньому Сході й намаганням бути гегемоном гегемонів;
  • ЄС, який грає на протистоянні Росія-Туреччина;
  • Росія з СНД та, можливо, з православно-слов’янськими державами Центральної Європи;
  • Туреччина з більш світськими мусульманськими державами;
  • Індія та індуїстські держави;
  • Китай — поширення впливу як результат «прихованого капіталізму»;
  • Японія, якій забракне лише економічного лідерства.
Юхан Галтунг (Johan Vincent Galtung) — норвезький соціолог і математик, провідний консультант ООН, ОБСЄ і Ради Європи з проблем врегулювання конфліктів, ініціатор скликання Наради з безпеки і співробітництва в Європі, засновник міжнародної організації з мирної трансформації конфліктів і розвитку ТРАНСЕНД, розробник інноваційної технології з врегулювання конфліктів — методу ТРАНСЕНД

З. БжезінськийСьогодні боротьба за лідерство стає дедалі серйознішою. У її контексті варто нагадати і про «концепцію геостратегічних агентів та геополітичних центрів» З. Бжезінського, який вважає, що на даному етапі конкурувати зі США з будь-якого приводу — устремління до національної величі, ідеологічної реалізованості, релігійного месіанства чи економічного зростання — та змінити наявне геополітичне становище можуть лише євразійські геостратегічні агенти. Такими З. Бжезінський називає Францію, ФРН, Росію, Китай та Індію. На сучасному етапі розвитку геополітичної ситуації у світі вищезгадані країни поступово складають досить гідну конкуренцію Сполученим Штатам Америки. Так і кортить нагадати вираз Денкворта А. Рустова: «Не так давно Захід керував світом, сьогодні він вивчає його».

Денкворт А. РустовКлючовими і динамічними геостратегічними агентами в Європі, на мій погляд, є ФРН і Франція, головна мотивація яких вбачається в образі єдиної Європи. Але й вони не одностайні у поглядах, наскільки тісно така Європа має бути пов’язана зі США. При цьому сфера впливу ФРН більше поширюється на Балкани та Центральну і Східну Європу, а Франції — на Середземномор’я.

Незважаючи на свою послаблену державність та економічні негаразди, Росія також вважається геостратегічним агентом. Разом із найбільш дієвим інструментом з реалізації своєї зовнішньої політики — енергетичним чинником — Росія активно послуговується і військовим потенціалом як засобом тиску або агресії на інші (в т. ч. пострадянські) країни. У неї є неоімперські амбіції, які дедалі відвертіше нею формулюються, зокрема, у вигляді конфлікту, розв’язаного проти України. Якщо проаналізувати ситуацію, то можна дійти висновку, що ця війна ще триватиме кілька років і закінчиться для Російської Федерації поразкою. Як твердить нам закон Кроноса «Всі революції і війни вели до знищення тих, хто їх розпочинав».

Кронос — один із титанів, син Урана і Геї. У римській міфології Крон відомий як Сатурн, якого вважали символом невблаганного часу. Сатурн — остання планета, яку людина може бачити неозброєним оком. І саме це його розташування вказує на межу тих можливостей, якими володіє людина. І якщо за астрологічними підрахунками година благодатна, вона несе щастя людині, успіх, здоров'я, багатство. А «лиха» година — відповідно горе, нужду, хвороби і невдачі.

Згідно з прогнозом Світового банку, на початку ХХІ ст. Китай стане найбільш потужним економічним полюсом. За словами самих китайців, ХХІ століття — століття китайської цивілізації, що за своїми основними характеристиками, насамперед гуманістичними, має перевагу над усіма іншими цивілізаціями. І це гарантуватиме тріумф Китаю в третьому тисячолітті. Помітні досягнення Китаю і у військовій галузі. Сучасний Китай — це ядерна наддержава з міцним економічним потенціалом. Свого часу Наполеон Бонапарт так казав про Китай: «Там розлягається гігант. Коли він прокинеться, то приголомшить світ». При цьому Китай — динамічна країна з плановою економікою та ринковим механізмом.

Сьогодні Китай вже перетворився на наймогутнішу фінансово-економічну імперію. Головним чином він зосереджений на самому собі. З першого погляду, його зовнішня політика підпорядковується внутрішній, спрямованій на економічну і соціальну трансформацію країни. Разом з тим, зовнішня політика зорієнтована на стратегічний виграш часу задля досягнення економічної і військової могутності, перетворення Китаю на потужну наддержаву. У ХХІ ст. Китай, як могутня країна, уже досить відчутно впливає на світову геополітику.

Карл ХаусхоферОдин із засновників геополітики Карл Хаусхофер зарахував Японію до «острівних країн із континентальним типом мислення». На відміну від іншої острівної держави Англії, що завжди намагалася відгородитись від Європи, одночасно їй себе протиставляючи, Японія, навпаки, підтримувала тісні зв'язки з Азією, насамперед з Китаєм, Кореєю, і зобов'язана континенту практично всім: від писемності до знарядь праці й виробництва. Геополітика Японії й нині віддзеркалює особливості свого географічного розташування та політичного становища. Острівне розташування, перенаселеність, брак природних ресурсів, з одного боку, а з іншого — могутня, що динамічно розвивається, промисловість, гостра потреба у сировині та ринках збуту визначили прагнення Японії посісти у світовому устрої місце, що гідне її потенціалу. Разом з тим, поки що її політичний вплив не відповідає наявній економічній могутності.

Карл Хаусхофер — німецький географ і соціолог, основоположник німецької школи геополітики. Хаусхофер розробив особливий варіант євразійства — військово-геополітичну доктрину «Континентального блоку (союзу)» («Вісь Берлін — Москва — Токіо»), — який повинен був об'єднати держави Євразії, такі як: Іспанія, Італія, Франція, Німеччина, Росія і Японія — будучи Східною противагою й альтернативою Західному англосаксонському світові: Британській імперії та США.

Серед країн Близького Сходу регіональним геополітичним лідером прагне стати Іран, який завдяки антишахській революції 1979 року надав поштовх виникненню феномену «ісламського відродження». Ця революція також дуже вплинула на всі кра­їни ісламського світу.

Помітна роль в регіоні також Саудівської Аравії та Іраку.

Саудівська Аравія — край «чорного золота», батьківщина ісламу, країна Мекки і Медини. Вона посідає особливе місце не тільки на арабській, ісламській, а й взагалі — між­народній арені. У другій половині ХХ ст. Саудівська Аравія не тільки здолала бідність свого населення, його неосвіченість, хвороби, але й досягла значних успіхів у системі його соціального захисту, освіти, охорони здоров'я, спорту. Країна кілька десятиліть сповідує один важливий принцип: «Саудівець — двигун розвитку, саудівець — кінцева мета розвитку». Навчання та освіта в політиці уряду Саудівської Аравії традиційно на чільному місці. Турбота про незаможних, знедолених — постійна політична лінія цієї ісламської держави.

Захід протягом століть існував за рахунок колоній і домініонів; новітні форми колоніалізму — фінансово-економічного — ще більш витончені, жорсткі та антигуманні. Зникнення на початку 90-х років Другого світу значно ускладнило існування народів країн Африки і Латинської Америки.

Важливою складовою світового співтовариства є Африка. Перед цим «континентом, що прокидається», постав широкий спектр складних геополітичних проблем.

Геополітична структура Африки
 В Африці можна визначити кілька відносно самостійних геополітичних просторів.
До таких просторів відносяться наступні:
1. Арабо-берберський геополітичний простір, який з півдня обмежений меридіаном Ефіопія — Малі (включає країни узбережжя Середземного моря, Судан, Марокко, Нігер, Чад);
2. Атлантичний геополітичний простір (від Еритреї до Мозамбіку, включає також Ефіопію, Еритрею, Сомалі, Кенію, Джибуті, Уганду);
3. Західно-африканський геополітичний простір (країни Гвінейської затоки: Малі, Сенегал, Гвінея, Нігерія, Камерун, Конго);
4. Південно-африканський геополітичний простір (ПАР, Зімбабве, Замбія, Намібія, Ботсвана, Ангола, Демократична Республіка Конго і ЦАР)

Геополитична структура АфрикиСеред більшості африканських країн не дістала підтримки концепція вестернізації, себто орієнтації їх на соціальні інститути, еталони права Заходу, зокрема, США. В той же час не дістала розвитку й ідея геополітичного тяжіння Африки до Євразії. За Африкою досить стійко утвердилась репутація найбільш конфліктної сфери суспільного життя. Це обумовлено склад­ним переплетенням різноманітних конфліктогенних факторів: етнічного, кланового, конфесійного; суперечностями соціально-економічного, політичного характеру тощо.

Сучасним африканським державам притаманна різноманітна політична і соціально-економічна спрямованість. На континенті складно, а інколи просто дивовижно переплелись типи економічних відносин — від общинно-патріархальних до капіталістичних і соціа­лістичних.

У політичній системі панують різні види влади: авторитарно-військово-диктаторська, однопартійна, багатопартійна, демократична й монархічна.

У сфері духовного ідеологічного життя — широкий спектр різноманітних поглядів: від тради­ційних африканських культур і вірувань до мусульманської і християнської релігії, буржуазних і соціалістичних ідей. Наприкінці ХХ ст. у політичному плані Африка являла со­бою в основному авторитарні режими (в середині 90-х років вони панували у 38 із 45 держав Тропічної Африки).

Специфічним феноменом більшості африканських країн залишається роль армії. Армія — опора і важіль влади практично в усіх країнах Африки.

У геополітичному, регіональному розкладі сил в Африці найбільшу роль, природно, відіграють країни, що мають потужні армії і значний людський потенціал. Це — Єгипет, Марокко, Алжир, Ефіопія, Ангола, ПАР.

Наступним специфічним фактором африканського континенту, який здійснює великий вплив на його геополітичне становище, є міжетнічні відносини. Етнічний склад Африки — строката мозаїка націй, народів, племен: на континенті проживає до 50 націй і народностей, 3 тисячі племен, які розмовляють на тисячах мов.

Доля Африки історично пов'язана з долею усього світу. Цей континент був колискою людства, дав потужні цивілізації (Стародавній Єгипет, Арабський Халіфат та ін.), але колоні­альна епоха значно загальмувала розвиток його народів, ізо­лювала їх від світового впливу. Після отримання незалежності кожна з країн Африки обрала свій шлях розвитку — капі­талістичний або соціалістичний, але, як показало життя, західна і радянська моделі розвитку, що не враховували реалій континенту, призвели до ще більшого поглиблення економічної кризи, політичної і соціальної нестабільності, регіональних і етнічних протистоянь, а також до посилення голоду, злиденності та військових конфліктів. У геостратегічному плані Африка більше тяжіє до Заходу, хоча процес цей складний, динамічний і суперечливий. Геополітичне становище Африки, її позиція в системі міжнародних відносин багато в чому залежать від корінної зміни економічного порядку на користь формування більш сприятливих умов для цього континенту. До останнього часу цей порядок об'єктивно був спрямований проти інтересів народів Африки.

Латинська АмерикаВ історичному контексті, по мірі зміцнення економічної, вій­ськової, фінансової могутності й політичної ваги США, Латинська Америка поступово всмоктувалась у геополітичне поле північного сусіда. І зараз в абсолютній більшості країн цього континенту США належить гегемоністське становище. «Прибирати до рук» латиноамериканців США розпочали ще в першій чверті ХІХ століття. Згідно з доктриною Монро, «переважне право» надавалося Сполученим Штатам Америки перед державами Священного союзу (Росія, Австрія, Пруссія) щодо країн Латинської Америки, стверджуючи тим самим фактично гегемонію США у південній півкулі континенту. Тобто, саме за доктриною Монро, США почали виконувати функцію «міжнародної політичної сили» для підтримки внутрішнього порядку в латиноамериканських країнах.

На даному етапі держави Латинської Америки стоять перед небезпекою маргіналізації у світі нових геополітичних центрів, що формуються. Лідери країн континенту доходять висновку про необхідність створення й загального латиноамериканського фронту боротьби проти гегемоністських устремлінь США.

У новому геополітичному просторі з'явилася низка нових неза­лежних держав, що свого часу входили в зону сухопутної могутності. Серед них — Україна. У світовій ієрархії країн вона знаходиться, так би мовити, у другому ешелоні як середня за індексом людського розвитку держава, якій однаково далеко як до найбагатших та наймогутніших країн, так і до тих, що вважаються найбіднішими на планеті. З позиції класичної геополітики українську геостратегію нині характеризують і три головні парадигми: євразійська, євроатлантична та чорноморська, що зумовлено специфікою геополітичних координат України.

На даному етапі свого розвитку Україна так і не спромоглася реалізувати свій потужний потенціал у повній мірі та посісти гідне місце у світі. Вона перетворилась фактично на нестабільну «сіру зону» між Заходом (Європою) та Сходом, між США/НАТО та Росією. При цьому, з отриманням незалежності, Україна не лише втрачала ядерну зброю, промисловість, населення, контроль за власними основними економічними активами, а й, врешті-решт, територію (багаті нафтогазоносні родовища на шельфі Чорного моря в районі о. Зміїний та Автономну Республіку Крим).

 

Як ми бачимо, геополітичні відносини у світі характеризуються загостренням боротьби різного роду світових, а також регіональних центрів сили (блоків, союзів, тимчасових альянсів), перш за все, за сфери впливу. Саме тому, геополітичні інтереси провідних країн світу та регіонів стали основною рушійною силою сучасних політичних процесів. Докорінна зміна світоустрою і геополітичної ситуації на планеті відбувається на тлі повсюдного посилення загроз безпеці та проявів міжнародного тероризму. Відтак постала необхідність у відновленні ідейно-теоретичних і методологічних основ дослідження геополітичних інтересів як важливого фактора сучасного політичного процесу.

Геополітичні відносини у сучасному світі розвиваються на різних рівнях: міжнародному, регіональному, державному. Однак головним залишається глобальний рівень, що передбачає розгляд трансформації значення геополітичних інтересів під час глобалізації сучасного політичного процесу. Сьогочасна геополітична карта світу нам демонструє, що власні інтереси кожного з провідних центрів впливу не співпадають у політичній, економічній, безпековій та інших сферах. А це провокує протистояння між ними і на світовому, і на регіональному рівнях та, як наслідок, — посилює світову нестабільність, розв’язує війни або збройні конфлікти. Тобто, кожен з цих центрів (альянсів, блоків, союзів тощо) намагається нав’язати свої правила гри та стати гегемоном на геополітичній карті світу.

Отже, сьогодні актуальними є: інституційна перебудова світу і пошук оптимальних форм контролю над розвитком; більш жорстка стратифікація держав у економічній та політичних сферах; зміна системи світоустрою з ієрархічної на біполярну або багатополярну, що загострює проблему політичного лідерства та правомірності застосування сили. За таких умов розглядаючи геополітичну структуру майбутнього світу, не варто залишати поза увагою появу нових і доволі активних суб’єктів міжнародних відносин. Як стверджував Пол Гобл: «Шахова дошка нахилилась і фігури зсунулись на інші клітини».