12 січня 2015

Знову про новий нафтохімічний комплекс

Богдан Соколовський

Енергетична безпека в Україні традиційно була недооцінена з точки зору незалежності. А тому й не дивно, що ми маємо сьогодні анексію Криму і, фактично, війну на Донбасі. Навіть не дуже поглиблений аналіз показує, що цього не було б, якби Україна була енергетично незалежною державою. І та влада, яка, принаймні, розпочне реальну роботу з формування енергетичної незалежності України, здобуде народне і світове визнання як влада, яка створила самостійну Україну. А до того часу усіляка влада буде владою УРСР: є атрибути держави, але немає повноцінної суб’єктності. Нехай навіть оновлене керівництво, але керівництво — УРСР.

Подобається це комусь чи ні, але сьогодні є чотири основних складових української енергетичної незалежності: газова галузь; нафтова галузь; електроенергетика, включно з вугільною галуззю; альтернативна енергетика. Всі чотири рівноцінні.

Предметом нинішнього нашого аналізу є нафтопереробка в Україні.

Дехто твердить, що не варто в Україні розвивати нафтопереробку, оскільки держава не має достатньої кількості своєї нафти. Таке цілком слушне зауваження спростовується, зокрема, двома фактами: по-перше, практично всі розвинені країни світу споживають відносно багато нафтопродуктів і, як правило, мають свою нафтопереробку, але не мають своєї нафти — купують її на міжнародних ринках. По-друге: чи вдасться таким чином (ліквідацією своєї нафтопереробки) Україні відмовитися від споживання, зокрема, імпортних бензину і дизельного пального, тобто відмовитися від автотранспорту та іншої техніки і перейти до використання, наприклад, кінної тяглової сили? Ми ж не маємо достатньої кількості своєї нафти! Відповідь на друге питання очевидна: зокрема, ніхто у нашій сучасній державі не пересяде з автомобіля на кобилу (важко, наприклад, уявити собі щоби всі громадяни України, міністри, прем’єр, президент відмовилися від авта і пересіли на кінський візок). Отож, питання забезпечення нафтопродуктами, щонайменше, є пекучим.

У нас не раз писали про актуальність зведення в Україні нового сучасного нафтохімічного комплексу, який би сприяв, зокрема, вирішенню питання щодо забезпечення українських громадян і промисловості високоякісними нафтопродуктами.

Адже й справді, якщо проаналізувати події останніх років, то більшість обсягів нафтопродуктів високої якості в Україну імпортується. Зокрема, у позаминулому, 2013-му році імпортували від 75 % до 80 % (дані розходяться). Решту 20-25 % низькосортних бензину і дизелю виготовляли на своєму (одному!) НПЗ. Тут варто нагадати, що в Україні є 6 великих НПЗ. Всі — приватизовані. І ще один Шебелинський державний газопереробний завод (ГПЗ). Минулого року 5 НПЗ простоювали, зокрема, тому, що їх продукція не мала збуту. Загалом, в колишній УРСР перероблялося понад 50 млн. тонн нафти за рік. Маємо гідну (понад 150-річну!) школу нафтопереробки. Є висококваліфіковані кадри, які здатні повністю забезпечити українську нафтопереробку. Є попит на понад 10 млн тонн світлих нафтопродуктів т. д. Але ж здебільшого є попит на високоякісні нафтопродукти, яких, на жаль, українські НПЗ не можуть виробляти через використання застарілої технології. Доводиться користуватись імпортом, оскільки, як кажуть сусіди: «свято место не бывает пусто».

Тут звертає на себе увагу та обставина, що всі імпортні нафтопродукти завозяться з тих НПЗ, які цілком або частково забезпечуються російською нафтою. Тобто, НПЗ, які в тій чи іншій мірі перебувають під явним або неявним впливом Москви. Отже, якщо б Росії захотілося раптом «попросити» своїх партнерів (НПЗ) припинити постачання нафтопродуктів до України (і ніхто не зможе цьому перешкодити), то вона такі можливості тепер, на жаль, має.

Від наявності нафтопродуктів і їх ціни залежить вартість всіх товарів і послуг в Україні. А це вже питання національної безпеки. Зокрема, питання зовнішнього впливу на ініціювання соціальних бунтів у нашій країні. Отже, ми є свідками того, як питання національної безпеки прикриваються комерцією — хоч примітивний, але мудрий метод захоплення держави. Пригадаємо, як багато говорилося, що якийсь імпортер сплачує чи не сплачує ввізне мито. Але ніколи не піддавався сумніву сам факт імпорту нафтопродуктів. Ніхто, в тому числі колишня опозиція (нинішня влада), не аналізував, чому зростає обсяг імпорту нафтопродуктів при наявності своїх 6-ти НПЗ? Якими можуть бути від цього наслідки? Як діяти? Хоча тут, якщо проаналізувати глибше, йдеться про ще більшу залежність від РФ, ніж газову. А значить — про потенційну серйозну загрозу безпеці нашої держави.

Додатковим доказом спроможності або неспроможності Української держави впливати на формування цін на нафтопродукти є ситуація, яка складається на АЗС тепер, коли у всьому світі падає ціна на нафту, а у нас ціни на нафтопродукти зростають. Отже, ситуація, щонайменше, не зрозуміла, оскільки ціни на бензин і дизель «прикриті» падінням національної валюти відносно долара. У будь-якому разі, навіть поверхневий огляд дозволяє зробити висновок, що наша держава не має достатньо механізмів впливу на формування ціни на бензин і дизель на внутрішньому ринку. Держава може здебільшого просити власників українських НПЗ і АЗС не піднімати ціни. Але ніхто не може гарантувати успіх таких «прохань». Особливо, якщо до того з окремими власниками вже хтось «попрацював».

Ми не раз детально аналізували, як можна протидіяти ситуації, в якій опинилися. Як запобігти негативному розвитку подій, зокрема, і корупції. Висновок один: треба терміново створювати новий сучасний нафтохімічний комплекс за участі України, країни (країн)-власника нафти і країни, максимально наближеної до європейських принципів і ринків нафтопродуктів (ідеально: країни-члена ЄС). Окрім питань нафтопродуктозабезпечення громадян і економіки України, сучасний нафтохімічний комплекс сприяв би забезпеченню сировиною українську хімічну промисловість. Тобто, крім того, сприяв би створенню робочих місць в Україні. Не кажучи вже про використання досвіду однієї з найстаріших в світі української школи в галузі нафтопереробки і українських фахівців.

Тільки збудувавши такий сучасний нафтохімічний комплекс, держава цілком ринковим методом може вийти з пропозицією якісних продуктів на ринок бензину і дизеля, що, зокрема, сприятиме стримуванню цін на світлі нафтопродукти на українських АЗС.

Крім цього, в рамках створення нафтохімічного комплексу можна було б реалізувати ініціативу 2005-го року про створення в Україні дослідницької бази і виробництва біоетанолу, які зараз особливо актуальні і в ЄС, і у світі загалом.

Очевидно, що для зовнішньої привабливості і стабільності необхідно було б вирішити питання диверсифікації джерел і шляхів постачання сировини (нафти) на Комплекс. Таке завдання цілком до снаги, і найдешевше вирішити шляхом забезпечення можливостей реверсних поставок нафти нафтопроводами «Одеса-Броди», «Дружба» і ЄНТК (Євроазіатського нафтотранспортного коридору). В цьому плані сприятливою є нещодавно повторена на найвищому рівні готовність польської сторони розвивати ЄНТК.

Беручи до уваги згадані й інші параметри, зокрема, озвучені на цільових парламентських слуханнях у 2013-му році, було б оптимально розмістити новий нафтохімічний комплекс в містечку Новий Розділ на Львівщині.

Звичайно, створення нового нафтохімічного комплексу неодмінно наштовхнеться на спротив власників існуючих українських (радянських) НПЗ, які, на жаль, до цього часу не мали справжньої мотивації їх модернізувати. Але це питання вирішується. І прецедент в новітній Україні був — варто його повторити. Тобто, невідкладно треба розпочати чесний і відвертий діалог з власниками існуючих НПЗ і спільно з ними шукати компромісну відповідь на цю проблему.

Часто на спротив нинішніх власників НПЗ накладається лобістська діяльність проросійської «п’ятої колони». Але і з цим можна впоратися, якщо буде тверда політична воля.

Очевидно, що так чи інакше, але постало б питання фінансування розробки і будівництва нафтохімічного комплексу. Адже йдеться, щонайменше, про 3-4 мільярди доларів США. Не менше коштувала б і модернізація існуючих НПЗ. До речі, для модернізації ніхто не поспішає надавати кредити. А щодо нового комплексу, то є варіанти. Чому кредити? Хоча б тому, що в держави Україна вільних таких грошей не було, нема і найближчим часом не буде. Це питання, як і весь проект, пророблялося в 2006-2007 рр. Але, на жаль, не було реалізоване. Сьогодні до нього варто було б повернутися.

Однак, основним стимулом тепер є намір Казахстану будувати новий НПЗ. Про це однозначно заявив Президент Казахстану Н. Назарбаєва 25 грудня 2014 року на спільному з урядом Казахстану засіданні. Казахстан має 3 НПЗ загальною потужністю переробки понад 19 млн тонн нафти за рік (переробили в 2013-му 14 млн тонн). А видобуває Казахстан понад 70 млн тонн нафти протягом року (та ще понад 11 млн тонн газоконденсату). І це без родовища Кашаган, яке активно освоюється (очікується приріст видобутку нафти приблизно 50 млн тонн за рік). Отже, для цієї країни актуально переробляти видобуту нафту і збувати нафтопродукти на стабільних ринках. Звичайно, одним із найкращих варіантів був би ринок ЄС. Таким чином Казахстан міг би бути добрим партнером для нас у справі будівництва і експлуатації Комплексу. Тим більше, що Казахстан успішно вирішує питання експорту нафти в обхід Росії, через Каспійське море. Тут варто відзначити, що Казахстан не єдиний із країн- власників видобувної нафти, хто міг би зацікавитися новою високоякісною українською нафтопереробкою. Є й інша країна, яка зацікавлена в сучасному українському НПЗ і має добрі стосунки з Казахстаном та іншими нафтовидобувними країнами. Але якщо ми ще трохи позволікаємо, а Казахстан почне будувати НПЗ, то Україні буде суттєво важче втілювати свій проект. Трагедії не станеться. Хоча буде набагато важче. На довго (багато років) нам варто забути про новий нафтохімічний комплекс, а українцям і далі доведеться бути залежними від кремлівських нафтопродуктів при своїй зруйнованій нафтопереробці.