24 лютого 2015

Про вигоди й невигоди для енергетики України

Богдан Соколовський

Окремі аналітики стверджують, що розробка та запровадження відновлювальних та альтернативних джерел енергії зменшить обсяги закупівлі країнами ЄС енергоносіїв у РФ і, відповідно, зменшить обсяги їх транзиту через Україну, а відтак — зменшаться й надходження до бюджету. При цьому чомусь все зводиться до транзиту газу через українську ГТС.

Це не відповідає дійсності, оскільки через Україну транспортується здебільшого газ і нафта, за що компанія НАК «Нафтогаз України» виручає приблизно 1,5 млрд американських доларів за рік при державному бюджеті 31 млрд доларів (при закладеному у грудні 2014 курсі 17 грн/дол.). З одного боку — це велика сума. А з іншого, для країни із населенням понад 45 млн., — більш ніж скромна. Навіть якщо припустити, що всі ці кошти НАК перераховує до бюджету України, не залишаючи собі нічого (а чи може таке бути?!), то це лише 3-5 %. Таку суму легко можна перекрити за рахунок створення та розвитку нових галузей промисловості, тобто — в результаті глибинних реформ незалежної держави Україна, а не колишньої УРСР, структура економіки якої мало що змінилася. В необхідності докорінно реформувати всю Україну, в тому числі її економіку, на початку 90-х років переконували тодішнє керівництво незалежної держави Україна — патріотичні парламентарі І. Юхновський, В. Чорновіл, С. Хмара (але, на жаль, марно) та ін., а також Л. Кучма (доки не став президентом у 1994-му році). Адже не секрет, що економіка УРСР творилася здебільшого як частина економіки СРСР і мала значні надмірності — у нас вироблялося набагато більше окремих видів продукції, ніж споживалося. А деяких видів продукції не виготовляли взагалі. Тепер її поставляє…Китай та інші країни з того регіону. А це могли б робити ми, даючи робочі місця нашим громадянам. Для порівняння тут можна назвати низку країн, які не транзитують нічого, включно енергоносії. Наприклад, Угорщина, чи Фінляндія. І незважаючи на відсутність транзиту, рівень життя громадян в цих країнах суттєво вищий, ніж в Україні. Зрештою, для держави з 45-мільйонним населенням вести мову про дохід навіть у 1,5 мільярди американських доларів якось навіть смішно. З іншого боку, тут варто ще раз наголосити, що українська ГТС виконує подвійну функцію: і доставляє газ українському споживачеві, і здійснює транзит. Отже актуальність нашої ГТС насамперед визначається внутрішньою потребою.

Так само спростовується й аргумент про експорт електроенергії. Тут треба нагадати, що з України експортується 3-5 % електроенергії. Здебільшого всім експортом займаються приватні структури. Вже сам по собі незначний обсяг експорту електроенергії вказує на те, що він не може бути визначальним з точки зору наповнення державного бюджету.

Абсолютно неприйнятними є підходи до розвитку в інших країнах таких перспективних напрямків енергетики, як зниження викидів в атмосферу й розробка сланцевих родовищ: мовляв, краще «блокувати» розвиток цих технологій і таким чином захищати доходи від транзиту, продажу квот на викиди парникових газів, експорту електроенергії тощо. Річ у тому, що розвиток енергетики в цих напрямках сприятиме здешевленню сучасних технологій і, відповідно, їх запровадженню в Україні. Фінансовий, технологічний та ін. вигоди нашої держави можуть бути суттєво вищими від запровадження цих розробок, ніж виграш внаслідок стримування розвитку цих технологій за кордоном. Тим більше, що в України не так багато можливостей впливати на розвиток нових технологій у високорозвинених державах. Як і взагалі — впливати на інші держави.

Водночас можна відзначити, що негативно впливає на енергобезпеку Україні ментальність УРСР в енергетичній галузі, яка, на жаль, зберігається дотепер ще з 1991-го року. Зокрема, наступні чинники: високий рівень монопольної залежності від РФ в основних енергетичних напрямках — нафта, електроенергетикі й газ.

Найменше залежить Україна від монопольного постачання російського газу, хоч про це найбільше говориться й пишеться. Тут варто позитивно відзначити ті дії теперішньої влади, які спрямовані на імпорт газу із заходу. Безумовно, що основний наш ресурс — це загальне скорочення обсягів споживання газу хоча б до рівня власного видобутку. Адже неприйнятною є сьогоднішня ситуація, коли в нашій державі видобувається трохи більше 20 мільярдів кубометрів, а споживаємо понад 50. Очевидно, що скорочення споживання газу стосується й приватного сектору (наші громадяни прямо й опосередковано споживають 25-27 млрд кубометрів газу), і промисловості — напевно, нам варто відмовитися від окремих виробництв, які здебільшого сприяють збагаченню окремих громадян, не дбаючи про покращення фінансового стану держави.

Щонайменше на 75-85 % Україна насправді залежить від постачань російської нафти. Здебільшого йдеться про постачання російської нафти на НПЗ у РФ, Білорусі, Литві, Румунії і Польщі. А звідти — нафтопродукти до України. І це при тому, що у нас є 6 великих приватизованих НПЗ, які насправді безнадійно технологічно відстали. Таке враження, що нафтопродукти вигідніше імпортувати, ніж модернізувати НПЗ, поставляти туди сиру нафту й таким чином забезпечувати робочі місця не українцям, а іноземцям. Найпростіше вирішити цю проблему можна, створивши новий НПЗ, на який би мала визначальний вплив українська держава. Такий проект ретельно опрацьовувався майже 3 роки й був повністю сформований (включаючи фінансову складову) в 2008 році з ініціативи тодішнього Президента України. Але не впроваджений…. До нього варто би було повернутися сьогодні.

Не менше, ніж по нафті, залежимо й по електроенергетиці. Зокрема, майже на 100 % Україна залежить від постачання російського ядерного пального на українські АЕС. А це майже половина електроенергії. Вирішувати цю проблему можна двома способами: 1. Розвивати співпрацю з японсько-американською компанією Westinghouse; 2. Запроваджувати в ядерній енергетиці технології, які є альтернативні російським і дозволяють обійтися від збагачення урану, на що Україна не має права. Зокрема, найбільш перспективними для України є канадські технології CANDU, які, зокрема, успішно запроваджені в Румунії. Не менш важливим у сфері електроенергетики й теплоенергетики є українські ТЕС і ТЕЦ, які здебільшого проектувалися в часи СРСР і розраховані, принаймні частково, на використання вугілля із шахт Донбасу. Сьогодні, як показує практика, ці ТЕС і ТЕЦ доцільно дообладнати для можливого використання іншого типу вугілля — із Львівсько-Волинського вугільного басейну або подібного закордонного. Тоді такі дообладнані станції мали б вибір: є вугілля з Донбасу — добре; нема — додаткові проблеми, але не трагедія й не зупинка ТЕС і ТЕЦ, а перехід на інше вугілля.

Ускладнюють ситуацію такі «радянські» явища, як непрозорість формування тарифів, технологічна залежність, перехресне субсидування тощо.

Звичайно, що для повноцінного вирішення всіх вищезгаданих питань потрібен час (2-3 роки щонайменше) і фінансування. А допоки питання ще не вирішено, то варто негайно виконати комплекс заходів, спрямованих на «пом’якшення» потенційних проблем. А це, в першу чергу, вимагає чіткої інвентаризації потреб і можливостей.

Будь-яке зволікання з реалізацією вищезгаданого корисне Кремлю. Сьогодні — це агресор.