23 лютого 2017

Нам не вижити без науки і освіти

 

Богдан Соколовський

Світовий досвід демонструє, що будь-яка незалежна і самостійна держава неможлива без незалежних фінансово-банківської та енергетичної систем. Усе інше, в т. ч. правоохоронні органи, можна започатковувати, розвивати, скорочувати, ліквідовувати тощо — в залежності від державних інтересів і потреб.

Сам же розвиток держави залежить здебільшого від рівня національних освітньої і наукової (науково-технічної і науково-технологічної) галузей. Країни, які впроваджували закордонні досягнення і не розвивали своїх освіти і науки, з часом сповільнювалися у своєму розвитку або й зникали з політичної карти світу. Таких прикладів чимало. Зокрема, цілий ряд азійських країн 20-го століття.

Деякі успішні країни, переживаючи період стагнації, не могли розвивати свою науку і освіту одночасно, але в рамках стратегічного підходу успішно використовували можливості закордоння. Підтримуючи належний рівень окремих із згаданих галузей (як правило — фундаментальної науки і всього, що з цим пов’язано), вони часто створювали привабливі умови для імпорту «високих» технологій і підготовлених фахівців тощо. З цією метою вони також забезпечували своїм громадянам умови для навчання та набуття відповідного досвіду за кордоном з подальшим поверненням на батьківщину для вигідної реалізації набутих знань. Яскравими прикладами такого підходу є Китай і В’єтнам тощо.

Система освітянської галузі в імперіях, до яких належали наші терени, зокрема в СРСР, вважалася однією з найкращих. Часто це могло бути внаслідок акцентування на точних науках і «приниження» гуманітарних дисциплін, що певним чином пов’язувалися з офіційною ідеологією. Наприклад, освіта української нації характеризувалася високим рівнем точних дисциплін через «специфічний» підхід до гуманітарних наук. Це підтвердять громадяни, що здобували освіту за часів радянської окупації України, коли, наприклад, з офіційної історії були вилучені правдиві факти.

У незалежній Україні освіта була здебільшого спадщиною СРСР. За останні 25 років вона і «українізувалась», і одночасно модифікувалася у спосіб адаптації негативних явищ, що мали місце у нашій новітній історії, зокрема — в освіті адаптувалася корупція. Негативи ми часто пов’язували з іменем міністра. Але ж не тільки це є основною причиною стагнації української освіти. Тут треба зазначити, що лише відносно короткий час у згаданому періоді Міністерство освіти України очолював українофоб. Усі інші такі міністри були українофілами. Щоправда, з різним баченням розвитку нашої освітянської галузі. Однак, завжди її характерною ознакою було недостатнє фінансування тощо.

Міністри освіти і науки УкраїниМіністри освіти і науки України

Цьогоріч, аналізуючи державний і місцеві бюджети України 2017 року, важко дійти об’єктивного висновку щодо покращення чи погіршення освітянського фінансування. І це, незважаючи на надзвичайні зусилля нинішнього і попереднього керівництва МОН України. Від початку відновлення української державності в 90-х роках минулого століття і донині систему освіти незалежної держави Україна не змінено на свою. По суті вона залишилась такою, яка була вигідна імперії.

Словом, варто наголосити, що систему української освіти (подобається це комусь чи ні) необхідно змінити відповідно до потреб нашої держави. Це навіть не варто називати реформою, оскільки йдеться про обов’язкову основу розвитку держави. І опрацювати її у повному обсязі, включно з найдрібнішими деталями, має відповідна стратегічна група, у складі політиків-державників та досвідчених представників-освітян усіх регіонів України тощо. Тут варто підкреслити, що це перетворення триватиме не рік-два, а набагато довше. Довше навіть за президентський термін.

 

Те ж саме можна казати і про науку. Тут варто зазначити, що українські науковці та інженери прямо й опосередковано робили вагомі внески у розвиток згаданих галузей в імперіях, до яких ми належали.

У цьому контексті найлегше аналізувати ситуацію в останній імперії, радянській, де наука, науково-технічна і науково-технологічна галузі розвивалися з акцентом на військовій компоненті. Радянська наука, науково-технічна і науково-технологічна галузі визначали військову потужність СРСР. Але інші напрямки, як-от невійськові потреби громадян, здебільшого не бралися до уваги. Зокрема, в СРСР вироблялися чи не найкращі у світі ракети, але майже не випускалися досконалі товари широкого вжитку, наприклад телевізори чи магнітофони.

Однією з її особливостей було роз’єднання академічної науки і вищої школи. Зараз важко об’єктивно визначити причини такого розподілення — надійних першоджерел або немає, або вони недоступні. Але зауважмо, що за рахунок згаданого розподілення де-факто існував ще один дуже «ефективний» «фільтр» для талантів, до якого часто вдавалася влада — не всіх, кого вища школа визнала успішними, допускали у радянську науку, тобто — у систему АН СРСР.

До речі, вже за час української дійсності нерідко так траплялося, що українські наука, науково-технічна і науково-технологічна галузі демонстрували найвищі світові досягнення, які… не були потрібними нашій державі.

На жаль, варто вказати, що українські наука, науково-технічна і науково-технологічна галузі як були в 1991-му «осколками» колишньої країни СРСР, так ними і тепер залишились — по суті нічого не змінилося.

Інакше кажучи, українська наука залишається радянським уламком. Адже практично незмінні її кадрова політика, організаційна система тощо. Теми досліджень часто є «дуже цікавими» для наукових закладів чи окремих вчених та інженерів, і майже не потрібні нашій державі. У владних структурах кількість справжніх науковців невпинно зменшується, що є однією з причин неефективної постановки державою завдань для науки, їх використання, врахування і т.д. При цьому нема жодного сумніву щодо талантів та здобутків нині активних українських науковців, інженерів, технологів, техніків і т.д. Просто вони щораз, то менше впливають на ухвалення державних рішень, оскільки наша держава здебільшого не виставляє нових вимог до науки, а науковці залишаються прихильниками тієї системи, до якої привчені замолоду. В той час як свідчить історія, що лише та держава має перспективу, у владних структурах якої оптимально представлені, оцінені та впливають науковці. В противному випадку держава, де знецінена власна наука, приречена. Так було, наприклад, з СРСР, де за 20–25 років перед його розпадом з влади «вимивалися» справжні науковці, оскільки все частіше таких визначали і призначали на посади насправді у парткомах.

Словом, українські наукова, науково-технічна і науково-технологічна галузі розвиваються самі по собі, а держава — сама по собі. А молоді талановиті кадри опиняються за кордоном. А середній вік науковців, як нещодавно сказав в інтерв’ю академік Б.Є. Патон, зростає.

Одне з ключових питань — фінансування української національної науки і техніки. Верховна Рада України, щиро переймаючись проблемами національної науки на початку відновлення української незалежності, 13 грудня 1991 року ухвалила закон №1977–XII про наукову і науково-технічну діяльність, який визначав, що лише з державного бюджету українська наука має фінансуватися в обсязі не менше 1,7 % ВВП. Цим законом особливо переймалися і тішилися у зв’язку з його прийняттям тодішні народні депутати І.Р. Юхновський і П.С. Кислий. Варто зауважити, що в частині фінансування цей закон не виконувався з часу його прийняття і дотепер — наука фінансувалася державним бюджетом максимум 0,3 % ВВП на рік. Пізніше згаданий обсяг державного фінансування було підтверджено також п. 2 статті 48 Закону України 848–VIII від 26.11.2015 року. Але і цей закон, як і закон 1991 року, в частині фінансування науки і науково-технічної діяльності України не виконується. ЗАКОН НЕ ВИКОНУЄТЬСЯ і винних немає! Такого не може бути у жодній з розвинених країн, зокрема, — в Німеччині чи Польщі.

Подібних запитань щодо функціонування і розвитку згаданих українських галузей є чимало. Підсумовуючи викладене вище, варто визнати, що українські освітянська, наукова, науково-технічна і науково-технологічна галузі знаходяться у катастрофічному стані. Цей факт — незаперечний, і зараз важливо вжити заходів для виправлення ситуації. З’ясувати чому і чия «заслуга» у тому, що ми в ній опинилися? Принаймні, аби уникнути далі таких помилок, хоча таким чином катастрофи не виправити. Інакше ми фактично погоджуємося, що хтось завдяки очевидним методам руйнує нашу державу.

Отже, в рамках забезпечення її подальшого розвитку освіту і науку треба негайно визнавати пріоритетними в Україні і приділяти їм особливу увагу. Насамперед, слід керуватися наступним:

  • суворо дотримуватися законодавства України в галузях освіти і наукової діяльності;
  • посада працівника початкової та середньої освіти має бути престижною, включно із зарплатнею. Не можна миритися з тим, що в Україні зарплатня вчителя нижча за середню. Те ж саме, щодо заробітної плати і всіх соціальних умов, стосується і працівників вищої школи;
  • створити умови для навчання, набуття досвіду за кордоном і впровадження його в Україні;
  • очевидно, що варто поєднати освіту і науку. У цьому контексті є значний позитив: МОН, а не як раніше Міносвіти, Мінвуз, ДКНТ тощо. Можливо, нам варто запровадити іноземний досвід з урахуванням місцевих особливостей;
  • змінити кадрову політику у системі вищої освіти і науки задля потреб нашої держави;
  • створити такі умови, коли науковці можуть авторитетно впливати на ухвалення державних рішень;
  • запровадити практику щодо визначення державних завдань у галузі науки, техніки і технологій.

Очевидно, що для цього необхідне чимале фінансування. Воно не повинне здійснюватися за рахунок перерозподілу скромних видатків для інших галузей. Можливо, для вирішення цих пріоритетних проблем варто вивчити і скористатися (де це можливо) досвідом НРУ початку 90-х років минулого століття з припинення контрабанди, яка, як правило, пов’язана з тіньовою економікою. Інакше кажучи: додатково профінансовувати освіту, науку та інші пріоритети до норм, передбачених законодавством, наразі за рахунок детінізації економіки. Таким чином досягається щонайменше дві мети: і детінізація економіки, і фінансування пріоритетних галузей. Після того, як вичерпається цей ресурс, слід керуватися таким методом щодо згаданих галузей за рахунок державного бюджету.

 

Все згадане про українську національну освіту і науку найпростіше виконувати в рамках повного перезаснування нашої держави. Але вже зараз варто невідкладно формувати відповідну мережу, куди, окрім політиків, мають увійти досвідчені фахівці у сферах початкової і середньої освіти, вищої школи, науки і техніки та науки і технологій. Причому у групи фахівців даної галузі має бути право з блокування рішення в цій галузі. Фактично, це те, що треба було виконати ще на початку відновлення української незалежності.

 

www.reliablecounter.com