Паралельно з пошуком Російською Федерацією надійних союзників на Заході і Сході, здатних нівелювати системний негативний вплив міжнародних політико-економічних санкцій (про що «Борисфен Інтел» регулярно інформує читацьку спільноту), сьогодні Кремль в черговий раз активізував дипломатичні та зовнішньоекономічні (у т. ч. конфіденційні) зусилля для продовження енергетичного шантажу європейських споживачів як важливого елементу «антисанкційної стратегії» В. Путіна.
Окрім візиту В. Путіна безпосередньо напередодні Мінського саміту у «нормандському форматі» до Єгипту (9–10 лютого ц. р.), що мав на меті продемонструвати можливість диверсифікації Москвою ризиків для російської зовнішньої політики та економіки, урядові й газпромівські очільники останнім часом активно «обробляють» й іншу країну-претендента на статус «енергетичного хаба» у Східному Середземномор’ї — Туреччину. Деякі західні експерти вважають її досить сильним кандидатом на цю роль.
До того ж Москва вміло використовує об’єктивні ресурсні обмеження для реалізації турецькою владою амбітних планів щодо стійкого економічного розвитку країни: провідні аналітики небезпідставно вважають, що після 2020 року Туреччина потребуватиме зайвих довгострокових і надійних постачальників природного газу на додаток до існуючих.
У зв’язку з відсутністю альтернативних джерел та обмеженим видобутком вуглеводнів в регіоні, Туреччина за нинішніх умов змушена купувати дорогий російський та іранський газ, ціна якого перевищує середні показники для європейських країн і не відповідає ринковим цінам. Кремлівсько-газпромівські стратеги переконані, що це змусить Анкару продовжити термін дії угоди про купівлю близько 18-19 млрд м3 російського газу через «Західний коридор», який проходить по території України (Україна-Молдова-Румунія-Болгарія-Туреччина), а також погодитися на будівництво «замінника» української газотранспортної системи (ГТС) і проваленого спільними зусиллями Європейської комісії та провідних країн-членів ЄС російського проекту «Південний потік» (South Stream) — нового газопроводу «Турецький потік», по якому російський природний газ через Туреччину постачатиметься до Європи в обхід України.
Ідея газопроводу «Турецький потік» з’явилася на заміну проекту «Південний потік», про зупинку якого 1 грудня 2014 року оголосив В. Путін. В подальшому російська сторона зробила турецькому уряду та державній трубопровідній компанії «BOTAS» пропозицію, від якої важко буде відмовитися – будівництво чотириниткового газопроводу по дну Чорного моря із виходом на суходіл в Туреччині і сухопутного газопроводу у напрямку до турецько-грецького кордону із загальною пропускною спроможністю в 63 млрд м3 на рік. Будемо відверті: ідея створення газопроводу «Турецький потік» має провокаційний і цинічний характер як для України, так і для Європейського Союзу.
Протягом січня-лютого ц. р., за підсумками зустрічей глави «Газпрому» О. Міллера і міністра енергетики та природних ресурсів Туреччини Т. Йилдиза, було визначено маршрут нового газопроводу (в т. ч. його морська та сухопутна ділянки), а також розглянуті попередні підсумки техніко-економічних розрахунків по ньому. Передбачається, що 660 км газопроводу «Турецький потік» проходитиме по старому маршруту «Південного потоку» (а це значить, що не потрібно буде витрачати час і кошти на нові морські дослідження) і 250 км в новому коридорі в напрямку європейської частини Туреччини (найближчим часом очікується отримання дозволу на проведення проектно-дослідницьких робіт на новій турецькій морській ділянці газопроводу). Морську частину проекту «Газпром» береться виконати самостійно, а сухопутні потужності в Туреччині побудує, об’єднавшись з місцевими компаніями. Сторони домовились вийти на підписання міжурядової угоди про газопровід «Турецький потік» у другому кварталі поточного року.
Крім того, сторонами були визначені на карті ключові (реперні) точки: виходу газопроводу на сушу — в районі населеного пункту Кийикей (Kiyikoy), передачі газу турецьким споживачам — Люлебургаз (Luleburgaz) і виходу газопроводу на турецько-грецький кордон — в районі населеного пункту Іпсала (Ipsala). Довжина сухопутної турецької ділянки газопроводу «Турецький потік» — 180 км.
Передбачається, що першу з чотирьох нитку «Турецького потоку» введуть в експлуатацію у грудні 2016 року, якою планується постачати 15,75 млрд м3 російського природного газу повністю на турецький ринок. В подальшому Москва сподівається щороку вводити в експлуатацію три інші нитки з тим, щоб досягти максимальних обсягів постачання газу (63 млрд м3) вже наприкінці 2019 року. Такі плани О. Міллер вважає цілком реальними.
Так, в 2014 році Російська Федерація постачала до Туреччини 26,67 млрд м3 природного газу, з яких 16 млрд м3 газу йшло через «Голубий потік» (по дну Чорного моря), а все інше — по «Західному коридору» через ГТС України (Україна-Молдова-Румунія-Болгарія-Туреччина). Загальні обсяги поставок з грудня 2016 року складатимуть вже приблизно 35 млрд м3 природного газу. Мається на увазі, що потужність «Голубого потоку» буде збільшена з 16 до 19 млрд м3 природного газу на рік. Щодо цього було досягнуто домовленості між Путіним і Ердоганом 1 грудня 2014 року (19+15,75=34,75 млрд м3). В цілому, частка Росії на газовому ринку Туреччини зросте з 58 % до 75 %.
До введення в дію «Голубого потоку» по «Західному коридору» (транзитом через Україну) йшло близько 34 млрд м3 природного газу щорічно, з яких 7,1 млрд м3 «розбирали» Молдова, Румунія та Болгарія, все інше — діставалось Туреччині. Після введення в експлуатацію «Голубого потоку» по «Західному коридору» йшло вже 18–19 млрд м3 природного газу щорічно (на сьогодні — 14 млрд м3). Не виключено, що через два роки увесь «Західний коридор» (а це потужне чотириниткове трубопровідне спорудження, що подає природний газ на увесь Південь України) буде функціонувати лише тільки заради Болгарії (2,9 млрд м3), на ринку якої (на відміну від Румунії) «Газпром» залишається монополістом.
Свідченням серйозності намірів «антисанкційної стратегії» В. Путіна є практичні заходи «Газпрому» (читай — Росії) з підготовки до реалізації проекту «Турецького потоку».
Так, у грудні 2014 року «Газпром» викупив 50 % акцій морської ділянки «Південного потоку» у європейських партнерів Eni, Wintershall і EdF, що вартувало йому в 1 млрд дол. США.
Також «Газпром» критично зацікавлений і у збереженні контракту South Stream Transport B.V. на укладку труби з італійською будівельною компанією Saipem — особливо в умовах санкцій Європейського Союзу щодо російської нафтогазової галузі. Як відомо, South Stream Transport B.V. (зареєстрована в Амстердамі) дістала дозвіл Нідерландів на будівництво цієї труби. Прокладати трубу у Чорному морі дозволила компанії Saipem й італійська влада. Реально, труби для будівництва морської ділянки газопроводу «Південний потік» (а на сьогодні це вже для газопроводу «Турецький потік») виготовлені, доставлені та складовані в болгарському порту Варна.
За даними міжнародних систем контролю місцезнаходження морських суден, мобілізований для прокладки газопроводу «Південний потік» трубоукладальний флот компанії Saipem до цього часу стоїть в болгарському порту Бургас. При цьому «Газпром» продовжує сплачувати за час перебування суден компанії Saipem сотні тисяч євро в день, очікуючи, коли можна буде розпочати будівництво газопроводу «Турецький потік».
Крім того, необхідно брати до уваги й той момент, що економічні відносини Туреччини і Росії не обмежуються планами реалізації нового газопроводу «Турецький потік». Це лише частина «пакетних домовленостей» — в оборонній, атомній і ракетно-космічній галузях, будівництві, продовольчому та інших секторах. Паливно-енергетичний комплекс — це тільки одна із їх складових. У Туреччини великі амбіції, і в цьому (газотранспортному) контексті вона хоче бути не транзитною країною, а саме хабом з продажу природного газу в Європу.
Таким чином, якщо плани «антисанкційної стратегії» В. Путіна на турецькому напрямі будуть реалізовані, то, за оцінками провідних експертів, російський газ поступить на турецький ринок на рік раніше за азербайджанський, хоча до цього це вважалось неможливим. Перша нитка «Турецького потоку», для прокладки якої потрібна тільки двостороння угода між Москвою і Анкарою, вже, можна сказати, є. Залишаються тільки технічні питання, для вирішення яких «Газпром» вже ні перед чим не зупиниться.
Як вважають окремі західні експерти, у даному випадку Анкара фактично «підставила» Азербайджан. Тепер стає зрозумілим і, в певному сенсі, прихований зміст останньої заяви Т. Йилдиза про те, що після визначення маршруту газопроводу «Турецький потік» між ним і проектом Трансанатолійського газопроводу (ТАNАР) розпочалась нормальна (здорова) конкуренція. Давайте згадаємо — раніше Т. Йилдиз стверджував, що «Турецький потік» не буде конкурентом для ТАNАР.
В той же час, враховуючи досить спокійну реакцію Баку, для нього питання прокладки нового газопроводу «Турецький потік» не було вже таким і несподіваним. Не виключено, що це питання сторони обговорили та узгодили в рамках недавнього візиту І. Алієва до Туреччини.
Деякі європейські країни (під тиском ряду впливових політичних сил і навіть керівництва окремих країн) вже заявили про свою підтримку будівництва нового газопроводу «Турецький потік», а саме: Греція, Угорщина, Болгарія. Досить позитивно розглядають цей проект і окремі балканські країни. Щоправда, ще достеменно невідомо як на все це відреагує Брюссель і Вашингтон. Але, як вважають деякі західні експерти, якщо не відбудеться нічого несподіваного, то на сьогодні Росія фактично переграла всі сторони довкола «питання постачання газу в Європу»: Україну, Європейський Союз, США та можливо навіть Азербайджан.
В цьому контексті, поки азербайджанський газ поступить в Туреччину, ринок цієї країни буде отримувати вже близько 35 млрд м3 російського газу по дну Чорного моря. На думку експертів, навряд чи тоді Туреччині знадобляться кілька мільярдів кубометрів азербайджанського газу, які, згідно із попередніми зобов’язаннями, мали б бути передані турецькій стороні. А якщо «Газпром» такими ж темпами введе хаб на турецько-грецькому кордоні, то і в Європу російський газ може надійти раніше за азербайджанський. А у першого постачальника шансів завжди більше!
Активність «газпромівських емісарів» на турецькому напрямі має ще один український вимір. Не в останню чергу інтерес Москви до активізації енергетичного співробітництва з Анкарою був пов’язаний із можливістю постачання за допомогою першої нитки нового газопроводу до Туреччини на 1,75 млрд м3 газу більше (вже згадувані 15,75 млрд м3), ніж «Західним коридором», за допомогою якого на сьогодні Туреччина імпортує з Росії через Україну 14 млрд м3 природного газу.
Як західні, так і українські аналітики не беруться за таких обставин прогнозувати, наскільки «газовий інтерес» здатний переважити у турецькому істеблішменті кримськотатарське питання в умовах тотального наступу кремлівських ставлеників та окупантів на права корінного одноплемінного народу на Кримському півострові України. Тим більше, що Анкара, як вважається, має реальний альтернативний (і дещо доцільніший як з фінансової, так і технічної точок зору) варіант отримання газу з ізраїльського східно-середземноморського родовища «Левіафан», будівництво газопроводу до якого здатне забезпечити на початковому етапі постачання до Туреччини 10 млрд м3 газущорічно. До того ж цей проект забезпечуватиме Анкарі, окрім фінансово-економічної вигоди, ще й низку геополітичних преференцій у відносинах із Європейським Союзом, США, Ізраїлем та Єгиптом.
Але, за оцінками експертів, на цю обставину є дуже слабка надія. На сьогодні Європа для Туреччини почекає, Туреччина довше чекала на запрошення до Європейського Союзу — понад 25 років, і не дочекалась. Що в цьому плані переважатиме в геополітиці Туреччини по відношенню до Європи на майбутнє: образа, амбіції чи прагматична доцільність? А якщо східна прихована помста за приниження? Не виключено, що тоді це може проявитися через механізм розподілу газу і реалізації цінової політики в умовах, коли Туреччина стане єдиним розподільником природного газу на хабі турецько-грецького кордону вже через два-три роки.
Але головним для України є те, що через два-три роки буде відключена вже перша з чотирьох ниток транзитного українського газопроводу «Західний коридор», який іде через Україну в південно-східну Європу, а далі в Туреччину. І як тепер бути Україні? Дістало!
Поживемо — побачимо. Ось це чисто по-українськи!
А, може, почекаємо трохи — і будемо сподіватись, що Європа і США, в т. ч. за допомогою саме України, знайдуть таки вихід і з цього становища?
Поживемо — побачимо.
