29 вересня 2014

Турецький бекграунд ситуації навколо України

Останнім часом ми привертали увагу наших читачів до визначальних зовнішніх чинників розвитку ситуації в нашій державі та навколо України — російського, європейського та американського. Попри удавану «нечутливість» російського керівництва і економіки до міжнародних санкцій, Кремль продовжує робити усе можливе, щоб прорвати зовнішню блокаду. На жаль, дехто дослуховується до «аргументів» В. Путіна, у тому числі й сусідні нам держави — Угорщина, Чехія, Словаччина, Туреччина. Оскільки позиція східноєвропейських країн-членів ЄС є більш доступною через єесівські інституції та публічні висловлювання їхніх лідерів, спробуємо проаналізувати деякі приховані аспекти зовнішньої та внутрішньої мотивації офіційної Анкари.

Переконлива перемога екс-прем’єр-міністра Р. Ердогана у першому турі президентських виборів у Туреччині (10 серпня) обумовила започаткування суттєвої трансформації турецької моделі державного правління у контексті посилення президентської вертикалі влади і перетворення Туреччини на президентсько-парламентську республіку. При цьому новообраний глава держави з перших днів перебування на посаді прагне позиціонувати себе як «господар Туреччини», спираючись на електоральний, адміністративний і фінансовий потенціал правлячої Партії справедливості та розвитку (чи не нагадує російську модель «В. Путін + ФСБ + «Єдина Росія»?).

З огляду на «косметичні» зміни у персональному складі нового уряду, який очолив лояльний екс-глава МЗС А. Давутоглу, а також заявлену програму відбудови «Нової Туреччини» (як продовження «успіхів» 12-річного перебування при владі Партії справедливості та розвитку) експерти прогнозують, що за час першої президентської каденції Р. Ердоган намагатиметься ухвалити нову Конституцію ще до проведення парламентських виборів 2015 року та завершити розбудову такої системи національної безпеки Туреччини, яка б дозволяла не тільки ефективно захищати, але й поширювати власні національні інтереси за межі території ТР.

Беручи до уваги наявність для режиму Р. Ердогана серйозних внутрішніх загроз подальшої соціальної, етнічної та релігійної поляризації турецького суспільства, а також суттєву залежність турецького керівництва у питаннях регіональної безпеки, залучення іноземних інвестицій, гарантування енергетичної безпеки і системних трансформацій у сфері інноваційно-технологічного розвитку, у т. ч. оборонно-промислового комплексу, лідер ТР не може ігнорувати непублічних«звернень» В. Путіна. Пояснимо чому.

Для досягнення зовнішньополітичних пріоритетів щодо нівелювання деструктивного впливу на Туреччину т. зв. «регіонального поясу нестабільності» (ситуація в Єгипті та Сирії, експансія «Ісламської держави Іраку і Леванту» у південному транскордонні, зростання ризику втягування Туреччини в ізраїльсько-палестинський конфлікт, погіршення відносин з ключовими монархіями Перської затоки, насамперед Саудівською Аравією) керівництво Туреччини змушене активно залучати дипломатичний, фінансовий і військовий потенціал РФ на Близькому Сході.

Окрім того, регіональні амбіції Анкари, а також намагання президента Р. Ердогана максимально сконцентрувати державну владу у своїх руках викликатимуть зростання критики дій керівництва Туреччини з боку Заходу. При цьому турецька сторона не виключає можливості використання США й Ізраїлем руху «Нурджулар» для підбурювання місцевого населення до масштабних акцій протесту проти формування авторитаризму в Туреччині. За таких умов турецька влада буде вимушена йти на подальше зближення з Росією, при цьому поступаючись в українському/кримськотатарському питанні. Така специфіка обумовлюватиме використання Туреччиною на українському напрямі політики подвійних стандартів — декларуючи підтримку територіальної цілісності України, Анкара негласно і «малими кроками» відновлюватиме транспортне сполучення з Кримом через приватні фірми, посилюватиме вплив на кримськотатарську громаду і утримуватиметься від режиму міжнародних санкцій проти РФ.

В економічній сфері керівництво ТР розраховує використати економічну ізоляцію Росії з боку Заходу з метою створення сприятливих умов для реалізації завдань, пов’язаних із впровадженням масштабних проектів у рамках стратегічної програми «Цілі 2023». Зокрема, Анкара розраховує на залучення портфельних іноземних інвестицій, які тікають з фінансового і фондового ринків РФ саме на турецький ринок (з початку квітня — близько $5 млрд).

В умовах практичного «заморожування» співпраці між РФ та західними державами у військово-технічній сфері Туреччина може отримати вигідні з економічної та технологічної точки зору поступки з боку російських компаній щодо їхньої участі у створенні та виробництві середньо-магістрального пасажирського літака, авіаційних і танкових двигунів, національного винищувача, танка, безпілотного літального апарата, навчально-тренувального літака й гелікоптера, легкового автомобіля, сучасного залізничного локомотива, створення промислової зони авіакосмічної промисловості у провінції Анкара.

Для опанування нових ринків збуту Анкара розглядає можливість укладання преференційної торговельної угоди зі створеним Кремлем Євразійським економічним союзом, що дозволить створити сприятливі умови для експорту продукції аграрного сектору і сільського господарства ТР та імпорту Туреччиною із РФ продукції сировинного характеру та напівфабрикатів для виробництва кінцевої високотехнологічної продукції, що постачатиметься на зовнішні ринки.

З урахуванням довгострокових планів збільшення обсягів виробництва до 4 млн автомобілів на рік та песимістичних прогнозів стосовно кон’юнктури турецького та європейського ринків, Союз експортерів автомобільної промисловості ТР планує збільшити експорт до РФ автомобілів і комплектуючих турецького виробництва, розраховуючи на можливе поширення санкцій на імпорт зі США та ЄС продукції автомобільної промисловості, зокрема, у сегменті легкових автомобілів.

За прогнозами аналітиків, Туреччина може також використати істотне зростання інтересу з боку російських компаній до інвестування в будівельний, фінансовий (повернення капіталів на західні ринки з використанням турецьких фінансових посередників) та туристичний сектори для покращення ситуації на ринку праці за рахунок створення нових робочих місць. Так, за перше півріччя ц. р. кількість російських туристів, які відвідали Туреччину, збільшилася на 13,4 % та становила майже 2 млн осіб. Крім того, позитивні наслідки для розвитку аграрного потенціалу і покращення ситуації з безробіттям у сільській місцевості ТР матимуть плани Москви з заміщення продуктів, заборонених для імпорту з ЄС (очікується зростання обсягів експорту свіжих турецьких овочів та фруктів на 20–40  %, м’ясо-молочної продукції, алкогольних напоїв, картоплі та бобових).

Нині Туреччина вже опрацьовує можливість отримання економічних дивідендів у разі виникнення істотних ускладнень у взаєминах між РФ та ЄС за умови запровадження обмежень у сфері транспортного сполучення (у вигляді санкцій Заходу або контрдій Кремля): інтенсифіковано контакти з Москвою для вирішення наявних проблем у логістичній сфері, а також галузі морських й сухопутних перевезень (у т. ч. щодо збільшення кількості дозволів для турецьких перевізників); опрацьовується можливість залучення потенціалу російських підприємств у рамках проектів з розвитку транспортної інфраструктури, зокрема, будівництво магістральних автодорожніх коридорів південь-північ і схід-захід, кардинальної модернізації залізничного транспорту та створення міжнародних залізничних коридорів, формування мережі міжнародних логістичних центрів, будівництво міжміської мережі швидкісного сполучення й міського рейкового транспорту.

Через загрозу скорочення обсягів/блокування поставок природного газу Москва має чи не «найпереконливіші» аргументи впливу в енергетичній сфері, забезпечуючи до 60 % у загальній структурі імпорту Туреччиною блакитного палива. Турецький уряд, стурбований можливим скороченням або припиненням газопостачання територією України внаслідок українсько-російського конфлікту (наразі вітчизняна ГТС забезпечує постачання 14 млрд м3 російського газу або близько 27  % щорічного імпорту цього енергоносія), готується до обмеження споживання газу електростанціями та потужними промисловими підприємствами, встановлення диференційних тарифів і підвищення з жовтня цін на енергоносії у зимовий період 2014–2015 рр.

Для посилення свого транзитного потенціалу Анкара зацікавлена у реалізації проекту «Південний потік» або ж другої нитки «Блакитного потоку». До того ж Туреччина продовжує надавати підтримку будівництву АЕС «Аккую» за участі «Росатому», а російська компанія «INTER RAO» здійснює експортні поставки електроенергії до Туреччини (з РФ транзитом через територію Грузії та безпосередньо з Грузії) й володіє сучасною ТЕС «Trakya» потужністю 478 МВт. Своєю чергою «ЛУКойл» контролює близько 4 % турецького ринку нафто- та газопродуктів.

 

Таким чином В. Путін володіє вичерпним переліком засобів впливу на Анкару у військово-політичній, енергетичній, промисловій, аграрній, транзитно-транспортній, торговельній, етноконфесійній і навіть соціальній сферах, примушуючи турецьку владу до «зближення позицій» і поступок з українського/кримськотатарського питання.