З огляду на актуальність теми стосунків між двома незалежними європейськими країнами — Україною і Польщею — на сучасному етапі історичного розвитку Європи започатковуємо новий проект «Українсько-польські стосунки: правда і міфи». Під його рубрикою пропонуємо ознайомитися зі статтею «Закерзоння».
Ослаблення і розпад наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ ст. Радянського Союзу мав для країн Центральної Європи серйозні геополітичні наслідки. Зокрема, виникли сприятливі передумови для виходу членів колишнього так званого соцтабору з-під впливу Москви та побудови як між ними, так і з їх сусідами нових відносин на засадах західної ліберальної демократії.
Однак, як демонструє досвід останніх двох десятиліть, «демонтаж» у Центральній Європі комуністичних порядків, як і вступ до європейських та євроатлантичних структур виявилися заходами швидше поверхового, аніж глибинного характеру. Вони не змогли кардинально змінити у населення цих країн найнагальнішого — виробленої в процесі довготривалого співіснування з росіянами тоталітарної суспільної свідомості. Їхні політичні еліти вкупі зі значною частиною суспільства за звичкою й досі озираються на столицю свого недавнього грізного російського «старшого брата» — Москву. І водночас, як це часто траплялося в історії людства, не оминають нагоди посперечатися та почубитися з сусідами, чомусь нехтуючи історичними уроками саме таких вчинків.
На жаль, нерідко це проявляється в Польщі, викликаючи природне занепокоєння українського політикуму з огляду на нашу суміжність і історичні стосунки обох народів. До речі, даючи характеристику цим стосункам, вчені часом вживають «дипломатичний» прикметник «непрості». Чому вони були саме непростими — пояснити неважко, якщо згадати, наприклад, слова Ф.Енгельса про польських політиків, які «ніколи не здійснювали в історії нічого іншого, крім сміливих розбишацьких дурниць». Можна було б це сприйняти як жарт, якби… Якби, для прикладу, не сучасні офіційні документи владних структур, громадських і релігійних об’єднань та публікації у засобах масової інформації Польщі щодо польсько-українського збройного конфлікту на Волині під час Другої світової війни.
Зрештою, ця тема не є якоюсь сенсацією. Вона була однією з робочих тем спецпропаганди ще за часів Польської Народної Республіки (ПНР). Хоча тоді і сповідувалася «про людське око» політика інтернаціоналізму, дружби й миру між народами. Та чи не була вона вибірковою і чи поширювалася, зокрема, на українців? Тобто, чи не продовжувалася неофіційно «політика» історичних попередників — «ендеків» та «пілсудчиків» — щодо українців, яка полягала в примусовій асиміляції корінного населення тих етнічних українських земель, які Москва «щедро подарувала» офіційній Варшаві за її згоду розташуватися у фарватері СРСР після закінчення в 1945 році Другої світової? До практикованих й раніше знищення української культури й освіти, поліцейського терору польська влада додала масову депортацію українців вглиб Польщі, їхнє розпорошення між етнічними поляками, конфіскацію їхньої нерухомості та землі, які згодом перейшли до рук польських переселенців. А як назвати вчинок тодішнього керівництва ПНР з ліквідації на її території Української Греко-католицької церкви та «узаконене» пограбування її майна?
Отже, у 1945–1949 роках українці репресувалися в Польщі за національними, політичними і релігійними мотивами, тобто зазнали геноциду, дефініцію складу злочину якого дає «Конвенція про запобігання та покарання злочину геноциду», що ухвалена та запропонована до ратифікації і підписання Генеральною Асамблеєю ООН, (резолюція 260 А (III) від 9 грудня 1948 р.), яка набула чинності 12 січня 1951 року.
Аби якось оправдати перед своїми громадянами і світовим співтовариством утиски тієї частини українського народу, яка польсько-радянським зговором була відірвана від матері-України та опинилася в межах Речі Посполитої, влада ПНР вела перманентну інформаційну кампанію. Образ українця всіляко демонізувався в пресі, школі й на телебаченні. Покоління польських громадян виховувалися на українофобських книжках Едуарда Пруса і йому подібних авторів. Щоб така відверта антиукраїнська пропаганда не надто муляла очі керівництву сусідньої УРСР, офіційно стверджувалося, що триває ідеологічне протиборство не з усім українським народом, а лише з українськими націоналістами. Поляки, мовляв, нічого не мають проти українського народу, лише виступають проти українських націоналістів — «лютого ворога як польського, так і українського народу», і ще багатьох інших народів. Тобто, застосовувався хрестоматійний пропагандистський трюк «розмежування».
Оскільки в УРСР українські націоналісти теж були об’єктом атак офіційної пропаганди, то зрозуміло, що трюк з «розмежуванням» вдасться.
Однак у своєму більш вузькому колі польські «борці з українським націоналізмом» називаютьсправжню причину своєї ненависті. Як стверджує професор Влодзімєж Павлючук: «Не було б однак незалежної України, не було б історії українського народу як політичного народу, що бореться за повну незалежність, якби не націоналізм, якби б не УПА, якби не фанатична любов до свого народу його членів, охоплених невгасимою ідеєю створення з аморфної «руської» маси гідного, дієво значимого народу. Доля України була б подібна до долі Білорусі.
Коли б викреслити з історії України ідейну вартість і діяльність націоналістів, передусім УПА, то в змісті культури та історії України не знайдеться нічого такого, що б давало шанс на легітимізацію повної незалежності цієї країни».
Тобто, якби не було українських націоналістів — не було б українського народу і не було б України. Українськими землями та їх обезличеним, а тому — сприйнятливим до асиміляції населенням (трудовими ресурсами), поділилися б між собою Польща та Росія.
Однак ці загарбницькі плани не вдалося реалізувати. У 1991 році український народ реалізував політичну програму українських націоналістів — домігся незалежності України. Тому будь-яка атака «тільки проти українських націоналістів»з боку різного штибу шовіністів насправді є атакою на незалежність України, посяганням на свободу українського народу, всіх громадян української держави незалежно від їх національності й віросповідання.
Після розпаду світової системи соціалізму наприкінці 80-х – 90-х років ХХ ст. Польща без вагань визнала незалежність України. Очевидно, що з чисто прагматичних мотивів. Адже нині часто цитується, що «в міжнародній політиці немає почуттів. Є лише національні інтереси». Польща була зацікавлена в євро- та євроатлантичній інтеграції. І продемонструвала необхідну для її здійснення офіційну відсутність територіальних претензій до сусідів (що не означає таку ж відсутність в певної, не виключено й більшої частини польського політикуму). Польща також відчуває потребу у буфері між собою та Росією, активність якої її лякала постійно. І не дарма. Як заявляють в польських ЗМІ експерти, Польща зможе протистояти Росії у війні із застосуванням звичайного (неядерного) озброєння щонайбільше два тижні. А що таке допомога західних союзників — Польща знає зі свого гіркого історичного досвіду (наприклад, у вересні 1939 року).
Є й інші інтереси Польщі, реалізації яких сприяє український народ. Тому цілком логічне налагодження поляками з українцями міцних дружніх відносин, якими польська сторона користалася неодноразово (у 1410 році — під Грюнвальдом, чи у 1618 році — під Москвою). Але чи можна вважати логічною східну політику Польщі щодо українського народу, якщо припустити, що вона, східна політика Польщі, взагалі існує?
Цікаво було б почути відповідь на це запитання від українців-громадян Польщі. Та чи може вона бути позитивною, коли посткомуністична Польща не повернула лемків і всіх інших депортованих українців-громадян Польщі на їхні етнічні землі та не компенсувала їм матеріальні й моральні збитки? Мова про це навіть не ведеться. Тобто, наслідки післявоєнних етнічних чисток західних українських земель від українців досі не виправлені.
Натомість у 1991 р. редактор «Газети Виборчої» А.Міхнік заявив, що поляки розглядають західноукраїнські землі як «східні провінції Польщі», бо «польська держава існувала на цих землях протягом 500 років», а «польську культуру важко уявити без Львова». У Польщі активізувалися численні антиукраїнські громадські організації. Так, Товариство любителів Львова і «південно-східних кресів» має понад 100 відділів і клубів. А є ще чимало інших організацій, об’єднаних у загальнопольську федерацію.
Товариство «кресов’яків» з центром у Варшаві протягом 1992–1995 років збирало заяви колишніх поляків-переселенців 1948–1950 років з України до Польщі про «компенсацію» за майно та земельні ділянки, що залишилися в Україні (тільки у Воєводську Раду Замостського воєводства у 1993 р. надійшло понад 7 тисяч прохань такого змісту). У проектах міждержавних угод, які розроблялися, передбачалося повернення громадянам Республіки Польща земель і будівель з претензіями на проживання в Україні і правом розпоряджатися помешканнями на «свій власний розсуд». Водночас обговорювалися питання, згідно з якими громадяни, що висловлювали свою готовність на переїзд до України, мали б зберігати за собою громадянство Республіки Польща.
«Любов» до української землі демонструють не тільки громадські об’єднання Польщі, але й державні структури. Зокрема, йдеться про впровадження «карти поляка». З цього приводу у білоруській газеті «Звезда» якось писалося, що Варшава хоче приєднати Західну Білорусь та Західну Україну до Польщі, й одним із знарядь для реалізації цієї мети має стати «карта поляка». «У польському суспільстві досить широко представлені сили, які хочуть Великої Польщі в кордонах, якщо не «від моря до моря», то хоч б в межах 1939 року. Очевидно, про зміну кордонів у сучасній Європі збройною силою говорити не можна, але, як демонструє приклад Косова, можна безкарно відірвати шматок території суверенної держави шляхом псевдолегітимізації. Наприклад, провівши референдум».
Поява у польському Сеймі законопроектів, автори яких звинувачують українців у геноциді польського населення Волині в 1943 році, змушує погоджуватися з припущеннями газети «Звезда». Бо як же по-іншому пояснити дії польських політиків, які, не давши чесної та однозначної відповіді на запитання: як і коли та з чиєї волі опинилися мазури з Мазовша та познаньчики з Великопольщіу 1943 році на віковічній українській етнічній території — Волині, чим вони займалися під час свого там перебування і що стало визначальним фактором у ставленні до них корінного українського населення, — з поважним виглядом пережовують міфи «волинської різанини», наче живцем списані з історичних романів про хмельниччину польського белетриста ХІХ ст. Г.Сєнькєвіча.
Влучну оцінку таким діям дав у 1885 році видатний історик України польського походження і по-справжньому шляхетна людина Володимир Антонович. Він, зокрема, писав: «Г. Сенькевич и его почитатели стоят пока еще на той низкой степени развития патриотического чувства, на которой люди полагают, что все свое непременно хорошо, потому только, что оно свое. В силу этого ложного патриотического чувства, они считают долгом отрицать всякую попытку критического отношения к своему прошлому и стремятся, путем отрицания или извращения несомненных фактов, путем всевозможных натяжек оправдать и возвеличить всякое безобразное явлейие в исторической жизни своего народа. Писатель, руководствующийся таким чувством, особенно если он писатель талантливый и влиятельный в своем обществе, оказывает этому обществу плохую услугу. Он способствует затемнению народного самопознания, стремится к увековечению ошибок прошедшего, способствует застою и косности и затрудняет прогресс своего народа…
Не думаем, чтобы все указанные стороны тенденции Сенькевича, как бы они ни льстили национальному чувству, как бы обаятельно ни действовали на его публику, были полезны для будущего развития этой публики или для удовлетворения насущных ее интересов. Самомнение, упорное отстаивание своих ошибок, ненависть и отрицание примирения, на основах более широкого и всестороннего человеческого развития, вряд ли могут послужить основаниями для лучшей умственной, нравственной и практической жизни как отдельных людей, так и целых групп человечества». (В. Антонович. Польско- (мало)русские соотношения ХVII ст. в современной польской призме. (По поводу повести Г Сенькевича «Огнем и мечем»).
На жаль, сучасна польська політична еліта демонструє більшу прихильність до Сєнькєвіча, аніж до Антоновича. У польському інформаційному просторі не вщухає антиукраїнська пропаганда з її участю, виходять друком численні антиукраїнські публікації. Також створюються й демонструються псевдодокументальні фільми українофобського змісту: широко розрекламований відомою газетою «Жечпосполіта» («Rzeczpospolita») фільм «Забуті злочини на Волині» краківського режисера Мацєя Войцехівського, «Забудь про Креси», співавтор якого П. Шеляговський заявив у польських ЗМІ про свої наміри розповсюджувати цей продукт в польських школах, гімназіях та ліцеях.
Наслідком такого українофобського зомбування ЗМІ населення Польщі є зміцнення у їхній масовій свідомості вкорінених раніше стійких антиукраїнських стереотипів. Так, у 2009 році одне з провідних польських видань «Газета Виборча» оприлюднила результати соціологічного опитування, проведеного в Польщі агенцією «Пентор Рісорч Інтернешнл» для новостворюваного Музею Другої світової війни. Зазначалося, що більшість (49 %) респондентів контактувало з німецькими окупантами та росіянами, і тільки невелика частина (15 %) — з українцями. Разом з тим наголошувалося, що найгірші спомини поляків про війну пов’язані саме з українцями (у 57 % поляків). Наводився коментар соціолога П. Квятковського, що під впливом розповідей про події на Волині влітку 1943 року в свідомості польських громадян утвердився стереотип українця, як патологічного вбивці, ворога набагато гіршого за німців та росіян. При тому, що не українці бомбардували Варшаву у 1941 році, не українці позбавили тоді ж поляків свободи і незалежності, не українці створювали на польській землі концтабори смерті й не кидали до них польських патріотів, не українці нав’язали після 1945 року польському народові чужий і ворожий йому комуністичний режим («освободили» від національної влади). Але завдяки спецпропаганді саме українці у свідомості поляків є найгіршими з усіх сусідів. І це не може не викликати занепокоєння у тих українських й польських політиків, які розуміють згубність передусім для самої Польщі саме такого стану речей.
Що ж до ролі Росії в цій справі, то вона постійно, відкрито і приховано, роздмухує польсько-українські пристрасті, маючи для цього широкі можливості. В Польщі, наприклад, є потужне проросійське бізнесове лобі та, як тривожно зазначають окремі польські ЗМІ, численна російська спецагентура.
Так, 4 лютого 2009 року в Польщі був затриманий російський шпигун. Інформацію оприлюднив тоді «Дзєннік Газета Правна» («Dziennik Gazeta Prawna») і підтвердила Агенція Внутрішньої Безпеки (Agencja Bezpieczeństwa Wewnętrznego). Як повідомлялося, заарештований діяв в інтересах Головного Розвідувального Управління ГШ ЗС РФ. І цей випадок — не поодинокий.
Активність росіян на території Польщі не вщухає. Вона зумовлена низкою причин. Одну з них назвав Віктор Калашніков у статті «Варшавский заговор» (Журнал «Коммерсантъ. Власть», №10 (262), 24.03.1998). У ній висловлювалася тривога з приводу того, що за підтримки США «скоро на политической карте Европы не останется ни Польши с Литвой, ни Украины с Белоруссией. На их территории появится новое мощное государство. Настолько мощное, что зона его влияния будет распространяться на восток, к самому Подмосковью». Зазначалося, що таким чином буде реалізований давній стратегічний замисел Збігнева Бжезінського і Генрі Кіссінджера щодо остаточного вирішення питання безпеки східних кордонів НАТО.
Наріжним каменем цієї геополітичної конструкції, на думку Калашнікова, має стати зв’язка «Варшава-Київ». Тобто, східною опорою «осі європейської геополітики» — «Париж-Берлін-Варшава» — стане не Москва, а Київ.
Москві не до вподоби навіть теоретизування на цю тему, не кажучи про можливі спроби її реалізації. І вона не перебирає у засобах з нейтралізації Польщі. Про це свідчить і Смоленська авіакатастрофа. Цим можна пояснити й поновну «шовкову» русифікацію Польщі, в якій задіяні як урядові, так і неурядові структури обох країн.
Зокрема, у Варшаві в травні 1989 року була зареєстрована організація російських співвітчизників у Польщі — «Российская община», що у грудні 2008 року стала членом Міжнародної ради російських співвітчизників. У цьому ж році Сенат Педагогічної Академії в Кракові ухвалив налагодити співпрацю з відомим своїми діями на пострадянському просторі фондом «Руській мир». Підписана і угода про створення в університеті Центру культури і російської мови.
Запровадження «русскоязичності» в сусідніх країнах служить інтересам Росії, яка використовує громадські об’єднання для розпалювання міжнаціональної ворожнечі та дестабілізації внутрішньополітичної обстановки в місцях їх перебування, зокрема — в Україні. Спостерігаються і спроби налагодження співпраці підривних «русскоязычных» громадсько-політичних структур з антиукраїнськими силами різних країн Центрально-Східної Європи з використанням російської агентури, як не дивно, в правому крилі польського політичного спектру.
Прикладом таких дій є спільна акція громадської організації «Правозахисний громадський рух «Русскоязычная Украина» (Україна) і Товариства Увіковічнення Пам'яті Жертв Злочинів Українських Націоналістів (Польща) з відкриття у 2010 році в приміщенні Національного виставкового центру «Український дім» (Київ) фотовиставки «Волинська різанина — польські та єврейські жертви ОУН-УПА». Акція мала переконати українську і світову громадськість в тому, що начебто українці в особі ОУН-УПА винні у геноциді польського, єврейського, українського, російського і ромського народів (?!)
У польських виданнях не раз обговорювалися поняття «геноцид» і його прояви в новітній історії. Зокрема, свого часу «Газета Виборча» опублікувала матеріал депутата Європарламенту від Литви Л. Донскіса «Геноцид, вбивство Бога», в якому нав’язувалася тенденційна думка: «Єдиним в історії людства випадком геноциду був Голокост євреїв у роки Другої світової війни». Л. Донскіс стверджував, що Голодомор в Україні 1933 року можна визнати лише масовим вбивством «…з рисами геноциду».
Не визнає геноцидом українського народу Голодомор 1933 року і Росія. Вона виправдовує свою позицію усілякими, часом просто чудернацькими «фактами». Не виключено, що нинішня активізація шовіністичних сил Польщі та їх тиск на польський Сейм з метою офіційного визнання польсько-українського збройного конфлікту на Волині 1943 року геноцидом поляків режисовані Москвою, що прагне посилити свою ненаукову й антигуманну аргументацію проти визнання Голодомору в Україні 1933 року геноцидом українського народу. Мовляв, як українці можуть скаржитися на геноцид щодо нього з боку «рускоязичної» більшовицької влади, коли вони самі здійснювали геноцид щодо інших народів. Тобто, таким чином жертва — український народ — засобами підривної пропаганди перетворюється на ката.
Українській стороні неможливо ефективно протистояти організаторам такого «перетворення». Адже вона не контролює свого інформаційного простору, не має ніякого впливу на інформаційний простір Росії і Польщі. Громадяни України, не поінформовані належним чином про дійсний стан історичних українсько-польських відносин, стають легкою здобиччю закордонних політтехнологів.
Що ж до польських політиків, то їм слід нагадати: як свідчить історія, кожна спроба їх предків знайти спільну мову з Росією коштом України закінчувалася… черговим розподілом Польщі. Тому трансформація Польщі з «адвоката України в Європі» у «прокурора-обвинувачувача» на організованому українофобами «образцово-показательном судебном процессе» над українським народом б’є передусім по самій Польщі. І якому поколінню поляків, що опиниться між німецьким молотом і російським ковадлом, випаде вкотре заплатити кров’ю за недалекоглядні вчинки своєї політичної еліти — час покаже.
У зв’язку із вищесказаним доречно ознайомити українську громадськість зі статтею «Закерзоння». Вона піднімає завісу над невідомими багатьом українцям темними сторінками історичних українсько-польських взаємин.
Разом з тим, не з усіма положеннями статті можна погодитися. Так, треба пам’ятати, що Українська Повстанська Армія була збройним формуванням територіальної оборони, що зумовило її стратегію і тактику ведення бойових дій. Вона створювалася не для ведення агресивних наступальних бойових дій на чужій території, а для захисту місцевого українського населення від окупантів всіх мастей, а також організованих і стихійних грабіжників та вбивць, чисельність яких завжди різко зростає за воєнного часу, коли ослаблюється контроль правоохоронних органів. Мета ж воєнно-політичної боротьби УПА — відновлення демократичної Української Самостійної Соборної Держави на українських етнічних землях, пошматованих після Першої світової війни іноземними окупантами, польськими — в тому ж числі. І ця боротьба була справедливою, згідно людської моралі, та законною, згідно тодішнього і сучасного міжнародного права.
УПА припинила бойові дії у Закерзонні не внаслідок виселення польською окупаційною владою з цих земель місцевого українського населення, що «усунуло будь-яку базу підтримки українського повстанського руху в Закерзонні» та «прирекло УПА на безперечну поразку», а навпаки, вимушена відсутність в Закерзонні українського населення позбавила будь-якого сенсу перебування там формувань УПА, завдання яких якраз і полягало в обороні цього населення. Це завдання УПА не змогла виконати з огляду на гігантську воєнну перевагу об’єднаних сил Росії, Польщі та Чехословаччини над українським національно-визвольним рухом. І це також має бути уроком.
У міжнародній політиці практично завжди виграє сильніший: духовно і фізично. Слабкість держави провокує проти неї агресію сусідів. Тому дуже важливо бути сильними.
Що ж до геополітичних орієнтацій, то варто згадати науковий висновок українського геополітика Ю.Липи, який стверджував, що геополітичною віссю України є «Північ-Південь», а не «Захід-Схід». Він наголошував, що вибір західного чи східного вектора зовнішньої політики України — це найбільш шкідлива для українського народу доктрина. Нема досконалішої від неї доктрини нищення України. Рух віссю «Схід-Захід» дає нам етнографічний розкол на «західників» і «східняків»; релігійний розкол — на «православних» і «греко-католиків»; а ще — на «аграрний» Захід та «індустріальний» Схід тощо.
Символами руху «Схід-Захід» є Андрусівський (1667 року) договір Польщі й Росії про розподіл України по Дніпру, та Ризький (1921 року) договір між цими ж державами про розподіл України по Збручу.
Не Схід і не Захід є джерелом України. Основою її раси, культури й світогляду від самого початку був Південь. Ще одна напрямна українських земель і раси — це Північ.
Тільки вісь «Північ-Південь» — (Скандинавія-країни Балтії, Білорусь, Балкани, Туреччина) — є віссю українських земель. Як у добі античній, так і в добі козацькій. Ця українська вісь є однією з найпривабливіших геополітичних осей на просторах між Балтією й Уралом. І лише вздовж неї українськадержава має вибудовувати свою власну геополітичну конструкцію, в якій саме Україні, в силу її людського, економічного та воєнного потенціалу, природно бути лідером, а не декорацією чужого геополітичного спектаклю.
