14 лютого 2014

Україна в «геополітичній центрифузі»

Сергій Рудюк, керівник програм Центрально-Східної та Південної Європи

 

Бурхливі політичні події в Україні викликали неоднозначну реакцію у громадськості сусідніх країн. Друзі українського народу негайно висловили підтримку прагненням українців до свободи і демократії. І такі благородні дії можна тільки вітати.

Однак в деяких сусідніх з нами країнах знайшлися і ті, хто розглядає цю політичну кризу як підставу для втручання у внутрішні справи України. Вони мріють про розкол українського суспільства, про розчленування та розподіл території української держави між сусідами. З такою пропозицією епатажний російський письменник і колишній голова російської Націонал-більшовицької партії Едуард Лімонов звернувся 1 грудня 2013 року через соціальні мережі до керівництва Російської Федерації. Через дванадцять днів він повторив свої заклики вже зі сторінок газети «Известия». Кваплячи офіційний Кремль, Е. Лімонов істерично волає: «Не проморгайте, олухи!».

Схоже, що серед вищого керівництва Росії «олухи» таки знайшлися. Невдовзі радник Президента Російської Федерації Сергій Глазьєв, до сфери відповідальності якого входять питання відносин Росії з Україною, виступив у пресі зі скандальними заявами. Він, зокрема, висловився за «глибоку федералізацію» України та зближення її південно-східної частини з Митним союзом. Тобто С. Глазьєв висунув ідею своєрідного «роздвоєння» України на проєвропейський Захід і проросійський Південно-Схід.

Якщо застосувати до геополітичного проекту С. Глазьєва термінологію психіатрії, то матимемо роздвоєння особистості, тобто — шизофренію. Можна припустити, що це психічне явище притаманне раднику президента РФ. Навіть у своєму інтерв’ю виданню «Коммерсантъ» він згадує це явище щонайменше п’ять разів. Цікаво, звідки у Глазьєва такі глибокі знання психіатрії? Чи не звідти, що й у Е. Лімонова, який у 1960-х роках тривалий час лікувався у психіатричній клініці?

Лімонов про свій побут у «психушці» розповів у художній книжці «Молодой негодяй». Аналогічна назва була б доречна добірці останніх заяв Глазьєва з української тематики, щоправда, з допискою «… в геополитике».

Справжня ж геополітика, без психіатрії, полягає у наступному.

Територія держави Україна не є етнічною територією росіян і вони не вправі нею розпоряджатися. Україна є етнічною територією українців. Корінним та державотворчим етносом України є український — відмінний від росіян за антропологічними особливостями і з власною оригінальною культурою. Сучасна держава Україна збудована на етнічній території українців у результаті реалізації українською нацією права націй на самовизначення, визнаного міжнародним правом.

Україна є повноцінним суб’єктом міжнародного права. Вона не є «країною з обмеженим суверенітетом». Вона не є протекторатом чи підмандатною територією Російської Федерації. Тому пропозиція вести переговори щодо майбутнього України у форматі «ЄС — Україна — Російська Федерація» для української сторони є неприйнятна.

Держава Україна, як стверджує Акт від 24 серпня 1991 року, опирається на тисячолітню державну традицію українського народу. Ця традиція включає в себе і Київську княжу державу ІХ — ХІІІ ст., яку російська історична школа з політичних мотивів називає початковим етапом російської державності. Однак це твердження не витримує наукової критики і є лише робочою тезою російської політичної пропаганди.

 

У 1169 році війська Володимиро-Московського князя Андрія Боголюбського захопили і зруйнували столицю Княжої України місто Київ

Початком держави Російської є залежне від Києва, а згодом самостійне Володимиро-Московське князівство ІХ — ХV ст. Відомий український історик і перший президент незалежної Української Народної Республіки (1917 — 1920 рр.) Михайло Грушевський ще в 1904 році заявив, що «…Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені і відносини до неї Київської можна б скоріше прирівняти, наприклад, до відносин Римської держави до її гальських провінцій, а не преємства двох періодів у політичнім і культурнім житті Франції».

Іншими словами, той факт, що територія сучасної Франції у давнину перебувала у складі Римської імперії, не є підставою для чинного уряду Франції вважати Італію своєю сферою впливу і вимагати від міжнародного співтовариства права визначати зовнішню політику Італійської держави чи включення її всієї території, або якоїсь частини, до складу Французької республіки.

Так само, як факт 300-річного перебування Росії у складі монгольської держави Чингізидів зі столицею в сучасному Пекіні не є підставою для керівництва Китайської Народної Республіки домагатися включення території Російської Федерації, чи якоїсь її частини, наприклад колишнього Сибірського ханства, до складу китайської держави.

Те, що окремі регіони України впродовж своєї історії якийсь час перебували у складі іноземних держав внаслідок завоювання чи якихось дипломатичних комбінацій, не є підставою для територіальних претензій до України з боку історичних спадкоємців цих держав. Адже сучасне міжнародне право не визнає права завоювання. А міждержавні договори ХVІІ — ХVІІІ ст. давно вже стали надбанням архівів.

Одним з наслідків багаторічного перебування українських земель у складі чужих держав є те, що в Україні, крім етнічних українців, які складають переважну більшість населення держави, проживають і представники інших народів, зокрема, й російського. За своїм походженням всі росіяни в Україні — це емігранти різних хвиль еміграції. Їх переселяли до України і за часів Російської імперії, і в часи Радянського Союзу, не питаючи на те згоди корінного етносу. Так, після закінчення ІІ Світової війни сталінський режим вчинив злочинні з погляду міжнародного права масові депортації до «віддалених країв» Російської Федерації корінних жителів західних областей т.зв. «УРСР» і Криму, а на їх місце завіз з Росії росіян.

Причини переселень росіян до України такі ж, які назвав у своєму творі «Государ» середньовічний італійський письменник і політик Нікколо Макіавеллі. Тобто, вони мали служити опорою російського колоніального режиму. Ось так на українському Півдні та Сході з’явилася певна кількість етнічних росіян, переважно у промислово-адміністративних центрах.

Зміни національного складу населення Києва з 1874 по 1923 роки*

Рік перепису населення

Всього населення

у відсотках (%)

тисяч чол.

%

українці

росіяни

юдеї

поляки

інші

1874

127251

100%

30,3

47,0

11,0

8,2

3,5

1897

244723

100%

22,1

54,4

13,0

8,0

2,5

1917

467591

100%

16,4

50,0

18,6

9,1

5,9

1919

544369

100%

25,1

42,6

21,1

6,8

4,4

1920

366396

100%

14,3

46,6

31,9

3,8

3,4

1923

398886

100%

25,4

36,2

32,2

3,0

3,2

 

*З книжки: Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. — Прага, Вид-во «Вільна Спілка», 1928.

 

Згідно з офіційною статистикою, у жодній з областей України етнічні росіяни не складають більшості. Живучи на етнічній території українців, перебуваючи в меншості щодо корінного населення, ці люди, згідно з міжнародним правом, не можуть претендувати на територіальну автономію та ще й у федеративному зв’язку з рештою України.

Переважна більшість росіян-громадян України це усвідомлює. Україна стала для них рідною домівкою і вони, нарівні з представниками корінного народу та інших національностей, працюють над розбудовою своєї нової батьківщини. Однак трапляються серед них і такі, які, не сприйнявши ідею незалежності України, погодилися на українське громадянство винятково з матеріальних мотивів, сподіваючись на швидке падіння Української держави і відновлення влади Росії на українських землях. Якщо їм не подобається українська мова, українська культура, українські закони та український хліб, то єдиним законним розв’язанням проблеми є добровільна відмова цих людей від українського громадянства та еміграція до Росії чи іншої, яка їх погодиться прийняти, країни. І це буде з їхнього боку, принаймні, чесно.

Адже згідно з міждержавними українсько-російськими домовленостями часів розпаду СРСР ці люди автоматично, лише за фактом свого проживання, тобто з порушенням загальноприйнятих у міжнародній практиці норм натуралізації, отримали громадянство України з усіма правами, які з цього випливають. За це росіяни-громадяни України повинні бути українцям вдячні. Адже все могло бути інакше, наприклад, як у країнах Балтії. І це було-б логічно з огляду на ту роль, яку відігравали в Україні російські поселенці, особливо ветерани каральних та інших силових структур Росії (СРСР).

Водночас слід усвідомлювати, що росіяни-емігранти разом з громадянськими правами отримали й обов’язки перед українською державою. Серед них — і обов’язок поважати права корінного українського етносу, шанувати його мову й культуру та оберігати суверенітет і територіальну цілісність України. Тобто, бути патріотами держави, громадянами якої вони є. І так воно б сталося.

На жаль, безболісній інтеграції емігрантів з Росії в українське суспільство завадили, з одного боку, культивований за часів СРСР російський імперський шовінізм та хворобливий «месіанізм», що притаманний значній частині росіян старшого покоління. Його збереженню та репродукції у наш час сприяє псевдонаукова теза про «вирішальний внесок СРСР у перемогу над фашистською Німеччиною під час Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 років». На практиці ця теза переходить у псевдологічний ланцюжок: «Мы вас освободили — вы нам должны — вы должны нас терпеть». Як це перекликається з заявою кайзера Німеччини Вільгельма на початку І Світової війни: «Де ступила нога німецького солдата, де він пролив свою кров — там наша земля!».

З іншого боку, протягом всього часу незалежності України на її території та в інформаційному просторі спостерігаються підривні дії російських спецслужб, які силкуються використовувати українських громадян російського походження у справі дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні та ліквідації незалежної держави українського народу. Антиукраїнською пропагандою займаються державні органи Росії та високопосадовці з президентом Російської Федерації включно, і громадські структури: від Російської православної церкви (проект «Русский мир») — до усіляких клубів за інтересами та «конгресів рускоязичних…». Не стоїть осторонь і російський бізнес. Однак така діяльність не є проявом російського патріотизму, а звичайнісіньким фашизмом...

У своїх діях щодо громадян України російського походження В. Путін сліпо копіює Гітлера, який напередодні ІІ Світової війни використав громадян Чехословаччини німецького походження («судетські німці») у своїх імперіалістичних планах. Чим розплатилися «судетські німці» за участь у гітлерівській авантюрі — кремлівським політтехнологам відомо. Тому вражає цинізм, з яким путінський режим у своїх людиноненависницьких цілях використовує росіян Сходу і Півдня України. І не тільки росіян.

Розуміючи, що відносно невелика чисельність росіян в Україні різко зменшує шанси на міжнародно-правову реалізацію регіонального сепаратизму, російські спецслужби намагаються компенсувати цей недолік створенням всіляких псевдоетнічних спільнот «русинів» (Закарпаття), «русскоязычных» (Донбас, Крим) тощо. Саме їх підбурюють до «глибокої федералізації» України усілякі глазьєви.

Однак це вже було у 1917 — 1918 роках. Тоді комуністичний уряд Росії під гаслами федералізму здійснив збройну агресію проти незалежної Української Народної Республіки. Михайло Грушевський писав про це так: «У погоні за утікачем з московської неволі — «хохлом», в запалі боротьби з ним, більшовицькі проводирі без церемонії викинули старі гасла «права самовизначення народів аж до повного відділення» й перешилися в «федералістів»,— дуже оригінальних «федералістів», які своїм завданням поставили «об’єднання демократії», великоросійської та української, і очевидно — всякої іншої з бувшої Російської імперії.

Не знаю, як витримає й переживе федералістична ідея цей тяжкий удар, який задають їй Леніни й Троцькі, називаючи себе федералістами. Дуже складно буде комусь, принаймні якийсь час, називати себе федералістом, коли федералістами Леніни і Троцькі вважають себе, а під цим «федералізмом» лежить в дійсності самий поганий, терористичний централізм».

Громадяни Української Народної Республіки — жертви карального органу російських окупантів ЧК (пізнішого КГБ). Київ, 1919 р. З книжки: Куцик Р. Народна війна. — К., Українська видавнича спілка, 2011.

Такий же «федералізм» сповідує і путінський режим. Тому теза радника президента Російської Федерації про необхідність зближення південно-східної частини України з Митним союзом виглядає провокаційною, і не інакше. Чи не так би оцінило дії Глазьєва керівництво того суб’єкта Російської Федерації, котрому б той раптом запропонував сепаратне «зближення з Європейським Союзом»?

На жаль, це — російські реалії. Адже Росія була в минулому й залишається географічно — Азією, а політично — азіатською деспотією. Дійсною географічною межею між Європою і Азією є не гори Урал і річка з однойменною назвою, а ріка Дон.

Всі спроби Заходу «реформувати» і «демократизувати» Росію завершилися невдачею. І це закономірно. Росія та її правляча еліта не можуть бути іншими, як вони є і були колись у далекому минулому їх предки. Про них залишили свої спогади європейські мандрівники і дипломати. Так, Юль Юст, у 1709 — 1712 роках посол Данії при дворі царя-«реформатора» Петра І, написав: «Таким чином, хоч нині у своїй поведінці росіяни й намагаються наслідувати, як мавпи, інші нації, хоч вони й одягаються у французький одяг, хоч по зовнішньому вигляду вони трохи отесані, але всередині них по-старому сидить хам». Нинішній Путін із його прагненням «мочить в сортире врагов России» не оригінальний. Він є самим собою.

Україна та українці були в минулому і досі належать до європейської цивілізації. Про це свідчать дослідження антропологів, які відмічають спорідненість українців передусім з балканськими та західними слов’янами. Про це свідчать династичні зв’язки середньовічних київських князів. Про це свідчать прізвища студентів-українців у списках найстаріших університетів Європи. Про це свідчить українська пісня-романс вітчизняного поета і мислителя ХVIII ст. Степана Климовського «Їхав козак за Дунай», яку німці знають як «Der Kossak und sein Mädchen», англійці як «The Cossac and his Love» (опублікована в Лондоні у 1816 році, у 1815 році в Філадельфії (США), а французи в 1830 році її співали:

«Ladieu des frances
Entends les clarions retentir:
  Adieu Nadeje il faut partir..»

Про європейськість України свідчать також вікові економічні зв’язки українських підприємців з європейськими партнерами, що були розірвані у ХVIII ст. урядом російського царя Петра І заходами адміністративного примусу. Можна назвати ще багато доводів на користь закономірності європейського вибору більшості українців. Однак найголовнішим є той, що українці на Майдані Незалежності демонструють своє непоборне прагнення до свободи і небажання бути рабами чергового московського хана.

Кремлівська верхівка розуміє, що неспроможна силою задушити український визвольний рух, якщо той опиратиметься на підтримку прогресивного людства. Ветерани Луб’янки пам’ятають, як важко їм було побороти Українську Повстанську Армію в 1944 — 1956 роках. Тому Кремль намагається, з одного боку, обмежити вплив на політичні процеси в Україні жителів західноукраїнських регіонів, які традиційно тяжіють до Європи, а з іншого — здійснити міжнародну ізоляцію України, щоб розправитися з непокірними українцями так, як це вони зробили після Першої та Другої світових воєн, використавши вигідну для себе міжнародну кон’юнктуру. Звідси й усілякі обвинувачення на адресу Заходу, висунуті як Глазьєвим, так і йому подібними.

 

Сотня Української Повстанської армії «Ударники-2» після відступу з України до американської зони окупації Німеччини (Пассау, 1947 р.). З книжки: «Армія безсмертних. Повстанські світлини». — Львів, Вид-во «Мс», 2006.

Всі дипломатичні демарші Росії з українського питання безпідставні. У своїй справедливій боротьбі українці мають право отримувати допомогу від усіх, хто вважає за потрібне її надавати. Адже нині через Україну проходить фронт стримування агресії Росії. Українці вкотре стали на шляху чергової азіатської навали на Захід. Історичний досвід свідчить, що після падіння України рано чи пізно наставала черга Польщі, Румунії, країн Центральної Європи та Балканського регіону. Тому міжнародна солідарність з Україною є життєвою необхідністю не тільки для неї.

Зростаюча агресивність Росії становить загрозу усьому світу. Тому політикам Заходу варто звернути увагу на ідеї класика української геополітики ХХ ст. Юрія Липи, викладені ним у 1941 році в книжці під промовистою назвою «Розподіл Росії». У ній Ю. Липа наголошує, що в інтересах безпеки людства необхідне звільнення суб’єктів Російської Федерації від диктату Кремля і політичний поділ Росії на національні держави, які не складатимуть загрози для сусідів і займуться творчою мирною працею в інтересах своїх співгромадян.