24 березня 2016

Руйнація Української держави через науку?

Богдан Соколовський

Тривожний мітинг львівських науковців зібрався 16 березня 2016 року після низки подібних заходів по всій Україні, покликаних привернути увагу до українського наукового середовища, що розвивається (чи самоліквідується?) «завдяки» насамперед незадовільному фінансуванню і неналежній кадровій роботі.

Вся історія людства однозначно вказує, що якщо держава перестає як слід фінансувати науку, таке існування такої держави приречене, вона невдовзі зникає. Тепер навіть визначено критичний нижній поріг фінансування — 0,9 % ВВП. Тут йдеться про сумарне фінансування: і з бюджету, і за рахунок промисловості. Україна у це, на жаль, не вкладається, принаймні останніми роками. На науку щорічно виділяється сумарно 0,6-0,8 % ВВП. Зокрема, державний бюджет фінансує фундаментальну науку на рівні до 0,3 %. Хоча є Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 року, яким передбачається державне фінансування науки 1,7 % ВВП. Отож законні вимоги не виконуються. Значною мірою українська наука існує за рахунок ще радянських ресурсів. Крім того, варто наголосити, що загальні видатки на одного науковця в Україні є нижчими у щонайменше 70 разів (!) за видатки у США, і щонайменше втричі менші за ті, які виділяються у РФ, не кажучи вже про лідера науко-технічного розвитку Японію. Ми також дуже програємо у цьому питанні країнам ЄС, зокрема — нашим сусідам.

Варто наголосити на тому, що наукове середовище всюди, в тому числі і в Україні, є найбільш аполітичним, найбільш скромним, толерантним тощо. З іншого боку, науковцям дуже важко і навіть не можливо «навішати локшину на вуха», оскільки будь-яке повідомлення, звіт чи обіцянку науковці спроможні об’єктивно проаналізувати і зробити об’єктивний висновок. Саме тому слова науковців були, є і будуть найбільш авторитетними у суспільстві. Зрештою, це стало основою вільнодумства за радянських часів. І, що винятково важливо, — основою того, що чи не найбільший відсоток із справжніх науковців був серед активістів українського національного відродження наприкінці 80-х — початку 90-х минулого століття, яке очолив Народний Рух України.

Беручи до уваги ці та не менш важливі інші обставини, на перший погляд дивно, що майже 25 років українська наука фактично самоліквідовувалася. Є підстави вважати, що і фінансування, і кадрові рішення, та багато-багато чого іншого блокувалося здебільшого середньою і низовою ланкою українських владних структур, причетних до забезпечення діяльності української науки, інколи навіть не зважаючи на позицію і наміри «верхів». П’ята колона? Мабуть, це гарно вкладається у вислів лідера однієї держави про «несостоявшееся государство Украина»…

Особливо дивує це тепер, під час російської агресії, коли варто було б ініціювати збори та індивідуальні консультації з провідними українськими науковцями та інженерами, які розуміються на зброї та її компонентах, так, як це робилося в 40-х роках минулого століття в СРСР, коли творився атомний проект. Звичайно, що це слід би робити, не зважаючи на позиції іноземців, подібно до того, як колись повівся Ізраїль перед війною з арабськими країнами. Нехай би іноземні спецслужби трохи «порозбивали лоба», намагаючись вивідати, чи не відновлює Україна свій ядерний потенціал! Це стимулювало б західні країни бути більш рішучими в діалозі з нинішніми агресорами.

Очевидно, що занадто низьке державне фінансування української науки пояснюється нестачею коштів у державному бюджеті. І це логічно, адже їх дійсно не було, нема, і не скоро будуть. А якби й звідкілясь з’явилися, то вони дістануться саме тим, хто менш коректний, ніж науковці, і вміє агресивніше вимагати. Але ж інші питання у науці, зокрема, кадрові та організаційні, від фінансів залежать менше. Їх можна і необхідно вирішувати негайно.

З усього виходить, що розвиток української науки і науково-технічної галузей має бути нашим державним пріоритетом. Зокрема, у нас треба негайно реструктуризувати економіку, що має розвиватися насамперед на засадах українських наукових напрацювань; змінити підходи до фінансування науки і науково-технічної діяльності, забезпечуючи їх розвиток, а не виживання; забезпечити кадрову і організаційну роботу науки в інтересах української держави тощо. Саме так планували діяти українські державники на початку 90-х років минулого століття. Але їх, на жаль, не почули. Якщо ж цього не зробити, то будемо й далі дивуватися тому, що українські наукові та інженерні таланти працюють на інші нації по всьому світі. А відтак, — бути готовим до того, що таким чином ліквідовується українська держава.