13 квітня 2016

Українській дипломатії — реформи, патріотизм, можливості та відповідальність

Богдан Соколовський

Після невдалого для нас референдуму у Нідерландах 6 квітня 2016 року настав час зробити правильні висновки, без яких не буде правильних рішень щодо нашого майбуття. В принципі, результати були прогнозовані. Однак, вважаю, що трагедії для України не сталося, хоча й недооцінювати цього програшу не слід. Аби що там, а за допомогою нідерландського референдуму висвітлились досить серйозні недоліки нашої закордонної діяльності. Якби схоже сталося у Німеччині, Франції, Чехії або Польщі, то це була б справжня біда…

Найгірше для нас, що ще може бути в так званій нідерландській історії, — традиційне «призначення винного». В демократичних країнах вже чекають на таку «реакцію». І вже по ній робитимуть з цього приводу висновок чи далеко ми відійшли від Кремля і чи відійшли по суті взагалі.

Треба віддати належне тим, хто намагався схилити голландців до підтримки Угоди про асоціацію України з ЄС. Йдеться про народних депутатів, волонтерів, українську діаспору тощо — Честь їм і Хвала!

Однак їх діяльність була б на порядки ефективнішою, якби вона вкладалася у рамки системної і тривалої діяльності офіційних представників нашої держави у Нідерландах. Можливо, нам тоді б не довелося аналізувати програш, а тішитись з переможних результатів референдуму.

До речі, а наші офіційні представники (дипломати) мали можливість попрацювати з населенням, і чи їх вистачає для такої роботи, і чи вони відчувають свою відповідальність за це? Мабуть, що ні.

Хто більше винен у нідерландському програші, а хто менше, наскільки ефективним був зовнішній вплив і що ми йому протиставили і т. д. — все це, безумовно, треба аналізувати фахово. Принаймні, аби уникнути у майбутньому таких прикрих помилок. А в цьому контексті, за прикладами інших демократичних країн, варто наголосити, що офіційні представництва України за кордоном (ЗДУ — закордонні дипломатичні установи) мали б виконувати чотири головні функції:

  • інформаційно-роз’яснювальна робота;
  • економічна (бізнесова), включно з науково-технічною, співпраця;
  • політична, включно з багатосторонньою, співпраця;
  • консульська (правові послуги громадянам і організаціям) робота.

Словом, треба відійти від радянських стереотипів діяльності, що передбачала, насамперед, утвердження в світі радянського способу життя. Або, користуючись теперішніми термінами, треба ґрунтовно реформувати українську дипломатичну службу.

Звичайно, дипломатична діяльність ефективна за умови відповідної внутрішньополітичної підтримки. У нашому випадку — за реальної боротьби з корупцією і реальних реформ.

Значною мірою наші представництва за кордоном і закордонна діяльність у Центрі зберегли колишні імперські принципи, адже на них практично не звертало увагу керівництво незалежної України. Ключову роль у їх діяльності відігравали і відіграють часто особи, які безпосередньо і опосередковано, незважаючи навіть на їх патріотичні переконання, часто не свідомо, формувалися в умовах не українських стереотипів, а колоніальних принципів. Зрозуміло, не без впливу наших споконвічних «друзів». Крім цього, певну роль відіграло і те, що центральні та периферійні органи нашої влади у цій галузі ніколи не контролювали значних фінансових потоків.

Для прикладу: освічений європейський громадянин (професор!) часто не знає, де знаходиться Україна; а середньостатистичний пересічний мешканець будь-якої країни ЄС ніколи не чув, наприклад, про те, які землі належали українцям до радянської окупації; не знає нічого про голодомор 1932/33 років, про суть українців у Холодному Яру чи боротьби УПА, про державницькі напрацювання багатьох поколінь українських лідерів громадської думки чи про російську агресію в Криму і на сході Донбасу, про справжні прагнення українців у контексті євроінтеграції тощо. Часто про Україну європейці мають ту інформацію, у якій зацікавлені наші недоброзичливці, що, як правило, поширюють її через владу і центральні ЗМІ, сплачуючи десятки, а то й сотні мільйонів доларів протягом року. Ясна річ, що для нейтралізації антиукраїнської пропаганди у нас таких коштів немає і найближчим часом не передбачається.

По-різному сприймається наявність, якщо вірити сайту МЗС України, понад 80 наших посольств у цілому світі, а не менше, що мало б відповідати нашим фінансовим можливостям. Водночас усі наші закордонні дипломатичні установи і, відповідно, дипломати обмежені у своїй діяльності насамперед через нестачу коштів. Зокрема: обмежені у пересуванні в країні перебування, не можуть оплатити оргзаходи тощо. Крім того, наші ЗДУ — одні з найменших. Для порівняння: у ключових країнах ЄС українських дипломатів менше, ніж польських чи навіть білоруських. Хоч-не-хоч, у європейців виникає питання: хто більше потребує співпраці з ЄС — Київ чи Мінськ?

Очевидно, що з огляду на обмеженість фінансування, було б логічно розширити штат в українських ЗДУ в кожній країні ЄС за рахунок його скорочення у РФ, Азії, Африці та Південній Америці (простіше кажучи — перевести посади). Ми ж взяли курс на євроінтеграцію, а, отже, маємо зосереджуватися на цьому напрямку. Таких прикладів світова дипломатична практика знає чимало.

Згодом, коли наша країна розбагатіє, можна поновити нашу присутність й у цілому світі. Але не тепер, коли немає грошей для ефективної роботи українських дипломатів.

У випадку оптимального розширення кадрового складу і створення належних умов праці за кожним дипломатом у країнах ЄС та інших демократичних державах доцільно закріпити певний (для охоплення одним дипломатом) регіон і зобов’язати його (під чітке звітування в Центр міжвідомчій групі, що оцінює ефективність шляхом таємного голосування) співпрацювати з місцевими лідерами громадської думки, з місцевим бізнесом, з місцевими університетами, просто з громадськістю і з місцевими ЗМІ тощо. Робота з місцевими ЗМІ особливо важлива, оскільки кожний вільний європеєць віддає перевагу місцевим ЗМІ перед центральними. Ясно, що такий дипломат, окрім патріотичних переконань, фахових навиків та інших українських чеснот, має досконало знати і мову країни перебування, навіть місцевий діалект, і особливості місцевого бізнесу, науки тощо.

Очевидно, що це один з небагатьох максимально ефективних способів для вивчення та запровадження в Україні європейських норм життя пересічного громадянина, що є основою теперішнього українського буття. Системна робота при такому підході в ЗДУ надасть позитивний результат не раніше, ніж за рік.

Посилюючи відповідальність рядових дипломатів і послаблюючи окремих традиційно впливових осіб у дипломатичній службі (у центральному апараті, у ЗДУ), можна швидко мінімізувати вплив на галузь неефективних працівників та антиукраїнських елементів («п’ятої колони»). На все це пішло б набагато менше коштів, аніж сьогодні виділяють наші опоненти для центральних ЗМІ.

Незаперечний факт: у демократичних країнах думка населення формує думку влади, а не навпаки, як це було, зокрема, за часів СРСР. Референдум у Нідерландах — це зайвий раз підтвердив: відразу після опитування прем’єр-міністр країни заявив, що «з думкою громадськості треба рахуватися».

Також варто звернути увагу й на те, що в Україні на душу населення припадає менше дипломатів (і в центральному апараті, і в ЗДУ), ніж у країнах Європи. Але і за змістом роботи, її наслідками, зацікавленістю тощо, українська дипломатія вимагає осучаснення, в першу чергу — у контексті євроінтеграції.

Оцінки для української дипломатії

 


http://www.eurointegration.com.ua/rus/articles/2016/03/28/7046806/

Варто наголосити, що віддача від роботи на дипломатичному фронті спостерігається лише через певний час. І дипломатію, як і науку, наприклад, далеко не завжди можна оцінити в грошах. З іншого боку, мусимо визнати, що українська дипломатія фінансується недостатньо, і часто працює по-старому, сама на себе. Отже, і це питання треба реформувати. Не слід, наприклад, зменшувати фінансування інших галузей для збільшення видатків суто на дипломатію. Але збільшення фінансування закордонної діяльності за рахунок, наприклад, виведення з тіні української економіки — сам Бог велів.