3 серпня 2012

Віктор ГВОЗДЬ: «Миротворчість — це не прогулянка на війну»

— Прийняття резолюції ООН щодо відзначення Міжнародного дня миротворців відбулося саме в той час, коли Ви працювали у Постійному представництві України при ООН у Нью-Йорку. Пригадайте, будь ласка, як розвивалися події щодо встановлення цього дня.

— Ви знаєте, багато речей у цьому житті робиться експромтом.

Можливо, це не зовсім влучне слово для інтерв'ю у вашому поважному часописі, та воно передає дух та перебіг тих подій. Повірте мені, вже не раз доведено, що кожний експромт, – це підготовлена життям і обов'язково вистраждана подія. Головне – в потрібний час опинитися  в потрібному місці.

Якщо ж серйозно, то все сталося завдяки тому, що Україна в 2000 р. стала членом найавторитетнішого органу ООН із питань підтримки безпеки та миру – Ради Безпеки. А самі події розгорталися так: у травні 2001 р. міністр закордонних справ України Анатолій Максимович Зленко проводив нараду з дипломатичним складом Постійного представництва України при ООН у Нью-Йорку, в якій я брав участь як Представник Міністерства оборони України при Постійному представництві щодо можливих ініціатив, які Україна може висунути для більш вагомої роботи в Раді Безпеки ООН. На тій нараді серед низки інших ініціатив виникла ідея, а чому б не ознаменувати діяльність миротворців окремим святковим днем? На той час вже існувало більше десятка різних святкових оонівських днів. А така важлива діяльність не була відзначена. До того ж протягом майже півсторіччя проведення миротворчих операцій більш ніж 1750 миротворців загинуло, у тому числі 20 українців.

Представники не всіх країн одразу ж підтримали цю ідею. Я вважаю, це швидше не через те, що вона не заслуговувала на увагу, а через те, що саме Україна, молода держава, історія участі якої в операціях ООН налічує ледве десять років, уперше серед членів Ради Безпеки її висунула. Але в наших руках були й "козирі". На той час ми вже входили до десятки найбільших контрибуторів миротворчих контингентів до операцій ООН. Більше того, в 2000 р. Україна фактично врятувала місію ООН в Сьєрра-Леоне, направивши туди важкий підрозділ, багато одиниць бойової та іншої техніки, вертолітний підрозділ. До речі, у всіх своїх так званих агітаційних матеріалах функціонери штаб-квартири ООН подають місію ООН в Сьєрра-Леоне як приклад успішної реалізації миротворчих програм (що в історії миротворчості траплялося не так вже й часто). А я, як безпосередній учасник тих подій, повинен сказати, що Україна, незважаючи на надзвичайну складність завдань та стислі терміни підготовки і передислокації 60-го окремого батальйону матеріального забезпечення та окремої вертолітної ескадрильї до Сьєрра-Леоне, внесла вирішальну частку в успішну реалізацію мандату Ради Безпеки ООН .

Таким чином, ми мали повне моральне право виходити з такою ініціативою. Нас підтримали Індія, Бангладеш, Нігерія, Пакистан та низка інших країн Азії та Африки, які історично надавали найбільші контингенти для миротворчих місій.

Окрім цього, ми пішли на такий крок, як запропонувати всім бажаючим приєднатися до цієї ініціативи, що й зняло всі перепони на шляху до реалізації даної ідеї. Дванадцятого лютого 2002 р. заступник Представника України при ООН Володимир Крохмаль під час сесії Спеціального комітету ООН з операцій із підтримки миру (ОПМ) звернувся до країн-членів ООН: "Україна пропонує проголосити Міжнародний день миротворців ООН з метою відзначення усіх, хто брав та продовжує брати участь у миротворчих операціях під прапором ООН, а також вшанування пам'яті тих, хто віддав своє життя заради миру". А в грудні 2002 р. на 57-й сесії Генеральної Асамблеї ООН була одностайно схвалена внесена нашою делегацією резолюція, якою 29 травня було проголошено Міжнародним днем миротворців ООН (цього дня у 1948 р. Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію 50 (III) про розгортання першої миротворчої операції – Органу ООН зі спостереження за виконанням умов перемир'я в Палестині).

— Який Ваш власний досвід миротворчості?

— Досить значна частина мого життя пов'язана з ООН. Я б поділив її на три етапи. Перший – 1993–1995 рр., коли я у складі українського контингенту брав участь у миротворчій операції ООН у колишній Югославії. Другий – 1996–1999 рр., коли був призначений військовим аташе у Посольство України в Хорватії та Боснії і Герцеговині (за сумісництвом). І третій – робота в Постійному Представництві України при ООН у Нью-Йорку та участь у складі делегації України в Раді Безпеки. Це 2000–2003 рр. Кожний етап непростий, цікавий по-своєму, але завдяки їм мені вдалося попрацювати на всіх рівнях, побачити діяльність ООН від прийняття та підготовки рішення на проведення миротворчої операції до участі в ній.

— Які події того періоду Ви вважаєте найбільш важливими для Вашого становлення як офіцера-миротворця?

— Найбільше мені запам'яталася робота в Раді Безпеки ООН, засідання якої збиралися і в неділю, і вночі – все залежало від ситуації, яка складалася в тій чи іншій частині земної кулі. Без мандату цієї поважної структури не розпочиналася жодна операція. Рада Безпеки в складі 15 членів санкціонує розгортання тієї чи іншої миротворчої операції і визначає її мандат. Для прийняття таких рішень потрібно не менше дев'яти голосів, причому кожний із п'яти постійних членів Ради (Китай, Франція, Російська Федерація, Велика Британія і Сполучені Штати Америки) може накласти вето на таке рішення. А це засідання, переговори, зустрічі офіційні та неофіційні, консультації зі своїми столицями. Дуже непросто, щоб інтереси всіх сторін були враховані.

— Що зі свого власного досвіду Ви б порадили військовослужбовцям, які планують взяти участь у миротворчій діяльності?

— Що міг би порадити? Важко сказати. Я не хотів би говорити про професійні якості. Це само собою зрозуміло. У миротворчих місіях учитися вже запізно, там потрібно працювати, і досить напружено. Будь-яка помилка може призвести або до загибелі колег, або людей, яких ти захищаєш, непродумане слово або підтримка тієї чи іншої сторони – до серйозного конфлікту між ворогуючими сторонами, правопорушення – до нанесення шкоди іміджу України.

Хотілося б закцентувати увагу на психологічному факторі. Військовослужбовці та й цивільні, які вирішили взяти участь у миротворчій операції, повинні зрозуміти, що це не прогулянка на війну, легкий заробіток грошей. Це, перш за все, зустріч із розрухою, голодом та поневірянням людей, вбитими та пораненими, застосування зброї без права на помилку, діяльність у складних бойових умовах, де невідомо звідки може з'явитися загроза, проживання у важких кліматичних та природних умовах, розлука на довгий час зі своїми сім'ями.

Я пам'ятаю випадок, що стався в 60-му окремому спеціальному батальйоні, який дислокувався в містах Гліна, Петрінья на території Хорватії. Один із військовослужбовців батальйону, повернувшись із чергового завдання, надивившись "наслідків" операції, яку тільки провели ЗС Хорватії проти сербського ополчення, побачивши велику кількість убитих та поранених, не витримавши психологічно, будучи емоційною людиною, вчинив самогубство. Можливо, разом із цим зіграли роль і якісь особисті обставини. Це дуже трагічно. Тому необхідно дуже серйозно готуватися до участі в миротворчих операціях.  

— Ви працювали військовим аташе у Боснії і Герцеговині (БіГ) у той період, коли в цій країні перебував 240-й оcб. Які події, пов'язані з діяльністю цього підрозділу, запам'яталися Вам найбільше?

— Дійсно, будучи військовим аташе, мені довелося виконувати не тільки ті класичні обов'язки, які покладені на військового представника іншої країни. На території держав, де я був акредитований, діяв не лише 240-й окремий спеціальний батальйон. Це 8-ма та 17-та окремі вертольотні ескадрильї, 70-та окрема танкова рота, 64-та окрема спеціальна механізована рота – у Східній Славонії (Хорватія), військові спостерігачі на півострові Превлака (Хорватія) та в БіГ. Тобто військ вистачало. З огляду на те, що операції урядових сил продовжувалися, незважаючи на посередницьку роль ООН, головними моїми завданнями були: забезпечення безпеки наших миротворчих контингентів, використовуючи дипломатичні канали, підтримка наших миротворців з боку Посольства України, різні консульські питання. Зрозуміло, що ми з нашим Надзвичайним і Повноважним Послом України в Хорватії та в Боснії і Герцеговині Анатолієм Миколайовичем Шостаком часто бували в українських контингентах.

Не можу не сказати декілька теплих слів про цю людину. Досвідчений дипломат, авторитетний балканіст та людина з добрим серцем, яка прекрасно представляла в тих складних військово-політичних умовах Україну. Пам'ятаю такий випадок. Військово-транспортний вертоліт, яким керував український екіпаж, зазнав катастрофи в горах Боснії, неподалік від Сараєво. У результаті загинуло багато іноземних представників, у тому числі один із керівників місії – німецький дипломат. За збігом трагічних обставин, український екіпаж, незважаючи на страшну авіаційну катастрофу, залишився живим.

Даний випадок одразу ж набув широкого розголосу. Ще до завершення офіційного розслідування в місцевій пресі звинувачували українців у непрофесіоналізмі, відповідно чинився тиск на членів комісії. Ви можете уявити стан українських пілотів, командира екіпажу, дійсно досвідченого бойового льотчика, який двічі відбув свій термін в Афганістані. Анатолій Шостак, дізнавшись про трагедію, на другий день виїхав із Загребу (Хорватія) до Сараєво (БіГ). Зустрівся з керівництвом місії, домігся, щоб екіпаж забрали з-під арешту і розселили в готелі, переговорив із хлопцями, підтримав їх, заявив, що розслідування перебуває під контролем Посольства. Екіпаж справді був у складному психологічному стані, але зрозумівши, що їх не покинули, за ними стоїть держава, змогли вистояти в тих складних умовах. А врешті-решт і комісія ООН прийшла до висновку, що вини українського екіпажу в трагедії не було. Я думаю, що цей приклад має увійти до підручників із історії української дипломатії.

— З якими труднощами стикнулися українські військові під час переходу 240-го оcб від підпорядкованості ООН  до підпорядкованості НАТО?

— У результаті Дейтонських домовленостей, грудневої резолюції Ради Безпеки ООН 1995 р. на зміну військ ООН на територію Боснії і Герцеговини прийшли війська НАТО. Про причини таких змін довго можна було б розповідати, але це був початок нової стратегії ООН як універсальної організації щодо залучення регіональних організацій. Тим більше, що відбувалися численні порушення умов конфліктуючими сторонами, конфлікт на півдні Європи затягувався, необхідно було вживати більш жорстких заходів. З огляду на позитивний досвід діяльності українського контингенту в цій операції, Україні було запропоновано залишити 240-й осб у складі військ IFOR (Сили виконання угоди), а пізніше SFOR (Сили стабілізації) на території БіГ.

 —Працюючи в апараті ООН, Ви мали можливість спостерігати за перебігом миротворчих операцій у всьому світі. Які явища, тенденції миротворчого процесу заслуговують, на Вашу думку, уваги керівництва нашої держави, МЗС, Міністерства оборони України?

— Перш за все, коли в квітні 2000 р. я прибув до штаб-квартири ООН, мене неприємно вразило те, що ми практично до нуля звели участь України в миротворчих операціях. Незважаючи на членство в РБ, участь нашої держави в миротворчих операціях не відповідала потенціалу країни. З 16 розгорнутих на той час миротворчих операцій Україна брала участь в шести (Міністерство оборони – в п'яти (жодного підрозділу, шість військових спостерігачів), Міністерство внутрішніх справ – у трьох (74 цивільних поліцейських). Аналіз причин низької активності участі в ОПМ, проведений після прибуття до Нью-Йорку, дав змогу визначити основні перешкоди та шляхи їх вирішення. Я розумію, що для багатьох керівників військового відомства це "головний біль". Але позитиву від участі значно більше. Тут необхідно віддати належне міністру оборони Олександру Івановичу Кузьмуку та першому заступнику начальника Генерального штабу Миколі Миколайовичу Пальчуку: вони змогли донести до Президента України необхідність та корисність такої діяльності.

І вже через рік, завдяки злагодженій роботі Постійного представництва України при ООН, МО та МЗС, значно активізувавши свою участь в операціях ООН із підтримки миру впродовж 2000–2001 рр. Україна збільшила чисельність наданого миротворчого персоналу в ОПМ ООН у 25 разів порівняно з 1999 р. За цим показником наша держава стала найбільшою країною-контрибутором серед європейських країн.

Станом на 30 червня 2002 р. в 9 із 15 миротворчих операціях та місіях ООН брало участь 1559 військовослужбовців ЗС та співробітників МВС України. На жаль, у подальшому ця тенденція змінилася, і на сьогодні, це моя особиста думка, участь у миротворчих операціях не є пріоритетним завданням Міноборони України.

Правда, змінюється і ставлення до миротворчих операцій ООН у самій штаб-квартирі. Критика, яка лунала протягом останніх років щодо ефективності миротворчих операцій ООН та великих витрат на їх проведення, зробила свою справу. Ще в березні 2000 р. Генеральний секретар звернувся до групи міжнародних експертів, очолюваної колишнім міністром закордонних справ Алжиру Лахдаром Брахімі, який багато років був його радником, з проханням проаналізувати операції ООН на користь миру і встановити, де і коли такі операції можуть бути найефективнішими, і як їх можна поліпшити. У доповіді Групи з операцій ООН на користь миру, відомій також як "Доповідь Брахімі", містяться чіткі рекомендації відносно мінімальних вимог, дотримання яких необхідне для успішного проведення миротворчих місій ООН.

Більше того, 20 грудня 2005 р. Генеральна Асамблея і Рада Безпеки на паралельних засіданнях схвалили резолюції про створення Комісії ООН з питань миробудівництва. Цей новий міжурядовий консультативний орган покликаний займатися наданням допомоги в справі відновлення  держав після завершення конфліктів і мобілізацією ресурсів із цією метою.

Тобто була заповнена і ця прогалина. Адже згідно зі статистикою, половина країн, що підписали мирні угоди після значних сутичок, знову опиняються у вирі конфліктів. Наприклад, у даний час ООН проводить свою п'яту миротворчу операцію в Гаїті, де мир і безпека кожного разу слабшали після передчасного припинення міжнародної допомоги. Камбоджі після операції з підтримки миру 1992–1993 рр. був потрібен дуже тривалий термін для досягнення стабільності. Незважаючи на великі місії з підтримки миру в Ліберії і Сомалі, які проводилися в 1990-х роках, в обох країнах відразу ж після того як увагу міжнародного співтовариства було відвернуто іншими подіями, відбувся розвал усієї системи державного управління.

А це говорить про те, що еволюційні процеси тривають, ніхто не відмовляється від миротворчих операцій. Як я вже відзначав, збільшується тенденція до залучення регіональних організацій як таких, що краще обізнані із ситуацією, менталітетом населення, з політичними та військовими лідерами. Як приклад, можна навести операції в Африці, Афганістані, Боснії і Герцеговині, на пост-радянському просторі.

— Як це не прикро, але така дійсність: час від часу українські миротворці стають "героями" скандалів, пов’язаних із контрабандою, продажем пального тощо. На Ваш погляд, це випадковість чи певна закономірність?

— Почну з того, що миротворці – це ті ж люди, зі своїми сильними й слабкими сторонами, незалежно від країни та національності. І такі випадки трапляються всюди. І ми, як військові люди, розуміємо, що біля кожного військового вартового не поставиш. Але є одне "але". Це, перш за все те, що кожний такий випадок набуває міжнародного розголосу, і говорять не про якусь особистість, а про країну в цілому.

Під час боротьби з цим злом повинні враховуватися всі суб'єктивні та об'єктивні сторони – від достойної платні з боку країни (не потрібно забирати в рядового тих 0–500, які йому належать, і які ООН відшкодовує країні), доплати офіцерському складу (як це робиться в цивілізованих країнах) до прискіпливого підбору кандидатів. Нових порад я не дам, а про проведення профілактичних робіт з боку командирів та відповідних структур знають усі.

— Як запобігти таким ситуаціям?

— Необхідно перестати розглядати участь у миротворчих операціях тільки як заробіток грошей. За такі кошти сьогодні квартиру не купиш, як це було 15 років тому. Зрозуміло, що важка праця військовослужбовців повинна високо оцінюватися, але в свою чергу миротворчі операції слід розглядати як надзвичайно почесну місію, здобуття бойового та іншого досвіду, і відповідно це повинно мати значний плюс для кар'єрного росту і відчуття того, що ти в житті зробив добру справу, врятувавши життя людей, і належиш до елітного кола бойових побратимів-миротворців. Що стосується поодиноких випадків, то необхідно, звичайно, з цим боротися.

 Хотів би зупинитися на іншому феномені – корупції і на випадку, що стався з нашим ліванським батальйоном. Це страшна трагедія для України. Важко собі навіть уявити, що офіційно із найавторитетнішої та найвищої трибуни у світі звучать слова до нашої держави, щоб Україна забрала з місії батальйон, керівництво якого пов'язло в корупції та фінансових махінаціях. Не вистачить і цього номеру, щоб розповісти, скільки зусиль було докладено для введення даного батальйону, про героїчну діяльність наших солдатів і офіцерів зі знешкодження мін та інших вибухонебезпечних речовин, про ті слова подяки місцевих жителів та керівництва ООН. Діями окремих командирів було нанесено значну шкоду нашим українським інтересам та завдано значного удару авторитету Україні як надійному миротворчому контрибутору, за який заплатив життям не один миротворець. Хай це залишиться на совісті тих, хто це робив. Як кажуть у народі, кожному в душу не заглянеш.

Поставлю запитання по-іншому. Чому це сталося? Де були ті особи на різних рівнях; структури та органи, поставлені для недопущення цієї діяльності; їх превентивні заходи, а у форс-мажорних випадках – мінімізація та локалізація нанесення шкоди Україні.

Це один із прикладів того, що для успішної діяльності наших миротворчих контингентів необхідна дуже тісна співпраця на всіх рівнях і розуміння того, що результатом може бути або високе реноме України як активного гравця на міжнародній арені або…

— Із чим, на Ваш погляд, пов’язане поступове зменшення масштабів участі України у миротворчих операціях? З яких міркувань Україні варто брати у них участь?

— Насамперед, це політична воля. У ці слова ми вкладаємо багато – від керівництва країни, центральних органів державної влади до політичної еліти. Якщо є справжнє бажання, а потенціал в України, повірте мені, є. Якщо Міністерство внутрішніх справ України постійно бере активну участь, розуміючи всі плюси від участі в миротворчих операціях, то вони знаходять відповідні аргументи для відповідної підтримки. Виведення інженерно-саперного батальйону з Лівану однозначно вплинуло на те, що до нас почали ставитися з пересторогою. Адже це залишається уроком для інших країн, контингентів. На жаль, для прикладу обрали нас. Це також має увійти в підручники, але вже в інші. Тому може й перестраховуються наші високопосадовці, щоб бути, як кажуть, від гріха подалі.

Як на мене, я й надалі є прихильником того, що Україна повинна залишатися активним гравцем на міжнародній арені, а участь у миротворчих операціях повинна бути її важливим інструментом. Повірте, всі це прекрасно розуміють: і в Міністерстві закордонних справ, і в Міністерстві оборони. Жодні регіональні організації не дають тих можливостей, що дає ООН. Як би не намагалися її дискредитувати, немає іншої такої організації, немає іншої сцени, де могли б зібратися представники всіх країн. Навіть США звернулися до ООН, волаючи про допомогу, оскільки щось потрібно робити в тому ж Іраку, в Афганістані.

Дякуючи вам за можливість висловити свої думки, хотів би закінчити нашу зустріч словами колишнього Генерального секретаря ООН Дага Хамаршкольда, який загинув у авіаційній катастрофі та залишив після себе слід реформатора миротворчої діяльності ООН та всієї Організації в цілому: "Питання миротворчості не були притаманні військовим, та, як виявилося, тільки вони в змозі їх вирішувати".

http://www.kit.com.ua/ka/index.php?id=1&id_art=63