У понеділок, 15 червня, спецслужби новоявлених терористичних організацій на сході України спільно зі своїми натхненниками і покровителями з ФСБ і ГРУ Генштабу Російської Федерації розіграли на публіку черговий спектакль.
У Луганську в приміщенні ЛуганськІнформЦентру, такого собі новоствореного інформагентства, на публіку виставили двох перебіжчиків, чи то утікачів, чи дезертирів. Братів Мирошниченків, Олексія і Юрія, представили, відповідно, як співробітника Служби зовнішньої розвідки України і коменданта посольства України у Франції прапорщика Держприкордонслужби України. Вони, за їхніми словами, нібито розчарувалися в українській дійсності і відмовилися далі працювати через незгоду з діями влади.
Отже, чергові дисиденти за політичними переконаннями чи дезертири і зрадники, які купилися на якісь обіцянки ворожих спецслужб? У минулій радянській історії подібних «ідейних» утікачів було хоч греблю гати. Натомість з’ясовувалося, що мотив у всіх був схожим — гроші, обіцянки красивого й заможного життя, задоволення усіляких нереалізованих амбіцій тощо. Давайте розберемося, що ж стоїть за вчинком двох братів-луганців.
Інформація, яку вдалося по крихтам зібрати з офіційних і неофіційних джерел, хоч і недостатня для того, щоб робити остаточні висновки, та все ж проливає світло на природу цієї втечі, чи, якщо бути точним, дезертирства, бо мова йде про військовослужбовців. Про державну зраду поки що говорити зарано, це вже нехай юристи і слідчі кваліфікують за сукупністю зібраних доказів, чи розголосили вони якісь секрети, чи перейшли на бік ворога і т. д. Тут нюансів багато.
Отже, почнемо з Юрія Мирошниченка. Згідно з офіційною заявою директора департаменту МЗС України Олексія Макеєва, комендант українського посольства у Парижі зник з Франції 9 червня. Було встановлено, що у цей день він не вийшов на роботу. У той же день були проінформовані компетентні органи Франції. 10 червня було анульовано дію його закордонного паспорта і вже 11 червня він був звільнений зі своєї посади в системі Міністерства закордонних справ.
У заяві МЗС України акцентується увага на тому, що Юрій Мирошниченко «був співробітником Державної прикордонної служби, який був направлений у наше посольство у Францію на посаду коменданта, — він відповідав за охорону приміщення. Тобто мова йде не про дипломата, а, фактично, про охоронця нашого посольства».
За словами Макеєва, «у даний момент МЗС України вжило усіх необхідних заходів, щоб з’ясувати, яким чином Мирошниченко залишив Францію».
За попередньою інформацією, вдалося дізнатися, що 11 червня Юрій Мирошниченко з сім’єю був помічений на території посольства РФ у Парижі. Отже, як покинув Францію, стає зрозумілим, як і те, хто був до цього причетний. І не лише до сприяння у перетині кордонів, а і в схилянні до такого вчинку.
Але чи Юрій першим став об’єктом вивчення і обробки з боку російських спецслужб, чи спочатку взялися за Олексія? І як це робили: напряму, через брата, через інших близьких родичів?
Що стосується Олексія Мирошниченка, про нього офіційної інформації менше. Воно і зрозуміло, адже працював у Службі зовнішньої розвідки України. Із заяви СЗР України випливає, що «старший лейтенант Мирошниченко Олексій Михайлович, 1983 року народження, перейшов на бік терористичних організацій, що діють на сході України…» По суті, це і вся фактологічна інформацію про нього. Далі у заяві дається оцінка його діям: СЗР України засуджує цей ганебний вчинок, називає його дезертирством, правову оцінку якому мають дати правоохоронні органи України.
А ще міститься посилання на те, «що з урахуванням займаної посади і незначного стажу служби О. Мирошниченко не мав доступу до важливої інформації, яка може зашкодити інтересам національної безпеки України».
Малувато, та усе ж щось. Із неофіційних джерел вдалося з’ясувати додаткову інформацію, яка проливає світло на цю подію. Як стало відомо, Олексій Мирошниченко у розвідці пропрацював недовго, усього якихось пару років на оперативних посадах, і доступу до важливих відомостей не мав. А потрапив він до лав СЗР України ще в домайданні часи. І ось тут вимальовується цікава зв’язка, яка може пролити світло на природу деяких речей.
За сина клопотав батько, колишній начальник митної варти митниці м. Луганськ Михайло Іванович Мирошниченко. Перед ким клопотав, вирахувати не складно. Тоді зовнішню розвідку очолював луганець і колишній начальник управління СБУ в Луганській області Григорій Ілляшов. Напевне, з головним луганським митником у них і раніше були нормальні стосунки. Та це, зрештою, не головне, і в цьому якоїсь особливої крамоли немає.
Цікаво те, що Михайло Іванович Мирошниченко нині постійно мешкає у Луганську і претендує на пост керівника новостворюваної митної служби так званої «ЛНР». А отже, перебуває у орбіті тісних взаємин з ватажками місцевої терористичної організації і російських спецслужб, які усім заправляють і лише вони дають згоду на призначення на ключові пости.
Отже, клубок тягнеться до батька. І хоч батьки шлюб давно розірвали і жили окремо, та з синами батько зв’язки підтримував. І російські спецслужби, напевно, не оминули скористатися такою нагодою. А платою за дезертирство могли стати як гроші, так і посади в нових структурах «ЛНР» чи ще щось.
Те, що без спецслужб РФ тут не обійшлося, не викликає жодного сумніву. Адже треба було синхронно спланувати і скоординувати одночасну втечу обох братів з сім’ями, а ще їхньої матері, яка мешкала на території Луганської області. А тоді вже настала черга для створення пропагандистського ефекту. Як тут без гучних заяв і прес-конференцій! Але вийшло усе якось примітивно.
На героїв брати явно не тягнули. Виглядали якимись переляканими, заінструктованими, постійно підглядами у підказки, заздалегідь підготовлені їхніми кураторами, косилися кудись вправо до особи, яка перебувала за кадром і, вочевидь, керувала усім цим дійством. Вони періодично запиналися, у них тряслися підборіддя, нервово бігали очі, напружувалися м’язи рук… Добре, що в руках не було олівців, а то б наламали дров, як свого часу Віктор Федорович на своїй знаковій прес-конференції у Ростові.
А в ефір видавали штампи, які щодня виливаються з екранів російських телеканалів, про порушення українською владою Мінських домовленостей, геноцид місцевого населення, причетність американських спецслужб до усіх подій і призначень. Більше того, старший лейтенант української розвідки навіть вдався до викриття низки українських державних і політичних діячів, їхніх стратегічних планів, намагався розвінчувати якісь програмні партійні спрямування. Не забуваючи при цьому заглядати у папери, які перед ним лежали. Виглядало все це смішно і водночас сумно.
Та до аналізу виступів на цій прес-конференції не хочеться опускатися. Там справді нічого цікавого і сенсаційного не було. Інформаційна бомба, попри задуми її натхненників, не вибухнула. Стався такий собі пшик.
Напевне, братів Мирошниченків ще не раз використає російська пропаганда, водитиме у різні теле- і радіостудії. Так завжди було в минулі часи зі зрадниками і перебіжчиками. Їх використають повною мірою, витиснуть з них максимум пропагандистського шумовиння, потім переключаться на нові об’єкти, а цих забудуть чи прилаштують на якесь тепле містечко. Та треба мати на увазі, що до таких людей і їхніх вчинків в усі часи було негативне ставлення як у своїх, так і у чужих.
Кажуть, що у нових засекречених характеристиках на колишніх співробітників українських спецслужб, котрі лишилися на території АР Крим і зголосилися служити новим господарям, записано: «Схильний до зради…» Це багато про що говорить.
Для українських спецслужб цей випадок, звісно ж, болісно й неприємно б’є по іміджу. Та робити з цього трагедії не варто. Іншого розвитку подій годі було й очікувати. Як кажуть, a la guerrе comme a la guerrе — на війні як на війні. Ніхто не казав, що буде легко і що російські спецслужби не займатимуться такими речами. Вони й раніше цим не гербували, попри підписані угоди про те, що російська й українська розвідка не працюватимуть одна проти одної і не вестимуть розвідувально-підривної діяльності. Та росіяни цими домовленостями нехтували, а тепер і поготів.
Тому треба зміцнювати сили і засоби підрозділів власної безпеки, контррозвідувальну складову, діяти на випередження, рішуче припиняти подібні протиправні прояви ще в зародку і вибивати ґрунт з-під ніг супротивника.
