У своїх матеріалах «Борисфен» вже висвітлював питання, що пов’язувалися з активізацією неоімперської політики Росії на пострадянському просторі, яка прагне реалізувати свою ідею створення Євразійського союзу та втягування до нього України. На сьогодні дане питання набуває особливої актуальності внаслідок ініціювання низкою українських політичних сил питання проведення референдуму щодо європейського або євразійського вибору нашої держави.
В рамках досягнення зазначеної мети якісно нового характеру набули також і заходи Російської Федерації та її українських апологетів щодо руху нашої держави саме у східному напрямку, а саме: приєднання до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану, як першого кроку до Євразійського союзу. Зокрема, якщо раніше пропагували ці ідеї лише російські ЗМІ, то відтепер вони все більше захоплюють площу сторінок ЗМІ українських, намагаючись домінувати на інформаційному просторі України. А які ж наслідки для України від її приєднання до Митного союзу Росії і її теперішніх партнерів? Вони, ці наслідки, м’яко кажучи, досить суперечливі, а якщо виходити з досвіду попередніх років співіснування в рамках однієї спільної держави, — то і багатообіцяючі щодо економічного негативу.
По перше, провідні галузі української економіки неминуче перейдуть від українських до російських олігархічних кіл, у яких значно потужніші фінансові можливості. Зрозуміло, це означатиме відтік капіталів з України до Росії, які будуть вкладатися у розвиток російської, а не української економіки. Крім того, отримання у власність підприємств української економіки дасть Росії змогу маніпулювати цими коштами у своїх цілях, в т.ч. штучно доводити до банкрутства та закривати ті, які створюють конкуренцію російським виробникам. Зокрема, про це свідчить ситуація, що склалася довкола української нафтопереробної промисловості. Так, після придбання українських нафтопереробних заводів у середині 90-х років минулого століття Росія фактично перестала вкладати кошти у їх модернізацію. В той же час вона розвивала і розвиває власну нафтопереробну галузь. Тому сьогодні українські НПЗ за якістю своєї продукції відстають як від західних нафтопереробних підприємств , так і від російських. А це робить українські нафтопродукти неконкурентними навіть на власному ринку.
Аналогічна ситуація склалася і у суднобудівній галузі України, коли приватизовані Росією українські підприємства припинили свою роботу.
В цілому наведені факти підкріплюють сумніви щодо перспективи отримання російських інвестицій в українську економіку.
По друге — Росія значно розширить свої можливості щодо реалізації своєї стратегічної мети щодо встановлення контролю над українською газотранспортною системою (ГТС). А це обов’язково означатиме втрату Україною своєї енергетичної, а отже, і політичної незалежності. Так, контроль над українською ГТС дозволить російській стороні позбавити Україну можливості визначати тарифи на транзит російського газу (як одного з найбільш дієвих інструментів впливу на російську цінову політику в газовій галузі щодо України), отримати змогу маніпулювати газовими поставками всередині України (в т. ч. для перешкоджання у роботі українських металургійних та хімічних підприємств, які конкурують з російськими), а також згортатиме власну газовидобувну галузь України та перекриє доступ нашої держави до альтернативних джерел газу (шляхом блокування можливості використання Україною її внутрішніх трубопровідних мереж). При цьому, декларуючи зацікавленість в отриманні у власність ГТС України, Росія зовсім не відмовляється від спорудження альтернативних газотранспортних систем, насамперед газопроводу «Південний потік».
Сьогодні аналогічні проблеми вже охопили Білорусь — після придбання російським ВАТ «Газпром» контрольного пакету акцій білоруської компанії «Белтрансгаз». При цьому політичні втрати Білорусі зовсім не компенсувалися реальними економічними преференціями з боку Росії, яка продовжує будівництво газопроводу «Північний потік» в обхід території Білорусі, а також не переймається її проблемами в енергетичній сфері, зокрема, перманентними білоруськими проблемами з постачанням російської нафти.
Так, в лютому ц. р. Росія та Білорусь в черговий раз не змогли досягти згоди щодо таких поставок на 2013 рік. Крім того, зниження Росією ціни на газ для Білорусі має виключно тимчасовий характер і не може розглядатись як довготривалий фактор підтримання зростання білоруської економіки. Підвищуючи власні внутрішні ціни на газ, Росія планує підвищує ціни також і для Білорусі.
Схожі проблеми спостерігаються і у відносинах між Казахстаном та Росією, яка до цього часу виступала фактичним монополістом в галузі переробки казахстанської нафти, та по суті одноосібно встановлювала ціну на її імпорт.
По третє, Україна остаточно втратить можливість створити Зону вільної торгівлі з ЄС, а отже і перспективу своєї європейської інтеграції, і обов’язково підпаде під всеохоплюючий вплив Російської Федерації. А це означатиме також і втрату Україною реальних (на відміну від Росії) європейських інвестицій, а також доступу до європейського ринку ( який майже вдесятеро перевищує російський) та передових західних технологій. Тим самим Україна, по суті, позбавить себе можливості нормально, по-європейськи розвиватися, так, як це нині роблять її сусіди Польща та країни Балтії
П
о четверте, українські промисловці та Україна в цілому постануть перед необхідністю значних (на рівні декількох мільярдів доларів США) фінансових видатків на приведення української продукції до стандартів Митного союзу, які переважно базуються на відповідних нормах Росії. При цьому навіть перехід на такі стандарти зовсім не гарантуватиме уникнення Україною чергових торгівельних претензій з боку Російської Федерації. Про це свідчить систематичне висування Росією таких претензій як до Білорусі, так і до Казахстану у випадках загострення якихось суперечностей. Зокрема, останній з таких випадків — закриття російського ринку для деяких видів казахстанської продукції наприкінці минулого — на початку цього року, коли між Росією та Казахстаном виникли суперечки щодо умов використання російською стороною космодрому Байконур.
По-п’яте, наша держава неминуче відчує додаткові соціально-економічні проблеми, які, з одного боку, будуть пов’язуватися з відкриттям українських кордонів для російської продукції, а з іншого — посиленням торговельних бар’єрів для товарів інших країн. Як наслідок, зростатимуть внутрішні ціни в Україні при незмінному рівні зарплат, а також зупинятимуться українські підприємства через посилення російської конкуренції, що призведе до підвищення в нашій державі рівня безробіття. Слід також враховувати високу ймовірність застосування російським бізнесом спекулятивних схем торгівлі (зокрема, перепродаж української продукції на російському ринку під виглядом її переробки в Росії, як це траплялося в Казахстані), що збільшуватиме інфляцію в Україні.
При цьому, якими б не були обіцянки щодо позитиву від приєднання України до Митного союзу, за оцінками самої ж російської сторони, в реальності цей позитив відчуватиметься не раніше, ніж через п’ять років. В свою чергу, як показує досвід Білорусі та Казахстану, негативні наслідки такого кроку настають відразу ж після приєднання країни до МС.
До речі, останнім часом у керівних та бізнесових колах Казахстану все частіше постає питання щодо доцільності подальшого членства країни у Митному союзі з Росією та Білоруссю. Поки що такі настрої стримуються Президентом Казахстану Н.Назарбаєвим, який традиційно підтримує дружні стосунки з Росією, вітає її інтеграційні ініціативи, пояснюючи традиціями спільного історичного минулого. Але у випадку зміни влади, що неминуче станеться найближчим часом в силу природних процесів приходу нового покоління політичних діячів, Казахстан може зайняти зовсім іншу позицію у відношенні до Російської Федерації. Це підтверджується активною реалізацією Казахстаном проектів самостійного виходу на світові ринки енергоносіїв, а також масштабним залученням західних та китайських інвестицій, які вже в рази перевищують російські.
Альтернативу економічним відносинам з Росією шукає також і керівництво Білорусі. Зокрема, незважаючи на членство в Митному союзі, Білорусь активізує торгівельно-економічні стосунки з КНР, Об’єднаними Арабськими Еміратами та країнами Латинської Америки. Крім того, на тлі останніх проблем з Росією, пов’язаних з неврегульованістю нафтових питань, Білорусь демонструє готовність до покращення стосунків зі США та Європейським Союзом.
Все це підриває єдність Митного союзу, знижує ефективність його роботи, а також ускладнює його перспективу. Саме наведені обставини, а не якісь суб’єктивні уподобання, мають братися до уваги при обранні напряму розвитку України.
