Акції протесту в Україні в контексті уроків соціальних заворушень в різних країнах світу
Головною соціально-політичною подією в Україні останнім часом вважаються масові акції протесту українського населення, яке вимагає повернути державі курс європейської інтеграції, змінивши одночасно її керівництво. Таким чином Україна увійшла до когорти держав, де мали або мають місце подібні соціальні явища, що пов’язані з широким спектром проблем внутрішнього та зовнішнього характеру. Зокрема, з 2010-2012 р.р. подібні проблеми поставали чи постають сьогодні в країнах та регіонах Близького і Середнього Сходу, Північної Африки, Європи та пострадянського простору.
В низці випадків такі акції протесту були доленосними в процесах розвитку держав, що нині спостерігаються і в Україні. Незважаючи на причину, перебіг та наслідки соціальних заворушень в кожній окремій країні, всім їм притаманні спільні риси, що дозволяє зробити певні висновки та прогнози також і для нас. Це питання надто актуальне, адже, на відміну від інших країн, Україна дійсно опинилася перед життєдайним вибором у своїй історії.
Зауважмо, що в більшості випадків розвиток ситуації в кризових країнах і регіонах складався з кількох взаємопов’язаних характерних етапів.
Перший етап — як правило, охоплював порівняно довготривалі періоди часу, коли формувалися передумови виникнення соціальних заворушень. Загалом, такі передумови мали політичний, соціально-економічний та культурний і релігійний характер.
Політичні проблеми в потенційно кризових країнах виникали, як правило, внаслідок тоталітарності та фактичної узурпації влади правлячими режимами, а також через невідповідність їх політичних курсів прагненню більшості населення. Зокрема, керівництво Лівії очолювало владу з 1969 року, а Єгипту — з 1981 року. При цьому їх методи державного управління та не сприйняття демократичних перетворень не співпали з інтересами переважної частини населення, насамперед молоді, як найбільш освіченої та знайомої з життям західних країн частини населення.
Білорусь
А ось політичним підґрунтям масових виступів населення Білорусі стало невдоволення білоруських громадян тоталітаризмом теперішньої влади та політикою русифікації країни, а Молдови — розбіжностями у молдовському суспільстві щодо зовнішньополітичного вибору держави між Європою та Росією. На противагу цьому, незважаючи на політичне забарвлення соціальних заворушень у Грузії, які спостерігались протягом останніх років, їх справжньою причиною стало протистояння між двома ідентичними кланами прозахідного спрямування.
Молдова
Водночас головними соціально-економічними проблемами у потенційно конфліктних країнах стали корумпованість державної влади; високий рівень безробіття, особливо серед молоді (в низці країн — до 40–50 %); несправедливий розподіл благ; злиденність широких верств населення на тлі збагачення олігархічних угруповань; неспроможність освічених громадян реалізувати свій потенціал через кланово-родинні відносини в органах державного управління. Названі проблеми мали місце насамперед у слабо розвинених країнах Близького і Середнього Сходу (Ліван, Ємен, Пакистан), Північної Африки (Єгипет) та Центральної Азії (Киргизстан, Таджикистан). Разом з тим, останнім часом вони вийшли на перше місце також і в країнах об’єднаної Європи — як «нових» (Румунія, Болгарія, Угорщина), так і «старих» (Греція, Італія, Іспанія) членах ЄС. Значні економічні труднощі спостерігаються сьогодні також і у країнах СНД (в т.ч. Молдові, Білорусі, Україні і Росії) тощо.
Грузія
Суттєвим чинником загострення ситуації в низці країн поставали також внутрішні суперечності культурного, національного та релігійного характеру. Зокрема, саме такі проблеми стали причиною конфліктів у Єгипті (між ісламістськими та світськими політичними силами), в Сирії (між сунітами та алавітами), Іраку (між сунітами та шиїтами), Лівії (між двома племінними групами на сході та заході країни). При цьому в більшості випадків до поглиблення зазначених суперечностей призводило захоплення влади однією з етнічних чи конфесійних груп та придушення нею інших, чи нав’язування їм своїх цінностей.
В цілому, наведені чинники створили передреволюційні ситуації у потенційно проблемних країнах, де визрівали кризові процеси. Каталізатором таких процесів стали негативні наслідки світової фінансово-економічної кризи, яка розпочалася у 2008 році та, фактично, триває до теперішнього часу.
Другий етап — переростання суспільного невдоволення у активні виступи проти діючої влади. Цей етап мав ключове значення у розвитку кризової ситуації в країні. Приводом для цього, зазвичай, служать знакові суспільно-резонансні події, що згодом провокують масові соціальні заворушення.
Такими подіями стали:
- випадки демонстративних самоспалень супротивників діючих режимів або осіб, доведених до відчаю соціально-економічними проблемами, як це відбувалось в Тунісі та Марокко, «дні гніву» проти діючої влади в Єгипті; арешти правозахисників в Лівії;
- рішення урядів європейських країн щодо обмеження соціальних пільг та введення додаткових податків;
- фальсифікація владою результатів парламентських і президентських виборів в Росії та Білорусі;
- міжетнічні зіткнення в Киргизстані; окремі вчинки владних органів, які викликали суспільне невдоволення (зокрема, заходи керівництва Туреччини з реконструкції парку Гезі в Стамбулі).
Єгипет
Такі події використовувались окремими ініціативними групами, політичними силами та, в низці випадків, іноземними країнами як привід для підштовхування населення до акцій протестів. Для цього широко використовувались соціальні мережі в Інтернеті та засоби мобільного зв’язку.
Основною рушійною силою антиурядових виступів стала молодь, яка, з одного боку, є найбільш мобільною частиною населення, а з іншого — найбільш чуттєва до ускладнень соціально-економічних умов.
Ірак
Каталізатором масових заворушень, в основному, стали невиправдано жорстокі дії самої влади проти учасників акцій протесту. Так, саме надмірне застосування сили стало «спусковим гачком» масових противладних виступів у 2011–2012 рр. в Єгипті, Лівії, Сирії, а також у Туреччині влітку 2013 року.
Третій етап — продовження попереднього етапу, і він характеризується подальшим збільшенням масштабів та розширенням географії протестів як в центрі, так і в регіонах.
Як правило, спочатку на цьому етапі населення виступало спорадично, спонтанно, що пояснювалося неорганізованістю та різнорідністю опозиції (політичні супротивники правлячих режимів; профспілки; різноманітні національні та релігійні угруповання; кланові та племінні об’єднання тощо). Через це, а також через зростання агресивності молоді в деяких випадках мітинги та демонстрації переростали у загальний безлад, що супроводжувався погромами, підпалами, грабунками та кривавими сутичками між прихильниками і супротивниками влади. При цьому в низці випадків кризовими явищами намагались скористатись різні екстремістські організації політичного, релігійного та націоналістичного штибу.
Однак, з часом опозиційні сили, що очолювали акції протесту проти владних режимів, набули певної структури і виступи населення країни стали більш організованими та цілеспрямованими.
Крім того, певну роль починали відігравати профспілки, які оприлюднювали переважно соціально-економічні вимоги. Зокрема, до протестуючої молоді в Єгипті долучились робітники портів, текстильних фабрик та громадського транспорту.Профспілки були також і серед ініціаторів та керівників антиурядових виступів в Ємені. Ще більшу роль відіграли профспілки в організації та проведенні акцій протесту переважно соціально-економічний характеру у Греції, Італії, Румунії та Угорщині.
Нерідко все це призводило до хаосу в країні, до протистояння між різними політичними силами, етнічними та релігійними угрупованнями, до масштабних і довготривалих збройних конфліктів, а також до зміни чи повалення влади. Такі зміни спостерігались як в країнах Північної Африки та Близького Сходу, так і в європейських державах, зокрема, Італії, Румунії та Болгарії. За таких обставин правлячі режими проблемних країн намагались втримати в своїх руках владу та стабілізувати обстановку, вдаючись як до політичних, соціально-економічних, інформаційних, так і до силових чи спеціальних заходів.
Насамперед, це були намагання зміцнити свої політичні позиції та консолідувати прихильників за допомогою інформаційних кампаній певної спрямованості. Національні ЗМІ активно поширювали позитивну інформацію про діяльність чинної влади (як «єдиного гаранта стабільності та державності»), одночасно критикуючи опозицію. Одночасно створювались проурядові громадські організації, які через соціальні мережі в Інтернеті закликали населення підтримувати владу та припинити акції протесту.
Одночасно керівництво проблемних країн зосереджувало свої зусилля на вирішенні економічних проблем, які, по суті, були причиною соціальних заворушень. Зокрема, розпочиналися економічні реформи, підвищувалася заробітна платня державних службовців та грошове утримання військовослужбовців, знижувалися податки, збільшувалися видатки на соціальну сферу, розпочиналася реалізація економічних проектів зі створення додаткових робочих місць тощо.
Крім того, часом влада демонструвала свою готовність поступитися опозиції. Так, намагаючись дійти згоди: у 2011–2012 рр. президент Ємену А. Салех відмовився балотуватися на наступний президентський термін та передавати владу своєму синові; президент Єгипту Х. Мубарак подав у відставку, а військове керівництво держави внесло демократичні зміни до конституції країни; президент Алжиру А. Бутефліка погодився скасувати надзвичайний стан в країні та розпочати діалог з опозицією. Також у 2013 році, прагнучи покласти край протестам, уряд Туреччини демократизував основний закон країни, а уряди Болгарії, Румунії та Чехії склали свої повноваження.
У тому випадку, коли не вдавалося досягти бажаного завдяки таким заходам, або коли заходи такі не мали бажаної дієвості, уряди країн робили більш жорсткі кроки щодо своїх опонентів. На початковому етапі це були превентивні заходи з недопущення поширення акцій протесту. Так, в більшості країн Північної Африки, Близького та Середнього Сходу заборонялося проведення мітингів і демонстрацій, заарештовувались активісти опозиційних сил, блокувалась робота мережі Інтернет та мобільного зв’язку. Водночас в деяких країнах соціальні мережі в Інтернеті цілеспрямовано використовувались владою для моніторингу діяльності лідерів опозиції та організаторів антиурядових виступів.
Наступний крок — застосування владою жорстких силових дій з придушення антиурядових виступів. Найбільш характерними прикладами такого підходу стали збройні конфлікти в Лівії та Сирії, коли уряди цих країн застосували проти своїх політичних супротивників та мирного населення військову силу.
Останнім часом силові заходи вживалися владою також і проти учасників акцій протестів в Росії, Туреччині, Єгипті та Ірані. На жаль, невиправдане застосування сили проти демонстрантів мало місце також і в Україні під час розгону «Євромайдану» в листопаді-грудні поточного року.
Намагаючись тиснути на опозицію, владні режими проблемних країн вдавалися і до інших заходів, в тому числі і до організації провладних акцій, які проводились на противагу антиурядовим виступам. В такий спосіб робилися спроби демонструвати підтримку влади населенням (часом досить вдало), а також спроби протидіяти опозиції. Щоправда, це, як правило, розколювало суспільство, викликало громадянські конфлікти.
Згодом, (в залежності від особливостей стану справ у країні, позиції влади і опозиції та їх рішучості відстоювати свої цілі, а також від зовнішнього впливу), соціально-політичні заворушення розвивались за кількома сценаріями, основними з яких стали:
Румунія
румунський — добровільна відставка уряду та парламенту, а також проведення дострокових парламентських виборів як наслідок масових довготривалих протестів;
Турція
турецький — досягнення певних компромісів між владою та опозицією після відносно короткого періоду протестів, намагань влади припинити їх застосуванням сили та вимушеного переходу до поступок під тиском світової спільноти (насамперед ЄС);
Алжир
алжирський — придушення владою акцій протесту на початковому етапі їх виникнення, всупереч негативній реакції світової спільноти; при цьому збереження загальної стабільності в країні не дало підстав зовнішнім силам втрутитись у розвиток ситуації на її території;
Туніс
єгипетський (туніський) — вимушена відставка президента, уряду та парламенту під тиском масових акцій протесту, а також через змову військового керівництва країни (або лідерів олігархічних кланів, релігійних угруповань та політичних сил); однак, такий сценарій не виключає подальших соціальних заворушень в країні;
Лівія
лівійський — виникнення збройного конфлікту між владою та опозицією з подальшою зміною діючого режиму через зовнішнє силове втручання у ситуацію в країні;
Сирія
сирійський — переростання репресій влади проти опозиції у затяжний збройних конфлікт у вигляді війни на виснаження сторін;
Росія
російський — створення видимості демократії в країні за фактичного придушення реальної опозиції.
Чим завершаться акції протесту в Україні — покаже час. Однак, досвід схожих подій деінде вимагає від всіх їх учасників максимальної відповідальності, що є умовою уникнення в українському суспільстві розвитку кризових тенденцій.
