Виступ на панелі «Євразійський Союз чи Pax Rusicca». Семінар «Росія в ХХІ столітті — «Епоха Путіна»?
Повернувшись на посаду президента Російської Федерації, В. Путін суттєво активізував заходи з відновлення ролі Росії як великої світової держави.
З цією метою він висунув стратегічну ідею створення Євразійського союзу, що фактично означає спробу відновити певну форму колишньої Радянської імперської держави — СРСР.
Цією ідеєю передбачається реінтеграція країн колишнього Радянського Союзу у політичній, економічній, безпековій та культурній сферах на основі радянських, а фактично російських цивілізаційних принципів та цінностей.
Зокрема, це означає відновлення єдиного наддержавного управління московського центру колишніми радянськими республіками, об’єднання їх економічних та військових структур, консолідацію населення довкола Росії та її державного керівництва на підґрунті відновлення «російської величі» та спільного протистояння зовнішнім загрозам (насамперед США/НАТО та ісламському екстремізму).
Виходячи з цього, створення Євразійського союзу подається керівництвом РФ як загальнонаціональна ідея та спосіб збереження єдності Росії, забезпечення її державного розвитку.
До того ж реалізація такого проекту важлива для особистих амбіцій президента РФ В. Путіна, який намагається увійти в історію як «збирач російських земель».
В рамках євразійського проекту керівництво Російської Федерації намагається також досягти низки додаткових практичних цілей, які включають:
зміцнення регіональних та світових позицій Росії через відновлення контролю над економічним, демографічним, територіальним та ресурсним потенціалами країн колишнього СРСР;
- створення противаг Європейському Союзу та НАТО як «природним супротивникам» (конкурентам) Російської Федерації;
- підвищення авторитету керівництва РФ в очах населення Росії, а також відвернення уваги російської спільноти від власних економічних проблем;
- отримання російськими олігархічними колами можливості доступу до економічних та інших ресурсів країн колишнього СРСР.
Механізм побудови Євразійського союзу, до якого вдається Росія, багато в чому нагадує механізм формування Європейського Союзу і передбачає поетапне створення:
Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЕС) — утворене в 2000 році, до складу якого увійшли Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан та Таджикистан;
Митного союзу ЄврАзЕС — діє з 07.2010 року у складі Росії, Білорусі та Казахстану (форма інтеграції країн-учасниць організації з єдиним митним простором без мита при взаємній торгівлі та економічних обмежень);
Єдиного економічного простору (ЄЕП) ЄврАзЕС — вступив в силу з 07.2012 року (форма інтеграції країн-учасниць організації із забезпеченням вільної торгівлі, вільного переміщення товарів, послуг, фінансів та людських ресурсів);
Євразійського економічного союзу (ЄЕС) — планується створити до 2015 року на основі ЄЕП з подальшим приєднанням до нього інших країн-членів ЄврАзЕС та СНД (організація буде наступником Митного союзу та Єдиного економічного простору);
Євразійського союзу (ЄАС) — планується створити до 2020-2025 року (проект конфедеративного союзу (наддержавного об’єднання) країн з єдиним політичним, економічним, безпековим, митним, гуманітарним та культурним простором на основі Євразійського економічного союзу та інших інтеграційних об’єднань в СНД).
Крім того, у безпековій сфері Росією створене та розвивається воєнно-політичне об’єднання пострадянських країн у форматі Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ). Передбачається, що згодом структури ОДКБ становитимуть одну зі складових Євразійського союзу.
Згадані плани Росія намагається втілити за рахунок комплексу цілеспрямованих заходів в декількох сферах, а саме:
політичній — розвинути наддержавні органи та політичні складові інтеграційних структур в рамках СНД, а також спонукати пострадянські країни до руху у фарватері російської зовнішньої політики;
економічній — встановити російський контроль над економіками країн колишнього СРСР (шляхом придбання акцій, створення спільних підприємств тощо), а також запобігти їх енергетичної та транзитної залежності від Росії;
безпековій — переконати в «наявності спільних зовнішніх загроз» країнам СНД, що вимагає об’єднання їх зусиль у безпековій сфері;
інформаційній та гуманітарній — реалізувати політику «м’якого впливу», яка передбачає втілення ідей російської інтеграції, «єдності» історії та культури пострадянського простору та «спільного майбутнього» країн СНД засобами масової інформації, неурядовими організаціями, культурною, релігійною, освітньою та науковою сферами.
При цьому Росія надає першочергового значення відновленню свого контролю саме над Україною, як найбільш потужною державою з числа країн колишнього СРСР. За оцінками російських політологів, створення повноцінного Євразійського союзу без України фактично неможливе, що і пояснює активність російської сторони в питанні залучення України до Митного союзу (як першого кроку на шляху до ЄАС) та в протидії процесам її європейської інтеграції.
Необхідно зауважити, що суттєвою проблемою Росії у досягненні зазначених цілей є наявність власних інтересів країн СНД, які відмовляються втрачати свій суверенітет та рухатися в руслі російської політики. Насамперед, це стосується Грузії, України, Азербайджану та Молдови (групи ГУАМ). Крім того, суперечності з Росією спостерігаються і у інших країнах СНД, в тому числі її найближчих союзників — Вірменії та Казахстану.
З огляду на це, поряд з наведеними вище формами впливу на країни колишнього СРСР, Росія вживає також і заходи прямого тиску на їх керівництво та суспільство:
- підвищує ціни на енергоносії та обмежує обсяги поставок (аж до припинення) нафти і газу для країн СНД;
- частково або зовсім закриває російський ринок для товарів країн колишнього СРСР, а також обмежує їх громадянам можливість працювати в Росії;
- вносить розкол у керівництво країн СНД, а також формує потужне проросійське лобі у їх владних структурах та надає підтримку проросійським політичним силам;
- провокує політичну, міжетнічну та міжрелігійну напруженість в країнах колишнього СРСР;
- підриває міжнародні позиції країн СНД та їх імідж в очах західних держав та міжнародних організацій, а також вносить розкол між пострадянськими країнами.
В окремих випадках Росія не зупиняється перед застосуванням сили проти країн колишнього СРСР під гаслами «примушення до миру» та «захисту російських співвітчизників» на їх території (як це сталося у Грузії), а також провокуванням конфліктів та підтримкою сепаратистських режимів (зокрема, в Придністров’ї, Абхазії, Північній Осетії та Нагірному Карабасі).
Однак всі ці заходи Росії не мають вагомого успіху, про що свідчить послідовна реалізація планів європейської інтеграції України, Молдови та Грузії, зокрема, в рамках підготовки угод про асоціацію з Європейським Союзом.
А ось неоімперстка політика Росії та її легковажні дії щодо розриву зв’язків з країнами СНД фактично руйнують плани росіян щодо об’єднання держав пострадянського простору.
