Своїми думками і спогадами з тижневиком «ВПК» поділився генерал-лейтенант Віктор Гвоздь, начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України в 2008–2010 роках, нині — президент незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел».
— Вікторе Івановичу, як ви вважаєте, чи правда, що колишніх розвідників не буває?
— Це правда. Ця професія накладає свій відбиток на характер розвідника. Йому властива найвища відповідальність за доручену справу… Додамо сюди такі якості, як високий інтелектуальний і духовний рівень, самозреченність в ім’я Вітчизни, постійна готовність, як мовиться, прикрити спину товариша. Йому важливо відчувати, що його професія корисна, затребувана. Але і батьківщина відповідно повинна ставитися до нього по-материнськи.
— В контексті реформування силових структур раптом почали казати, що Україні замість кількох розвідувальних органів досить залишити лише один. Це дрімучий дилетантизм чи за цим вбачається прагнення національної бізнес-еліти позбутися засобу контролю за їх закордонною діяльністю, що часом не має нічого спільного з інтересами країни?
— Вважаю, що цей задум цілком заслуговує назви диверсія і не інакше. Адже навіть непрофесіоналові зрозуміло, що у політичної розвідки — свої завдання, у воєнної — свої. Складне геостратегічне становище України вимагає, щоб керівництву держави і Міністерству оборони було відомо про кожен рух навколо країни. Тільки в цьому випадку можна буде правильно оцінити виклики і загрози у військовій сфері. Якщо оцінювати навіть технологічно, Головне управління розвідки МО України (ГУР МОУ) входить до складу адміністративно-політичного органу — Міністерства оборони, а не до складу Генерального штабу, і на ГУР МОУ, згідно з законом країни «Про розвідувальні органи України», за мирного часу покладені саме ці функції.
Тому, відповідно до згаданого закону, однією з основних функцій ГУР МОУ є інформаційно-аналітичне забезпечення вищого державного керівництва у військовій, військово-політичній, військово-технічній, військово-економічній, інформаційній і екологічній сферах. Йдеться в першу чергу про загрози національній безпеці, що стосуються посягань на суверенітет і територіальну цілісність України, а також про негативний вплив локальних воєн і конфліктів в різних регіонах світу, передусім біля кордонів країни. Багато уваги приділяється і таким питанням, як боротьба з тероризмом, з поширенням зброї масового знищення, гарантування безпеки наших миротворчих контингентів.
З цих питань керівництво ГУР МО інформує тих, хто за чинним законодавством є користувачем інформаційних і інформаційно-аналітичних матеріалів воєнної розвідки. Це — Президент України, що здійснює загальне керівництво розвідорганами країни, голова Верховної ради, прем'єр-міністр і міністр оборони. Цим посадовцям надаються як тематичні документи з окремих проблем, так і щоденні повідомлення про обстановку навколо України. Ці матеріали використовуються при ухваленні важливих державних рішень.
Військова ж розвідка, маю на увазі оперативно-тактичну, — це вид бойового забезпечення, і у неї зовсім інші завдання. І якщо за мирного часу Генштаб вестиме розвідку, то це в нашому випадку означає, що ми безпосередньо готуємося до війни. Немає необхідності копіювати чужий досвід. Важливо усвідомити, що Україна — не Росія і не Китай. Потрібно опуститися на землю і відійти від радянських стереотипів світового гегемона. У більшості країн військова розвідка складається з двох компонентів: стратегічного і військового. Щоправда, за мирного часу дуже важливо не «атрофувати» військову компоненту.
Тому існування воєнної розвідки разом з іншими розвідувальними структурами сьогодні стало нормою для абсолютної більшості держав.
— Чому не працює Комітет з розвідки при президентові України? Якщо він необхідний, то як зробити його ефективним?
— Робота Комітету з розвідки має бути, як мовиться, дуже тонкою і акуратною. Адже головне його завдання — координувати діяльність розвідок, а не підміняти їх. Тому важливо, щоб він не перетворився на «вузький перешийок» і не присвоїв собі право монополії на інформацію, призначену для доповіді вищому державному керівництву. Цінність полягає якраз в тому, що у президента країни мають бути незалежні канали інформації. Тобто, Комітет може грати як позитивну роль, так і негативну. Хоча необов'язково це має бути комітет. Це може бути і радник президента з питань розвідки зі своїм апаратом. Якщо апарат Ради з національної безпеки і оборони України (РНБОУ) реально виконує свої функції, то підрозділ може бути і там. Адже головне завдання усіх розвідок полягає не лише у виконанні поставлених завдань, але і у своєчасному доведенні інформації до керівництва держави. Тому необхідна неодмінна умова: керівник комітету або іншого органу має бути не політиком, а професійним розвідником, що знається на розвідувальній «кухні», має безпосередній доступ до президента і, що дуже важливо, — останній має йому довіряти.
Розвідувальне співтовариство США
http://oko-planet.su/
І ще одне — ми з готовністю копіюємо чийсь досвід. Якщо узяти развідтовариство США, в якому сьогодні налічується 16 розвідок, глобальний розмах їх використання, то, природно, обов'язково потрібний такий орган. Якщо у нас три розвідки: СВР, ГУР МОУ і прикордонна, то чи варто «городити город»? Адже будь-яку хорошу справу можна так забюрократизувати, що це призведе лише до негативних наслідків. Тим більше, що у нас таких прикладів більш ніж достатньо.
— Україна входить до першої десятки ракетно-космічних держав світу. Чому країна не може похвалитися угрупуванням розвідувальних супутників різного призначення? Що необхідно для того, щоб змінити ситуацію?
— Вже стільки списів зламано навколо цієї проблеми… Про яке угрупування розвідувальних супутників може йтися, коли немає коштів на гідну зарплатню учителям і лікарям? У нас все є: і вчені, і технології, і виробнича база, навіть є Державне космічне агентство України. Але у нас банально немає коштів. Хоча ми викручуємося і маємо можливість дешифрувати будь-який знімок. Та і отримати сьогодні такий знімок в реальному масштабі часу не складає проблеми. Але робота над створенням свого такого супутника в Україні триває. Думаю, що це питання часу.
— В ЗМІ якось з'являлися нарікання, що в Україні досі не створені ефективні Сили спеціальних операцій. Але в надрах ГУР МОУ свого часу велися роботи щодо їх створення. Невже питання, як завжди, в нестачі фінансових ресурсів?
— Розмови про це точаться давно. Та і робота як така ведеться. Буквально нещодавно міністр оборони України в ЗМІ про це детально розповідав. Плани хороші. Тільки є тут один момент. Головне, щоб розвідка при створенні Сил спеціальних операцій не втратила сили спеціального призначення. Ось цього я остерігаюся. Щоб не вийшло, образно кажучи, так, що комп'ютером забивають цвяхи.
— Чому Україна поступається іншим країнам у галузі створення і просування приватних воєнних компаній?
— Створення і просування приватних воєнних компаній за кордоном дуже часто супроводжується державною підтримкою. З одного боку, руки чисті, а з іншого — є потужний інструмент, в якому задіяні ті ж професіонали. У нас до цього ще не дійшли або ж вважають передчасним. Скоріш за все, масштаб мислення наш поверхневий.
— Уразливість країни в інформаційному полі все збільшується. Які кроки, обіймай ви посаду президента, зробили б для вирішення цієї проблеми?
— Це складна і комплексна проблема, і вона несе пряму загрозу існуванню України як незалежної держави. Тому її рішення не передбачає простих управлінських методів. Але головне тут — це політична воля і мобілізація усіх можливостей країни, у тому числі і спецслужб. Вважаю, що настав час створити надійну систему інформаційної безпеки, основою якої має стати державний орган, який координує цю діяльність.
— Як ви сприймаєте ідею сформувати у складі ЗС України щось на кшталт кіберкомандування за прикладом інших країн?
— Ідея корисна. Поки що мало тих, у кого є такі структури в збройних силах. У США вона існує тільки з 2009 року. До 2014-го планується створення такого командування в Росії, як нового роду військ. Природно, Україна теж має бути готова ефективно відповідати на загрози в інформаційному просторі і підвищувати рівень захисту відповідної інфраструктури, в першу чергу інформаційних систем стратегічних об'єктів.
— Обіймаючи посаду начальника ГУР Міноборони, чи не відчували ви конкуренцію з боку інших розвідорганів? Уточню: не здорову конкуренцію, що стимулює роботу, а, як мовиться, «чорну»? За «доступ до тіла» президента, наприклад?
— Сказав би так, що ніколи не страждав від того, що хтось мав більшу або меншу можливість доступу, як ви кажете, до «тіла президента». У мене було досить можливостей і різних каналів, щоб інформація воєнної розвідки вчасно потрапляла на президентський стіл. Не забувайте, що мені довелося двічі працювати в президентській структурі. Спочатку, як відряджений, працював в адміністрації президента Леоніда Кучми — з 2003 по 2005 рік, а потім — з 2005 по 2008-ий — в секретаріаті президента Віктора Ющенка. Тому добре знаюся на «кровоносній» системі документообігу в цих структурах і повністю контролював проходження своїх особливо важливих документів.
Що до конкуренції між розвідками, то змушений казати: у мене була налагоджена хороша взаємодія не лише зі Службою зовнішньої розвідки, з розвідниками Державної прикордонної служби, але і зі Службою безпеки України, про що свідчить низка успішних спільно проведених операцій.
Сучасні виклики і загрози національній безпеці роблять дуже актуальним питання взаємодії ГУР МО з іншими структурами розвідувальної співдружності держави. До речі, чимало процесів, що відбуваються в різних розвідслужбах України, мають багато чого спільного. І це зрозуміло, адже, як ГУР МО України, так і інші структури, реформуються з єдиною метою: удосконалити механізм виконання поставлених завдань, виходячи з вимог часу. Завдання і сфери діяльності у них різні. Але це зовсім не означає, що ці процеси в різних розвідувальних структурах не взаємопов'язані. Тому важливою проблемою стає поглиблення взаємодії між спецслужбами. Тут не все так просто: як стверджують аналітики, необхідно ставити питання про системну інтеграцію. Передусім це стосується обміну інформацією між розвідорганами держави. Провідні країни вже рухаються у такому напрямі, і, очевидно, це і є цивілізований шлях розвитку воєнної розвідки в майбутньому. Вона має стати складовою всієї системи забезпечення національної безпеки.
— Що спонукало вас створити таку недержавну аналітичну структуру, якою є «Борисфен?
— Ідея виношувалася довгенько, але з рішенням затримок не було. Спочатку дошкуляла проблема суто технічна — місце роботи для співробітників, комп'ютери тощо. На чиюсь допомогу розраховувати не випадало. А ось причина створення, думаю, зрозуміла усім запасникам: після серйозної, відповідальної посади, де мені доводилося часто послуговуватися своїми знаннями і досвідом, підтримувати непогані «зав'язки» не лише в Україні, але і у світі, раптом відчув, що, з’ясовується, це нікого не цікавить. І раптом у мене з'явилося стільки вільного часу!.. Філософія і зміст роботи практично мало чим відрізняються від того, чим мені випадало займатися усе свідоме життя: збір і обробка інформації, підготовка аналітичного продукту… Ось тут ми і підійшли до найголовнішого — кадрового ресурсу, який в нашому центрі став аналітичним потенціалом. Це колишні розвідники, дипломати, військові журналісти, яким вдалося не зрадити своєму покликанню. Вони не пішли, наприклад, на ринок торгувати або ще кудись, а взялися за потрібну країні справу, часом не на користь своїм фінансовим і сімейним інтересам.
— На ваш погляд, наскільки загрози національній безпеці у військовій і інших сферах, що задекларовані в Україні і навіть прописані у низці офіційних документів, адекватні нинішнім реаліям?
— В законі «Про основи національної безпеки України», в якому останні додатки цього року стосуються корупції в органах держвлади, злиття бізнесу і політики, а також організованої злочинності, дуже детально перераховані можливі зовнішні і внутрішні загрози національній безпеці. На мій погляд, внутрішні загрози для України в нинішніх умовах мають визначальний характер. Природно, з ними взаємопов’язані і зовнішні загрози. Це стосується, перш за все, стану справ в українській економіці, недосконалості системи громадянського суспільства, прогресуючої соціально-політичної поляризації суспільства, девальвації духовних цінностей, криміналізації громадських стосунків. Особливе місце тут посідає корупція, яка практично охопила усі рівні влади і державні органи.
— Без оновлення арсеналів будь-яка реформа армії приречена. На ваш погляд, український ВПК зможе забезпечити якісне оновлення парку ВВТ у ЗС України?
— Український ВПК практично має усі можливості для якісного оновлення озброєння і техніки ЗС країни. Сьогодні ВПК спроможний виробляти широкий спектр ВВТ для потреб української армії — від літаків ВТА, бронетанкової техніки, ракетного озброєння, високоточної зброї, комплексів радіолокацій до військових кораблів.
Питання в іншому: чи є фінансові ресурси в державі для повної модернізації техніки? Природно, що недостатньо. Тому ухвалене рішення про поетапне оновлення техніки та озброєння. Як нещодавно заявив міністр оборони України Павло Лєбєдєв, будуть гроші — буде техніка.
— В контексті планів інтеграції в ЄС чи не бачите ви загроз для майбутнього українського ОПК?
— А які загрози? Росія вже давно реалізує політику замкнутих циклів виробництва ВВТ. Україна змушена рухатися цим же шляхом. Хоча кооперація в цій сфері ще висока. Це питання настільки політизується, що Росія іноді робить кроки в цій чутливій області собі на збитки. Згадайте двигуни для вертольотів «Мотор Січ»… Але колись же здоровий глузд має запанувати! Адже давно вже економічні стосунки перейшли з розряду політико-популістських в прагматично-бізнесові. Буде вигідно — співпрацюватимуть, не буде вигідно — шукатимуть нові шляхи і форми. Але український ВПК вижив не завдяки важким умовам, а всупереч. Ніхто йому не допоміг: ні держава, ні закордонні партнери. Хоча, потрібно чесно визнати, незважаючи на усі політичні моменти, рівень кооперації на сьогодні з російськими колегами досить високий.
— Чи розуміють українські посадовці те, що вибір між Росією і Заходом для сфери ВТС країни, де питома вага РФ є найбільшою, може мати негативні наслідки?
— Почасти я відповів на це питання. Час планово-інтернаціональних стосунків як у бізнесі в цілому, так і у ВТС закінчився. Настали часи прагматично-капіталістичні. Але в українсько-російських бізнес-справах все ще намагаються грати на протиріччях, і бізнес-інтереси використовувати як втягування України до різних політичних союзів з Росією.
— Чи зацікавлені насправді бізнес-політичні еліти України в реформі армії і інших силових структур? Чи все залишається на рівні декларацій, а реальним чинником усіх змін буде підготовка до чергових президентських виборів?
— Про що ви кажете? Ви дуже добре зауважили — бізнес-політичні еліти. Еліти — це передусім ті, як я вже казав, які жертвують собою в ім'я держави. І туди входять і політики, і бізнесмени, і вчені, і багато інших, хто репрезентує наше суспільство. А якщо ви говорите «бізнес-еліти», то це вже політична корупція. Навіть у Росії, яка є прикладом автократичної форми правління, де бізнес підживлює нинішню владу і проведення її політики, олігархам «зась» в політику. Україна — особлива держава, де існують бізнес-політичні еліти. Тому навіть з самої назви видно, що бізнес стоїть на першому місці, а потім — держава.
— Реальна фінансово-економічна ситуація в країні дозволить здійснити накреслені реформи у ЗС України? Чи є усі шанси обмежитися знаменитим «хотіли, як краще, а вийшло, як завжди»?
— Для «галочки», може, щось і зроблять. Але не більше.
— Наскільки, на ваш погляд, страшилки про чергову світову фінансово-економічну кризу, що насувається, мають під собою реальне підґрунтя?
— Сьогодні більшість аналітиків зазначає: усі фінансові і економічні процеси у світі свідчать про те, що настала друга хвиля кризи. Я думаю, це відчув кожен громадянин України. Не заглиблюючись в цифри макроекономічних показників, ми бачимо, що рівень добробуту простих людей падає, ринок нерухомості не лише завмер, але і рухається вниз, бізнес-проекти закриваються і т. д. В закордонні аналогічна ситуація.
— Чи можна стверджувати про об'єктивні причини кризових явищ у світовій фінансово-економічній сфері або ж, коректніше, що ці кризи мають штучне походження, і вони вміло готуються і так само професійно запускаються?
— Різні причини вказуються. Одні аналітики стверджують: криза — це усього лише черговий виток природного ходу розвитку економіки, інші — що нічого природного в нинішній кризі немає і винні в ній конкретні особи, а не загальні закони розвитку світової економіки. Мені взагалі подобається читати про різні теорії змов, можна приплести сюди представників Бельдебергського клубу, тим більше, що західні економісти на перше місце серед винних ставлять Алана Грінспена, екс-главу Федеральної резервної служби США, який нещодавно вважався майже гуру американської економіки завдяки тому, що він з мінімальними втратами вивів країну з фінансових криз 1987 і 2001 років. Проте тепер думка про нього кардинально змінилася. Грінспена звинувачують в неуважному ставленні до ринку іпотеки і оренди і, як наслідок, — в роздмухуванні іпотечного пухиря в Америці, який і запустив механізм фінансової кризи. І так далі.
Можна казати про змішаний характер причин кризи, де людський чинник грає не останню роль. Але головна проблема сьогодні в тому, що багаті (не всі, щоправда), під час цієї кризи стали ще заможнішими, а бідні — ще біднішими, і їх стало значно більше. І це стосується цілих країн. Якщо такі держави, як США, вже стоять на межі дефолту, то про що ще можна казати?
— Який характер згаданих вище кризових явищ слід очікувати на пострадянському просторі?
— Пострадянський простір дуже жорстко зав'язаний на долар. Якщо в першій хвилі кризи передвісниками спаду у світовій економіці стали спекулятивні ціни на нерухомість і на основну природну сировину, то першою ластівкою другої хвилі кризи стане падіння долара. Друга хвиля кризи — як зберегти свій капітал? Тому слід враховувати, що всі фінансові ринки, основою яких служить долар, втратять свої міцні позиції на світовому ринку або зовсім зазнають краху. Компанії, які не встигли досить міцно закріпитися в економіці країни, можуть зовсім щезнути, тобто розоритися. Економічним ринком країни управлятимуть і матимуть вагу в політичних структурах держави тільки ті великі компанії, підприємства і організації, які на сьогодні встигли створити власний потужний сегмент в одній з ніш ринку товарів, послуг чи виробництва.
— Зі сторінок ЗМІ не сходять оцінки реального стану стосунків між Україною і Росією, які визначаються як інформаційна війна. Читачам цікаво дізнатися про вашу думку з цього приводу.
— Не просто інформаційна війна, а інформаційне цунамі з боку Росії. Увесь інформаційний простір вже давно окупований нею. Телевізійні ведучі державних російських каналів вже втомилися знущатися не лише з України, але і над її керівництвом. Ефір насичений російськими програмами, книжкові прилавки ламаються від російськомовної літератури, проросійське лобі в Україні почуває себе краще, ніж в Росії. Що можу сказати? Молодці. Ось так потрібно захищати свою націю, свою державу. А що ми? Раби. Ще багато потрібно зробити, щоб змінити рабську психологію. Але те, що віками нам нав'язувалося, за один день не зміниш. Я думаю: рано чи пізно з'явиться і наш український Мойсей.
Приклад активної інформаційної війни я можу навести зі своєї біографії. У 2011 році в Росії з’явилася книга Олега Глазунова «Грузинська розвідка: таємна війна проти Росії», в якій автор пише: «…За даними російських спецслужб, в подіях в Південній Осетії брала участь група українських військових розвідників під керівництвом співробітника ГУР України полковника Віктора Гвоздя». Мені, звичайно, приємно, що він називає мене професіоналом, але все, що далі — це повна маячня автора, тим більше, що в цей час я перебував в іншому кінці Європи. Що це, як не приклад інформаційної війни, де було звинувачено керівника розвідки іншої держави та і країну в цілому за участь у війні. Це все зроблено в дусі радянсько-кагебешної пропаганди, де всі засоби доречні для досягнення поставленої мети. Як ви вважаєте, це додасть конструктивізму в стосунки між нашими країнами? Певен, що ні. Тільки відверне багатьох від такої «братерської дружби».
— Який ваш прогноз з приводу майбутнього ЧФ в Криму?
— Я б сьогодні не став акцентувати увагу на цій темі. Питання Севастополя для Росії не стільки військово-стратегічне і територіальне, скільки психологічно-іміджеве. З моменту свого заснування Севастополь був військово-морською фортецею півдня Росії, а з кінця XIX століття — головною базою Чорноморського флоту, і його втрата — величезний геостратегічний удар і втрата для Росії навіть більші, ніж розпад СРСР. Тому потрібно до цього ставитися спокійно і з розумінням, не провокувати наших друзів. Час усе розставить по місцях.
З точки зору значення Севастополя як військово-морської бази в Чорному морі, де російський флот реально заблокований силами НАТО через контроль Босфору і Дарданелл і програє йому в бойових можливостях, — він не являє собою якоїсь цінності. З точки зору демонстрації сили як регіонального лідера на пострадянському просторі, і як інструмент Москви для залякування Грузії, України чи ще когось, можливо, і має сенс. З точки зору міжнародного права Севастополь є територією України і змінити це можна лише силою. А це вже інша історія. Тим більше, з кожним роком Севастополь все більше і більше перетворюється на туристичне місто. Тому я, як колишній начальник військової розвідки, чудово обізнаний, що Росія в Новоросійську практично вже побудувала сучасну військово-морську базу, куди рано чи пізно будуть виведений штаб і кораблі Чорноморського флоту. Питання тільки часу.
(Друкується у скороченому варіанті).
Детальніше: http://vpk-news.ru/articles/ 18077
