16 жовтня 2016

Німеччина і Франція: від історичного протистояння до «мотору» європейської інтеграції

Іван Січень, військовий та політичний експерт

Останнім часом розбіжності в ЄС щодо єдиної політики у політичній, економічній та безпековій сферах підривають його єдність, в т. ч. у питаннях підтримки України чи стратегічного стримування Росії. Ця проблема особливо загострилась після рішення Великої Британії вийти з ЄС, що викликало євроскептичні настрої в інших європейських країнах.

Москва активно намагається цим скористатися і реалізувати свої плани стосовно створення передумов для скасування санкцій ЄС щодо Росії, а також зміцнити свої позиції в Європі на довготривалу перспективу. Для цього режим В. Путіна цілеспрямовано вживає заходів з подальшого розколу ЄС, що послаблюють та дезінтегрують Об’єднану Європу.

За таких обставин головною опорою ЄС та його консолідуючим чинником залишається тандем ФРН-Франція, фактично засновники і провідні країни Європейського Союзу. Саме від їх єдності та спільних дій з підтримки європейських цінностей залежатиме подальша доля ЄС.

ФРН та Франція є учасниками «нормандського» переговорного процесу

ФРН та Франція є учасниками «нормандського» переговорного процесу

Це не менш важливо для України, що намагається протистояти збройній агресії Російської Федерації, та для одного з основних її союзників у цьому протистоянні — ЄС. Тут маються на увазі передусім ФРН та Франція, що виступають головними ініціаторами та провідниками санкційної політики Європейського Союзу проти Російської Федерації, а також беруть участь у «нормандському» переговорному процесі з урегулювання збройного конфлікту на Донбасі.

За оцінками європейських експертів, принципово важливе значення у такому контексті мало б бути створення стратегічного альянсу Німеччини та Франції з максимальною інтеграцією позицій обох країн в основних галузях європейської політики, економіки і безпеки. При цьому вони мають досягти консенсусу у своїх поглядах на перспективи розвитку ЄС. Тим більше, що у них вже є досвід з вирішення у своїх стосунках більш значних історичних проблем. В своїх попередніх публікаціях Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» звертався до досвіду такого вирішення у відносинах між ФРН і Польщею та Ізраїлем. Разом з тим, у випадку з ФРН та Францією такі проблеми суттєво відрізняються, що визначає їх актуальність як ще один приклад успішності процесів європейського примирення.

 

Так, в історичній перспективі найбільш гострими проблемами, що спричинили довготривале несприйняття та навіть ненависть між двома народами, стали Франко-Прусська війна 1870-1871 років, Перша світова війна 1914-1918 років та Друга світова війна 1939-1945 років. Всі вони призвели як до масових жертв серед німецького і французького населення та тотальних руйнувань прифронтових районів, так і до довготривалих територіальних суперечностей між двома країнами. Насамперед це стосується Ельзасу та Лотарингії, які декілька разів переходили «з рук в руки» Німеччини та Франції.

Так, до складу Французького королівства Ельзас та Лотарингія (до того часу — окремі державні утворення) увійшли в середині 1600-х років. Під час Франко-Прусської війни 1870-1871 років вони були захоплені, а згодом і анексовані новоствореною Німецькою імперією, яка за рахунок цього зміцнила свої західні кордони, відкрила прямий рівнинний шлях у напрямку Парижу між Арденнськими та Вогезькими гірськими масивами. Саме цей район і став однією з головних арен бойових дій між Німеччиною та Францією під час Першої світової війни. Загалом, по обидва боки на даній ділянці фронту загинуло близько півмільйона військовослужбовців (зокрема, лише на меморіальному кладовищі поблизу Вердена, яке зберігається до теперішнього часу, поховано 200 тисяч французів). Разом з тим, як відомо, Перша світова війна завершилась повною поразкою Німеччини, що і стало для неї справжньою геополітичною катастрофою.

Створення ФРН та НДР в 1949 році

Територіальні втрати Німеччини за Версальським договором 1919 року

Згідно з Версальським договором від 29 червня 1919 року, Німеччина не тільки втратила Ельзас та Лотарингію, які відійшли до Франції (крім того, Бельгії був переданий округ Ейпен-Мальмеді; Польщі — Позен /Познань/ і Данциг /Гданськ/ та частина Верхньої Сілезії; Данії — провінція Шлезвіг), але і була змушена виплачувати вкрай важкі для неї репарації своїм західним супротивникам в еквіваленті близько 100 тис. тонн золота. Крім того, Німеччина позбавлялася права на повноцінну армію (дозволялася мінімальна кількість військовослужбовців сухопутних військ), на авіацію, бронетанкову техніку та військово-морський флот.

По суті, ідея протидії кабальним умовам Версальського договору і була тим основним чинником, який допоміг націонал-соціалістам на чолі з А. Гітлером прийти до влади в Німеччині у 30-х роках минулого століття. Фактично, це стало головною причиною Другої світової війни, коли Німеччина намагалася взяти реванш у протистоянні з Францією та її союзниками. Як підсумок — у 1939 році Німеччина у збройний спосіб повернула собі території, які були передані Польщі, а у 1940 році — Бельгії та Франції, в т. ч. і Ельзас та Лотарингію. Як це відрізняється від ідей ФРН та Франції щодо повернення Україні окупованих Росією територій мирним шляхом, для чого насправді сьогодні поки-що не має жодних перспектив?

Згодом, після перелому у Другій світовій війні внаслідок поразок німецьких військ під Сталінградом та на Курській дузі, майбутня доля Німеччини та окупованих і анексованих нею територій вирішувалася на конференції антигітлерівської коаліції (СРСР, США, Велика Британія, а потім і Франції) у Тегерані (1943 рік), Ялті та Потсдамі (1945 рік). Так, серед іншого, в рамках зазначених заходів були ухвалені рішення про повернення Франції Ельзасу та Лотарингії.

 

З огляду на досвід та наслідки попередніх трьох збройних конфліктів між Німеччиною та Францією, в перші роки після завершення Другої світової війни Париж займав вкрай радикальну позицію у питанні майбутнього устрою Німеччини. Він виступив проти відновлення економічного потенціалу Німеччини, вважаючи це стратегічною загрозою власній безпеці. І навіть більше, під час міжнародних переговорів про принципи побудови нової німецької держави у вересні-жовтні 1945 року в Лондоні та в квітні-червні 1946 року в Парижі, Франція наполягала на розукрупненні Німеччини шляхом відокремлення від неї Рейнської області, Руру та Саару.

Звичайно, це не могло сприяти налагодженню відносин між народами двох країн. Разом з тим, з часом така ситуація почала поступово змінюватися. І головну роль зіграло відновлення торговельно-економічних зв’язків між німецькими територіями, які увійшли до західної зони окупації. Своєю чергою, це змусило налагоджувати політичні стосунки сторін.

Створення ФРН та НДР в 1949 році

Створення ФРН та НДР в 1949 році

Умови для цього виникли у 1949 році після утворення західнонімецької держави — Федеративної Республіки Німеччини. Розпочалося налагодження співробітництва між Францією та ФРН вже на державній основі. Основною рушійною силою у вирішенні даної проблеми була глибока вмотивованість та рішучість федерального канцлера ФРН Конрада Аденауера та президента Франції Шарля де Голя щодо німецько-французького примирення. Саме вони заклали основи європейської інтеграції, які згодом були реалізовані в рамках Європейського Союзу.

Першим кроком на цьому шляху стало створення в травні 1950 року Європейського об’єднання вугілля і сталі, як координуючого органу відповідних галузей промисловості ФРН та Франції. За рахунок цього були закладені стратегічні гарантії щодо неможливості нових війн між двома країнами внаслідок переходу їх взаємних економічних інтересів на якісно новий рівень. Європейське об’єднання вугілля та сталі було проголошено відкритим і для інших європейських країн. Так, у 1951 році до нової економічної структури долучились Бельгія, Нідерланди, Італія та Люксембург.

Наступним визначальним чинником у становленні відносин між ФРН та Францією став вступ ФРН до НАТО у 1955 році. Це створило передумови для розвитку німецько-французького співробітництва також і у військовій сфері, як на двосторонньому рівні, так і в рамках Північноатлантичного союзу. Зокрема, вже в 1956 році ФРН та Франція розпочали переговори про взаємодію в галузі розробки і виробництва озброєнь.

Водночас для подальшого зміцнення економічних зв’язків як між ФРН та Францією, так і в цілому в Західній Європі, в 1957 році, за ініціативою цих двох країн, учасники Європейського об’єднання вугілля і сталі заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС або т. зв. Спільний ринок) та Європейське співтовариство з атомної енергії. У 1959 році члени ЄЕС створили Європейський парламент — представницький консультативний, а згодом і законодавчий орган.

Ще одним каталізатором зближення ФРН і Франції та, загалом європейської інтеграції, стала «холодна» війна між СРСР та Заходом, зокрема, берлінська криза 1958-1959 років. Франція разом з іншими країнами Західної Європи з готовністю підтримали ФРН, що стримало агресію Москви. По суті, саме усвідомлення спільної загрози з боку Радянського Союзу, а фактично — Росії, стало причиною того, що німці та французи зрозуміли необхідність свого історичного примирення, а також побудови принципово нових, партнерських відносин між своїми країнами.

Підписання Єлисейського договору між ФРН та Францією, 22 січня 1963 року

Підписання Єлисейського договору між ФРН та Францією, 22 січня 1963 року

Як наслідок, 22 січня 1963 року був укладений т. зв. Єлисейський договір між ФРН та Францією, який і заклав основу таких відносин. Договором передбачалося проведення регулярних зустрічей та консультацій на рівні вищого державного керівництва обох країн, координація їх дій у галузі зовнішньої політики та оборони, поглиблення співпраці в культурній сфері.

Незважаючи на підписання договору та на згадане зближення, між ФРН та Францією все ще зберігався ряд суперечностей воєнно-політичного та економічного характеру. Насамперед це стосувалося їх ставлення до США та Радянського Союзу. Так, якщо ФРН вбачала у США головну гарантію своєї безпеки та підтримувала їх у питаннях посилення американської військової присутності в Європі, то Франція виступала проти цього та проводила більш незалежну політику від Сполучених Штатів Америки.

Водночас, через проблему створення Німецької Демократичної Республіки (НДР) та входження її до радянського блоку, а також гострі ідеологічні розбіжності, ФРН та СРСР стали на той час фактично непримиримими супротивниками. Своєю чергою, Франція намагалася налагоджувати партнерські стосунки з Радянським Союзом. У 1966 році внаслідок поглиблення розбіжностей зі США та зближення з Росією Франція вирішила вийти з військових структур НАТО, що призвело також і до стагнації військового співробітництва між Парижем та Берліном.

По суті, таке співробітництво було відновлене на попередньому і навіть на більш високому рівні лише у 1980-ті роки. В цьому плані ключовою подією стало створення в січні 1988 року німецько-французької Ради Оборони та Безпеки на основі доповнення до Єлисейського договору. Крім того, у 1993 році була сформована німецько-французька бригада, яка стала основою Єврокорпусу.

Маастрихтський договір 1992 року

Маастрихтський договір 1992 року

Разом з тим, новим проблемним чинником у відносинах ФРН та Франції стало об’єднання Німеччини у 1990 році, що було сприйнято Парижем, як потенційна загроза своїй безпеці та інтересам внаслідок суттєвого посилення німецької держави. Зокрема, в результаті об’єднання ФРН з НДР чисельність населення зросла до 80 млн осіб — проти 60 млн осіб у Франції. Майже на чверть зріс також і економічний потенціал об’єднаної Німеччини.

Зазначену проблему було фактично усунено у лютому 1992 року після підписання Маастрихтського договору (м. Маастрихт, Нідерланди) про створення Європейського Союзу на базі Європейського економічного співтовариства. В рамках ЄС ФРН та Франція остаточно усунули підстави для виникнення збройного конфлікту як між двома країнами, так і всередині Об’єднаної Європи.

Хоча це, зрозуміло, не ліквідувало остаточно всіх розбіжностей між ФРН та Францією. Вони спостерігаються і сьогодні. Зокрема, це стосується різних підходів обох країн до вирішення економічних проблем Європейського Союзу. Так, ФРН є головним ініціатором політики жорсткої економії бюджетних коштів країнами ЄС. На відміну від цього, Франція виступає за проведення більш ліберальної фінансово-економічної політики соціальної спрямованості. Досить помітні суперечності у відносинах ФРН та Франції виникають також на підґрунті боротьби двох країн за лідерство в Європі.

 

Звичайно, подібні розбіжності не можуть не послаблювати єдність ЄС, однак жодним чином не зачіпають основ Європейського Союзу. Про це свідчить єдність ЄС, насамперед ФРН та Франції, щодо продовження санкцій проти Росії через її агресію проти України, а також демонстрація готовності до введення нових обмежень стосовно Російської Федерації тепер уже і через «сирійську» проблему.

 

www.reliablecounter.com