Олексій Волович
Висловлювання міністра культури України Євгена Нищука 21 листопада під час ефіру на передачі «Свобода Слова» на телеканалі ICTV про те, що на Сході України «немає ніякої генетики, бо міста були свідомо заселені радянською владою», особисто я сприймаю як констатацію історичного факту про те, що природний розвиток автохтонного українського населення на цій території було понівечено як з політичних, так і з економічних міркувань сталінського режиму, одним із багатьох злочинів якого, як відомо, було примусове переселення багатьох народів колишнього СРСР. І цілком слушно Є. Нищук наголошував на тому, що «ця ситуація, яка склалася на Сході й Півдні країни, — це «прірва свідомості».
І дійсно, сотні тисяч людей, переважно росіян, з іншою ментальністю і світосприйняттям, для яких Донбас був лише територією, а не рідною землею, були примусово розселені серед українців з метою їх русифікації. За словами Є. Нищука, «було свідоме блокування доступу у деяких регіонах України до правдивої інформації, до розвитку культури, традиції… Коли було якесь переселення, люди не отримували потім повноцінної інформації про історію того краю, про традиції». І щоб виправити цю ситуацію і «пробудити людей на Сході» Є. Нищук вважає за потрібне використовувати книги, дитяче виховання, мистецькі заходи, кінематограф тощо. «Місія культури — зшити цю рану так само, як зшивають кінцівки нашим пораненим хлопцям», — сказав міністр культури.
Проте проросійські журналісти і політики підняли несамовитий галас в соцмережах і СМІ, звинувачуючи Є. Нищука в тому, що він ставиться до населення Донбасу, як до неповноцінного і «ущербного». Не згаяла цю можливість і офіційна речниця МЗС РФ Марія Захарова, щоб виступити з офіційною заявою і зробити досить сумнівні і безпідставні узагальнення: «Про яке виконання Києвом Мінських угод може йти мова, якщо Донбас розглядається Урядом України як інша «культурно-генетична» категорія людей, свідомість яких, з точки зору міністра культури цієї держави, піддається коригуванню!».
В черговий раз вислужився перед Москвою й «Опозиційний блок», який у своїй офіційній заяві стверджував: «Дані слова — пряма образа мільйонів громадян України, яких фактично відносять до «другого сорту», натякаючи на те, що вони — чужі елементи, гальмо на шляху українізації, звинувачуючи в небажанні асимілюватися і відмовитися від своєї рідної мови, культури, традицій, віри». «Опозиційний блок» вимагає негайної відставки Євгена Нищука. Думаю, ця заява екс-регіоналів сподобалась Марії Захаровій і очільникам Кремля — «молодцы ребята!».
У відповідь на ці злісні наскоки і нападки, Є. Нищук зазначив, що його слова про «відсутність генетики» (в розумінні сталого, поступального і безперервного розвитку людської спільноти в історичному вимірі) були вирвані з контексту. За його словами, «якщо вирвати з Біблії цитату, то може здатися, що її писав безбожник»…
Генетична соціологія
Зі шкільних підручників по біології ми знаємо, що генетика — це наука про спадковість і мінливість ознак рослин і живих організмів. Через універсальність генетичного коду генетика вивчає всі форми життя, включаючи людину в її соціальному оточенні. Генетика людини тісно пов'язана з антропологією, зокрема з теорією еволюції, оскільки досліджує фізіологічні, психологічні, філософські і соціологічні аспекти еволюції людини.
Великий український історик і філософ Михайло Грушевський був одним із небагатьох українських громадських діячів початку ХХ ст., який прагнув розробити наукові засади генетичної соціології. У своїй праці «Початки громадянства (генетична соціологія)» він здійснив аналіз соціальних людських спільнот в минулому, вбачаючи вирішальну роль у їх еволюції «через конкуренцію індивідуалістських і колективістських тенденцій та їх періодичне чергування». На думку М. Грушевського, розвиток суспільств підпорядковується законам соціального розвитку, що керують змінами у формах людської спільноти, і основним чинником історичного процесу є народ і держава.
Особливу увагу М. Грушевський приділив соціологічному аналізу українського етнокультурного середовища, зокрема такому феномену української історії, як козацтво. Досліджуючи передумови, обставини й перспективи розвитку українського суспільства, основним фактором його формування М. Грушевський назвав національне самовизначення українського народу спочатку в рамках національно-культурної автономії в межах федеративної Росії, проте згодом він прийшов до висновку, що після об'єднання й інтеграції більшості українського суспільства, політичних партій та рухів, основним завданням має бути створення власної незалежної демократичної української держави.
Закони «соціальної генетики» можуть діяти в чистому і неспотвореному вигляді лише в умовах нормального розвитку певної людської спільноти без великих соціальних потрясінь. Але в природі ідеальних умов для розвитку людських спільнот не буває через різні соціальні катаклізми, особливо війни, революції і соціальні експерименти тоталітарних режимів, включаючи переселення і навіть знищення великих мас населення в мирний час, прикладом чого може бути колективізація, сталінський терор і Голодомор в 30-ті роки минулого століття.
Колонізація Донбасу за часів царизму і радянської влади
Переселення росіян та іноземців на територію України почалося ще при цариці Єлизаветі. Так, у 1753 року сербів розселили на землях Запорозької Січі та південної Гетьманщини на правому березі Сіверського Дінця, де було утворено Слов’яносербію, яка межувала із землями донських козаків. Кордон між запорозькими та донськими козаками було встановлено указом імператриці Єлизавети ще у 1746 році.
У 1762–1763 роках Катерина II видала два маніфести про іноземну колонізацію Півдня України і переселення на його територію росіян, сербів, болгар, молдаван, німців та представників інших народів. Катерина II поставила завдання розчинити український етнос серед інших етносів, позбавити його національних ознак і самобутності та, врешті-решт, повністю зросійщити його. Ці поселення охоронялися російськими військами, чисельність яких переважала кількість новопоселенців. Доволі часто між новими переселенцями та українськими козаками виникали непорозуміння та сутички, але на боці колоністів стояла імперська влада. Російській експансії козаки протиставили ефективне господарське освоєння краю, підкріплене силовими методами витіснення непроханих колоністів, яких підтримував царський уряд.
На початку XVIII століття українські козаки і селяни вже повністю домінували в освоєнні Причорномор’я і Приазов’я й остаточно зробили цей край частиною української етнічної території, на якій з’явилася густа мережа запорозьких зимівників, паланок, слобід та містечок. Спроби витіснити українське населення або асимілювати його з російським у царські часи були не надто успішними. У 1794 році частка росіян на Правобережній Україні становила лише 0,1 %, на Лівобережній — 5,2 %. За даними перепису 1897-го, на українській етнографічній території проживало вже 3,8 млн росіян на 27,8 млн всього населення, тобто 11,7 %. За переписом 1926-го, на території УРСР проживало 4,2 млн росіян (12,1 % всього населення), а в 1939-му — 2,7 млн (9,2 %).
На початку 1920-х років більшість населення Донбасу становили українці — 64 %, росіяни були другою за чисельністю етнічною групою, питома вага якої складала 26 %. У 1939-му частка росіян на Донбасі становила вже 32 %, а українців — 61 % від загальної кількості населення. У 1989 році на території Донецької області проживали 2,6 млн українців, 2,3 млн росіян, 83 тис. греків, 76 тис. білорусів, 28 тис. євреїв, 25 тис. татар; на території Луганської області — 1,4 млн українців, 1,2 млн росіян, 33 тис. білорусів і 12 тис. татар. В умовах тотальної русифікації інтенсивне зростання чисельності росіян на Донбасі обумовлювалося не тільки їх переселенням з Росії, а й записуванням представників різних етнічних груп росіянами.
У 1920-х роках питома вага росіян серед сільського населення Донбасу становила 15-17 %, а серед міського — близько 75 %. Радянський уряд продовжив соціально-економічну політику Російської імперії щодо використання трудових ресурсів для економічного розвитку Донбасу. Перевага надавалася переселенцям саме із віддалених регіонів Росії, бо вони, на відміну від українців, були відірвані від попередніх місць проживання, що сприяло їх закріпленню за місцем роботи і в такий спосіб зменшенню плинності кадрів. Донбас був досить привабливим регіоном для заробітчан і карних злочинців, робота на шахтах для яких ставала способом відбуття покарання або реабілітації.
«Генетичне переформатування» населення Донбасу полягало в тому, що переселенці примусово відривалися від своїх земель по всій Росії, від свого багатовікового укладу життя і переселялися на чужу для них землю. Порушувався органічний зв'язок генетичного ланцюга поколінь, без якого не може бути повноцінного самоусвідомлення окремим індивідуумом свого місця в житті і в суспільстві, не може бути повноцінної особистості взагалі. Повноцінна особистість не може відбутися, якщо вона не вбирає конкретний життєвий досвід своїх попередників від діда-прадіда на тій землі, на якій вони жили віками.
В процесі «генетичного переформатування» перемелювалося також автохтонне українське населення Донбасу, яке позбавляли рідної мови і культури, права на свою землю, і дуже часто і самого життя. До цього слід додати, що найбільш масові переселення здійснювалися в 30-ті роки минулого століття, в період войовничого атеїзму, колективізації, Голодомору, сталінського терору і нещадної індустріалізації на крові і кістках мільйонів людей, що призводило не тільки до втрати усіх традиційних людських цінностей, а й до перетворення людей в заляканих рабів.
Незважаючи на позірну інтернаціональну політику КПРС, між російськими переселенцями й українським корінним населенням Донбасу постійно тривало соціально-побутове напруження. Зокрема, українізація 1920-х у середовищі російського населення Донбасу сприймалася вкрай негативно, що призводило до конфліктів на мовному ґрунті. У 1920-х — на початку 1930-х років росіяни виявляли небажання інтегруватися в українську культуру. Після завершення короткого періоду українізації багатьох людей, які брали в ній активну участь, було репресовано. Це свідчить про те, що так звана українізація мала на меті виявлення українських націонал-патріотів, щоб згодом їх знищити.
З метою запобігання конфліктам між українським і російським населенням у 1927 році уряд УРСР запровадив створення на Донбасі російських та інших адміністративно-національних районів. Проте у 1939 році система адміністративно-територіального будівництва за етнічною ознакою була скасована як така, що не виправдала себе.
Як і в усій країні, голод на Донбасі став результатом примусової колективізації й насильницького абсолютного вилучення хліба та іншого продовольства на селі. У 1933 році в Донецькій області від голоду померло до 20 % населення, щонайменше півмільйона селян. Проте у містах голоду практично не було, оскільки всі промислові робітники отримували продовольчі пайки. В кінці 1933-го було утворено Всесоюзний комітет з переселення з метою заселення переважно росіянами спустошених голодом українських сіл на Донбасі, в Одеській, Дніпропетровській та Харківській областях.
У 1951 році відбулася депортація частини українського населення із Західної України на Донбас, де переселенці, яких вже тоді називали «бандерівцями», зазнавали всіляких моральних і фізичних утисків з боку як місцевого населення, так і органів влади. Однак попри наявні суперечності і непорозуміння між Сходом і Заходом України, переважна більшість жителів Донбасу прагнула досягти компромісу. Відсутність винятково проросійської орієнтації населення Донбасу на початку 90-х років минулого століття переконливо підтверджується тим, що його переважна більшість підтримала ідею проголошення Української державності на референдумі 1 грудня 1991 року. За даними останнього перепису населення 2001 року, частка етнічних росіян становила: у Донецькій області — 38,2 %, Луганській — 39,0 %, Харківській — 25,6 %, Запорізькій — 24,7 %, Дніпропетровській — 17,6 %, Херсонській — 14,1 %, Миколаївській — 14,1 %, Одеській — 20,7 %.
«Советский народ» = «российская нация»
Одним із етносоціальних експериментів в колишньому СРСР була спроба радянського режиму створити так звану «нову історичну спільноту — радянський народ». Першу спробу розглянути радянський народ як цілісну етносоціальну категорію зробив М. Хрущов у своїй доповіді на ХХII з'їзді партії у жовтні 1961 року: «В СРСР склалася нова історична спільнота людей різних національностей, які мають загальні характерні риси, — радянський народ. Вони мають спільну соціалістичну Батьківщину — СРСР, спільну економічну базу — соціалістичне господарство, спільну класову структуру, спільний світогляд — марксизм-ленінізм, спільну мету — побудову комунізму та багато спільних рис в духовній сфері і психології».
Мовою «міжнаціонального спілкування» радянського народу офіційно була російська мова. Формально нова етносоціальна категорія радянського народу не зачіпала національних почуттів народів СРСР і нібито сприяла «зміцненню дружби народів і розквіту соціалістичних націй». Однак на практиці партійний постулат про неминучість «злиття націй і народностей при комунізмі» призводив до русифікації неросійських народів СРСР.
Складовим ідеологічним компонентом концепції радянського народу був радянський патріотизм — любов громадян СРСР до своєї соціалістичної Вітчизни, відданість КПРС, радянському уряду та справі комунізму. По суті радянський патріотизм був інструментом у боротьбі проти національних прагнень неросійських народів.
На тому ж ХХII з'їзді КПРС було прийнято також «Моральний кодекс будівника комунізму», який люди мого покоління заучували в школі напам'ять. Маю зізнатися, що мені подобався цей кодекс і я думав, що у разі, якщо всі радянські люди будуть його дотримуватися, то ми незабаром будемо жити при комунізмі, що нам обіцяв М. Хрущов. І навіть напередодні розвалу Радянського Союзу, я вважав, що незважаючи на всі його «тимчасові недоліки», він має дуже важливу перевагу перед капіталістичними країнами, а саме — непохитну єдність радянського народу. Але незабаром СРСР розвалився і штучно сформований «радянський народ» перестав існувати. Всі народи СРСР «розбіглися по національних квартирах». Це свідчить про те, що при формуванні політичних націй не можна ігнорувати етнічний фактор.
Після 1991 року аналогом «радянського народу» в Росії стали «россияне» — багатонаціональне населення РФ. Останнім часом в Росії за наполяганням В. Путіна обговорюється проект закону «Про російську націю і управління міжетнічними відносинами», який досить критично сприймається як російськими націоналістами, так і лібералами. Закон передбачає створення особливого державного органу, який відповідав би за «соціокультурну адаптацію мігрантів», тобто за русифікацію неросійських народів РФ.
В процесі обговорення згаданого законопроекту все частіше звучать заклики зарахувати до «російської нації» також етнічних росіян і просто російськомовних, які проживають за межами Російської Федерації, тобто поширити функціонування «російської нації» до масштабів «русского мира», який на думку його апологетів не має меж. Поняття безмежності РФ і «русского мира» насаджується в Росії на найвищому рівні. Так, на нещодавній церемонії вручення премій Російського географічного товариства в Кремлі В. Путін в черговий раз «блиснув» почуттям гумору по Фрейду, зазначивши, що «кордони Росії ніде не закінчуються». В. Путіну вторує і прем'єр Д. Медведєв, заявляючи, що «нас не можна розділити кордонами, ми пов'язані одне з одним на глибинному рівні...».
Ухвалення закону про «російську націю» стане опорою для місіонерів «русского мира», які стверджують, що «українець — це не національність, це російський житель місцевості під назвою Україна. Жителям України нав'язали мову, брехливу історію і найстрашніше — ідею, що росіяни їм вороги»… Українців закликають брататися й об’єднуватися з росіянами в межах новітньої Російської комуно-ординської імперії, частиною якої має стати «місцевість Україна»…
Ленін і Сталін проти Донецької республіки
Інсинуації і спекуляції московських стратегів і проімперської п’ятої колони в Україні навколо «русского Крыма» і так званої «Новороссии» не вщухали протягом усіх років незалежності нашої держави. Зухвало фальсифікуючи загальновідомі історичні факти, прокремлівські ідеологи стверджують, що Новоросія і Крим є «исконными русскими землями», нібито безпідставно включеними до складу України у 1919 році. Під час прямої лінії 17 квітня 2014 року В. Путін назвав південно-східну Україну Новоросією: «Пользуясь еще царской терминологией, я хочу сказать, что это же не Украина, это Новороссия! Вот этот Харьков, Донецк, Луганск, Херсон, Николаев, Одесса — они в царские времена не входили в состав Украины, а были переданы ей позже. Зачем это было сделано, я не знаю!».
На нашу думку, глава великої сусідньої держави мав би це знати. Схоже, що Володимир Володимирович свого часу не дуже ретельно вивчав історію КПРС, навчаючись на юридичному факультеті ЛДУ. Якби він був більш старанним студентом і менше прогулював заняття, то знав би позицію більшовицьких вождів В. Леніна і Й. Сталіна з цього питання, яких він обожнює і яким намагається наслідувати.
Зробимо для Володимира Володимировича і його прихильників невеличкий екскурс в історію: у лютому 1918 р. деякі більшовики й есери, яким не вистачило посад в уряді нелегітимно створеної в кінці грудня 1917 р. Української Народної Республіки Рад, надумали створити Донецько-Криворізьку Радянську Республіку (ДКРР) у складі РРФСР, що територіально охоплювала Сумщину, Харківщину, Донеччину Катеринославщину, Херсонщину з Кривим Рогом, Єлисаветградом та частину Області Війська Донського. Рішення про створення ДКРР було ухвалено 14 лютого 1918 р. IV-м обласним з’їздом Донецько-Криворізької області. В. Ленін піддав нищівній критиці намагання «деяких товаришів з Донецького басейну» створити ДКРР, назвавши це «нічим не обґрунтованим і шкідливим капризом». Раднарком РРФСР не визнав Донецько-Криворізьку Республіку ні самостійною республікою, ні частиною Російської Федерації, а В. Ленін вимагав суворого дотримання суверенітету Радянської України, невтручання в діяльність ЦВК Рад України. Я. Свердлов, Й. Сталін, М. Скрипник та інші більшовицькі вожді також виступили проти створення Донецької республіки. 17 лютого 1919 р. Рада оборони РРФСР під головуванням Леніна ухвалила коротку постанову про долю Донецької республіки: «Просити т. Сталіна через Бюро ЦК провести ліквідацію Донкривбасу». На це Сталін заявив: «Ніякого Донкривбасу не буде і не повинно бути, пора б кинути займатися дурницями!».
Якби сьогодні більшовицькі вожді воскресли і побачили, що В. Путін витворяє на українському Донбасі, то вони напевно «пожурили» б його і сказали: «Не правильным путем идете, товарищ Путин! Бросьте заниматься ерундой и воевать против братского украинского народа!». Думаю, що перепало б на горіхи і самому лідеру КПРФ товаришу Г. Зюганову: «А вы, товарищ Зюганов, куда смотрели?! Мало того, что вы не разъяснили товарищу Путину политику партии, вы ещё и потворствуете ему в его агрессивных вылазках против братской Украины!»…
Російська інформаційна агресія на Донбасі
Протягом багатьох років до анексії Криму і окупації Донбасу російська агентура цілеспрямовано насаджувала «русский мир» на Південному Сході України, використовуючи такі інструменти як медіа-ресурси, громадські організації проросійського спрямування, організації з урядовим фінансуванням РФ — «Росспівробітництво», рух «Російськомовна Україна», Філія Інституту країн СНД та інше. В результаті російських підривних інформаційно-психологічних операцій на момент російської збройної окупації Донбасу була сформована «п'ята колона», основний кістяк якої склали місцеві олігархи і промосковські політичні холуї — представники Партії регіонів.
Протягом майже трьох років військової окупації частини Донбасу триває кремлівський експеримент в сфері соціальної генетики щодо подальшого інформаційного зомбування і «генетичного переформатування» населення цього регіону, як на окупованих, так і на підконтрольних Україні територіях. Окуповані регіони Донбасу фактично знаходяться в ізольованому від України інформаційному полі. До цього часу українські ЗМІ практично відсутні на окупованих територіях Донбасу. В рамках проведення антитерористичних операцій в зоні АТО не приділяється належної уваги проведенню інформаційно-психологічних операцій серед місцевого населення. У слабкому українському інформаційному потоці не часто можна зустріти контент для моральної підтримки українських громадян на окупованих територіях.
Інформаційно-пропагандистські операції Кремль проводить не тільки на Донбасі і в Україні, а практично в усіх країнах світу з різною мірою інтенсивності, спрямованості і змісту. Тому не випадково 23 листопада ц. р. Європарламент схвалив резолюцію про протидію російській пропаганді. У документі зазначається, що Москва веде відносно країн Євросоюзу «ворожу пропаганду», фінансує політичні партії та інші організації в рамках ЄС, в тому числі крайні праві і популістські об'єднання. Думаю, що ця резолюція Європарламенту відкриває додаткові можливості для України співпрацювати з країнами Євросоюзу в питанні протидії російським підривним інформаційно-пропагандистським операціям.
На мій погляд, в першу чергу необхідно терміново вжити заходів (ухвалити закони) для введення тимчасових обмежень (цензури) в інформаційному полі України. Необхідно призупинити діяльність політичних партій, громадських організацій і ЗМІ, які співпрацюють зі спецслужбами РФ в інформаційній сфері і поширюють антиукраїнську інформаційну продукцію і шовіністичну ідеологію.
На Донбасі зараз відбувається не лише збройна боротьба, а й боротьба за уми і душі людей. Збройну боротьбу виграє той, хто перемагає ідеологічно, інформаційно, цивілізаційно й економічно. На жаль, Україна поки що програє інформаційну війну за уми і душі людей не лише на окупованих, а й навіть на підконтрольних Україні територіях, де люди до цього часу не можуть нормально дивитися українські телеканали і дивляться лише російські.
З весни 2014 року психіка населення в окупованих районах Донбасу постійно травмується «життям» серед вибухів і обстрілів, дефіцитом елементарних побутових умов, медичного обслуговування, дорожнечею на харчові продукти, а в деяких місцях і їх повною відсутністю. І все це відбувається в умовах розгулу бандитизму, залякування, переслідувань, терору і сваволі місцевої «влади», а також безперервного зомбування з боку російських і проросійських ЗМІ. За словами Є. Нищука, такі умови призводять до «прірви свідомості» серед місцевого населення.
Сьогодні життя пересічних громадян нелегке не тільки на Донбасі, а й по всій Україні. Але навіть у цих умовах, якщо людям, які прожили рік-два в окупованих районах Донбасу, вдається виїхати на певний час на «материкову» Україну, вони переконуються в тому, що життя «в Україні» набагато краще, ніж в Лугандонії. Тому чим більше і частіше мешканці окупованих територій будуть виїжджати в Україну, тим більше вони прозріватимуть і тим очевиднішою для них буде брехливість путінської пропаганди.
Звісно, на Донбасі є і ще на довгі роки залишиться певна частина населення, яка ніколи не виявлятиме навіть толерантності до України, не кажучи вже про любов і прихильність. Для них «родиной» залишатиметься тільки Росія, а Путін — їх довічним ідолом. На мій погляд, після визволення Донбасу від російської окупації таким людям можна буде допомогти виїхати на їх «родину», якщо вони цього побажають. А якщо ж не побажають, то хай вже живуть серед нас, але тихо, спокійно і законослухняно, хоча й із лютою ненавистю до всього українського. Нічого не поробиш, такі вони наслідки багаторічного «генетичного переформатування» населення Донбасу з боку путінської Росії.
Ідеологічно ми переможемо путінську пропагандистську машину лише тоді, коли в Україні рівень життя народу буде неухильно підвищуватися і люди, які живуть в окупованих районах Донбасу це бачитимуть і порівнюватимуть зі своїм «життям» в російських резерваціях «ДНР» і «ЛНР».
Якщо кожен із нас не дбатиме особисто про свою державу і пасивно чекатиме, що для нас зробить влада, то нічого доброго з цього не вийде. Якщо у нас не буде повноцінного громадянського суспільства, здатного ефективно і конструктивно впливати на владу, то ми й надалі залишатимемося аморфним населенням, яким буде легко маніпулювати, як це робилося впродовж останніх 25 років. Доля нашої України залежить від кожного з нас. Будівництво нової, дійсно незалежної України — це свята справа і обов’язок усього українського народу, який об’єднує прагнення бути вільними людьми у вільній державі, жити в країні, де перед законом усі рівні. Після Майдану 2014 року український народ остаточно скинув зі своїх душ пута страху і покори, вивільнивши свою титанічну творчу енергію будівничого. Сьогодні в Україні в горнилі Євромайдану і Вітчизняної війни на Донбасі на наших очах народжується справжня політична українська нація — сплав українців, росіян, представників інших етносів як на Заході, так і на Сході України. І в цьому запорука нашої перемоги над нашими ворогами.
