НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Юрій Радковець

Ключовою подією 2016 року, що матиме вирішальний вплив на розвиток ситуації в світі, Європі та довкола України, принаймні протягом наступних чотирьох років, стала перемога представника Республіканської партії США — мільярдера Дональда Трампа на президентських виборах у Сполучених Штатах Америки. Обрання Д. Трампа президентом США викликало вкрай неоднозначну реакцію як у самих Сполучених Штатах, так і в усьому світі, що стало наслідком одіозного характеру нового глави американської держави та його поведінки в ході передвиборчої кампанії.

 

Обіцянки — цяцянки, а дурному радість

Так, з однієї сторони, Дональд Трамп є відвертим прихильником досить жорстких й прагматичних методів ведення політики та бізнесу і застосовує їх на практиці, а з іншої — відомий як креативний підприємець, здатний до непередбачуваних кроків, а також готовий до застосування новітніх форм і способів дій для досягнення власних цілей, у т. ч. оптимізації оподаткування при реалізації своїх бізнесових схем.

Відображенням цього і стала передвиборча кампанія Д. Трампа, що мала досить популістський характер і була розрахована саме на пересічних громадян і бізнесменів, здебільшого зацікавлених у реалізації власних інтересів. Зокрема, обіцянки Д. Трампа у внутрішній сфері включали: зниження податків, реформування системи медичного забезпечення, посилення підтримки національних виробників шляхом обмеження доступу іноземних товарів і послуг на американський ринок, а також підвищення жорсткості міграційного законодавства.

У переважній більшості популістські й достатньо суперечливі підходи були продемонстровані Д. Трампом і у його баченні майбутньої політики США у зовнішній сфері. Так, Д. Трамп позиціонував себе як прихильника зміцнення ролі та міжнародних позицій США, а також виказував наміри збільшити витрати на військові потреби. Водночас він висловлювався за відновлення відносин між США і Росією та зняття з неї санкцій, погоджувався з «історичною належністю Криму Росії», піддавав сумніву доцільність існування НАТО та плани посилення американської військової присутності в Європі, а також стверджував про необхідність зниження підтримки союзників США, які «…мають самі дбати про власну безпеку». Піддавались критиці також і дії США, спрямовані на усунення від влади режиму Башара Асада в Сирії, а також стосовно зняття санкцій з Ірану, що стосувалися його ядерної програми.

Разом з тим, після порушення Москвою угод про перемир’я в Сирії та Україні у вересні-жовтні ц. р., що викликало значний негативний резонанс у США та Європі, Д. Трамп дещо змінив свої публічні висловлювання та перейшов до певних засуджень дій Кремля, а також визнав необхідність зміцнення Північноатлантичного союзу та підвищення його ролі й місця у забезпеченні безпеки країн Центрально-Східної Європи і Балтії.

Саме тому, з урахуванням наведених вище обставин, переважною більшістю як іноземних, так і вітчизняних політико-економічних експертів вважається, що політика і практика США, принаймні на початковому етапі президентства Д. Трампа, матимуть дещо популістський, достатньо «хаотичний» та загалом навіть непередбачуваний характер.

Так, ряд незалежних західних і російських експертів вважають, що на російському напрямі Д. Трамп може обрати курс на «нове перезавантаження» відносин між США та Росією, що матиме на меті забезпечення інтересів американського бізнесу в Російській Федерації. Саме такий крок був зроблений у свій час і Бараком Обамою — після обрання його президентом США у листопаді 2008 року. Тобто, на той час Б. Обама фактично відмовився від політики тиску на Росію (це викликало ейфорію в Москві, подібну до тої, яка охопила керівництво РФ після обрання президентом США Д. Трампа), що була розпочата попереднім президентом США Джорджем Бушем-молодшим у відповідь на збройну агресію Москви проти Грузії у серпні 2008 року. Але в подальшому Б. Обама став основним світовим противником режиму В. Путіна.

Разом з тим, на сьогодні Д. Трамп вже проти використання терміну «перезавантаження» у майбутніх відносинах США і Росії. За його оцінкою, «…Х. Клінтон на посаді держсекретаря США провалила спробу перезавантажити відносини двох країн, проте було б «добре», якщо б В. Путін був готовий до діалогу зі США». Тобто, на його думку, хороший діалог з Росією не означає «перезавантаження» відносин між країнами.

Зокрема, такий підхід Д. Трампа може включати кроки, спрямовані на досягнення ряду компромісів з режимом В. Путіна із найбільш проблемних питань між двома країнами, насамперед щодо України та Сирії.

Результатами таких компромісів щодо України можуть стати: виправдання Д. Трампом анексії Росією українського Криму; ініціювання питання щодо зняття санкцій з Росії, а також здійснення США та Росією спільного тиску на Україну з метою прискорення процесу «врегулювання» ситуації на Донбасі на російських умовах. Крім того, виходячи з передвиборних позицій Д. Трампа, можливо також очікувати зниження Сполученими Штатами фінансової підтримки України та посилення контролю над витратами коштів, наданих українській владі.

Компромісом щодо Сирії може стати відмова Вашингтону від намірів усунення від влади режиму Б. Асада в обмін на поглиблення взаємодії між США та Росією у боротьбі з ІД та ісламістським тероризмом.

У рамках такого підходу, 14 листопада ц. р. Д. Трамп у телефонній розмові з В. Путіним висловив надію на скоріше відновлення повноцінного діалогу між США та Росією. Були також обговорені виклики та загрози, які стоять перед обома країнами та стратегічні економічні питання їх відносин. Крім того, напередодні Д. Трамп публічно заперечив ствердження американської розвідки щодо спроб впливу Москви на результати президентських виборів у США.

У свою чергу, на європейському та євроатлантичному напрямах Д. Трамп, як вважається, може перейти до певного обмеження участі США у забезпеченні європейської коаліційної безпеки, відмовитись від поглиблення торговельно-економічного співробітництва між США і Євросоюзом та, загалом, послабити увагу до Європи (в т. ч. з питань єдності ЄС). У цьому плані рядом експертів не виключається відміна Вашингтоном своїх попередніх рішень щодо посилення американської військової присутності в Європі, призупинення переговорів щодо створення зони вільної торгівлі між США та ЄС, а також зниження рівня стратегічного партнерства США з провідними країнами Європейського Союзу.

Все це неминуче призведе до послаблення можливостей НАТО та ЄС щодо протидії загрозам з боку Росії, стагнації трансатлантичних зв’язків та поглиблення розбіжностей в Європейському Союзі, які до цього часу в значній мірі стримувались впливом Вашингтону. Такі розбіжності будуть стосуватися й відношення ЄС до України та Росії. З урахуванням зазначеного не виключаються проблеми при вирішенні питання щодо продовження Євросоюзом санкцій проти режиму В. Путіна в січні 2017 року.

Відчутних змін може набути і політика США на напрямі країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, насамперед у відносинах з КНР та Японією. При цьому не виключається повернення нового президента США до активного протистояння з Китаєм. За оцінками провідних експертів, зазначене, в т. ч. наміри Д. Трампа посилити перепони у доступі КНР до американського ринку, а також власне бачення розвитку «тайванського» питання — можуть призвести до загострення американо-китайських відносин, що стане додатковим чинником відвернення уваги Вашингтону від європейських справ та ситуації довкола України.

Разом з тим, незважаючи на жорстку передвиборну риторику, 13 листопада ц. р. Д. Трамп несподівано зателефонував голові КНР Сі Цзіньпіну і мав з ним, як стверджує американська сторона, дуже душевну розмову. За заявою агентства CNN, лідери під час першої бесіди «…встановили чітку і очевидну взаємну повагу один до одного». Телефонну розмову підтвердили й інші джерела, які, в першу чергу, звернули увагу на слова нового президента США щодо значимості КНР: «Китай — велика і важлива країна. Темпи його розвитку вражають». Але вже 3 грудня ц. р. Д. Трамп провів телефонні переговори з президентом Тайваню Цай Інвень, чим фактично розбурхав світове співтовариство, так як ця телефонна розмова стала першим контактом на офіційному рівні між владою США і Тайваню за 27 років. Сторони обговорили питання зв’язків між Тайванем і Вашингтоном у сферах економіки, політики й безпеки. В Міністерстві закордонних справ Китайської Народної Республіки назвали розмову Трампа та Інвень «дитячою хитрістю Тайваня». Разом з тим, реакція офіційного Пекіна на контакт Трампа й Інвень була досить обережною.

Про надзвичайну увагу до цього регіону може свідчити і той факт, що першим світовим лідером, з яким 18 листопада ц. р. у Нью-Йорку зустрівся Д. Трамп, був прем’єр-міністр Японії Сіндзо Абе. Незважаючи на те, що змістовність їх півторагодинного діалогу не розкривається, обидві сторони залишились задоволеними зустріччю. Серед іншого, у певному сенсі це може свідчити про збереження союзницьких політико-економічних зобов’язань між США та Японією.

Але чи збережуться принципи американської політики стосовно інших країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону? Багато в чому це буде залежати від конкретних людей у адміністрації Д. Трампа.

 

Обіцяти — не значить одружитися

Окремо хотілось би акцентувати увагу на деяких змінах у поведінці Кремля в післявиборчих умовах. Буквально вже через тиждень після виборів у США Москва досить поспішно, дещо нетерпляче та навіть провокаційно розпочала «підштовхувати» Д. Трампа до реалізації ним ряду авантюрних рішень на підставі його «передвиборчих обіцянок».

Так, «рупор Кремля» — прес-секретар президента РФ Д. Пєсков — в серії своїх останніх безапеляційних заяв та коментарів надзвичайно «демократично» та досить фривольно заявив, що «…в Росії ніхто й ніколи не буде готовий дискутувати про Крим», а Росія готова почекати, поки Захід визнає, що Крим є «частиною Росії». «Ми розуміємо, що потрібен час для наших партнерів у Європі, у США, щоб це зрозуміти. Ми досить терплячі, щоб почекати, поки це розуміння відбудеться тут, у Вашингтоні, в США, в Європі», — заявив Д. Пєсков в інтерв’ю The Associated Press. У цьому ж контексті особливу увагу привертає той факт, що риторика Кремля останнього часу щодо кримськотатарського населення в Криму поступово трансформується і практично стає дещо подібною до риторики деяких політичних лідерів західних країн, у т. ч. й Д. Трампа, стосовно загрози екстремістських дій ісламських нелегальних мігрантів в цих країнах та намірів щодо їх депортації.

Одночасно у своїх заявах Д. Пєсков не виключає, що Д. Трамп міг би переконати НАТО (за його словами, «інструмент конфронтації») дещо уповільнити його розширення або навіть відвести свої війська від кордонів Росії. Це «…призведе до свого роду розрядки напруженості в Європі». За словами Д. Пєскова, Росія не відчуває себе в безпеці, коли «сили НАТО стають більшими і ближчими до кордонів Росії».

Д. Пєсков також вважає: якщо лідери Росії і США зможуть поговорити без мови санкцій, то у них з’явиться шанс на вирішення ряду проблем. «Ніхто не очікує, що відносини покращаться за пару тижнів між Москвою і Вашингтоном, на наших плечах лежить тягар протиріч. Але тим не менше, якщо два наших лідера, я маю на увазі нинішній лідер Росії президент В. Путін і обраний президент США Д. Трамп, будуть достатньо мудрі, щоб мати політичну волю, щоб поговорити один з одним, щоб спробувати вирішити проблеми не через використання, скажімо, мови санкцій або інших нелогічних речей, тоді у нас буде шанс поговорити й спробувати вирішити проблеми конструктивним шляхом», — наголосив Д. Пєсков.

Зрозуміло, що за всіма цими новаціями, «ненав’язливими» ініціативами і пропозиціями стоїть В. Путін та його режим, які покладали та й досі покладають на майбутню політику і практику Д. Трампа по відношенню до Росії великі надії.

 

Що день прийдешній нам готує

Чи ж буде так, як хотілося б В. Путіну? Навряд чи. Але спочатку, тут доречно було б пояснити особливості «американського феномену» останніх президентських виборів у США та перемоги на них Д. Трампа.

Справа в тому, що на відміну від передвиборчої кампанії свого основного конкурента від Демократичної партії Х. Клінтон, яка в головному була зосереджена (і це вже традиційно в США!) на електорат основних мегаполісів країни, передвиборча кампанія Д. Трампа, можливо навіть вперше за довгий час в історії США, була зорієнтована на пересічних громадян «глибинки» країни — і, перш за все, на робоче населення, представників малого та середнього бізнесу, тобто основного виробничого прошарку американського суспільства, точку зору та проблеми якого майже ніколи і ніким не враховувалися.

Таким чином, «за» Х. Клінтон голосували мешканці великих міст — це понад 26 % від усього населення країни. В свою чергу, 53 % мешкають у передмістях і 21 % — у селах, на фермах та ранчо. І цей, так званий робочий «середній клас», був основним електоратом Д. Трампа, проблеми й надії якого він поклав у свою передвиборчу програму та обіцяв вирішити у разі своєї перемоги на виборах. І саме в цьому криється феномен перемоги Д. Трампа на останніх президентських виборах в США.

22 листопада ц. р. був оприлюднений т. зв. План 100 перших днів президентства Д. Трампа. Скандальні пропозиції (типу стіни з Мексикою!) в ньому взагалі відсутні, а головні положення цього Плану зосереджені на реформах, які майже повністю повторюють пункти його передвиборчої програми і в основному стосуються торговельно-економічних угод, енергетики, держуправління, а також міграції і національної безпеки. Тобто, у головному «План-100» знову ж таки є орієнтований на внутрішні проблемні питання і сподівання «середнього класу» країни.

Головний принцип, яким, за словами Д. Трампа, керувалися його радники при роботі над «Планом-100», — це «Америка — понад усе!». «Чи йде мова про виробництво сталі, виробництво автомобілів чи лікування хвороб, я хочу, щоб наступне покоління промисловості та інновацій розвивалося саме в США, створюючи при цьому багатство і нові робочі місця для американських працівників», — наголосив Д. Трамп.

Стосовно запланованих реформ у енергетиці, Д. Трамп заявив, що має намір скасувати обмеження на виробництво вуглеводнів у країні, «…в тому числі сланців та чистого вугілля, що створить багато мільйонів високооплачуваних робочих місць. Це те, чого ми хочемо, на що ми так довго розраховували і чекали». За оцінками незалежних експертів, реалізація таких планів щодо збільшення видобутку енергоносіїв у США — це удар по цінах на них, а значить нищівний удар, перш за все, по економіці Росії.

А чи зрозуміла вже на сьогодні це Росія? Здається зрозуміла. Так, президент Росії В. Путін на прес-конференції за підсумками саміту АТЕС в Перу прокоментував обрання нового президента США Дональда Трампа. Він зазначив, що між передвиборчою кампанією та політикою після неї є істотна різниця. «Ми всі добре розуміємо, всі знають, що між передвиборною риторикою і реальною політикою є велика різниця: завжди та практично у всіх країнах»…

Крім того, за оцінками більшості провідних вітчизняних та західних експертів, існуюча політична система США не дозволить Д. Трампу радикально змінити політику країни, тим більше на користь Росії та на шкоду американським союзникам і партнерам у Європі. Д. Трамп є представником Республіканської партії США, яка отримала більшість в обох палатах американського Конгресу в ході парламентських виборів (відбулись одночасно з президентськими 8 листопада ц. р.) і виступає за дотримання жорстких позицій у відношенні Росії, виконання Вашингтоном своїх зобов’язань перед НАТО, продовження тісного співробітництва з Євросоюзом, а також посилення допомоги Україні у протистоянні з Кремлем.

У наведеній ситуації Д. Трамп буде змушений слідувати в руслі загальної політики Республіканської партії США, оскільки в противному випадку він може втратити підтримку в Конгресі США.

У цьому ж контексті Д. Трамп уже призначив або планує призначити саме республіканців на ключові посади у новому керівництві США. Зокрема, чіткими та послідовними прихильниками політики Республіканської партії США є майбутній віце-президент США Майкл Пенс, кандидат на пост глави адміністрації президента США Райнс Прібус (глава Національного комітету Республіканської партії США). При цьому позиції республіканців у відношенні до Росії та України мають значно більш рішучий та радикальний характер, ніж демократів, представниками яких є Б. Обама та Х. Клінтон. Зокрема, один із основних кандидатів на посаду державного секретаря США Джон Болтон вже закликав нову американську адміністрацію надати Україні летальну зброю та іншу допомогу, а також відновити план колишнього президента США Дж. Буша-молодшого щодо прискореного надання нашій Державі членства в НАТО.

Разом з тим, не виключається також і збереження та навіть певного посилення внутрішніх проблем у США, пов’язаних з невдоволенням частини політико-бізнесових кіл та деякої кількості американських громадян обранням Дональда Трампа президентом країни. Свідченням цього стали масові акції протестів представників електорату противників Д. Трампа, які, за окремими оцінками, начебто були організовані його конкурентами. Зокрема з’явилися навіть звинувачення у цьому іншого американського мільярдера — мецената, філософа та інвестора Дж. Сороса, а також натяки на його причетність до «повалення демократично обраної влади в Україні».

Крім того, за прогнозами ряду американських експертів, реалізація Д. Трампом економічного блоку його передвиборчої програми може призвести до ускладнення фінансових проблем США внаслідок певного скорочення надходжень до федерального бюджету та посилення соціальної нерівності. У свою чергу, це створюватиме передумови для зростання соціально-економічної напруженості в країні, яка буде набувати додаткової гостроти в результаті заходів Д. Трампа з депортації мігрантів.

Тобто, Росія навряд чи зможе реалізувати свої плани в повній мірі. Які б проросійські погляди не демонстрував Д. Трамп, США ніколи не зрадять своїх інтересів та не здадуть позицію світового лідера.

При цьому не виключається можливість подальшого загострення відносин між США та Росією внаслідок зіткнення особистих амбіцій Д. Трампа та В. Путіна. У даному контексті каталізатором американо-російських суперечностей можуть стати традиційна практика Кремля з невиконання своїх зобов’язань та демонстрації зневаги до партнерів, а також розбіжності сторін з ряду питань міжнародної політики безпеки.

Зокрема, у наведеному контексті показовий характер має заява одного з найближчих помічників нового президента США — Р. Джуліані щодо «…готовності Д. Трампа відновити співробітництво з Росією виключно з позицій сили, а також лише з тих питань, які відповідатимуть інтересам обох країн».

 

А Баба Яга — проти

І тим не менше, незважаючи на це, Росія вже на сьогодні використовує післявиборчу ситуацію в США у своїх корисливих цілях. Водночас, керівництво РФ активізує широкий спектр дій з остаточного вирішення «українського» питання на свою користь.

У рамках такого підходу Кремль посилює тиск на Україну за всіма напрямами, що має на меті примушення нашої Держави до прийняття вигідних Росії рішень, які дозволять «заморозити» конфлікт на Донбасі та забезпечити можливість зняття/послаблення західних санкцій проти Росії. Зокрема, у наведеному контексті вимоги Росії включають примушення України до згоди на т. зв. «формулу Штайнмаєра», яка передбачає надання «особливих статусів» «ДНР» і «ЛНР» на період проведення виборів у самопроголошених республіках. Тим самим, Москва намагається створити передумови для офіційного визнання «ДНР» і «ЛНР» та їх формального повернення до складу України при збереженні фактичного контролю Росії над ними та російської військової присутності на окупованих територіях.

Поряд з цим Москва інтенсифікує заходи з реставрації проросійської влади в Україні, які включають дестабілізацію обстановки в нашій Державі та підрив позицій діючого керівництва України на підґрунті загострення соціально-економічних проблем в країні, а також надання широкої підтримки проросійським політичним силам та рухам, підконтрольним Москві. Через такі сили ініціюється питання щодо проведення дострокових парламентських та президентських виборів в Україні вже у 2017 році із розрахунком на перемогу саме прихильників Росії.

Дестабілізація внутрішньої обстановки в Україні використовується Росією і для демонстрації перед Д. Трампом «неспроможності керівництва України забезпечити стабільність в країні» та «втрати українською владою підтримки з боку населення». Саме на це й спрямовані акції протестів в Україні, які були інспіровані Москвою протягом останнього часу. При цьому не виключається можливість здійснення провокацій проти учасників мітингів та демонстрацій (включно з їх обстрілами та проведенням терактів) як основи для організації безладів, зіткнень з поліцією та спроб захоплення державних установ з метою створення обстановки хаосу в країні.

З метою дискредитації України перед новим керівництвом США як країни, що «проводить політику державного тероризму» та «є відповідальною за продовження конфлікту на Донбасі», Росія може здійснити ряд резонансних провокацій (зокрема терактів та обстрілів житлових кварталів і місць скупчення людей) в «ДНР» і «ЛНР», у Криму, а також як на власній (російській), так і на білоруській (!) територіях з подальшим звинуваченням у них нашої Держави та втягуванням у орбіту протистояння з Україною й інших країн СНД. Практично, режим В. Путіна вже приступив до такого роду дій, підтвердженням чого є цілий ряд провокацій Росії (починаючи з серпня поточного року) в Криму, пов’язаних із «викриттям та захопленням ФСБ РФ українських диверсантів і шпигунів», які були організовані у період передвиборчої кампанії в США та активізовані після обрання Д. Трампа президентом США.

Крім того, після фактичного провалу теми «українських диверсантів в Криму», Росія намагалася загострити ситуацію довкола планових навчань Збройних Сил України 1-2 грудня ц. р. у Херсонській області з пусками зенітних ракет. У цьому контексті Москва проводила активну інформаційну кампанію зі ствердженнями про «наміри України нанести ракетні удари по Криму», а також «створення Україною загроз повітряному руху». Для надання зазначеній ситуації більшої гостроти, 25 листопада ц. р. Міністерство оборони Росії, фактично шантажуючи Україну, попередило її про наміри Москви «надати адекватну відповідь у разі виникнення загроз безпеці Криму». В цьому зв’язку російською стороною було наголошено на можливості знищення українських ракет у повітрі та нанесення ударів по їх пусковим установкам на території України. Для підкріплення таких погроз була підвищена бойова готовність та посилена система ППО ЗС РФ в Криму. Зокрема, 30 листопада Росія додатково перекинула в Крим зенітно-ракетний комплекс С300-ВМ. Крім того, на бойові позиції довкола Кримського півострова були виведені кораблі Чорноморського флоту РФ. Одночасно була також активізована повітряна розвідка південних районів України.

У рамках такої підступної політики, не виключено, що Москва може піти й на інтенсифікацію силового тиску проти України шляхом ескалації збройного протистояння на Донбасі, особливо на Приморському (Маріупольському) напрямку. При цьому не виключається відновлення Росією й активізація наступальних дій, у т. ч. проведення наступальних операцій — від локального (в плані розширення зони контролю) до більш масштабного характеру. Свідченням зазначеного є перманентне продовження заходів російської сторони з накопичення військ, озброєння та боєприпасів на окупованих територіях Донбасу і Криму, а також наростаючі обстріли позицій сил АТО та мирних населених пунктів.

Ще більш тривожний та загрозливий характер носять поточні та заплановані на 2017 рік військові приготування Кремля на білоруській території безпосередньо як поблизу північних кордонів України, так і на західних кордонах Білорусі з країнами ЄС та НАТО (Польщею та країнами Балтії). Мова йде про заявки Міністерства оборони РФ на залізничні перевезення військових вантажів до Білорусі на 2017 рік, які значно перевищують такого роду замовлення в 2015 (у 33 рази) та 2016 (у 83 рази) роках. Зазначене пов’язується експертами з підготовкою Росії до проведення російсько-білоруських стратегічних командно-штабних навчань (СКШН) «Захід-2017». Саме подібне СКШН «Захід-2013» (у 2013 році) проводилось Росією перед початком її збройної агресії проти України. При цьому масштаби та інші параметри СКШН «Захід-2013», включаючи й оперативну побудову військ, відповідали реальним діям російських військ у Донецькій і Луганській областях України навесні 2014 року.

Разом з тим, враховуючи масштаби військових перевезень Росії, мова може йти про передислокацію на територію Білорусі переважної більшості частин і з’єднань заново створеної (з набуттям оперативної готовності у 2016 році) 1-ї гвардійської танкової армії (цікаво, що попередня 1-а ГвТА в 1945-у році брала Берлін, а після війни входила до складу Групи радянських військ у Німеччині аж до 1992 року). При цьому не виключаються як плани нападу Кремля на Україну з північного напрямку, так і здійснення агресії проти країн Центрально-Східної Європи і Балтії на Сувалкському напрямку.

Активізація військових заходів РФ на українському та європейському напрямках можлива і в рамках початку нового навчального року у Збройних силах Росії з 1 грудня ц. р. Зокрема, на сьогодні вже оголошені плани проведення навчань 1-ї гвардійської танкової армії Західного військового округу ЗС РФ у новому складі (двох нових полків, сформованих у складі 4-ї гвардійської Кантемирівської танкової дивізії та 2-ї гвардійської Таманської мотострілецької дивізії).

 

Рука Москви

Виходячи з очікуваних Росією змін у майбутній політиці Д. Трампа стосовно НАТО і ЄС, Москва активізує заходи також і з підриву трансатлантичних зв’язків та єдності Євросоюзу. У цьому контексті основні зусилля Кремля включають посилення впливу на окремі країни-члени ЄС і НАТО, які мають зацікавленість у відновленні співробітництва з Росією, шляхом «використання втемну» у своїх цілях проросійських, націоналістичних, різного роду правих та лівих сил у Європі, а також забезпечення вигідних для Москви результатів парламентських і президентських виборів у ряді європейських країн.

Прокремлівські політичні партії в Європі

Зокрема, в умовах наближення президентських виборів у Франції (квітень-травень 2017 року) та парламентських виборів у ФРН (серпень-вересень 2017 року) Москва посилює заходи з підриву позицій Президента Франції Ф. Олланда та Федерального канцлера Німеччини А. Меркель. За оцінками ряду провідних незалежних експертів, саме Росія стояла за ініціативою окремих депутатів французького парламенту щодо підготовки процедури імпічменту Президента Франції Ф. Олланда за звинуваченнями у «серйозних порушеннях своїх обов’язків, в особливості в оборонній сфері». Не виключається, що це стало однією з причин того, що Франсуа Олланд став першим президентом в історії П’ятої республіки, який відмовився від переобрання на другий термін.

Будемо говорити відверто, на сьогоднішній день масований вплив саме з боку Росії вже став причиною перемоги лідерів проросійських сил у ході президентських виборів у Болгарії та Молдові в листопаді ц. р. Так, ще в ході виборчої кампанії кандидат в президенти Болгарії Румен Радєв, який переміг на виборах, висловив наміри ініціювати в Європейському Союзі питання щодо зняття санкцій з Росії. Новий Президент Молдови І. Додон також підтвердив плани зближення країни з Росією та Євразійським економічним союзом (ЄврАзЕС). За його словами, на першому етапі передбачається підписання меморандуму про співробітництво з ЄврАзЕС. Разом з тим, всупереч своїм попереднім заявам, І. Додон висловився також і за продовження співробітництва Молдови з Європейським Союзом у рамках Угоди про асоціацію з ЄС. Тим самим, він фактично проголосив наміри проведення т. зв. багатовекторної політики, що було пояснене гострими розбіжностями політичних поглядів населення різних районів країни.

У руслі такої політики Москви лежали і спроби режиму В. Путіна організувати державний переворот у Чорногорії в жовтні ц. р. (у день проведення парламентських виборів) на користь чорногорських політичних сил проросійської спрямованості. Підтримка проросійських прихильників (від опозиційного Соціал-демократичного союзу) здійснюється Кремлем також у Македонії, де в грудні ц. р. планується проведення позачергових парламентських виборів, а також у Сербії та Боснії і Герцеговині.

Крім того, Росія відчутно посилила втручання у передвиборчі процеси в інших європейських країнах та колишніх радянських республіках, насамперед у під час повторних президентських виборів у Австрії та дострокових президентських виборів в Узбекистані. Підтвердженням цьому стала інформаційна підтримка Росією кандидата на пост президента Австрії від ультраправої Партії свободи Норберта Хофера (4 грудня ц. р. програв вибори) та кандидата на пост президента Узбекистану прем’єр-міністра країни з грудня 2003 року Шавката Мірзіяєва (4 грудня ц. р. очікувано переміг на виборах).

Хотілося б думати, що поразка на президентських виборах кандидата від заснованої колишніми нацистами Партії Свободи дозволить зітхнути з полегшенням лідерам Євросоюзу, які реально побоювалися, що на хвилі Brexit та перемоги Дональда Трампа у США перемога австрійського ультраправого могла б спровокувати «ефект доміно» на виборах у 2017 році у Франції, ФРН та Нідерландах.

Поряд з цим, набуватимуть активізації дії Росії і зі внесення розколу між Україною та її європейськими партнерами, які підтримують нашу Державу у протистоянні з Росією, а також фактично є лобістами українських інтересів перед ЄС і НАТО. Зазначене, насамперед, стосується ФРН, Франції, Польщі, Румунії та країн Балтії.

Так, Росія практично підтвердила проведення нею політики внесення розколу між Україною та Польщею, а саме: Державна дума РФ прийняла постанову із засудженням спільної Декларації парламентів України та Польщі щодо пам’яті та солідарності (від 20 жовтня 2016 року). Зазначений документ називається Держдумою РФ «намаганнями політиків України і Польщі переписати історію Другої світової війни». За ствердженням російської сторони, «…тим самим Україна та Польща не тільки завдають непоправної шкоди відносинам з Росією, але й підривають непорушність власних кордонів».

На фоні наведених подій режим В. Путіна продовжував докладати зусиль із залякування європейських країн шляхом демонстрації військових потужностей та приготувань Росії. Тільки за офіційним повідомленням Міністерства оборони РФ, з початку 2016 року на озброєння з’єднань та частин Західного військового округу ЗС Росії надійшло понад 1,5 тис. нових зразків озброєння та військової техніки, в т. ч. танків та бойових броньованих машин, ракетно-артилерійських і зенітно-ракетних систем, а також бойових літаків та вертольотів.

Основними з них були названі бойові машини піхоти БМП-3, бронетранспортери БТР-82А, автомобілі «Тигр», бронеавтомобілі «Тайфун», винищувачі Су-35, ударні вертольоти Мі-28Н «Ночной охотник», Мі-35М «Крокодил» і Ка-52 «Аллигатор», транспортно-штурмові вертольоти Мі-8АМТШ «Терминатор», а також БПЛА. В свою чергу, протягом року концерн повітряно-космічної оборони «Алмаз-Антей» поставив у війська п’ять полкових комплектів зенітних ракетних систем С-400 «Тріумф», а також ЗРК середньої дальності «Бук-М3» та малої дальності — «Тор-М2».

 

Стратити не можна помилувати

Ну а що ж за таких обставин робити Україні?

По-перше, нам слід однозначно й беззаперечно визнати, що результати президентських виборів у США необхідно оцінювати як черговий сигнал, що міжнародна кон’юнктура для України стає все більш несприятливою.

Тобто, вибори неординарного бізнесмена і мільярдера Дональда Трампа новим президентом США на додаток до «синдрому втомленості» Європи щодо України, а саме: результатів референдуму в Нідерландах (6 квітня 2016 року) проти затвердження Угоди про асоціацію України і ЄС; результатів референдуму Brexit (23 червня 2016 року) щодо виходу Великої Британії з ЄС; загального зростання євроскептичних та антисанкційних настроїв у країнах об’єднаної Європи; затягування під різними приводами у часі Євросоюзом «безвізу» для України, а також затягування у часі та зменшення у обсягах чергових траншів МВФ для України — це новий (дай Боже, щоб він був останній!) виклик (ризик) для збереження суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та загалом державності України. Іншими словами, тепер нам ні в якому разі не можна допустити, щоб Україна втратила постійну увагу до себе ще й основного світового центру сили — США.

По-друге, в цих умовах для України залишається єдиний вихід — у будь-який цивілізований (!) спосіб посилити до себе увагу та, головне, непідробний інтерес Дональда Трампа.

Не варто забувати, що любий новообраний президент у будь-якій країні (і в США також!), який ще тільки-но сьогодні прийшов до влади, назавтра він та його команда вже починають працювати над тим, щоб залишитися при владі на другий термін — і це не підлягає обговоренню, так як — це аксіома! Тобто, новообраний президент і його команда постійно і наполегливо працюватимуть суто на свій електорат (і команда Д. Трампа — не виключення). А при чому тоді тут Україна до амбіційних планів Д. Трампа?

За оцінками переважної більшості провідних як вітчизняних, так і західних експертів з міжнародної політики і безпеки, тільки привернення до себе особливої уваги залишається єдиним способом появи та збереження інтересу нового президента США Д. Трампа до України.

Зараз досить важко сказати — де і на яких напрямах міжнародної безпеки, зовнішньої або внутрішньої політики чи економіки Україна могла б становити серйозний геополітичний інтерес для нового президента США? Не виключено, що це могли б бути: розширення участі України у міжнародних безпекових проектах (у міжнародній миротворчій діяльності під егідою ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ); активне залучення науково-технічного та виробничого потенціалів України при реалізації спільних ракетно-космічних або авіаційних, паливно-енергетичних (у т. ч. з питань ядерних технологій) та військово-технічних проектів зі США та країнами НАТО і Євросоюзу; незаперечні результати внутрішніх політико-економічних реформ в Україні (у т. ч. в плані боротьби з корупцією), а також привабливі умови для іноземних інвестицій тощо.

Окремі незалежні експерти вважають, що найбільш доцільно це було б зробити через реалізацію спільних з Україною (це найкращий варіант!) бізнес-проектів у різного роду галузях виробництва або послуг. У цьому контексті досить креативно виглядає ділова пропозиція Державного підприємства «Антонов» надати новому президентові США Дональду Трампа свій літак для президентського авіапарку.

А загалом-то Україна могла б зацікавити Д. Трампа креативною бізнес-моделлю розвитку країни на кшталт бізнес-моделей розвитку Сінгапуру, Тайваню тощо. Чи у нас в країні вже повністю відсутній креатив?

Як на мою думку, то над цими перспективними напрямами співробітництва повинні були розпочинати думати наші спеціалісти (економісти, фінансисти, вчені, аналітики, топ-менеджери тощо) ще на початку передвиборної кампанії Д. Трампа, а не після виборів. Це питання постійно має бути головним лейтмотивом української зовнішньоекономічної політики, науки і практики на американському напрямку. При цьому зовнішня політика, міжнародна безпека та дипломатія України мають бути обов’язковими супутніми складовими усіх цих процесів. Тобто, як на мене, то на сьогодні Дональд Трамп мав би вже чітко знати, кого і що йому варто підтримувати і захищати в Україні!

По-третє, Україні необхідно у самий найкоротший термін розробити та законодавчо прийняти Концепцію (а краще і вірніше — Стратегію!) деокупації України. Навіщо?

Чесно кажучи, я навіть не можу пояснити ні собі, ні моїм друзям і колегам, ні моїм опонентам і недругам — чому за більш ніж два з половиною роки війни з Росією наша законодавча і виконавча влада так і не змогли (…не спромоглися, бо були дуже зайняті підрахунками прибутків для заповнення е-декларацій; …не схотіли, бо «не царська це справа»; … просто злякалися, бо це несе за собою відповідальність перед народом України — вибране Вами, шановні читачі, відповідне словосполучення поставте, будь ласка, для себе в це речення самостійно) розробити та прийняти Концепцію (Стратегію) деокупації України?

А коли деякі державники, народні депутати («народні обранці») та політикани різних мастей говорять, що 31 серпня ц. р. Уряд України затвердив Концепцію деокупації України (проанонсовану напередодні на телеканалі ICTV заступником міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб Георгієм Тукою як «стратегію деокупації Криму та Донбасу»), то вони або взагалі не розуміються в цьому питанні, або просто напросто «дурять нашого брата», або лукавлять, щоб не показати свою безпорадність та бездіяльність у цьому питанні.

Справа в тому, що документ з гучною рекламою — «стратегія деокупації Криму та Донбасу» — це ніщо інше як Концепція Державної цільової програми (ДЦП) «Відновлення та розбудова миру у східних регіонах України», яка була представлена Міністерством з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. Метою ДЦП є відновлення та розбудова миру на Сході України, що передбачає стимулювання соціально-економічного розвитку громад для підвищення якості життя населення через зміцнення їх спроможності та соціальної стійкості, а також стимулювання економічної активності. За заявою міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України В. Черниша, Концепція ДЦП «Відновлення та розбудова миру у східних регіонах України» стосується лише підконтрольних владі територій.

Основний зміст цієї ДЦП — це, фактично, дві аналітичні оцінки: оцінка шляхів відновлення та розбудови миру на Сході Україні — розроблена ООН, Європейським Союзом, Світовим банком та урядом України, а також типова оцінка постконфліктних потреб (PCNA — Post Conflict Needs Assessment) — розроблена ООН, Європейським Союзом та Світовим банком ще у 2008 році. Тобто, у цьому документі (ДЦП) взагалі немає жодного слова ні про Крим, ні про деокупацію Криму та Донбасу.

Концепція Державної цільової програми «Відновлення та розбудова миру у східних регіонах України»

Таким чином, сьогодні нам конче потрібна Концепція (Стратегія) деокупації України як національна ідея на найближчий час в рамках загальної національної ідеї — збереження та утвердження європейської державності України. Ніхто не говорить, щоб ця Концепція (Стратегія) розкривала детальні плани, програми і конкретні заходи та дії, а також всі механізми та інструментарії з деокупації Криму і Донбасу. Таємна складова Концепції (Стратегії) деокупації України також має бути, але вона — суто для безпосередніх виконавців і суто у вигляді окремих додатків. А от суть, стратегічну спрямованість, можливі шляхи досягнення і кінцеву мету Концепції (Стратегії) деокупації України мають знати як увесь український люд, так і всі країни СНД, об’єднаної Європи (ЄС), США, НАТО, ООН, інші міжнародні і регіональні організації та загалом увесь цивілізований світ.

У цьому ж контексті відкритості й публічності Концепції (Стратегії) деокупації України надзвичайно важливим було б залучення до її розробки як державних органів влади і органів місцевого самоврядування, так і міжнародних партнерів, наукової спільноти, незалежних громадських (неурядових) організацій та представників ЗМІ. Крім того, її проект мав би пройти процедуру публічного громадського обговорення та обов’язкового затвердження Верховною Радою України.

Не треба забувати, що Дональд Трамп — це, перш за все, бізнесмен самого високого ґатунку, який зробив себе таким сам, а зараз ще й переміг досвідченого політика — Х. Клінтон — на президентських перегонах. Він дуже добре розуміється на різного роду бізнесових документах (бізнес-планах, бізнес-проектах, бізнес-програмах, фінансово-економічних обґрунтуваннях, інвестиціях, біржових угодах і договорах тощо) та їх вагомості і важливості при практичній реалізації того чи іншого задуму. Він тонко і професійно відчуває фальш і різного роду каверзи. Він також зневажає аутсайдерів і невдах. Тому Концепція (Стратегія) деокупації України — як своєрідний основний бізнес-план — має бути чіткою і зрозумілою, добре прорахованою, тобто реальною, а всі додатки до неї (як зокрема у бізнесі — інвестиції та угоди тощо) — глибоко обґрунтовані.

І тільки за такого стану речей, а також у зв’язку з попереднім пунктом щодо привернення уваги Д. Трампа до України, після оприлюднення нами Концепції (Стратегії) деокупації України, йому і його команді стане відомо і нарешті зрозуміло: що ж таки відбувається в Україні та довкола неї у безпековому плані; чого та у який спосіб хоче Україна від цивілізованого світу; що особисто йому як президенту та його країні (США) як основному політичному центру сили і основній рушійній силі світового розвитку відстоювати та захищати в Україні, а також чи потрібне буде Україні летальне озброєння і яке, чи необхідно буде зосередити увагу суто на політико-дипломатичних та фінансово-економічних заходах тощо?

По-четверте, Україні доцільно та край необхідно у самий найближчий час вийти перед міжнародними та регіональними організаціями (насамперед ООН, ЄС, НАТО та ОБСЄ, а також ГУАМ, ОЧЕС та «Вишеградською четвіркою») з новою безпековою ініціативою, а саме — необхідністю розробки та прийняття окремого міжнародно-правового механізму та інструментарію щодо невідкладного вирішення конфліктів, де однією зі сторін конфлікту є Російська Федерація.

Як відомо, на сьогодні ряд незалежних країн, головним чином на теренах СНД, є свідками і безпосередніми учасниками конфліктів (у переважній більшості — «заморожених»), де однією зі сторін конфлікту є Російська Федерація, а саме: на території Вірменії і Азербайджану — Нагірний Карабах; на території Молдови — Придністров’я; на території Грузії — Абхазія і Південна Осетія; на території України — Крим і Донбас.

Конфлікти за участю Російської Федерації поблизу кордонів Європи

Крім того, 22 листопада ц. р. міністр закордонних справ ФРН Франк-Вальтер Штайнмаєр на зустрічі зі спецпредставником ООН з питань Сирії Стаффаном де Містурою у Берліні заявив, що багатополярний збройний конфлікт в Сирії, який триває з початку «Арабської весни» 2011 року, за станом на кінець 2016 року — не є громадянською війною. Тепер — це конфлікт міжнародного рівня.

Довідково: У конфлікті в Сирії окрім сил ІД, урядових військ та збройних загонів опозиції і їх союзників, зокрема беруть участь Росія, Іран, США, Саудівська Аравія та Туреччина. Росію, давню соратницю режиму Башара Асада, вже не раз звинувачували у воєнних злочинах у Сирії. Після зустрічі зі Стаффаном де Містурою фракція «Зелених» у Бундестазі ФРН закликала ЄС запровадити санкції проти Москви через її дії в Сирії.

Цього, мабуть, буде достатньо, щоб міжнародна спільнота підтримала такого роду ініціативу України, особливо на фоні останніх агресивних погроз та амбіцій Росії і по відношенню до ряду європейських країн (зокрема, Фінляндії, Польщі та країн Балтії).

 

І на завершення.

Протягом найближчого часу — вже в січні-лютому 2017 року основними знаковими подіями, які розставлять усі крапки над «і», стануть рішення США щодо продовження або відміни санкцій проти Російської Федерації, а також виконання або відмови від зобов’язань перед НАТО і Європейським Союзом стосовно посилення американської військової присутності в країнах Центрально-Східної Європи та Балтії.