20 грудня 2018

Томос для України

Геополітичні наслідки та перспективи

 

За підсумками Об’єднавчого собору 15 грудня 2018 року утворилась незалежна від Росії Православна церква України. Офіційно Константинополь її визнає 6 січня наступного року, після чого церква отримає всі права у диптиху світового Православ’я. Знаменно, що за Григоріанським календарем в цей день відзначається Святий вечір — одне з найурочистіших християнських свят напередодні Різдва Христового.

Безумовно, для України така подія має епохальне історичне значення, і не менше, ніж здобуття незалежності у 1991 році. Після тривалого та складного шляху (у 1299 році Київську митрополію Константинопольського Патріархату ліквідували російські князі, вона відродилася у 1620 році за часів Козацької доби, а згодом її знищила Росія) власна Православна церква знову повернулася до Києва і Україна отримала можливість вільного духовного розвитку під егідою Константинопольського Патріархату, нерозривно пов’язаного із Західним світом. Своєю чергою, Росія в значній мірі втратила можливість свого впливу на Україну через Московський патріархат, який є нічим іншим, як інструментом Кремля з реалізації його геополітичних інтересів.

…Для України утворення незалежної від Росії Православної церкви має епохальне історичне значення…

Все це створює якісно нові можливості для інтеграції України в європейську та світову цивілізації як їх невід’ємної частини. На жаль, Росія і надалі залишатиметься перешкодою у цій справі, бо вона органічно не сприймає Україну в якості незалежної, демократичної та європейської держави зі своєю церквою.

 

Разом з тим, легітимізація Православної церкви України (ПЦУ) має більш широке геополітичне значення. Так, визнання ПЦУ Константинополем підтверджує принциповість та послідовність позиції Заходу, який бере на себе відповідальність за долю України. І позиція Синоду Вселенського патріархату з надання Томосу про автокефалію Православної церкви України, по суті, стоїть в одному ряді з укладенням Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, а також прийняттям НАТО Комплексного плану допомоги Україні в зв’язку із нападом на неї Росії.

Водночас це вкотре підтверджує, наскільки Україна важлива для Заходу, яка визначально впливає на баланс сил у Європі та відіграє провідну роль у стримуванні неоімперської політики Росії. У такому контексті показовим є визнання Константинополем Православної церкви України, яке служить противагою потужному московському тиску, що фактично намагається розколоти Православний світ. Тим самим засвідчуються принципові позиції лідерів світового Православ’я щодо неможливості впливу на їхні рішення у спосіб шантажу та непорушність прав кожного народу на свій духовний вибір та власну церкву.

 

…Для Росії заснування Православної церкви України є такою ж «червоною лінією», як і вступ України до НАТО…

А дії Москви щодо розриву відносин з Константинополем через визнання Православної церкви України принципові для Росії, оскільки вони, так би мовити, геополітичні за відтінком. Таким кроком Кремль чітко продемонстрував, що вважає неприпустимим для себе існування незалежного від неї Православ’я в Україні. По суті продемонстровано, що для Москви заснування ПЦУ є такою ж «червоною лінією», як і вступ України до НАТО. Це безперечно, оскільки отримання Україною власної автокефальної церкви створює набагато більші і, найголовніше, реальні загрози російським інтересам, ніж українське членство в Альянсі.

Так, незважаючи на всю стурбованість Москви стосовно розширення НАТО та наближення його військової інфраструктури до російських кордонів, Північноатлантичний союз аж ніяк не планує і ніколи не планував нападати не тільки на Росію, але і на СРСР. З часу заснування Альянсу у 1949 році він був винятково оборонним за характером, що зафіксовано у договорі про створення НАТО. При цьому прийом до НАТО країн Центрально-Східної Європи та Балтії наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років також жодним чином не спрямований проти Росії. Мета розширення Альянсу — інтеграція згаданих країн до європейської та євроатлантичної систем колективної безпеки.

…Вихід України з-під російського релігійного впливу є реальним геополітичним викликом для Росії…

На відміну від цього вихід України з-під російського релігійного впливу є реальним геополітичним викликом для Росії, оскільки вона втрачає один із основних інструментів реалізації своїх інтересів на українському напрямі. А відтак — і останній шанс відродитися у вигляді великої світової держави. Без України, її території, економічного та демографічного потенціалів, а найголовніше — без духовних основ Київської Русі, Росія не лише ніколи не досягне своїх великодержавних цілей, а ще й залишатиметься здебільшого азійською країною. Якою, до слова, вона і є насправді…

Крім того, наявність в Україні своєї Православної церкви означатиме і значні фінансові збитки для Російської православної церкви (РПЦ). Раніше вона отримувала чималі надходження через Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ МП). А збройна агресія Росії проти України започаткувала процес виходу прочан із УПЦ МП, який з заснуванням Православної церкви України набуватиме значних масштабів.

Загалом все це і є головними причинами споконвічної ненависті Росії до українського Православ’я. Розпочинаючи з Середньовіччя і закінчуючи сьогоденням така ненависть набувала гіпертрофованого характеру. Зараз про це свідчать події в анексованому Криму та на окупованих територіях Донбасу, де грабувалися та закривалися всі українські храми. Такого не наважувалися робити ані монголо-татари, ані турки, ані німецько-фашистські загарбники, а лише — російські комуністи та прихильники режиму В. Путіна.

…Кремль розглядає релігійне питання як привід для розширення масштабів збройної агресії проти України…

І навіть більше, Кремль розглядає релігійне питання як привід для розширення масштабів збройної агресії проти України. Не даремно що В. Путін та інші представники керівництва РФ вже виступають з відкритими заявами про готовність Росії «захищати православних в Україні», зокрема застосовуючи військову силу.

 

В той же час Москва свідомо використовує створення Православної церкви України як привід для реалізації своїх великодержавних інтересів також і в релігійній сфері, а саме — з метою перебрати на себе роль духовного центру світового Православ’я. По суті це є одним із засобів, за допомогою якого Росія хоче зміцнити свої позиції у протистоянні з Заходом і побудувати «руський мир», що за ідеєю російських ідеологів, включатиме у себе весь Православний світ.

…Відхід Росії від канонічного Православ’я може дати потужний стимул для відходу прочан як від самої Російської православної церкви, так і від підпорядкованих їй церков в інших країнах…

Саме на це і спрямовуються дії Москви, коли вона розриває відносини з Константинополем, а також підштовхує до цього інші православні церкви країн колишнього СРСР, інших держав. Зокрема, Росію вже підтримали в цьому питанні УПЦ МП, Білоруська православна церква Московського патріархату, а також Сербська православна церква.

До речі, так чинили московські князі ще за часів Середньовіччя. Згадаймо, у 1448 році князь Василь ІІ піддав анафемі Константинополь та всі його Митрополії, проголосивши незабаром Москву єдиним центром православного християнства. Причиною цього стало рішення Флорентійського Вселенського Собору, під час якого католики змогли домовитись з православними християнами щодо створення союзу проти Османської імперії. А Москва, в силу своєї монгольської, ординської та антизахідної сутності, відмовилась від будь-яких домовленостей з католиками. А отже, залишилася поза межами тодішньої європейської цивілізації.

 

…Всупереч намаганням стати центром світового Православ’я, Москва фактично опиняється у релігійній ізоляції…

Втім, як відомо, «ухвалюючи будь-яке рішення, ти береш на себе і відповідальність за його наслідки». Це в повній мірі стосується і дій режиму В. Путіна в релігійній сфері. Так, незважаючи на активні спроби російської пропаганди (як церковної, так і державної) скомпрометувати Константинополь, значна частина російських вірян не піде проти канонічного Православ’я. А це означатиме вже розкол самої Російської православної церкви. Такий розкол може мати набагато гірші наслідки для Росії та Російської православної церкви, ніж церковний розкол 1650-х – 1660-х років, пов’язаний з реформами патріарха Никона. В цьому плані відхід Росії від канонічного Православ’я може дати потужний стимул для відходу прочан як від самої РПЦ, так і від підпорядкованих їй церков в інших країнах, у т. ч. в Україні, Білорусі та Казахстані. Як зазначалося вище, процес вже реально розпочався в Україні. Зокрема, із Української православної церкви Московського патріархату вже вийшла Вінницька єпархія і перейшла до Православної церкви України.

Водночас відхід РПЦ від Константинополя, по суті, позбавляє її і міжнародної легітимності у Православному, а загалом, і в усьому Християнському світі. А відтак, всупереч своїм намаганням стати центром світового Православ’я, Москва фактично опиниться у релігійній ізоляції. Це вже підтверджує зрив підготовки візиту до Росії глави Католицької церкви Папи Римського Франциска, який планувався у 2019 році.

…Росія вже нагадує «обложену фортецю», готову вибухнути від потужного внутрішнього «заряду». А зі Сходу над нею нависає Китай, який лише вичікує слушного моменту…

Як наслідок, Росія залишиться наодинці зі своїми внутрішніми та зовнішніми релігійними проблемами, і вони провокуватимуть ще більш гострі проблеми воєнно-політичного характеру. Зокрема, суттєво загрожує Росії активізація та поширення агресивного ісламізму із регіонів Центральної Азії та Близького Сходу, що вже помітно впливає на ситуацію в російському Поволжі та на Північному Кавказі. І лише лояльність лідерів цих регіонів до Москви в обмін на фінансову підтримку з її боку поки що утримує їх від антиросійських виступів, на релігійній основі — включно.

 

…Ось це і є наслідком амбіцій режиму В. Путіна та його агресивних і непродуманих дій в усіх сферах, через що, по суті, Росія вже нагадує «обложену фортецю», готову вибухнути від потужного внутрішнього «заряду». А зі Сходу над нею нависає Китай, який лише вичікує слушного моменту.