З урахуванням стратегії Кремля на розкол європейської спільноти на основі просування анти-ІДІЛівської та бізнесово-енергетичних платформ, а також намірів впроваджувати у взаєминах із Заходом тактику «підняття ставок», в оточенні В. Путіна періодично обговорюються та уточнюються плани перетворення Західних Балкан на черговий театр «гібридного» протистояння на європейському континенті.
У цьому контексті слід нагадати, що ще навесні ц. р. Москва вже намагалася дестабілізувати ситуацію в Македонії. Проте Європейському союзу і США вдалося (завдяки скоординованій політиці) в цілому нівелювати підривну діяльність з боку Росії у Македонії, керівництво якої продовжило реалізацію курсу на вступ до ЄС і НАТО, а також призупинило співпрацю з Росією в газотранзитній сфері.
Тому у другому півріччі 2015 року кремлівські стратеги-апологети активізували приховані спроби дестабілізувати політичну обстановку у західнобалканських країнах, цілеспрямовано використовуючи проросійські сили, які мають традиційно високий рівень підтримки в ряді колишніх югославських республік, передусім, у Сербії, Боснії і Герцеговині (Республіці Сербській) та Чорногорії.
Зрозуміло, що «базовою» країною для поширення свого впливу в регіоні російська сторона визначила Сербію. Російські спецслужби постійно інформують президента РФ про безпрецедентно високий, як для країни-претендента на вступ до ЄС, рівень проросійських та антизахідних настроїв. В. Путіна переконують, що незважаючи на матеріально-прагматичну підтримку більшістю населення цієї держави курсу на вступ до ЄС, серед сербських громадян переважають антизахідні настрої.
Російська розвідка і ФСБ вважають, що у суспільстві та політикумі Сербії зберігається стійке упереджене ставлення до НАТО з огляду на бомбардування Альянсом території цієї країни у 1999 році в рамках операції «Союзна сила» з метою припинення етнічних чисток з боку Белграда албанського населення Косова. При цьому найбільш негативну позицію стосовно співпраці з Північноатлантичним союзом займають проросійські націоналістичні сили — Демократична партія Сербії (ДПС), Народна партія Сербії, «Вітчизняний рух Образ» і Сербський національний рух «Наші», які є також антагоністами євроінтеграційного курсу.
|
|
«Базовою» країною для поширення свого впливу в регіоні російська сторона визначила Сербію
На Луб’янці, Ходинці та в Ясєнєво пов’язують такі настрої із організацією та проведенням ними упродовж останнього десятиліття планомірної реалізації стратегії Росії щодо втягування офіційного Белграда до сфери свого культурно-гуманітарного та конфесійного впливу через інструменти «м’якої cили».
У Кремлі роблять ставку на історично близькі та союзницькі відносини між Белградом і Москвою, наявність у сербського і російського народів подібних постімперських травм, спричинених розпадом колишніх Югославії та СРСР, безальтернативну підтримку з боку Москви вкрай непопулярної на Заході позиції Белграда щодо Косово та проблемних питань відносин Сербії з рядом суміжних країн, передусім Боснією і Герцеговиною, культивацію Сербською православною церквою серед громадян Сербії відчуття православної панслов’янської єдності з Росією, зацікавленість Белграда у максимальному сприянні з боку РПЦ щодо чутливих для СПЦ питань, пов’язаних з інституалізацією незалежних від неї Македонської та Чорногорської автокефальних православних церков.
Російські спеціальні служби не відмовляються й від політичного шантажу провідної партії правлячої коаліції «прогресистів» (Сербської прогресивної партії) і можливості максимального задіяння проросійських медіа-ресурсів з метою сприяння більш радикальній антизахідній опозиції, передусім ДПС. Свідченням прокремлівської позиції сербських «демократів» у питаннях зовнішньої політики стали, зокрема, відвідини Криму їх лідером С. Рашкович-Івич наприкінці жовтня ц. р. з метою підтримки анексії Росією даного регіону України.
Для «приручення» офіційного Белграда в оточенні В. Путіна розраховують використати зацікавленість сербського керівництва у зміцненні військового потенціалу країни. Так, наприкінці жовтня ц. р. під час офіційного візиту прем’єр-міністра Сербії, лідера Сербської прогресивної партії А. Вучича до Росії, Белград і Москва узгодили перспективи активізації безпекового і військово-технічного співробітництва, включаючи передислокацію з Росії літаків МІГ-29 з російськими екіпажами, поставки артилерійських систем тощо, а також досягли домовленостей про візити в Сербію новопризначеного куратора сербського напрямку в уряді Російської Федерації — віце-прем’єр-міністра Д. Рогозіна та керівника оборонного відомства Росії С. Шойгу.
Більшість аналітиків вважають, що сербський уряд використовує чинник інтенсифікації партнерських відносин з Росією, передусім, як фактор тиску на правлячі еліти ЄС, прагнучи отримати більш вигідні умови реалізації Белградом євроінтеграційного курсу. Водночас сербська сторона зацікавлена у підтримці з боку РФ, як постійного члена РБ ООН, питань з косовської й боснійської проблематики, зокрема, щодо блокування прийняття Приштини до міжнародних організацій та недопущення одностайного визнання на рівні ООН масового геноциду мусульманського населення у м. Сребреница (Боснія і Герцеговина), вчиненого військовими підрозділами боснійських сербів у 1995 році.
У свою чергу, Чорногорія як об’єкт впливу РФ обрана через те, що на відміну від Сербії, Боснії і Герцеговини та Македонії, Подгориця приєдналася до санкцій ЄС стосовно Російської Федерації та відмовилася, попри наполягання Росії, підписувати двосторонній договір про надання у використання ВМФ РФ порту м. Бар. Після отримання 2 грудня ц. р. запрошення глав МЗС країн-членів НАТО щодо початку переговорів про вступ країни до Альянсу є всі підстави прогнозувати дії Кремля у відповідь — і, перш за все, активізацію російською стороною методів «гібридної війни» для недопущення членства цієї країни в НАТО та перешкоджання реалізації урядом М. Джукановича курсу на євроатлантичну інтеграцію.
|
|
Саме з цією метою Кремль ініціював проведення масових антиурядових акцій упродовж вересня-жовтня ц. р., використовуючи потенціал «м’якої сили» у цій державі, зокрема існуючий поділ населення на прозахідну більшість, яка складається в основному з представників титульного етносу, та проросійську меншість, до якої входять переважно етнічні серби. «Модераторами» антиурядових акцій протесту були і залишаються проросійські та просербські політичні сили, що входять до опозиційного об’єднання «Демократичний фронт», передусім Соціалістична народна партія Чорногорії (лідер — С. Мілич), партія «Нова сербська демократія» на чолі з А. Мандичем, а також неурядова організація «Рух за нейтралітет Чорногорії». При цьому проросійська опозиція використовує у своїй агітації реальні факти корупції представників керівництва Чорногорії.
Незважаючи на це, уряд М. Джукановича поки зберігає під контролем ситуацію в державі та підтримку з боку прозахідної більшості суспільства, яка пов’язує перспективи Чорногорії, в т. ч. в контексті інтенсифікації боротьби з корупцією, з інтеграцією в НАТО і Євросоюз.
Стосовно Федерації Боснії і Герцеговини (ФБіГ) російська сторона реалізовує задум щодо збереження цієї країни у «розколотому» стані за рахунок заохочення іредентистських (нереалізованих націоналістичних) настроїв у Республіці Сербській, використовуючи для цього вищий, аніж у Сербії, рівень проросійських настроїв у середовищі боснійських сербів, а також неефективності та корумпованості (найвищої у регіоні Західних Балкан) конфедеративної державної влади Боснії і Герцеговини.
Так масові протести проти зловживань місцевої влади, які відбувалися останнім часом всередині мусульмансько-хорватського населення ФБіГ, призводили до відставок окремих корумпованих політиків ФБіГ, у той час як у Республіці Сербській і надалі визначальним є не антикорупційний, а націоналістичний політичний дискурс. Боснійські серби відчувають себе «зрадженими» з боку Белграда, оскільки уряд А. Вучича інтенсифікував партнерські контакти з органами конфедеративної влади ФБіГ, публічно декларуючи свою підтримку державної єдності цієї країни.
Крім того, мешканці сербського анклаву більш масово підтримують реваншистську політику Москви на пострадянському просторі, передусім щодо України, проектуючи свої іредентистські та сепаратистські прагнення з російською анексією АР Крим. У свою чергу, Кремль організаційно й фінансово підтримує мережу місцевих прокремлівських структур, зокрема Сербський народний рух «Наш вибір» та асоціацію «Честь за батьківщину». Провідною ж проросійською силою є правлячий Союз незалежних соціал-демократів (СНСД) на чолі з президентом Республіки Сербської М. Додіком.
|
|
Москва використовує зацікавленість правлячої еліти боснійських сербів у підтримці її на міжнародній арені для просування своїх інтересів щодо Боснії і Герцеговини у політичній та економічній сфері. При цьому М. Додік, який протягом свого перебування на президентській посаді (з 2010 р.) кілька разів на рік відвідує Росію, проводить узгоджену з Кремлем лінію, спрямовану на сприяння російському бізнесу на території Республіки Сербської та на послідовний зрив реформ, необхідних для реалізації євроінтеграційного курсу офіційного Сараєво.
Для зміцнення свого домінуючого положення у місцевому політикумі М. Додік та його оточення використовують гасла сербського іредентизму та націоналізму, проте справжньою метою курсу партійних лідерів СНСД експерти-міжнародники вважають уникнення розслідувань їх корупційних дій з боку правоохоронних органів ФБіГ та гарантування свого подальшого перебування при владі. Задля цього М. Додік веде постійні «торги» з політиками із середовища боснійських мусульман і хорватів. Останнім свідченням цього стали перипетії навколо призначеного керівництвом Республіки Сербської на 15 листопада ц. р., але так і не проведеного, референдуму щодо невизнання верховного статусу суду і прокуратури ФБіГ, незважаючи на те, що дана ініціатива й отримала цілковиту політичну та фінансову підтримку з боку Кремля.
Таким чином, за оцінками експертів «Борисфен Інтел» у Сербії, Чорногорії, Боснії і Герцеговині Кремль послідовно продовжує підтримувати контрольовані ним «взаємопов’язані» процеси нарощування та/або затухання внутрішньої нестабільності в країнах Західних Балкан, які входять до зони стратегічних військово-політичних та енергетичних інтересів РФ у Південно-Східній Європі. Для цього Росією використовуються «гібридні» методи дестабілізації ситуації: інспірація міжетнічних та міжконфесійних конфліктів, військово-політичний, економічний та енергетичний тиски, шантаж місцевих правлячих еліт фактами їх причетності до корупційних дій, а також штучне розпалювання антиміграційних та ксенофобських настроїв у цих країнах.
Більше того, західнобалканський напрям дій Росії безпосередньо узгоджується з політикою Кремля у Сирії, оскільки нарощування внутрішньополітичної і безпекової нестабільності в регіоні Західних Балкан створюватиме нові (перш за все міграційні) виклики для національних інтересів таких країн-членів ЄС як ФРН, Австрія та Італія, що може бути використано Москвою для схилення їх керівництва до лобіювання в євроінституціях питання скасування економічних санкцій стосовно Росії в обмін на утримання Кремля від подальших деструктивних дій у цьому регіоні. Оточення В. Путіна розраховує на отримання «блокуючого пакету впливу» на ситуацію у Сербії та Республіці Сербській ФБіГ, а також довготривалу відмову Белграда і Сараєво від курсу на вступ до НАТО.
