Юрій Радковець
Ось і завершилися останні дні другого року буремних, вкрай складних та, м’яко кажучи, важко прогнозованих відносин України з Росією. В ці дні природно й надзвичайно важливо озирнутися назад і оцінити: підступні дії та провокації, а також часті та несподівані повороти у двосторонніх відносинах 2015 року та довкола них, щоб передбачити події прийдешнього 2016 року.
Завершення 2015 року вимагає відповіді, серед інших, і на ряд непростих питань та подій, а саме: як довго зберігатимуться міжнародні політико-економічні санкції «кримського» і «донбаського» пакетів проти Росії; чому були продовжені Мінські угоди (домовленості) на 2016 рік, які загалом і не працюють, а чи є їм альтернатива; що стоїть за російською військовою операцією в Сирії і чи принесе «сирійський гамбіт» перемогу В. Путіну в Україні; у чому полягають особливості російсько-турецької кризи та її можливі наслідки тощо.
Ще восени 2015 року режим В. Путіна сподівався, що міжнародна ізоляція Росії нарешті буде ліквідована. Здавалося, що міжнародні політико-економічні санкції (особливо, що стосується санкцій «донбаського» пакету) проти Росії будуть відмінені або, принаймні, значно обмежені. Здавалося також, що «сирійський гамбіт» принесе Росії перемогу і американці ось-ось підуть на поступки по Україні в обмін на російську участь у війні проти халіфату ІД («Ісламської Держави»). Тобто, багатьом здавалося, що у В. Путіна все гаразд, а в Кремлі вже готувалися святкувати «перемогу».
І раптом, як холодний душ, на голови учасників російської авантюри звалилася дуже неприємна звістка: США вводять проти Росії нові санкції. 22 грудня 2015 року Управління з контролю за іноземними активами Міністерства фінансів США визначило 34 фізичні та юридичні особи, щодо яких посилюються санкції. «Сьогоднішні кроки підтримують зобов’язання США у пошуку дипломатичного вирішення кризи в Україні шляхом підтримання наших санкцій проти Росії. Ці санкції не будуть послаблюватися допоки Росія повністю не виконає взяті на себе зобов’язання щодо Мінських угод, включаючи повернення Україні контролю над її частиною державного кордону з Росією», — йдеться у повідомленні управління.
За день до цієї події, 21 грудня 2015 року Європейський Союз офіційно затвердив рішення про продовження санкцій проти РФ ще на півроку (до 31 липня 2016 року). За заявою Верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки Федеріки Могеріні, Європейський Союз не переглядатиме санкцій, що введені проти Росії через її політику стосовно України, лише в обмін на співпрацю з Москвою у врегулюванні сирійського конфлікту. «Європа зацікавлена у спільній роботі з Росією за пріоритетними для нас темами. Але це ніколи не стане для Москви козирем у питанні скасування санкцій за Україну», — підкреслила Ф. Могеріні.
Разом з тим, рішення про продовження санкцій проти РФ цього разу далося Європейському Союзу не без певних проблем. Серед ряду країн-членів ЄС поширюється (за підступної участі російської політичної та бізнес-еліти) думка щодо недоцільності продовження санкцій проти Росії.
Тобто, продовження «донбаського» пакету санкцій проти Росії або їх послаблення чи відміну на сьогодні Захід чітко пов’язує з виконанням Мінських угод (домовленостей).
Що стосується «кримського» пакету санкцій, то як Європейський Союз, так і США не визнають насильницької анексії українського Криму Росією, а значить розглядатимуть їх відміну тільки після деокупації Криму. Цю інформацію підтвердив у грудні 2015 року координатор політики санкцій у Державному департаменті США Деніел Фрід. При цьому він зазначив, що Сполучені Штати Америки та Європейський Союз домовились і про те, що санкції, запроваджені через окупацію і подальшу анексію Криму, повністю відокремлені від «донбаського» пакету санкцій. Ці («кримські») санкції можуть продовжуватись і після виконання Мінських угод, додав Д. Фрід. Координатор санкцій США також попередив, що міжнародні санкції проти Росії взагалі можуть бути посилені, «…якщо Росія та її маріонетки знову розпалять повномасштабний військовий конфлікт і здійснять агресію поза лінією контакту» на сході України.
31 грудня 2015 року закінчився термін реалізації одного з ключових документів усіх Мінських угод — славнозвісного Комплексу заходів з виконання Мінських угод по врегулюванню ситуації на Донбасі. Фактично, це своєрідна «дорожня карта» з 13 (тринадцяти) пунктів, що була ухвалена 12 лютого 2015 року за підсумками переговорів лідерів країн «нормандської четвірки». З цих 13 пунктів повністю до кінця жоден так і не був виконаний.
Сьогодні тільки найлінивіші політологи, аналітики і експерти не говорять, що Мінські угоди не спрацювали у 2015 році. Не спрацювали саме тому, що в дійсності, окрім суто окремих демонстративних заходів, Росія взагалі їх і не думала виконувати, особливо найбільш вагомих, а саме: не вивела свої важке озброєння і особовий склад (9-10 тисяч осіб) з Донбасу, а без цього будь-які розмови щодо проведення вільних виборів на окупованих територіях Донбасу, а також питання щодо взаємодії з цими територіями чи відновлення українського контролю над ділянкою українсько-російського кордону просто не мають жодного сенсу.
Але ж чому режим В. Путіна саме демонстративно не виконує Мінські домовленості? Чому, розуміючи, що невиконання Мінських домовленостей майже автоматично тягне за собою збереження (або навіть посилення!) міжнародних санкцій проти Росії, російська сторона штучно зволікає з їх виконанням, посилаючись при цьому на те, що саме українська сторона не бажає їх виконувати?
Відповідь полягає у тому, що:
по-перше, В. Путін особисто цинічно ігнорує рішення, прийняті в рамках усіх Мінських угод (Мінського протоколу, Мінського меморандуму та Мінського комплексу заходів), мотивуючи це тим, що Росія не є стороною конфлікту на Донбасі, і Україні про все треба особисто домовлятися «на рівних» з представниками так званих Донецької народної республіки та Луганської народної республіки (ДНР/ЛНР), в тому числі з питання: внесення змін до Конституції України щодо особливого статусу окупованих територій Донбасу; організації і проведення («питання модальності») виборів на окупованих територіях; надання амністії (гарантій безпеки) польовим командирам, а також бойовикам сепаратистського руху на Донбасі тощо;
по-друге, режим В. Путіна з останніх сил намагається «довести» Європі, США та загалом країнам Заходу (в умовах наростання у них «синдрому втомленості» подіями довкола України) «неефективність міжнародних санкцій проти Росії та шкідливість їх для самих країн Заходу»;
по-третє, у такий спосіб Кремль фактично демонструє перед Заходом потенційну загрозу відновлення ним у будь-який час збройної агресії проти України, провокаційно хизуючись безкарністю попередніх своїх силових дій у Грузії (Південна Осетія та Абхазія) та Україні (в Криму та на Донбасі).
Про те, що Мінські домовленості доведеться пролонгувати на 2016 рік, російські офіційні особи почали заявляти ще з осені 2015 року. Телефонне спілкування 30 грудня 2015 року лідерів ФРН, Франції, України та Росії щодо ситуації на українському Донбасі показало, що європейські учасники переговорів фактично підтримали цю пропозицію. Термін виконання Мінських домовленостей переноситься на 2016 рік, а наступний раунд переговорів у цьому форматі (на рівні міністрів закордонних справ) пройде не раніше першої декади лютого 2016 року. Ймовірніше за все, він може відбутися перед початком Мюнхенської конференції з безпеки (12-14 лютого 2016 року). При цьому передбачається, що «…сторони конфлікту просто продовжать виконувати попередньо взяті на себе зобов’язання». Своєрідним новим дедлайном можна вважати 31 липня 2016 року — саме до цієї дати Європейський Союз продовжив свої санкції відносно Росії, по суті, «оштрафувавши» її за невиконання Мінських угод.
Однак, з урахуванням того, що найскладніші пункти Мінського мирного процесу підлягають обов’язковому виконанню, експерти не виключають, що й цього умовного орієнтиру не вдасться дотриматись. Ряд наближених до Кремля експертів вважають, що виконання Мінських угод (у сьогоднішньому їх вигляді) може розтягнутися й на більш тривалий термін, ніж ще на один рік.
Не виключає повного провалу Мінських домовленостей і радник заступника міністра оборони України В. Будік. «Військові на лінії фронту бачать зараз один вихід із ситуації — капітуляцію цих двох самопроголошених республік з подальшою широкою амністією, — заявив він. — За моєю інформацією, в Донецьку багато хто серйозно розглядає такий варіант, за умови гарантії їх безпеки». Росія з таким сценарієм навряд чи погодиться. Тобто, за таких обставин виключати загрозу відновлення силової російсько-української стадії конфлікту практично неможливо.
Питання виконання Мінських домовленостей сторонами російсько-українського конфлікту і відміни (послаблення) або посилення міжнародних санкцій проти Росії досить тісно пов’язані з проведенням російської військової операції в Сирії та загостренням російсько-турецьких відносин.
Розпочинаючи 30 вересня 2015 року військову операцію в Сирії (як повітряно-ударну), Росія намагалася повернути собі статус держави світового рівня. За офіційною інформацією Міністерства оборони РФ, російська авіація завдає вогневі удари по позиціям бойовиків ІД («Ісламської Держави») у Сирії — вузлам зв’язку, складам боєприпасів і палива, а також по місцях зосередження військової техніки і особового складу підрозділів ІД. В дійсності ж, як з’ясувалося згодом, у переважній більшості повітряним ударам піддаються об’єкти опозиційних сил Сирії, внаслідок чого гинуть мирні люди, в т. ч. й діти.
Згодом Росія почала підтримувати урядові війська Б. Асада і в наземних операціях (із залученням підрозділів морської піхоти Чорноморського та Балтійського флотів, повітрянодесантних військ та сил спеціального призначення Збройних сил РФ) проти опозиційних сил Сирії в провінції Латакія на північно-західному та південному напрямках, де зазнала втрат серед особового складу.
Ситуація довкола російської операції в Сирії ускладнюється російсько-турецькою кризою, що виникла внаслідок збиття 24.11.2015 року російського фронтового бомбардувальника Су-24, що вторгся у повітряний простір країни бойовими літаками F-16 ВПС Туреччини. Російська санкційна війна проти Туреччини, що розпочалася після цього інциденту, має всі шанси на поширення та отримання нових форм «гібридної» російсько-турецької війни як на території Туреччини, так і в зоні Чорноморських проток. Разом з тим, оскільки російсько-турецькі відносини помітно ускладнились, Москва навряд чи захоче підштовхувати Анкару до ескалації силового протистояння. Вона розуміє, що чим більше буде у Туреччини спільних позицій з партнерами по НАТО та ЄС, то більш уразливішими будуть позиції Росії на пострадянському просторі.
Таким чином, цілком ймовірно, що Росія «зав’язне» у сирійській війні, оскільки поки що неясно, як довго триватиме ця «військова кампанія Росії на віддаленому ТВД» та яка її кінцева мета? Декларативні заяви В. Путіна про те, що «…ці операції не проводитимуться вічно» та що «…вони проводяться з метою надання підтримки урядовим силам Сирії» — відповіді на це питання не дають.
На погляд експертів «Борисфен Інтел», відповідь на це питання необхідно шукати як у задекларованих, так і у прихованих геополітичних цілях і планах Кремля.
Так, задекларовані В. Путіним з трибуни ООН амбіції щодо участі Росії в боротьбі з міжнародним тероризмом у складі широкої антитерористичної коаліції проти радикальних ісламістів під егідою ООН (основу якої складали б ісламські країни) реалізувати йому так і не вдалося. Навряд чи вдасться зробити це і в 2016 році. Міжнародна антитерористична коаліція під керівництвом США існує вже понад рік (з осені 2014 року). Включити до неї Росію, якщо і готові, то тільки на правах звичайного партнера, що Москву явно не влаштовує — вона хотіла б перебувати там тільки «на рівних» зі США.
Ймовірність же того, що США зі своєю міжнародною антитерористичною коаліцією приєднаються до альянсу Росія-Іран-Ірак-Сирія, взагалі з галузі фантастики.
Крім того, Саудівська Аравія в грудні 2015 року створила та очолила свою широку антитерористичну коаліцію з мусульманських країн (так звану Ісламську військову коаліцію щодо боротьби з тероризмом, до якої не входять Іран, Ірак, Сирія та Оман). Для В. Путіна ця обставина має серйозне значення, так як створений Саудівською Аравією військовий альянс, не виключено, буде займатися не стільки боротьбою з ІД, скільки стримуванням стратегічного партнера Росії в регіоні — Ірану.
Це все те, що лежить на поверхні. А які ж приховані геополітичні цілі і плани Кремля? За результатами аналізу наявної інформації, експертами «Борисфен Інтел» виділені головні з них:
- як максимум — розвалити Європейський Союз, а як мінімум — перетворити його на недієздатну аморфну організацію шляхом: створення передумов для виникнення в країнах ЄС соціально-економічних проблем, у т. ч. різного роду заворушень і протестів; підтримки путінською клікою європейських ультраправих та ультралівих партій і політичних рухів, що може призвести як до трансформації свідомості базового електорату, що сповідує ключові європейські цивілізаційні цінності, так і суперечностей всередині європейських країн (перш за все, у ФРН); провокування та підтримки суперечностей між країнами ЄС, особливо між країнами Західної і Центральної Європи («старими країнами ЄС») та країнами Східної Європи і Балтії («молодими країнами ЄС»), а в ідеалі — між Об’єднаною Європою (Європейським Союзом) та США.
Сьогодні одним із найбільш дієвих механізмів створення такої кризової ситуації в Європі є штучне масштабне перенасичення країн ЄС біженцями (в т. ч. кримінальними та спеціально підготовленими радикальними елементами) з країн Близького Сходу (Сирії, Іраку, Лівану, Палестини, Ємену тощо) та як наслідок — створення додаткового фінансового навантаження на них, що і викликає внутрішньополітичні, соціально-економічні, кримінально-правові та міграційні проблеми в країнах ЄС, які використовуються у своїх цілях, в т. ч. зовнішніми силами (читай — перш за все, режимом В. Путіна).
Ще однією прихованою метою особисто В. Путіна (а він мстива і злопам’ятна людина) та його злочинного режиму є реалізація (в рамках «гібридної політики Росії») планів дискредитації особисто канцлера ФРН Ангели Меркель за її принципову позицію (як одного з ключових лідерів ЄС) щодо насильницької анексії Росією українського Криму та російської окупації окремих територій Донбасу. Увагу міжнародних політологів та експертів привертає той факт, що останні події в Кельні та Стамбулі переконливо свідчать про їх спрямованість суто проти ФРН та поміркованої міграційної політики А. Меркель щодо біженців з країн Близького Сходу. Комусь (?) ну дуже хочеться «підставити» канцлера ФРН А. Меркель у її спробах стабілізувати міграційну політику в країнах ЄС у сучасних непростих умовах. Кому? На наш погляд, це риторичне запитання;
- сприяти зростанню цін на нафту через руйнування нафтової інфраструктури у Близькосхідному регіоні, створення передумов для збільшення обсягів видобутку і продажу нафти Росією (не виключено, у взаємодії з Іраном), а також встановлення контролю над каналами (маршрутами) транспортування енергоносіїв з Близького Сходу та зони Перської затоки до Європи.
Проте, вести війну на два фронти (сирійському та українському) Росії дуже складно, а головне — дуже накладно. Тому російські політики, військові і дипломати зараз активно ведуть пошук найбільш прийнятних варіантів виходу із цієї (безперспективної та загрозливої для Росії) ситуації.
Прийнятною стратегією виходу Росії із «сирійської» війни міг би стати наступний сценарій: Росія згортає операцію після того, як завдяки авіаударам її авіації сили ІД будуть витиснені з території Сирії на територію Іраку, що знаходиться у сфері відповідальності американців. Тоді В. Путін міг би «переможно» заявити щось на кшталт: «…Росія виконала свій «інтернаціональний обов’язок» перед народом Сирії» і тихо звідти вийти, фактично, як говориться, зберігши при цьому своє обличчя. Але на це надії мало. Навпаки — В. Путін хоче мати гарантований вплив на цей регіон, а для цього йому вкрай необхідно зберігати тут свою військову присутність — як мінімум: ВМБ в Тартус (військово-морську) та ВПБ в Хмеймім (військово-авіаційну). На підтвердження цього ще 26 серпня 2015 року Росія і Сирійська Арабська Республіка уклали угоду про розміщення авіагрупи РФ у Сирії (на аеродромі Хмеймім) на безпрецедентних умовах, а саме: безоплатно, безстроково та без будь-яких претензій від сирійської сторони.
Більш зрозумілими і сприятливими для Росії виглядали б перспективи «Віденського процесу» (процесу політичного врегулювання у Сирії). І хоча конфлікт Москви і Анкари дещо ускладнив його хід, скоріш за все, учасникам переговорів з часом вдасться дійти до певної згоди. Тим більше, що одне з головних джерел розбіжностей — доля Б. Асада — було усунене: до кінця 2015-го року про його негайну відставку (як попередню умову політичного врегулювання у Сирії) говорити вже перестали. Тобто, найбільш ймовірно, що такий варіант політичного врегулювання в Сирії буде використовуватися Москвою у взаємовідносинах зі США та Європою за аналогією як і питання мирного врегулювання іранської ядерної програми.
З можливими, прийнятними для Росії, варіантами її виходу із «української» війни також, як мовиться, не все слава Богу.
Справа в тому, що геополітичні цілі Кремля щодо України нікуди не поділися (не зникли), а саме: не допустити успішного проведення реформ в Україні; не допустити європейської та євроатлантичної інтеграції України; зберегти Україну в зоні свого переважаючого впливу і загалом — зберегти контроль над Україною.
Що стосується окупованих територій Донбасу і самопроголошених на них «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки», то сьогодні Москва нав’язує Києву власну інтерпретацію Мінських домовленостей і головні зусилля зосереджує на реінтеграції так званих ДНР/ЛНР в конституційне поле України з наданням їм особливого статусу (закріпленого у Конституції України), який, з одного боку, означатиме перекладання фінансово-економічного тягаря відповідальності на Україну, а з іншого — фактично надаватиме Росії можливість маніпулювати своїми маріонетками, впливаючи при цьому як на внутрішню, так і на зовнішню політику України. Тобто, фактично Кремль веде справу до «другого Придністров’я», а практично — до федералізації України.
Одночасно режим В. Путіна активізує свою діяльність в рамках «гібридної політики» («гібридної війни»/«гібридного миру») Росії на розхитування політичної та економічної ситуації в Україні, в тому числі в її центральних, південних та західних областях, з метою як зриву проведення реформ в Україні, так і створення передумов для загального послаблення проєвропейської державної влади на всій території країни.
Крім того, 23 грудня 2015 року російські хакери вперше здійснили цілеспрямовано проти українських постачальників електроенергії (мова йде про об’єкти «Прикарпаттяобленерго»), тобто проти критичних об’єктів життєзабезпечення цивільного населення України, кілька потужних кібернетичних атак, які фактично призвели до виведення їх з ладу, внаслідок чого проблеми з постачанням електроенергії спостерігалися на території всієї області, включно з Івано-Франківськом. За таких обставин обґрунтовано постає питання щодо ступеня захисту об’єктів критичної інфраструктури України від подібного роду кібернетичних атак.
Слід також розуміти, що режим В. Путіна під різними приводами буде штучно затягувати у часі питання виведення угруповання російсько-терористичних сил з окупованих територій Донбасу, а також відновлення Україною контролю над ділянкою українсько-російського державного кордону. Таким чином, можна стверджувати, що у такий спосіб російська сторона зберігатиме можливість і спроможність відновлення масштабних силових операцій проти України, особливо з початком весни та за місяць-півтора перед 31 липня 2016 року (дата завершення «донбаського» пакету санкцій Європейського Союзу відносно Росії), незважаючи на ряд оцінок і тверджень окремих українських та іноземних аналітиків, що режим В. Путіна утримуватиметься від такого роду дій. Можливими напрямками нанесення оперативно-тактичних ударів російсько-терористичних сил можуть бути Маріупольський і Донецький, а також Кримський, що сходяться в районі Нова Каховка — основному транспортно-технологічному вузлі зосередження і розподілу води, газу та електроенергії в Крим.
Повертаючись до питання результативності Мінського («нормандського») формату переговорного процесу щодо російсько-українського конфлікту, необхідно наголосити, що сьогодні йому немає альтернативи, так як — коли не буде Мінського переговорного процесу, то не буде й «донбаського» пакету міжнародних санкцій проти Росії. Але знову ж таки, це зовсім не означає, що цей («нормандський») формат переговорного процесу не може бути трансформовано (поліпшено та вдосконалено), скажімо, у формат «нормандський+» за рахунок приєднання до нього учасників «женевського», а надалі, можливо, й «будапештського» форматів або навпаки. Головне — це розширити формат переговорного процесу щодо російсько-українського конфлікту до масштабів міжнародного з відповідними повноваженнями і статусом.
Що стосується врегулювання «кримського» питання, то в жодному разі його не доцільно приєднувати до Мінського переговорного процесу, так як це окреме питання довгострокового значення і воно потребуватиме окремого вирішення суто в рамках міжнародного переговорного процесу, можливо навіть під егідою ООН або «будапештського» форматів. Та й постійна наявність існуючого «кримського» пакету міжнародних санкцій проти Росії або можливість його посилення міжнародною спільнотою зберігатимуть свої значимість і невідворотність навіть у випадку повернення Росією окупованих українських територій Донбасу.
Таким чином, ситуація у світі, Європі та довкола України залишатиметься у 2016 році дуже складною, важкопрогнозованою та зберігатиме загрозливу тенденцію до подальшого ускладнення.
Така ситуація об’єктивно ускладнюється ще й тим, що 2016 рік у США — це рік «кульгавої качки», тобто останній рік перебування американського президента при владі, коли вага і вплив будь-якого господаря Білого дому — незалежно від рівня його колишньої популярності й успішності — починають відчутно знижуватися.
За таких обставин експерти «Борисфен Інтел» вважають за доцільне провести аналогію з 2008 роком, коли черга називатися «кульгавою качкою» дійшла і до Джорджа Буша молодшого.
Багато хто вважав його досить слабким президентом, хоча це далеко не так. Джордж Буш дуже рішуче діяв після терактів 11 вересня, відправив війська до Афганістану, а потім до Іраку — і начебто виграв обидві війни: прогнав з Кабулу талібів і звалив режим Саддама Хуссейна. Але потім його стали переслідувати невдачі: він ледь-ледь не програв вибори 2004 року тому ж самому Джону Керрі; не проявив лідерських якостей в історії з ураганом «Катріна»; в Іраку і Афганістані попередні військові перемоги змінилися чередою невдач; на саміті Північноатлантичного союзу в Бухаресті у квітні 2008 році Бушу не вдалося реалізувати свій намір надати Україні й Грузії План дій щодо членства в НАТО: уперлися головні союзники — ФРН та Франція, не без успішного тиску з боку Росії (читай — особисто В. Путіна).
У результаті В. Путін, відчувши слабкість американського президента Джорджа Буша молодшого, вирішив цим скористатися і провів у серпні 2008 року бліцкриг («08.08.08») проти Грузії, а взимку 2008-2009 років — «газову» війну проти України та Європи.
За оцінками провідних експертів, існує реальна небезпека, що щось подібне може повторитися і в 2016 році. При цьому Барак Обама (як політик-миротворець!) у розумінні В. Путіна може вважатися політиком, що також ослаб, і в нього з’явиться спокуса вдатися до чергової силової авантюри: або в Україні, або знову у Грузії, або у Придністров'ї, або у Балтійському регіоні. А може ще десь на пострадянському просторі або по периметру кордонів Російської Федерації.
Крім того, США у 2016 році будуть повністю поглинені президентськими виборами, під час яких питання внутрішньої політики завжди відтісняють на другий план міжнародні проблеми. Навіть якщо вони входять до основних топ-питань передвиборної кампанії, як зараз — вперше за довгі роки! — питання про те, що далі робити з Росією?
Спровокувати В. Путіна на різкі кроки може ще й та обставина, що практично будь-який наступний господар Білого дому займатиме більш жорсткішу позицію відносно Росії та значно відвертішу на підтримку України, а також взагалі виявлятиме більшу зацікавленість до міжнародних справ і розпочне боротися за повернення США глобального лідерства, яке дещо похитнулось за роки президентства Барака Обами.
Ця спокуса для В. Путіна може посилитися ще й тим, що у європейських союзників США у 2016 році будуть абсолютно інші пріоритети: вирішення проблеми біженців; небезпека виходу Греції з єврозони; майбутній референдум у Великобританії щодо подальшого перебування країни в ЄС (2017 рік).
Крім того, політика головних союзників США в Європі — ФРН і Франції — впродовж 2016-го також потраплятиме у зростаючу залежність від підготовки до загальнонаціональних виборів у них, намічених на 2017 рік.
Отже — спокуса для В. Путіна чимала: або перевірити Захід на міцність зараз, або ніколи. Саме тому майбутні 12 місяців 2016 року будуть для всіх дуже тривожними.
Стаття опублікована у виданні румунського аналітичного центру «INGEPO Consulting Company» —
“Geostrategic Pulse” № 208 від 20.02.2016 року
