18 жовтня 2019

Близький Схід: стабільна нестабільність

У недалекому майбутньому слід очікувати переформатування центрів сили на всьому Близькому Сході

 

Вадим Волохов

З обранням Дональда Трампа президентом зовнішня політика Сполучених Штатів стала дещо непередбачуваною, і це повністю стосується регіону Близького Сходу. Як ми знаємо, його ключовим елементом є Перська затока, яку араби називають «Арабською затокою» і ніяк інакше.

Довідка:

Близький Схід — історична назва регіону, що знаходиться у Західній Азії та на півночі Африканського континенту. В країнах Близького Сходу проживають близько 370 млн мусульман (в переважній більшості араби, азербайджанці, перси, курди, тюрки), біля 70 млн християн (вірмени, греки, грузини, ассірійці, копти), 7 млн іудеїв, 3 млн друзів та біля 2 млн єзидів. На території регіону пролягає головний шлях з Європи і Африки до Азії. Також в регіоні є світові поклади вуглеводнів.

Наразі слід згадати, що в широкому розумінні теперішня криза у Перській затоці є наслідком воєнно-політичного протистояння США з Ісламською Республікою Іран та, як її називають, «танкерної війни», що може перерости у регіональну з усіма катастрофічними наслідками. Щоб покарати «непідкорений» Тегеран та усунути кризу, Вашингтон запропонував свій проект зі створення міжнародної коаліції для щільного патрулювання морських районів біля кордонів Ірану та Ємену. Таку пропозицію не підтримали союзники США, однак ситуація і надалі знаходиться у «червоній» зоні та тримає у стані підвищеної готовності як регіональних, так і світових гравців.

І навіть більше, з огляду на геополітичні процеси, що сьогодні спостерігаються у зоні Перської затоки, можна зробити невтішний висновок: затока фокусує в собі деякі ключові тенденції сьогодення. Так, Вашингтон намагається блокувати Перську затоку у якості вільного економічного регіону у спосіб запровадження економічних санкцій як проти Ірану, так і проти держав, які торгують з ним. В Перській затоці чітко відстежується план США щодо розвалу не тільки проекту «Північ-Південь», але і окремих логістичних напрямів китайського проекту нового «Шовкового шляху».

На сьогодні Тегеран, попри системний тиск з боку США та їх союзників, продовжує дотримуватися політики експансії шиїтського ісламу (т. зв. політика експорту Ісламської революції) і надалі активно змагається за регіональне лідерство. Шиїтські збройні формування із Афганістану, ХАМАСу та «Хизбулли» продовжують воювати в Сирійській Арабській Республіці (САР), причому, найбільш активно у районах, де є поклади нафти і газу, та на шляхах їх транспортування.

Спостерігається також активна діяльність шиїтських формувань та загонів Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР) на півдні Сирії, що намагаються утримувати «шиїтський коридор» для забезпечення воєнної логістики з використанням існуючої розвинутої дорожньої мережі.

Зрозуміло, що завершення війни в Сирії передбачає прийняття нової конституції. І за цих умов курди та системна сирійська опозиція будуть наполягати на автономії та федералізації країни, про що всі вони неодноразово заявляли. Якщо це відбудеться, то розпочнеться реалізація ще одного американського проекту — «Вільний Курдистан» (Free Kurdistan), що призведе до зміни кордонів та територій майже всього Близького Сходу з фактичним виходом США до Чорного моря. Вірогідність цього сценарію невелика, але не можна його не передбачати.

З цими планами незгодна Анкара. Провальна політика Вашингтону в Сирії та Афганістані, а також підтримка Білим домом курдів в їх намаганнях побудувати Сирійський Курдистан певною мірою спровокували Туреччину провести протягом останніх двох років три широкомасштабні операції у північних районах Сирії, остання з яких розпочалась 9 жовтня 2019 року під назвою «Джерело миру» (Peace Spring). Анкара також, крім забезпечення безпеки своїх кордонів, прагне отримати доступ до нафтових родовищ у північно-східних районах САР, які контролюють курди.

Протягом останніх двох-трьох років спостерігається активізація турецько-катарських відносин. На теперішній час Анкара і Доха закінчують будівництво другої військової бази поблизу вже діючої в Катарі турецької бази «Тарік бен Зіяд».

Чотири роки тому, у жовтні 2015 року, на базу прибули перші підрозділи зі складу сухопутних військ та ВПС Туреччини загальною чисельністю біля 3 тис. військовослужбовців. З введенням в експлуатацію нової бази чисельність турецьких військ зросте до 5–6 тисяч. До речі, розгортання турецьких військ на території Катару у скрутний для нього час в цілому посилило воєнний вплив Анкари в регіоні.

Президент Туреччини Р. Ердоган на турецькій військовій базі в Катарі
Президент Туреччини Р. Ердоган на турецькій військовій базі в Катарі

Спорудження другої турецької військової бази в Катарі слід розглядати як намагання Анкари, паралельно зі США, Францією та Великою Британією, «закріпитись» у регіоні та відігравати свою роль у формуванні регіональної системи безпеки. В цих умовах для Анкари, Тегерану та Дохи стає важливим союз з Москвою, на противагу НАТО та США, у яких сьогодні досить складні взаємовідносини з Анкарою та Тегераном. Тель-Авів та Ер-Ріяд люто ненавидять Іран, але самотужки навряд чи наважаться розв’язати з ним відкриту війну, хоча й готові її вести «до останнього американського солдата».

У вузькому значенні поточної ситуації, що склалася в зоні Перської затоки, можна сказати, що країни регіону розбилися на групи «за інтересами та геополітичними амбіціями», що призвело до появи раніше практично неможливих союзів, як то альянс Анкари та Тегерану, який вкрай негативно сприймається з боку «неможливого» союзу, хоча і тимчасового та ситуативного, між Саудівською Аравією і Ізраїлем.

Міністр закордонних справ Туреччини М. Чавушоглу
Міністр закордонних справ Туреччини М. Чавушоглу

Анкара, яка разом з Тегераном підтримала Катар, потрапила у релігійний конфлікт між сунітами та шиїтами. Її прихильність до шиїтів, своєю чергою, позначилася на розстановці сил в регіоні. 16 жовтня ц. р. міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу на запитання кореспондента інформаційної агенції Anadolu про турецьку базу у Катарі відповів, що Анкара піклується про безпеку всього регіону Перської затоки, а не будь-якої окремої країни. Далі він додав, що небезпеку, яка загрожує країнам Перської затоки, Анкара сприймає як таку, що спрямована і проти неї.

Таким чином, Анкара відверто визначила зону своїх інтересів на територіях, які раніше ніколи не входили до складу Османської імперії. Анкара навіть відкрито проігнорувала той факт, що на території Катару розташована найбільша на всьому Близькому Сході база ВПС США «Ель-Удейд» (Al Udeid) та штаб Центрального командування США на військовій базі «Ас-Саалія» (As Sayliyah). Офіційна Анкара свої кроки у регіоні пояснює тим, що «США скоро підуть з регіону і Туреччина розпочала реалізацію свого плану».

Катар, який не визнає Саудівську Аравію лідером сунітів і з якою у нього є досить серйозні протиріччя, в той час, коли позиції Вашингтона на Близькому Сході останнім часом послабшали, дістав дієву підтримку з боку Ірану та Туреччини і стає все більш активним гравцем. У цьому зв’язку варто згадати подію листопада 2017 року, коли Туреччина, Іран і Катар підписали в Тегерані тристоронню угоду про укріплення торгівельних відносин між країнами та створення нових маршрутів проходження товарів із Туреччини та Ірану до Катару.

Причиною зближення країн та підписання угоди стала так звана «катарська криза» 2017 року.

У листопаді 2017 року Туреччина, Іран і Катар підписали тристоронню угоду про укріплення торгівельних відносин
У листопаді 2017 року Туреччина, Іран і Катар підписали тристоронню угоду про укріплення торгівельних відносин

Довідка:

Катарська криза розпочалась 5 червня 2017 року, коли КСА, ОАЕ, Бахрейн і Єгипет розірвали дипломатичні відносини з Катаром з причини «загрози тероризму та екстремізму» (підтримка Катаром «Ісламської Держави» (ІД) та «Аль-Каїди»). Рішення арабських країн регіону було ухвалене після оприлюднення наприкінці травня 2017 року виступу еміра Катару на саміті країн Перської затоки «щодо налагодження нормальних відносин з Іраном». В липні 2017 року Саудівська Аравія, ОАЕ, Бахрейн та Єгипет зробили спільну заяву, в якій наголосили, що вони переглянули та зменшили деякі вимоги до Катару, але при цьому не визначили терміну їх виконання. Економічна блокада також не спрацювала.

Західні засоби масової інформації дуже стримано висвітлювали цю подію, яка не аби як вплинула на ситуацію в регіоні. Річ у тому, що Катар з причини свого конфлікту з Саудівською Аравією втратив доступ до транспортних маршрутів на території КСА. Але це ще не все. Доха відкрито виступила проти лідерства саудитів в регіоні і отримала підтримку Анкари і Тегерану. Позиція Катару реально підриває спільність Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, як і позиція Тегерану, який у союзних стосунках з Оманом і Кувейтом.

 

Тепер не зайве більш детально розглянути позиції як регіональних, так і зовнішніх гравців.

Так, ситуаційний союз Туреччини, Росії та Ірану (про що ми вже неодноразово згадували), унеможливлює регіональну ізоляцію Ірану, чого домагається Вашингтон. Союз Ірану з Катаром та Туреччиною (дві сунітські мусульманські держави, Іран — шиїтська країна) не дозволяє Саудівській Аравії позиціонувати себе у якості борця з релігійними фанатиками.

Альянс Катару з Іраном впливає на ринок енергоносіїв, оскільки на їх території (разом з Росією) знаходиться біля 55 % доведених покладів газу. Іран також видобуває газ з родовища «Південний Парс» (South Pars) разом із Катаром. Частка Ірану на цьому родовищі становить біля 27 %.

Далі — більше, Катар є беззаперечним лідером на ринку скрапленого природного газу (СПГ) з початку 2000-х років. Росія з 2020 року планує експортувати свій СПГ, а Іран вже будує заводи зі скраплення газу. Сполучені Штати планують збільшити свій експорт СПГ до Європи, але на ринку вже стає тісно. Альянс Росії, Катару та Ірану у сфері експорту СПГ може сплутати всі плани Вашингтону. Є ще досить багато аспектів економічного характеру у союзі між Катаром та Іраном, але основне те, що у геополітичному плані цей союз дозволяє Тегерану почувати себе в регіоні активним гравцем, спроможним впливати на розвиток ситуації та протистояти лідерству Саудівської Аравії.

Підтримка Катару з боку Туреччини обумовлена інтересами як політичного, так і економічного характеру. Перш за все, турецькі компанії виграли тендери на загальну суму в 13 млрд дол. США в рамках підготовки до чемпіонату світу з футболу, який пройде у Катарі в 2022 році.

Очікується, що в майбутньому відносини Туреччини з іншими державами Перської затоки в силу її союзу з Іраном та Катаром можуть погіршитись, насамперед з КСА. Відомо, що Саудівська Аравія уклала з Туреччиною контракт щодо закупівлі у неї воєнних кораблів (за проектом MILGEM) та вертольотів на загальну суму в 2 млрд дол. США. В 2018 році загальний об'єм торгівлі між двома країнами склав біля 20 млрд доларів. Корвети за проектом MILGEM також будуть постачатись для ВМС Пакистану.

Турецький корвет Heybeliada (F-511) за проектом MILGEMДовідка:

На суднобудівному підприємстві Istanbul Naval Shipyard в Стамбулі побудовано та включено до бойового складу ВМС Туреччини 4 корвети за проектом MILGEM: F-511 Heybeliada, F-512 Büyükada, F-513 Burgazada и F-514 Kinaliada.

водомісткість — 2400 тон;
довжина — 99,5 м;
ширина — 14,4 м;
осадка — 3,9 м;
швидкість — 29 вузлів;
екіпаж — 93 особи.

Корвет спроможний розмістити та прийняти вертоліт класу S-70 Seahawk.

Озброєння:

76 мм артилерійська установка OTO Melara;
8 пускових установок протикорабельних ракет Harpoon;
комплекс ППО RAM (PDMS);
система вертикального запуску зенітних ракет Mk-41 VLS;
2 бойових модулі Aselsan з кулеметами калібру 12,7 мм;
2 потрійних 324-мм торпедних апарати Mark 32

В політичному плані Туреччина вважає Росію тимчасовим та ситуативним союзником. І доки Катар постачатиме газ до Туреччини за пільговими цінами, вона не поспішатиме виконувати вимоги Росії щодо поставок газу та реалізації славнозвісного проекту «Турецький потік».

Міністр закордонних справ Ірану М. Д. Заріф із президентом Туреччини Р. Ердоганом
Міністр закордонних справ Ірану М. Д. Заріф із президентом Туреччини Р. Ердоганом

Щодо відносин Ірану з Катаром, то варто нагадати, що на офіційному рівні Тегеран дотримується поміркованої позиції рівних відносин з усіма країнами регіону. Він відмовився підтримати вимоги КСА відносно Катару в 2017 році і не брав участі у його блокаді.

Сьогодні Іран активно розвиває свої відносини з Катаром у різних сферах, включно з воєнною. Так, Катар дозволив ВМС Ірану діяти у територіальних водах Катару у рамках боротьби з контрабандою та тероризмом. Крім цього, Доха має вплив на деякі збройні угруповання в Сирії, чим Тегеран користується.

Тегеран при посередництві Катару зумів значно посилити свої стосунки з Туреччиною. Так, 29 серпня 2018 року міністр закордонних справ Ірану Мохаммад Джавад Заріф здійснив «незапланований візит» до Туреччини і зустрічався з президентом Реджепом Ердоганом.

 

Таким чином, зважаючи на подальший розвиток ситуації в Сирії, у недалекому майбутньому слід очікувати переформатування центрів сили на всьому Близькому Сході і, безперечно, головними учасниками цих процесів будуть Туреччина, Іран, Королівство Саудівська Аравія, США, та, вірогідно, Росія.