Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.
Зауважимо, що точка зору авторів
|
Валерій Швець
Більшість своїх висновків про навколишній світ ми робимо на основі порівнянь. Порівнюємо і впорядковуємо, розташовуючи об’єкти порівняння у певній послідовності. Є перше місце, друге, третє тощо. В основі порівняння дійсні числа — це єдині об’єкти математики, щодо яких можна сказати яке з них більше.
А як бути щодо такої характеристики держави як ефективність її державного апарату? За роки незалежності цей апарат у нас виріс і має тенденцію до подальшого зростання. Зараз він досягає десь 370 тисяч осіб. За радянських часів він був на рівні 60 тисяч осіб. Але у радянські часи держава контролювала все: сільське господарство — що сіяти, де та коли і як збирати; скільки виготовити пар взуття різних категорій і як їх розподілити серед населення та за якою ціною; що купувати за кордоном і що продавати; що читати і дивитися в кіно та по телебаченню; що вважати добром і що вважати злом тощо. Тобто держава визначала стратегічну, хоча і примарну, мету існування країни і її громадян. Словом на те вона і тоталітарна держава, щоб контролювати все.
А яка держава у незалежної України? Напевно, поки що не тоталітарна, хоча неодмінно такою стане при збереженні нинішніх темпів бюрократизації. Держава тепер не контролює нічого: ні сільське господарство, ні промисловість, ні митницю — остання стала ефективним механізмом нищення власного товаровиробника на догоду приватним інтересам самих митників; ні дотримання законів у судах — які стали ефективним механізмом нищення суспільної моралі на догоду приватним інтересам суддів; ні внутрішню торгівлю, ні зовнішню. Нарешті виявилось, що держава не здатна контролювати навіть власні кордони, не говорячи вже про власний інформаційний простір.
Зараз держава нібито очолює боротьбу з корупцією, хоча сама є її основним джерелом. Але чому, ні за що не відповідаючи, державний апарат за роки незалежності зріс у рази? Відповідь проста — у рази зросла кормова база для чиновників. Радянський Союз нагадував військовий табір. Кількість озброєння у ньому від тридцятих років дорівнювало кількості озброєння у всьому навколишньому світі. Так було майже завжди. Вийшовши з орди — війська, націленого на завоювання світу, Московія так і залишилась ордою. Спадкоємцем Московії став Радянський Союз, який змінив лише назву, нічого не змінивши по суті. Кормова база у військовому таборі дуже обмежена, а порядки суворі. На виробництві танків і автоматів Калашникова на державних підприємствах особливо не розбагатієш. Товарів широкого вжитку вироблялось мало і вони були низької якості. Імпорт якісних товарів був обмеженим і з нього, власне, і почалась деградація державного апарату новітньої імперії. В умовах ринкової економіки ситуація зовсім інша. Це, при порівнянні, як напівпустеля, де майже немає води, і квітуча оаза, де води більше, ніж вдосталь.
Якісна картина того, що відбувається, більш-менш зрозуміла. Вона однакова на всьому пострадянському просторі, але нам потрібні числа для порівняння. Не шукайте ці числа у газетах і телевізійних репортажах. Вони, швидше за все, введуть Вас в оману. Зайдіть краще у найближче відділення солідного банку і з’ясуйте величину банківського відсотку на депозити. Виявиться, що цей відсоток для гривневих депозитів на рівні 17 %-20 %. Чим надійніший банк, тим цей відсоток менший. У ризикованих банках він може складати сьогодні і 27 %. Здавалось би добре. Ви відкрили депозит на 1000 гривень, а через рік у Вас на рахунку буде вже, наприклад, 1200 гривень. Як формується цей відсоток? Для того, щоб не збанкрутувати, банк має видати комусь Ваші гроші у кредит під більший відсоток, наприклад під 30 % річних. Через рік з цих 30 % він 20 % поверне Вам, а 10 % залишить собі в якості прибутку. Для того, щоб узятий кредит вчасно повернути і ще отримати прибуток від використання позичених грошей, потрібно вкласти кредит у справу, що дає, наприклад, 40 % прибутку річно. Тоді 30 % повертається банку, а 10 % лишається в якості прибутку тому, хто взяв кредит. Але хто візьме у банку кредит під 30 % річних? Чи існує такий законний бізнес, що дає прибутку 40 % річно?
Відповідь, за рідким виключенням, негативна. Якби банки існували лише за рахунок таких кредитів, то вони швидко б збанкрутували всі без винятку. Отже банки існують, переважно, не за рахунок гривневих кредитів. Тоді за рахунок чого? Моя відповідь — за рахунок інфляції. Якщо банківський відсоток на депозити 17 % (цілком приватний Приватбанк або з переважним державним капіталом Укргазбанк), то рівень інфляції має бути вищим, наприклад, 25 %. Для того, щоб розрахуватись з власником депозиту і ще отримати прибуток, банк має зберегти покладені на депозит гроші від інфляції, купивши на них, наприклад, американські долари. Тоді, через рік, долари можна знову трансформувати у гривні. Їх буде вже 1250 грн., 1170 грн. повернути власнику депозиту, а 80 грн. залишити собі в якості прибутку.
А звідки банк знає рівень інфляції? А він його не знає. Якщо він помиляється з його оцінкою, то це завершується для нього великими збитками, а можливо і банкрутством. Насправді картина ще складніша, оскільки дешевшають внаслідок інфляції не лише гривні але й долари, хоча і в дуже різних пропорціях.
Звідси перший висновок: реальна вартість гривневих депозитів не зростає з часом, а лише зменшується. Проте, все одно гривні доцільно тримати на депозитах, оскільки їх знецінення внаслідок інфляції банк частково компенсує.
Другий висновок: рівень інфляції, тобто знецінення гривні, завжди більший за банківський відсоток за депозитами у солідних банках.
Цікавою є поведінка банків при понаднормовому зменшенні їх фінансових ресурсів за рахунок різних видів діяльності. Звичайно вони звертаються до Національного банку за рефінансуванням. Отримавши відповідну позику у гривнях, вони миттєво обмінюють гривні на іноземну валюту на міжбанківській валютній біржі. Через збільшення тиску на національну валюту її курс падає і банки знову, конвертуючи іноземну валюту в гривні, отримують прибуток, легко повертаючи борги у гривнях. Особливо вдалою ця операція виявилась при останньому безпрецедентному падінні гривні втричі за короткий термін. А скільки може заробити той, хто натискає кнопку неминучого різкого падіння національної валюти, обираючи момент для цього натискання?
У світі фінансів також існують фундаментальні закони збереження. Якщо хтось раптом збагатився, то хтось обов’язково збіднів на ту ж саму суму. Хто збіднів? Це ми з Вами! Хто збагатився? Чомусь ніхто не задає цього питання уголос!
То який стосунок банківський відсоток має до ефективності державного апарату? Прямий. Джерелом знецінення грошей в державі — інфляції — завжди є сама держава. В умовах ринкової економіки у держави є лише один механізм покриття всіх своїх збитків через власну неефективність — це друкування грошей. Держава не вміє розраховувати і контролювати свої видатки або не бажає це робити. Між бажаним і дійсним виникає прірва. Цю прірву держава перекриває у найпростіший і найнебезпечніший для себе спосіб — друкуванням грошей, не забезпечених новими товарами і послугами. Банки при цьому грають роль термометра, що вказує на підвищену температуру внаслідок хвороби, але не є джерелом самої хвороби. У чому небезпека інфляції? У неможливості кредитування реального сектора економіки. 5 % — це гарний прибуток для нього. Для його нормального функціонування і розвитку вартість кредитів має не перевищувати 2-3 % річно. У нас же вона 20-30 %.
Отже, банківський відсоток для національної валюти — це температура хворого. Якою є ця температура у різних країнах світу, якщо орієнтуватись на провідні банки і національні валюти? В Росії це приблизно 10 %, у Польщі на рівні 1,2 %, у Великій Британії 0,75-1,5 %, у Швейцарії — 0,5-1,3 % (у найсолідніших банках він від’ємний), у Німеччині 0,05-0,3 %, нарешті, в Україні — 16-22,5 %. Відчуваєте, як Україна виділяється на фоні інших країн світу? Виділяється також і Росія, але навіть на її фоні ми виглядаємо дуже невтішно. На жаль, найгірші справи зараз в Білорусі, де інфляція за темпами нагадує інфляцію в Україні на початку дев’яностих.
У фінансовому житті України є ще одна неприємна обставина. Майже щороку ми маємо від’ємний платіжний баланс. Тобто щороку країна вивозить іноземної валюти більше, ніж отримує за рахунок експорту і кредитів. Звідки береться надлишок валюти, що вивозиться? Думаю, що за рахунок наших заробітчан, мільйони яких жебрають по всьому світу, заробляючи для своїх родин мінімальні статки в іноземній валюті і переправляючи її в Україну, минаючи банківську систему. Тобто, з країни вивозиться практично вся валюта. Виникає законне запитання. Тоді для чого нам потрібні валютні кредити міжнародних фінансових установ?
Моя відповідь така. Гривні, нагромаджені в Україні, за кордон не вивезеш. Спочатку їх потрібно перетворити в євро або долари. Купити іноземну валюту за гривні можна лише всередині країни. Важливим постачальником такої валюти є держава. Саме вона, збільшуючи державний борг України, ввозить в країну євро і долари. Далі, в той чи інший спосіб, ця валюта потрапляє у приватні руки і вивозиться за кордон вже як приватний капітал. Слід зазначити, що частина вивезеної валюти повертається назад в країну у вигляді товарів широкого вжитку. Це ніби відступні для громадян країни за згоду на її тотальне пограбування і руйнацію.
А скільки ж коштів знаходиться на закордонних рахунках наших багатіїв? Виходячи зі структури платіжного балансу України, до зовнішнього державного боргу України слід додати всі кошти, зароблені нашими заробітчанами і привезені в Україну, та більшу частину коштів, отриманих від експорту нашої продукції. Добре відома лише перша складова цієї суми — зовнішній борг і гарантований державою зовнішній борг — 1 трильйон 122 мільярди гривень. Мабуть це число слід помножити на три або чотири для отримання загального результату. Цих коштів цілком вистачило б для модернізації країни: створення сучасної інфраструктури; побудови нових підприємств на основі сучасних технологій; розбудови української культури і науки, як її важливої складової, без яких неможливе національне відродження.
Я весь час чую, що отримання чергового траншу МВФ — це якийсь сигнал міжнародним інвесторам для їх активізації в Україні. За теперішніх умов жодний солідний інвестор у нашу країну не прийде. Ніхто не привезе в нашу країну гроші, дивлячись на те, як активно ми їх вивозимо при найменшій нагоді. Тобто, черговий транш МВФ — це чергова подачка нашій еліті за її лояльність до Заходу. Чи є наша еліта при цьому лояльною до українського народу? Тут велике запитання. Дерибан країни продовжується. Все, що можна, продається за кордон, а виручені кошти, переважно, там і залишаються. Не видно жодних ознак модернізації країни. З підприємств, що залишились у спадок від Радянського Союзу, вичавлюються рештки їх потенціалу. Нові підприємства не будуються, старі практично не модернізуються. І для політиків, і для олігархів часовий горизонт їх прагнень не перевищує декількох років. Все вже поділене, окрім землі. Це, мабуть, буде останньою дією великого дерибану України.
Перед Україною зараз багато загроз. Про одну з них мова в цій статті. Міцна фінансова система потрібна сучасній державі не менше, ніж боєздатна армія. Нам потрібна перемога у російсько-українській війні. Згадаймо, що вся фінансова потуга Сполучених Штатів Америки була консолідована напередодні Першої світової війни у потужний кулак. Розуміючи неминучість війни і участі в ній Сполучених Штатів, фінансові кола цієї країни (разом з іншими зацікавленими структурами) у 1913 році створили Федеральну резервну систему — найбільшу фінансову потугу світу відтоді й дотепер. Це допомогло їм виграти Першу світову війну разом із союзними державами. Це дозволило їм здійснити індустріалізацію в Радянському Союзі — своєму майбутньому союзнику. Це дозволило їм вже одноосібно виграти Другу світову війну і стати найбільшою фінансовою, економічною, науковою і політичною потугою світу. Саме ця світова потуга є нині гарантом нашого державного існування і джерелом наших надій.
Високий банківській відсоток за депозитами — це свідчення злочинної безпорадності у державному будівництві. Висока інфляція заважає нормальному розвитку банківського сектору України, без якого її подальший економічний поступ неможливий.
У нас є єдиний шлях до порятунку — це побудова національної української держави, де на найвищі посади в державі призначатимуться люди для свідомого служіння інтересам нації, а не власній кишені за рахунок нації. З фінансового «лохотрону» Україна має перетворитись на будівельний майданчик модерної української нації.
Припинення безпрецедентного вивезення валюти за кордон у рази зменшить постійний колосальний тиск на національну валюту, сприятиме стабілізації її курсу і стане фінансовим підґрунтям для модернізації країни. Це завдання настільки ж важливе і необхідне, як і розбудова української армії в умовах нинішньої цинічної російсько-української війни.
