Юрій Радковець
Під час своїх публічних виступів російське керівництво намагається переконати населення Російської Федерації у тому, що вже «подолано пік економічної кризи» та «розпочалось зростання російської економіки». Таким чином режим В. Путіна намагається одночасно продемонструвати свою непохитність у відносинах із Заходом та безглуздість запроваджених санкцій США та ЄС щодо Росії.
Так, російські експерти, посилаючись на «висновки провідних міжнародних експертів», стверджують, що вже у 2016 році в економіці Російської Федерації спостерігатиметься позитивна динаміка росту, щонайменше, на рівні 0,6-1 % від ВВП. Насправді ж, як і у минулому році, економічний стан справ у Росії за змістом та характером зовсім не такий, як того бажає його керівництво. Зокрема, за оцінкою Міжнародного валютного фонду, у 2016 році ВВП Російської Федерації не те, що не зростатиме, а навпаки – скоротиться, як мінімум, на 1,8 %. З початку цього року Міжнародний валютний фонд вже вдруге погіршує економічну перспективу Росії, хоча ще два місяці тому світова фінансова інституція прогнозувала падіння російської економіки лише на 0,8 %. Все це чимсь нагадує початок 2015 року, коли західні експертні кола, спираючись на свої аргументи, складали негативні прогнози щодо стану російської економіки, в той час, коли режим В. Путіна намагався якось приховати даний факт.
Сьогодні шалене загострення економічних проблем в Росії вже визнають деякі члени російського уряду, констатуючи навіть гіршу ситуацію в країні, аніж оцінює МВФ. Наприклад, голова Центрального банку РФ Ельвіра Набіулліна нещодавно повідомила, що з 2014 року обсяги російського ВВП у доларовому еквіваленті скоротилися більш ніж удвічі.
Внаслідок таких процесів економічний рейтинг Росії у світі погіршився: з 9-го він перемістився на 15-е місце. Нині ВВП Російської Федерації вже не тільки відстає від ВВП США, Китаю, Японії, ФРН, Франції та Великобританії, але й таких регіональних країн, як Мексика, Канада, Італія, Австралія та Південна Корея. Якщо ця тенденція зберігатиметься і надалі, то незабаром Росію впевнено можуть залишити позаду Індонезія, Нідерланди та Туреччина.
Експерти Центру розвитку Вищої школи економіки Росії схильні вважати, що навіть зі збільшенням світових цін на нафту ВВП Росії в подальшому не зростатиме. На їх погляд, якщо Кремль і надалі намагатиметься протистояти Заходу, то жодними антикризовими російськими урядовими програмами не вдасться досягти бажаного. Без реальних змін в політиці Москви всі ці програми лише погіршать економічний стан справ у країні. Зокрема, оголошувалося, що з двох можливих варіантів розвитку економічної ситуації Російської Федерації жоден не гарантує нічого, окрім фіаско.
Так, більш «оптимістичний» прогноз виходить з того, що до 2017 року ціна на нафту марки Urals збільшиться до $ 50 дол. за барель і залишатиметься на такому рівні, принаймні, до 2020 року. За таких сприятливих для Російської Федерації умов її ВВП протягом найближчих чотирьох років впаде на 5 %, реальні зарплати населення скоротяться на 7 % та інвестиції в країну знизяться на 10 %. Своєю чергою, за песимістичним прогнозом для Росії, передбачається збереження ціни на російську нафту у межах від $ 35 до 45 дол. Отож до 2020 року падіння російської економіки може сягнути 7 %, зарплатня скоротиться на 14,5 %, а інвестиції – на 20,5 %.
За досвідом 2014-2015 років, ще 3-4 % падіння ВВП Росії (як мінімум!) обов’язково спричинять і західні санкції проти Російської Федерації. Все це загострить в країні соціально-економічну та політичну ситуацію за аналогією подій першої половини 1990-х років. Для прикладу можна навести нещодавні масові акції протесту російських «дальнобійників», які виступили проти введення нового податку – т.зв. системи «Платон». Як і у 90-х роках минулого століття, під час цих акцій протесту блокувалися окремі транспортні комунікації, що з певних міркувань завзято підтримували опозиційні сили РФ.
Соціально-економічну та політичну напруженість в Росії також підсилюють і антикризові заходи керівництва РФ, що в основному надає державну підтримку представникам великого бізнесу, насамперед наближеним до В. Путіна та його оточення. На цьому фоні російський уряд запроваджує нові види фінансових стягнень для середніх і малих підприємств, а то і для пересічних громадян. Передусім збільшуються податки на власність та ділову діяльність, підвищуються тарифи на комунальні послуги, скорочуються зарплатні працівників бюджетної сфери. Наприклад, останнім із таких рішень російського уряду стало запровадження кадастрової системи оцінки вартості нерухомості, що знову збільшило податки для населення Росії. Протягом найближчого часу передбачається ухвалити ще до 20 законів, що «смоктатимуть» кошти з кишені російської громади. Також подейкують про повернення до реалізації масштабних програм з приватизації державної власності та подальшого скорочення витратної частки державного бюджету.
Зрозуміло, як і колись, таке скорочення планується за рахунок соціальної сфери, в т.ч. освіти і медицини. Однак, незважаючи на всі соціально-економічні та політичні проблеми країни, Кремль зовсім не має наміру реально скорочувати військові видатки. Наприклад, за показником співвідношення військових видатків та ВВП Росія на першому місці у світі – 4,5 %. Для порівняння, такий показник для США становить 3,55 %, а Китаю – до 2 %.
І навіть більше, керівництво Російської Федерації, передбачаючи соціальне невдоволення в країні, розпочало формувати нові силові структури суто для внутрішнього використання. Для цього президент РФ В. Путін вирішив створити Національну гвардію (НГ) на базі внутрішніх військ міністерства внутрішніх справ Росії. Знаменно, що її керівником призначено командувача ВВ МВС РФ В.Золотова – в минулому керівника служби безпеки В. Путіна.
Головні завдання нових російських силовиків, очолюваних головним особистим охоронцем В. Путіна, – «боротьба з тероризмом та організованою злочинністю у тісній кооперації з МВС». Саме звинувачення у таких «злочинах» Москва традиційно використовує для запровадження чи виправдання репресій проти представників опозиції.
Однак, режим В. Путіна, намагаючись утримати в своїх руках державну владу, не обмежується збільшенням військових видатків та утворенням силових структур. Керівництво РФ значно більше сил докладає для того, щоб переорієнтувати увагу російської громадськості з внутрішніх проблем країни на «протидію зовнішнім загрозам національній безпеці РФ». Серед таких загроз Москва передусім традиційно визначила «провокування Заходом нестабільності в Росії», «вторгнення США, НАТО і ЄС до сфери російських інтересів на пострадянському просторі», «активізацію діяльності міжнародного (ісламського) тероризму». З самого початку своєї збройної агресії проти України режим В. Путіна постійно застосовує саме до такі різноманітні форми та методи.
Зокрема, після того, як був зірваний «бліцкриг» Росії в Україні, найбільш резонансною з таких форм стало пряме втручання Москви у сирійський збройний конфлікт у вересні 2015 року. У такий спосіб Москва намагається, відвертаючи увагу російського суспільства та міжнародної спільноти від подій довкола України, відновити свої відносини із Заходом задля «спільної боротьби з ісламським екстремізмом».
Щоправда, як і у випадку з «бліцкригом» проти України, дії Росії в Сирії також фактично були невдалі. Незважаючи на планомірні зусилля Москви, Сполучені Штати Америки та Євросоюз категорично відмовилися поєднувати «українське» та «сирійське» питання, демонструючи свої наміри зберегти запроваджені міжнародні санкцій проти Російської Федерації до повного виконання нею Мінських домовленостей (включно з передачею під контроль України ділянки українського східного кордону). Для цього наприкінці минулого року західні країни продовжили свої антиросійські санкції.
До речі, участь російських військ в бойових діях у Сирії не забезпечила швидку перемогу режиму Б.Асада. Та й сама Росія незабаром відчула негативні для себе наслідки. Згадаймо, як загострилися її відносини з Туреччиною (до того – єдиною з країн-членів НАТО, що відмовилася від запровадження санкцій проти Росії)! А як суттєво їй довелося збільшити свої військові видатки на силові операції у віддаленому театрі воєнних дій… Водночас не можна не згадати, якого відчутного удару по міжнародному іміджу Москви завдало повідомлення про загибель тисяч мирних жителів Сирії внаслідок «прицільних» бомбардувань та ракетних ударів російської авіації по цивільних об’єктах.
Фактично, це і стало причиною того, що Кремль вирішив скоротити свою військову присутність в Сирії під приводом оголошення перемир’я між сирійською владою та опозицією. Однак Москва активізувалася на більш звичному та дещо дешевшому для неї «полі бою» пострадянського простору.
Головні зусилля режиму В. Путіна як і колись традиційно спрямовуються на країни колишнього СРСР, що проводять (чи, принаймні, намагаються проводити) незалежну від Російської Федерації свою (національну) політику. Окрім України, такими державами традиційно виступають Грузія, Молдова та Азербайджан. Саме цим країнам приділяє посилену увагу Росія, мріючи повернути їх до сфери свого впливу.
У Молдові керівництво РФ практично неприховано підтримує різного штибу ліві та проросійські тамтешні партії, що ініціюють у республіці дострокові парламентські вибори. У такий добре відомий спосіб Росія прагне остаточно зруйнувати проєвропейську коаліцію молдовського парламенту, замінивши її на підконтрольні Москві політичні сили. До того ж робиться ставка і на «обрання новим президентом Республіки Молдова» кремлівського протеже, як це свого часу сталося в Україні, коли до влади прийшов В.Янукович.
Головними союзниками Москви виступають тамтешні Партія соціалістів Республіки Молдова, очолювана колишнім першим віце-прем’єром І.Додоном, та «Наша партія» під головуванням бізнесмена та мера міста Бельці Р.Усатого. Ці партії пропагують відмову від європейського курсу Молдови та переорієнтацію її на Росію. Саме фінансова, інформаційна та організаційна підтримка цих партій Російською Федерацією дозволяє їм вже понад півроку скликати акції протесту проти чинної влади Молдови. На боці Кремля виступає також Комуністична партія Республіки Молдова, яку було вилучено зі списку «фаворитів» режиму В. Путіна через «непослідовність її дій». Однак вона таки сповідує у своїй діяльності проросійську політику.
Нагадаємо, що призначення парламентом Республіки Молдова нового уряду країни у січні ц.р. (попередній кабінет міністрів пішов у відставку восени 2015 року саме внаслідок акцій протесту) фактично законодавчо усунуло підстави для проведення дострокових парламентських виборів. Аналогічним було і рішення Конституційного суду Молдови щодо зміни механізму обрання президента країни, коли його обиратимуть не у парламенті, а у спосіб загальнонаціонального голосування. Як наслідок, в Молдові певним чином стабілізувалася політична обстановка та призупинилися масові акції протесту, що тривали з середини лютого поточного року.
Але вже через півтора місяці після подій у Молдові в черговий раз загострилося збройне протистояння у Нагірному Карабасі. Це була найбільш масштабна сутичка протиборчих сторін за останні 20 років. З 2 по 6 квітня поточного року в ході бойових дій між формуваннями збройних сил Азербайджану та Вірменії загинули з обох сторін понад 40 та отримали поранення кілька сотень чоловік. Бойові дії велись практично вздовж усієї лінії зіткнення, у т.ч. із застосуванням важкого озброєння та бойової авіації. Подальше розширення масштабів військового конфлікту припинилося лише завдяки активному втручанню світової спільноти, насамперед представників Мінської групи ОБСЄ. Помітну роль у цьому процесі відіграла ФРН, зокрема, безпосередньо Федеральний канцлер Німеччини А.Меркель. ФРН (як член Мінської групи ОБСЄ) запропонувала для реалізації спеціальну програму врегулювання ситуації довкола Нагірного Карабаху. Хоча не можна стверджувати, що це гарантовано вирішує проблеми вірменсько-азербайджанського протистояння. Воно може загостритися у будь-який момент. У такому разі доречно поцікавитися: кому це все вигідно?
І річ не тільки у тому, що Росія зберігає свій вплив на ситуацію довкола Нагорного Карабаху через підконтрольну їй Вірменію. Саме Росія активно сприяє ескалації напруженості у регіоні, постачаючи зброю та боєприпаси обом конфліктуючим сторонам (звернімо увагу, що Вірменії – у борг, а Азербайджану – за долари США!).
Таким чином, путінська Росія реалізує ще один критично важливий для себе план утворення перманентних загроз функціонуванню транспортно-енергетичного коридору з Каспійського до Середземноморського та Європейського регіонів.
Перш за все, мається на увазі: функціонування нафтопроводу Баку (Азербайджан) – Тбілісі (Грузія) – Джейхан (Туреччина), що прокладений на віддалі 30 кілометрів від зони нагірно-карабахського конфлікту; план завершення будівництва до кінця 2016 року залізничної колії Баку – Тбілісі – Ахалкалаки (Грузія) – Карс (Туреччина); домовленість щодо розширення спроможностей Південно-кавказького газопроводу Баку – Тбілісі – Ерзурум (Туреччина); а також спорудження на комунікаціях і ресурсах Туреччини Трансанатолійского газопроводу (TANAP – в обхід Росії) і прокладання його по території країн Південної Європи в рамках Трансадріатичного газопроводу (TAP) всупереч планам Росії щодо реалізації її проектів зі спорудження газопроводів «Південний потік» та «Турецький потік» (в обхід України).
Тобто, останнє загострення вірменсько-азербайджанського протистояння довкола Нагірного Карабаху ще раз переконує, що всі збройні конфлікти останніх років виникають внаслідок загострення боротьби між країнами (або коаліціями країн) за збереження чи встановлення контролю над районами (родовищами) зі значними запасами вуглеводнів, а також над транспортно-енергетичними коридорами їх транспортування. І Росія у цьому контексті не виняток.
Таким чином, як стверджує Міжнародний валютний фонд, у 2016 році ВВП Російської Федерації не збільшуватиметься, а скоротиться, щонайменше, на 1,8 %. Це повторює ситуацію початку 2015 року, коли авторитетні західні експертні кола пророкували спад російської економіки, а режим В. Путіна не погоджувався з такими висновками і намагався приховати реальний стан справ.
Сьогодні вже деякі представники російського уряду визнають наявність економічних проблем в Росії і навіть вважають їх більш серйознішими, ніж подає МВФ. Виходячи з останніх даних керівництва Центрального банку РФ, з 2014 року обсяги російського ВВП у доларовому еквіваленті скоротилися більш ніж вдвічі. А рейтинг Росії серед найпотужніших економік світу знизився з 9-го на 15-е місце, і надалі матиме негативну динаміку.
Те, що ВВП Росії зменшуватиметься навіть по при зростання світових цін на нафту, прогнозують також експерти Центру розвитку Вищої школи економіки Росії. Вони впевнені, що якщо Кремль надалі протистоятиме Заходу, то жодні антикризові програми російського уряду не виправлять ситуацію. Отож, політику Москви необхідно змінювати.
Російська економіка багато втрачає від збройних конфліктів, що виникають як на теренах колишнього Радянського Союзу, так і загалом в усьому світі, де так чи інакше беруть участь росіяни. Головним чином це пояснюється прагненням Росії отримувати надприбутки у спосіб як контролю над багатими родовищами вуглеводнів та каналами їх транспортування, так і постачання в зони конфліктів російських озброєння та боєприпасів.
Саме тому Кремль намагатиметься у будь-який спосіб провокувати конфлікти як на пострадянському просторі, так і в інших регіонах світу, піклуючись про російські (читай – путінські) інтереси.
За для цього В. Путін максимально зволікатиме з врегулюванням конфлікту на Сході України, вичікуючи на сприятливу для Росії політичну ситуацію, коли буде можливо скасувати західні санкції. Не даремно Москва, зокрема, покладає певні надії як на обрання новим президентом США восени цього року республіканця-мільярдера Д.Трампа (виступає за відновлення колишніх стосунків з Росією), так і на зміцнення позицій проросійських політичних сил в Німеччині (за підсумками парламентських виборів в країні 2017 року).
На жаль, «гібридна політика» Росії не завжди усвідомлюється країнами ЄС, особливо щодо загроз банального розвалу Європейського Союзу як головного конкурента путінського проекту Євразійського союзу (наразі – Євразійського економічного союзу), що і є головною метою Росії стосовно ЄС. Дехто з них виступає проти європейської інтеграції України, що грає на користь Росії. Наприклад, це демонструє нещодавній референдум у Нідерландах про укладення Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом.
Якими можуть бути наслідки для європейських країн – продемонстрували останні цинічні, ультимативні дії режиму В. Путіна у міжнародних відносинах, що практично розбалансували системи світової безпеки, європейської політики безпеки і оборони (СЄПБО) та, фактично, відновили «холодну війну» між Росією і Заходом.
