Богдан Соколовський
На розширеній нараді в Харкові 31 липня 2015 року стан справ в українській енергетиці прем’єр-міністр України назвав катастрофічним. При цьому багато уваги було приділено поставкам і розрахункам за газ та електроенергію. Досить об’єктивно були висвітлені проблеми щодо нестачі вугілля на ТЕС і ТЕЦ, яке видобувається на тимчасово окупованій території. На жаль, на нараді не вистачило часу для атомної енергетики і нафтової галузі. Будемо сподіватися, що стан справ у цих галузях буде об’єктивно проаналізовано у понеділок, 3 серпня, оскільки в цих галузях також потрібно вживати термінових заходів з поступового виходу з-під російської залежності.
Загалом висновок сумний — Україна до зими не готова. І це факт.
Однак, варто наголосити, що наприкінці липня — на початку серпня пізно оголошувати тривогу, оскільки серйозно змінити щось в енергетиці на найближчі осінь-зиму буде дуже складно.
У цьому контексті доцільно нагадати, що, зокрема, українські експерти ще ранньою весною цього року (а по деяких напрямках і раніше) майже одностайно звертали увагу на ці проблеми і вказували способи їх вирішення. Адже ще залишався час для дій.
Зокрема, вказувалося, що брак антрацитного вугілля важко компенсувати за рахунок імпорту здалеку, оскільки в Україні, окрім грошей, немає відповідної морської інфраструктури для доставки і розвантаження великих обсягів чорного золота. Та, зрештою, і коштів для закупівлі вугілля теж немає.
Звертали увагу на цю проблему і поляки, де теплова енергетика процвітає без антрацитного вугілля. Навіть до візиту в Україну президента Польщі у квітні ц. р. офіційна Варшава виділила 50 млн євро для дообладнання наших станцій, аби українські теплові станції, окрім антрацитного, могли б ефективно спалювати вугілля з інших регіонів, зокрема, Дніпропетровського, Львівсько-Волинського, польського басейнів тощо. Однак, українські урядовці, зокрема Міністерство енергетики і вугільної промисловості, та всі причетні до даних галузей, на жаль, не звернули на це уваги. В результаті — залишається два варіанти: або купувати вугілля на шахтах в окупованих районах Донбасу, або — у Росії.
Але ж ще в лютому-березні ц. р. пропонувалося розробити Державну цільову програму і розпочати її реалізацію з дообладнання наших теплових станцій з метою надати їм вибір: або вугілля донбаське, або інше.
Те саме можна сказати і про газ. Адже ми не зробили нічого, щоби реалізувати так званий «великий реверс» аби відмовитися від російського природного газу. Крім цього, з вересня 2014 року ми не зробили нічого, щоб укласти контракт з неросійським постачальником газу в Європі (і т. д., і т. п.)
Так само і про атомну енергетику. Живемо сьогоднішнім днем і нічого не робимо для виходу з-під російської залежності.
Гостро стоїть проблема залежності від Росії і по нафтопродуктах. Тут єдиним дієвим заходом міг би стати сучасний нафтохімічний комплекс в Україні, про що вже чимало писалося та говорилося, а в 2006–2008 роках усі деталі його створення були опрацьовані.
Як би виграли українські споживачі нафтопродуктів тепер, коли на світових ринках нафти з’являється дешева іранська нафта! А без свого нафтохімічного комплексу ми й надалі будемо залежні від російських НПЗ, або від НПЗ, що отримують нафту з Росії, а також постійно будемо боятися дефіциту нафтопродуктів, що може викликати неконтрольоване зростання цін на них та, як наслідок, — значне народне невдоволення.
Безумовно, що усі згадані проблемні питання слід також розглядати у площині національних інтересів і безпеки нашої держави.
