Богдан Соколовський
Аналіз показує, що стабільність незалежності будь-якої країни базується на трьох системах «оптимальності»: оптимальний (для конкретної країни) адміністративно-територіальний устрій, оптимальна економічна система і оптимальна політична система. Обґрунтуванням і розрахунками цього займалося багато поколінь українських державників.
У цьому контексті пригадую, зокрема, тривалу дискусію з В'ячеславом Чорноволом у 1993 році в місті Бонні, куди його разом з Ігорем Юхновським і Володимиром Лановим запросив Фонд Конрада Аденауера з тим, щоб вони розповіли на німецьких круглих столах про щойно утворену нову державу Україна. В основному, йшлося про згадані три «оптимальності». Багато уваги було приділено також помилкам і проблемам впровадження в правоохоронній системі України львівського досвіду «Муніципальної дружини», створенню українських партій (тоді ще не було проблем з їх фінансуванням олігархами, бо олігархів як таких теж не було) і створенню української державної служби.
Відтоді минуло 22 роки. А ми щойно приступили до реалізації окремих зі згаданих тем. Втім, як мовиться, краще пізно, аніж ніколи. Можна сподіватися, що ще настане час для інших розробок. До речі, усе це напрацьовувалося без копійки державних коштів: їх просто не було, адже автори жили в імперіях.
Найбільшим досягненням за увесь період нашої незалежності можна вважати хіба те, що в Конституції України закріплені права людини. Але чи часто їх… дотримуються? Крім того, нас привчили зневажати своє, вітчизняне, сліпо вірити солодким обіцянкам, красивим словам, не намагатися аналізувати реальні справи і обставини тощо.
А нині деякі ці питання настільки загострилися, що наша держава без їх рішення приречена.
Про адміністративно-територіальний устрій і основу національної безпеки (фінансово-банківську систему і енергетику) — розмова окрема.
Позиція українських активістів, зокрема початку 1990-х років, в питанні зайнятості (безробіття) також заслуговує на окрему розмову. Якщо ж дуже стисло, то:
1. Необхідно, передусім, реформувати економіку УРСР, що все ще збереглася, зорієнтувавши її на виконання актуальних завдань незалежної держави Україна, оскільки українська економіка має бути максимально замкнутою, тобто самодостатньою. Україні непогано було б взагалі обходитися без імпорту, який може конкурувати з національною продукцією тільки на ринкових умовах.
2. Скорочення, зокрема, держапарату, не має бути самоціллю. Хоча реформувати (а насправді — наново створювати) держслужбу України обов'язково необхідно з урахуванням того, що наша держслужба є імперським спадком. Цього в Україні так ніколи і не робилося, на відміну від багатьох інших країн, що входили колись до соцтабору. Людей з «совковою» ментальністю, що в основному утворюють антиукраїнську «п'яту колону», доведеться скорочувати. Але скорочувати їх можна лише тоді, коли буде створено достатню кількість пристойних робочих місць. І влада повинна відповідати (аж до відповідальності карної) за створення нових робочих місць. Бо скорочені фахівці віллються до лав грамотних антидержавників. У кожному регіоні (області, районі) має бути встановлений граничний рівень безробіття, що формується тільки на ринкових умовах і орієнтується тільки на підвищення якості продукції або послуг.
Також окремо необхідно відновити дослідження теми етнічних територій України і голодомору 1932/33 рр., а також донести отримані висновки українському народу і світу. У цьому контексті влада не повинна замовчувати про різницю в ментальності тих, для кого Україна є Батьківщиною, і тих, для кого Україна — не Батьківщина, а тільки територія. В першу чергу маються на увазі нащадки тих, що були колись доставлені здалеку і розселені на українських землях після чергового винищення українського духу в 1932/33 рр., і тих, хто до них долучилися. Можливо, владі варто замислитись над тим, щоб переселити українофобів до інших країн? Так, це пов'язано з величезними проблемами. Але ж не простіше за ті події, коли у 1945–1947 роках переселяли півмільйона українців. А ще раніше — мільйони, у т. ч., як кажуть, у інший світ. А на їхнє місце привозили іноземних громадян, у т. ч. для «створення колгоспів», індустріалізації тощо. Звичайно, сьогодні такі процеси не можуть проходити без США, ЄС і головного винуватця — РФ. Цьому повинна передувати багаторічна робота з кожною зі сторін.
Українські патріоти ставили основним завданням питання децентралізації влади — тобто, зміщення повноважень і відповідальності від перших осіб до середньої і низової ланок. Про це помовчували практично усі політсили, що приходили до влади в Україні, починаючи з 1991 року. Таке бачення безповоротної децентралізації влади є істинним. Усе інше — підміна понять. Їх можна дуже оперативно скасувати.
Не таємниця, що у нас, як було заведено в імперіях, усі питання (і стратегічні, і тактичні, і технічні) вирішує перша особа (відомства, організації тощо). У демократичних же державах чітко розподілені стратегічні, тактичні і технічні питання. Там перші особи (наприклад, міністри, керівники служб та ін.) переймаються лише питаннями стратегії, а тактичними і технічними — середні і низові посадовці. Рішення з окремих напрямків там ухвалюються тільки з урахуванням позиції уповноваженого з цього напряму фахівця (і ніколи — всупереч!). А у нас же всі рішення ухвалюються тільки керівництвом і нерідко без узгодження з низовою ланкою.
Такий підхід (зміщення відповідальності зверху «вниз») гарантував би наближення «керівництва до народу», що, до речі, ніколи не могло бути в СРСР. А головне — реально підвищив би відповідальність середньої і низової ланок.
Така форма реалізації влади сприяла б також і декомунізації. Адже не секрет, що, наприклад, в СРСР усе керівництво організацій або відомств здійснювали представники компартії, а не формальні керівники. Іноді формальні керівники погоджували свої рішення з компартією, а секретарям парткомів належала роль «наглядачів». Тобто, за такого «демократичного централізму» було досить легко впроваджувати «рішення партії», хоча нерідко вони були абсурдними. Ці окремі «риси», на жаль, у нас теж залишилися. А в умовах реальної демократії, коли треба рахуватися з думкою фахівців, таке не проходить — так неможливо управляти ні організацією, ні відомством чи країною.
Зміщення відповідальності зверху «вниз» (децентралізація) також було б системним механізмом у боротьбі з корупцією і «п'ятою колоною», що сформувалася і замасковано «сидить» в централізованій владі. В умовах же децентралізації влади вона не була б ефективною. На жаль, протягом понад 24-х років у нашій країні не було ефективного механізму боротьби з «п'ятою колоною».
У зв'язку з цим привертає до себе увагу те, що останнім часом часто з'являються повідомлення про арешт або нейтралізацію корупціонерів або представників «п'ятої колони». Але ніколи і ніхто не визначав багато це чи мало! На жаль, все це нагадує перевірений часом процес виправдання тих, які «виправдовують» свою наявність.
Нині до «децентралізації», зокрема, держслужби, треба додати «деолігархізацію» і питання гідного фінансування. Тільки комплексне рішення всіх перелічених питань дасть шанс нашій країні на розвиток. Інакше на нас чекає колапс.
На окремий аналіз заслуговує «децентралізація», «деолігархізація» і фінансування політичних партій. Особливо — у світлі нещодавно ухваленого Закону України про державне фінансування партій, а також тенденції, коли формувати владу будуть винятково партії.
На початку незалежності українські лідери, спираючись на досвід і напрацювання попередніх поколінь, зокрема СРСР, Російської імперії і Польщі, вважали, що політичні партії в Україні, зокрема, повинні фінансуватися тільки за рахунок членських внесків. При цьому малося на увазі, що законодавчо будуть заборонені політична реклама і пожертви. А пожертви членів партії будуть чітко обмежені невеликим відсотком від прибутків за рік. Окрім цього, фінансова діяльність партії буде прозорою і такою, що легко перевіряється, у т. ч. державними фіскальними органами. Виходили з того, що член партії інвестує час, енергію, інтелект та ін. — в ім'я реалізації партійної ідеології. Тому оптимальні партійні фінансові внески — не пріоритет і не якась обтяжуюча обставина. А навпаки — вони сприятимуть його діяльності. Таким чином, в Україні, за переконанням українських лідерів часів початку незалежності, функціонуватимуть 5-8 політичних партій правої, центристської і лівої ідеологій.
На жаль, сценарій українських лідерів не втілився. Сьогодні в нашій країні функціонує майже 300 (!) партій. І не таємниця, що усі рейтингові партії створювалися і існують за принципом «демократичного централізму», як колись і КПРС. Глава партії є її власником або має від власника (офіційні або неофіційні) повноваження. Він визначає усе: і стратегію, і тактику, і технічні питання. Як правило, ідеологія такої партії має тільки декларативне значення. Така партія відстоює інтереси свого власника або спонсора (спонсорів). Тобто, сьогодні в Україні діють олігархічні партії, інтереси олігархів, що не прозоро фінансуються і відстоюють інтереси олігархів, — у кращому разі. У гіршому — такі партії можуть використовуватися іноземними спецслужбами.
Виходячи з цього, зокрема, зараз дуже актуальні наступні питання: скорочення партій, їх «децентралізація», «деолігархізація», прозорість їх фінансування. Раніше це можна було зробити на стадії створення партій, чого не сталося. Потім, і до цього часу, це було практично неможливо, бо не було усвідомлення і готовності народу і влади.
Дуже перспективною є «децентралізація» партій, яка могла б полягати в тому, щоб формально через статути реально і підвищити вплив та відповідальність рядових членів і керівних органів партій, і істотно понизити вплив її керівництва, яке може грати роль тільки спікерів партії.
«Децентралізація» партій таким чином вилилася б у втрату інтересу до них з боку олігархів, що обмежило б їх фінансування і, своєю чергою, призвела б до їх ліквідації, що дуже актуально в наших умовах.
У багатьох демократичних країнах, а тепер і у нас (з прийняттям ВРУ законопроекту 2123а), багато надій покладають (і не безпідставно) на держфінансування партій. У цьому контексті, можливо, є сенс у законодавчий спосіб закріпити принцип фінансування партій тільки за допомогою членських внесків і держбюджету, а також заборонити (хоча б тимчасово, до повної нейтралізації олігархів в партіях) «пожертву» збоку, політичну рекламу тощо. Адже вже зараз можна підрахувати, що двадцятитисячна партія лише завдяки членським внескам в 50 гривень в місяць може мати в розпорядженні суму в 1 000 000 грн. в місяць, чого цілком вистачає для діяльності партії і навіть для накопичень на усілякі партійні акції, у т. ч. вибори. На додаток до цього — бюджетне фінансування істотно зміцнюватиме партію. Велику — тим більше. Партії дрібніші матимуть хороший стимул.
У будь-якому разі, «децентралізація» партій і їх фінансування за рахунок внесків (як припускали українські активісти) і держбюджету при забороні «пожертвувань», політреклами тощо — це був би однозначний шанс для «деолігархізації» і викорінювання політичної корупції.
З іншого боку, фінансування партій з держбюджету загрожує «консервацією» політичної активності. Бо партії, що отримують держфінансування, зроблять все, щоб не розвивалися нові партії.
Можливо у цьому плані доцільно переглянути і законодавчо ввести чіткі критерії держфінансування партій. Зокрема, встановити від чого залежить об'єм держфінансування. Можливо, доцільно встановити також, що держфінансування матимуть тільки ті партії, які не заперечують концепцію розвитку української держави, забезпечують якийсь мінімум поступлень від членських внесків, досягли якогось мінімуму чисельності тощо?
При цьому завжди треба пам'ятати, що фінанси для партії — це важливо, але не все. У цьому сенсі пригадуються перші демократичні вибори до ВР України у 1990 році, коли ще не було спонсорів (олігархів). А виборчі кампанії окремим кандидатам обходилися кількох баків бензину для поїздки на зустріч з виборцями на власному автомобілі (якщо такий був), особистих витрат і ентузіазму. Це не порівнюється з нинішніми багатомільйонними бюджетами виборчих кампаній. З іншого боку, не зважаючи на порівняно невеликі передвиборні витрати кандидатів у депутати (чи завдяки їм), ВРУ першого демократичного скликання була чи не найсильніша з усіх скликань. У будь-якому разі, саме вона проголосила державність України.
Словом, в Україні, як в інших демократичних державах, повинні статися «децентралізація», «деолігархізація», розпочатися прозоре фінансування тощо політичних партій, що формують владу.
Як бачимо, ситуація дуже нагадує стан справ в українській держслужбі. Перший крок у напрямі прозорості фінансування партій і їх «деолігархізації» зроблено у спосіб позитивного голосування за законопроект 2123а. Цей закон винятково позитивний, правильний тощо. Але будемо щирі, — він компромісний. У іншому, ефективнішому вигляді, законопроект навряд чи пройшов би через ВРУ. Він, можливо, трохи запізнюється... Але треба визнати, що сам по собі він мало що змінить в політичній атмосфері України. Це означає, що ефективним може бути тільки комплексне рішення усіх питань партійного життя за нормальної роботи правоохоронної і фіскальної систем. Адже згаданий закон істотно обмежує, але не виключає повністю вплив на партії олігархів. Зокрема, він же не запобігає тіньовому фінансуванню.
Виходить, що для нормалізації партійного життя в інтересах народу ще багато чого належить виконати і парламенту, і самим партіям, і усьому народу України.
Усі згадані реформи в партійному житті і в держслужбі за своїм характером системні і є основою всіх інших перетворень. Після їх проведення всі інші реформи проходили б легко, швидко і прийнятно для людей. Інакше знову актуальною стане байка Крилова про оркестр…
Із згаданою «децентралізацією» часто не погоджується багато хто з тих, хто формувався в радянському середовищі або в умовах шанобливого ставлення до радянської системи. Іноді навіть щирі патріоти, державники підсвідомо надають перевагу радянському досвіду (самі того не підозрюючи), бо так набагато простіше керувати, коли всі рішення беззастережно виконуються. Це створює ілюзію повної підконтрольності. І не так важливо, скільки співробітників у цій структурі: кілька тисяч, сотень чи десятків. Важливо, щоб хтось подав «начальникові» уранішній чай або каву, черговий раз нагадав про його велич, а засоби забезпечувала б держава. Ясно, що таке відомство або організація неефективні і не корисні для держави і народу, а тому можуть нескінченно скорочуватися за кожної чергової комсомольсько-комуністичної відозви, формуючи нові антиукраїнські колони. Власне тому треба, зокрема, створювати нові, принадні робочі місця.
Як уже згадувалося, такими міркуваннями з децентралізації, держслужби і фінансування керувалися українські державники, зокрема, формальні і неформальні лідери Народного Руху України (що зробили основний внесок в незалежність) в 90-х роках минулого сторіччя. Власне, тоді вони дуже серйозно ставилися до функцій влади — стверджували, що у рухівців немає правильного досвіду керівництва державою і тому «ми у владу не йдемо». Тоді, на жаль, повірили тим, хто стверджував, що все це знає, і привели їх до влади. Як підсумок, маємо абсурдну країну — із заможними олігархами і бідним народом.
Схоже, повелися і в 2005-му деякі лідери патріотичних сил, коли новообраний глава держави, беручи участь у формуванні уряду, пропонував деяким патріотам очолити деякі міністерства і відомства, а ті не погодилися через нібито відсутність досвіду. Хоча, насправді, їх мотивація була іншою — «ми не йдемо у виконавчу владу, бо підемо до парламенту». Мовляв, «нехай хтось змінює країну, а не я».
У підсумку «маємо те, що маємо».
Хотілося б ще зазначити, що в цьому матеріалі кілька разів використовується словосполучення «може бути». Пояснення просте: бо ніхто не має однозначної рекомендації або рецепту що і як треба робити. Тому у кожному окремому випадку потрібні детальні дослідження і ухвалення комплексних рішень, з урахуванням причин і наслідків.
Усе викладене зайвий раз доводить, що без згаданих системних реформ (ще раз їх перелічимо: реформа адміністративно-територіального устрою; реструктуризація економіки; децентралізація і деолігархізація влади і політики; оптимізація і прозорість фінансування), усілякі інші реформи будуть косметичними.
Виходить, що практично все, чого не здійснили на початку 90-х, необхідно розпочинати наново. І відштовхуватися треба, передусім, від напрацювань українських державників, що не виключає залучення іноземного досвіду, виконуючи таким чином один із заповітів Т. Шевченка «і чужого навчайтеся, й свого не цурайтесь». Тепер, певною мірою, простіше, бо маємо свою державу.
Наприкінці хотілося б підкреслити також, що в згаданих системах або органах, без залучення сторонніх українських сил, справжні перетворення не будуть можливими. Все — і умови, і критерії тощо — повинні розроблятися спеціальною комісією. Вона має користуватися довірою народу України. А отже, така комісія тепер не може бути створена парламентом, Президентом України або Кабміном України. Можливо, — через установчі збори.
