Виступ Віктора Гвоздя на Національному форумі «Нова стратегія миру та безпеки»

На сьогоднішньому безпековому форумі «Нова стратегія миру та безпеки» порушується чимало важливих для нашої країни питань, але я змушений зазначити, що нам слід звернути увагу на такий надзвичайно важливий державний інструмент, як розвідка. Цей інструмент вельми актуальний у сьогоднішньому складному світі.

В принципі, я можу використати вираз британського військового експерта, який виступав переді мною, що сучасні ЗС України повинні бути мобільними. А я б сказав: «No intelligence, nо mobility». І це могло б бути резюме всього мого виступу.

З огляду на те, що питання розвідки порушується чи не вперше на широкому загалі, а до неї самої в Україні досі зберігається радянський, чи то «совковий» підхід — як до чогось супертаємного та загадкового, що часто дуже вигідно владі, а інколи й спонукає її до використання розвідки не за призначенням, чи до неефективного застосування, коли оцінюють розвідорган з огляду на особисту відданість його керівника, а не за підсумками роботи, та ще й нерідко за принципом маятника, тобто від постійної критики структури, а по зміні керівництва вже до її вихваляння, як найбільш ефективної структури, — хоча всі добре усвідомлюють, що розвідка за місяць не створюється.

Але й це не найбільш страшне.

Жахливо, коли розвідку використовують зі злочинною метою, для боротьби з опонентами чи з тими, хто не підтримує владу, як це ми бачимо на прикладі Росії, коли співробітники воєнної розвідки і не лише, на території іншої країни практично застосовують зброю масового ураження з метою усунення опонентів путінського режиму, а представники спецслужб Саудівської Аравії (можете собі уявити?) на території свого дипломатичного представництва в Туреччині після катувань розчленовують опозиційного журналіста, зневажаючи цим не тільки норми міжнародного права (маються на увазі дві віденські конвенції), але й вчинивши вже за законодавством своєї країни елементарні кримінальні злочини. Такі дії згаданих розвідок, які хотіли догодити своїм патронам, фактично призвели до ізоляції цих двох країн, і від цього постраждала не тільки їх владна верхівка, але й було завдано іміджевого удару по пересічним громадянам.

І відома інша ситуація, коли в демократичних країнах, крім парламентського, президентського та судового контролю за спецслужбами, існує ще й громадський. Тільки в США ще у 80-х роках в цивільних університетах читалися понад 250 курсів з розвідки. Такі курси є, наприклад, у Великій Британії, інших країнах. Тобто, їх громадяни, які призначаються на відповідальні державні посади, вже знають, як користуватися таким інструментом, як розвідка та отриманою розвідувальною інформацією. Тому я говоритиму не про форми чи методи діяльності української розвідки, і не про її особовий склад, що становить державну таємницю, а про принципи, за якими вона повинна будуватися, покладаючись на свій досвід, отриманий протягом майже сорокарічної служби у розвідці та під час знаходження на відповідальних посадах в Адміністрації та Секретаріаті Президента України, коли випадало працювати з розвідувальною інформацією.

Повинен наголосити, що жодне важливе державне рішення, чи то в політичній, чи в економічній, чи в інших сферах, не повинно ухвалюватися без урахування достовірної, вчасної та якісної розвідувальної інформації українських спецслужб. Не іноземних, чи ще якихсь, а саме українських, подобається це кому-небудь, чи ні. Особливо, коли у нас в Україні триває війна, коли перед нашою державою сьогодні виникають десятки загроз та викликів: від посягань на нашу територію до здійснення терористичних акцій проти наших громадян.

І, звісно, слід дати відповідь на запитання: чи здатна наша розвідка ефективно протистояти таким викликам?

2014 рік показав, що на момент початку проти нас російської агресії ми були, образно кажучи, сліпі і глухі. Це було наслідком перебування біля владного керма в нашій державі та у керівництві її спецслужб представників російської «п'ятої колони», які практично блокували нашу ефективну діяльність на східному напрямі. Але важко зрозуміти, чому згодом вже нова влада заблокувала реформу розвідувальних органів? Чому в парламенті не вдалося ухвалити ті закони, завдяки яким значно посилились би можливості розвідки? Вони блокувалися не лише опозицією, що цілком зрозуміло, але і частиною провладної більшості, що вже зовсім важко пояснити. Чому з розвідки було вичавлено професіоналів? Є багато і інших «чому?», які, на жаль, я не маю права оприлюднити навіть у такій поважній, відкритій аудиторії.

Але вважаю, що у нас було порушене основне традиційне правило, дотримуючись якого протягом сотень років ефективно функціонують розвідувальні служби демократичних країн — порушені традиції в розвідці, коли набутий досвід передається від покоління до покоління, розвідувальний процес триває безперервно, а розвідники, які практично безкорисно кладуть своє життя на вівтар служіння державі, впевнені, що зі змінами чи у політичній ситуації країни, чи у її керівництві матимуть змогу і надалі виконувати свої обов’язки і завдання.

Я хотів би використати таку алегорію: «Зловмисники заради того, щоб непомітно знищити, вбити квітуче плодоносне дерево, нишком підрізають його коріння, тобто відрізають живлення організму. Протягом деякого часу дерево ще стоїть, начебто все гаразд. Але таке дерево приречене, воно неминуче засохне». Так і в розвідці — знищ традиції, перерви зв’язок поколінь, заведи «інородні тіла» — це те саме, що перерізати їй коріння. Вона просто перестане існувати у вигляді ефективної структури.

Розвідка повинна слугувати не конкретним особам чи політичним силам, а, знаходячись поза політикою, служити українському народу та державі в інтересах забезпечення її національних інтересів та безпеки.

Доречно нагадати, що всі цивілізовані країни будують розвідку на чотирьох, так званих, реперних точках: це, по-перше, традиції, про які щойно згадував, по-друге, це — люди, тобто, підготовлений за фахом і політично незаангажований професійний особовий склад, по-третє, це — сучасна техніка розвідки і, по-четверте, — достатнє фінансування.

Наступне, на чому хочу зупинитися, — діяльність розвідувальних служб, яку необхідно розглядати не як звичайний інструмент, що може бути тупим чи гострим, в залежності від того, хто ним оперує, а як комплексну систему інформаційного забезпечення національної безпеки і оборони, що складається зі споживачів інформації, в першу чергу — президента, прем'єр-міністра та інших, які приймають в інтересах країни доленосні рішення. Та на діяльності інших споживачів, а також інших суб’єктів, які згідно з законом про розвідувальні органи не вважаються офіційними членами розвідувального співтовариства, але, своєю чергою, збирають і утримують інформацію у своїх відомствах. Сьогодні в постмодерному глобалізованому світі, за часів «просунутих» інформаційних технологій, коли конфлікти переміщуються на так званий «рівень три К» — кібер, когнітивний та кінетичний, часто інформації надходить набагато більше, ніж можна її опрацювати і надати якісний кінцевий розвідувальний продукт.

І тому перед розвідкою нині постають інші виклики, про що свідчить світовий досвід, зокрема, Сполучених Штатів після терористичного акту в Нью-Йорку 2001 року. Напередодні, в різних розвідувальних службах США було достатньо інформації про підготовку нападів терористів, але не існувало єдиного координаційного центру, який би це узагальнив, проаналізував та вчасно запобіг терористичним атакам. Згодом таки було створено офіс національної розвідки на чолі з директором, на якого покладено функцію з координації і контролю за діяльністю розвідспівтовариства.

Чому сьогодні робота спецслужб Великої Британії вважається ефективною? Тому що такий її орган було створено ще в 30-х роках минулого століття. У Франції, після низки терористичних актів, відповідно до декрету від 24 грудня 2009 року, створена національна рада з питань розвідки, яку очолив національний координатор з питань розвідки. І хочу зауважити: схожість їх у тому, що на них покладаються функції з визначення стратегічних і пріоритетних напрямів діяльності розвідувальних органів, планування застосування сил та використання матеріальних засобів.

Крім координаційних, вони також виконують адміністративно-управлінські функції. Ці так звані координатори надають спецслужбам вказівки президента і, навпаки, розвідувальну інформацію від них для керівництва держави. Це не вважається якоюсь примхою. Це — вимога часу. Чому так загострюю на цьому увагу? Тому, що все це особисто відчув на власному досвіді, очолюючи з початку воєнну, а згодом і політичну розвідки.

Сьогодні в Україні немає альтернативи ефективному координуючому органу з діяльності розвідувальних служб. Його потрібно терміново створити, але не у вигляді Об’єднаного комітету з питань розвідки, як дорадчого органу, а як органу, що повинен функціонувати на постійній професійній основі. Наголошую ще раз: на постійній професійній основі. І очільник якого, з чималим досвідом практичної та керівної роботи в розвідорганах, повинен стати директором національної розвідки, таким собі, як кажуть, адвокатом диявола президента з даного питання. Це дасть змогу ефективно контролювати діяльність самих розвідок, якісне виконання «Національної розвідувальної програми», а головне — не допускати кадрової «чехарди». І всі взаємозв'язки, стосунки та контакти у цій інформаційній системі «споживач — координатор — розвідоргани — інші залучені державні органи — доступ до спільних баз даних» повинні жорстко регулюватися в нормативно-правовому плані з тим, щоб були усунені всі перешкоди для її ефективного функціонування. Це — не моя особиста примха. Це — вимога сьогодення і історичний досвід багатьох країн, включно і з нашим, написаним кров'ю.

І на завершення свого виступу ще одне, на мій погляд, не менш важливе.

Мій досвід свідчить, що ніхто, ані Захід, ані Схід, ще раз повторюю, ніхто, крім нас, не зацікавлений, щоб в Україні була надійна розвідка. І це — зрозуміло. Якщо ми матимемо сильну розвідку, то нами буде важко маніпулювати. Є таке «золоте правило», воно ще більш важливе в геополітиці, особливо сьогодні, коли події розвиваються надзвичайно динамічно і стрімко, коли ще вчорашні протагоністи, які вчора обмінювалися погрозами, сьогодні можуть спокійно сісти за один стіл переговорів, коли гравці вищої геополітичної ліги, члени «ядерного клубу» грають за одними правилами, інші — за іншими, а інколи і взагалі без правил, що підтверджується колізіями навколо Будапештського меморандуму, — тому довіряй, перевіряй і тримай порох сухий в порохівниці. І в цьому нічого дивного чи чогось несподіваного. Це, як мовиться, класика жанру.

Як бачимо, роботи в цьому напрямі дуже і дуже багато, але її слід виконати, бо без ефективних розвідок вижити, перемогти і стати самодостатньою державою в цьому складному і, як я вже наголошував, подекуди непрогнозованому світі практично неможливо. Як казав один з президентів США Дуайт Ейзенхауер, без сильної і розумної розвідки президенти, уряди та генерали «можуть осліпнути та зашкутильгати».

Закінчуючи свій виступ, я хочу ще раз перефразувати Глена Гранта «No intelligence, no evidence».

Дякую за увагу!

Виступ Віктора Гвоздя на Національному форумі «Нова стратегія миру та безпеки», Київ, 30 жовтня 2018 року