На зламі ХХ та ХХІ століть — у 2000 році — на кіноекрани світу вийшов культовий фільм «Вогнем і мечем», присвячений одній із найбільш кривавих війн між Польщею та Україною в період Речі Посполитої. Цей спільний доробок польських та українських режисерів і акторів, попри весь трагізм висвітлених подій, міг бути символічним актом примирення двох сусідніх народів. Важливість такого примирення чітко та однозначно відображена у фінальних титрах фільму — «А потім прийшла Росія». І як наслідок — не стало ані Польщі, ані України. На жаль, події 17 століття не стали для них уроком. Бо трагедія з протистояння двох народів повторювались ще не раз. І в рамках австро-угорського компромісу 1867 року, коли місцеві владні повноваження на Галичині дісталися полякам, а українці стали «другосортною громадою». І під час міжнаціонального польсько-українського конфлікту (а, фактично, війни) на тій же Галичині у 1918-1919 роках після розпаду Австро-Угорської імперії по закінченні Першої світової. І за часів вторгнення у 1920 році польської армії до центральної України, включно з окупацією Києва, коли палала громадянська війна на українській території. І в ході Другої світової, коли поляки та українці, замість того, щоб об’єднатися для боротьби проти спільного ворога — Росії та Німеччини, — знову зчепилися у двобої на Волині та Галичині. А лаври переможця дісталися Росії! Знову на невизначений час відкладалося відродження незалежності України, а Польща знову перетворилася на покірного сателіта Москви в рамках воєнно-політичного блоку — Варшавського договору та економічного об’єднання — Ради економічної взаємодопомоги.
Етнічна карта Австро-Угорщини станом на 1910 р.
Усе це повторюється і нині у польсько-українському «диспуті». На превеликий жаль… І найбільш безславною сторінкою в історії польсько-українських відносин стало ухвалення Сеймом Республіки Польщі «Резолюції у справі вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами щодо громадян Другої Речі Посполитої в 1943–45 роках».
Чи могла з цим погодитися Україна? Звичайно, що ні. Так, Комітет Верховної Ради України із закордонних справ висловив глибоку стурбованість таким рішенням Сейму. Бо це можна вважати підступним «ударом у спину» українцям, які з великою напругою відбивають збройну агресію Російської Федерації, вкотре практично відстоюючи разом зі своєю незалежністю і всю Європу включно з Польщею, проти якої, зокрема, у Західному військовому окрузі Росії розташувалася і чекає свого часу 1-а танкова армія. Чи не намагатиметься вона повторити вторгнення до Польщі червоної армії під командуванням Тухачевського (1920 р.) та Тимошенка (1939 р.)? Історія, як мовиться, повторюється спочатку у вигляді трагедії, а згодом — у вигляді фарсу…
Українські етнографічні землі за т. зв. лінією Керзона з 1940-х рр. отримали назву «Закерзоння»
Щодо трагедій в українсько-польських стосунках, то їх чимало зберігається у пам’яті пересічних громадян, окремі стають сімейними переказами, як правило, незаперечними доказами того лихоліття. Є такі і у нашій сім’ї. Так сталося, що в моїх жилах тече кров вихідців як зі Східної України (мама родом з Краснокутівського району на Харківщині), так і з Західної (батько — з села Щутків що на Любачівщині). А познайомилися та одружилися вони у надзбручанському стародавньому містечку Скала-Подільська. Там я й народився. Дитячі й юнацькі роки мої пройшли в мальовничому, затишному на той час старовинному місті Чорткові, що на Тернопільщині. Центр міста був побудований в класичному австро-угорському стилі з польськими архітектурними «вкрапленнями». Такі містечка австро-угорського стилю мені траплялися на Балканах, в Східній Польщі, навіть в Угорщині та Румунії… Мій дід Михайло Гвозд, згодом Гвоздь, (після виселення його сім’ї на територію радянської України) був вправним столяром і заробляв на прожиття будівництвом хат полякам та українцям. Жила сім’я Гвоздів в селі Щутків майже у передмісті Любачева. Мій приятель Богдан Соколовський гарно описав ті мальовничі місця після наших відвідин, коли ми брали участь у економічному форумі 2013 році в Криниці. (http://bintel.com.ua/uk/article/net-mogily-ne-bylo-ukraincev/)
Ось як згадує про ті часи переселенець Михайло Воронний:
«Наша багатодітна сім'я проживала у с. Щутків біля Любачева. Окрім мене було ще четверо сестер: Катерина — 1929 р. н., Ганна — 1934 р. н., Марія — 1938 р. н. і Стефанія — 1942 р. н. Марія і Стефанія померли під час совєтської і німецької окупацій. Батьки Іван та Марія 1901 та 1906 року народження були хліборобами.
У господарстві було 10 гектарів землі і частина лісу. Пам'ятаю, що батько дуже любив коней, їх завжди було у нас по троє старих і щорічно по двоє молодих — річники. Пізніше, в 1945 році, за цих коней ми ледве не поплатилися життям. Старша сестра ходила до гімназії в Любачеві. Щоб її навчати, батько мусив продавати землю, але війна зруйнувала усі плани щодо навчання.
Село Щутків налічувало 1150 вірних греко-католиків, 90 поляків, 40 євреїв та 25 латинників. Церква св. великомученика Димитрія була збудована в 1904 році на місці старої, ще з 1659 року, якій в 1668 році Лаврентій Качмарський подарував Євангеліє. В селі також була початкова школа, читальня, діяли товариства «Просвіта», «Луг» і «Січ».
Сільська молодь виховувалася в українському патріотичному дусі. У 1944 р. до лав УПА (Української Повстанської Армії) вступило близько 80 сільських юнаків та дівчат. Був там і мій вуйко, мамин брат, Михайло Ігнат, 1922 р. н. Він служив четарем 11-ї чоти сотні «Месники-1» в курені «Залізняка», який оперував на Любачівщині і частково на Ярославщині.
За панської Польщі українців у селі всіляко утискали поляки, не допускали до уряду, інтелігенції не давали роботи, змушували переходити на римо-католицьку віру. До честі земляків, таких випадків в селі не було.
Грабунки і вбивства українців на теренах Надсяння відбувалися майже щодня протягом 1944-1946 рр. Відразу на другий день надходили відомості, стільки-то замордовано людей в Старому Селі, Кобильниці, Коровиці, Лукавці, Великих Очах, Бігалях, Суховолі та інших околицях, сповіщались деталі, як розбивали маленьким хлопчикам голови до одвірків. Надзвичайно важка доля випала українцям з околиць Лежайська, де не було лісів, тому там не базувалась УПА, якої як вогню боялись поляки.
Історична мапа Надсяння
Ми у своєму товаристві «Надсяння» видали у 2005 році альманах «Пам'ять у нас не змогли відібрати», де засвідчено очевидцями всі звірства польських банд супроти українців. Відгуки, які ми отримуємо на ці повідомлення, можна звести до слів: «Без брому це читати неможливо!» Наведу тільки два приклади.
У присілку Седлянка проживала сім'я Гвоздиків: мама, дві доньки, два сини і троє онуків. До їхньої оселі за наведенням сусіда поляка-пролетаря Зигмунда увірвався бандит «Волиняк» (він же Ян Надзерські) і розстріляв усіх. Напівживою залишилась серед цих трупів одна дочка Клементина. Її привезли до шпиталю. Коли лікар-поляк довідався, що вона українка, заявив: «Ми русінув не лєчими, ми їх ніщими».
Вдова адвоката, доктора права Марія Гелецінська мешкала у м. Лєжайську з донькою на вулиці біля знаменитого на всю Польщу кляштора-костела. Бував я там, неповторна свята споруда. Місцеві жителі Казімеш Стоцькі і Вєнуслав Соцькі спіймали їх, вивезли в ліс біля «святого кляштора», прив'язали до дерева і ґвалтували маму на очах малолітньої дитини до смерті, потім теж вчинили з донькою.
У нашій родині панував великий страх. Пам'ятаю, як за наведенням місцевого поляка, татового товариша Блашка, ввечері увірвалися до кухні поляки, зчинили по всіх нас, що зібралися на вечерю, стрілянину. Батька поранили. Від смерті нас врятувала тільки темрява, бо гасова лампа розбилась від кулі і ми всі попадали на долівку. Зранку нарахували у стіні 18 дір від куль. В ту ніч у нас забрали все, так що на Україну привезли одну корову. На моїх очах сільські бандити — поляки застрілили нашого родича Миколу Чабана, якраз на нашому паркані, коли він втікав.
Все це коїлось протягом 1945 року. Мені було 8 років, але обставини зробили мене у свідомості на 8 років старшим, пам'ятаю усе. Страх був великий. В цьому ж 1945 році батько з дідом жодної ночі не ночували в хаті. Я часто брав кожушину і ночував то на стриху в стайні, то в стодолі, то у возовні, а то й у корчах на пасіці. Щоранку я спостерігав, як сільські полячки повертались з награбованим українським добром, зі зброєю голосно реготали, розповідали, як грабували і вбивали «кабанів».
Розповідями бабусі, батька можу підтвердити спогади Михайла Воронного. І тоді ж, наприкінці 1945 року, моїх рідних вигнали з власного обійстя (дід в двадцятих роках після повернення з Аргентини та Франції, де був на заробітках, побудував хату. Він любив повчати, що українець без хати — як рослина без коріння… І ось за одну мить їх сім'я втратила все зароблене багаторічним потом «коріння»). Батько згадував, як у 1945 році, перед виселенням, вдома ніхто не залишався ночувати: йшли то в поле, то до стайні, то ще десь. Це було зазвичай у тому краї протягом сотень років, не лише в тридцятих-сорокових минулого століття.
Пам’ятаю ще одну трагічну сторінку з життя моїх предків. Бабуся моя ніколи не бачила свого батька (мого прадіда), бо народилася, коли він вже воював на фронті Першої світової війни. Він вцілів у її пеклі, але загинув у 1918 році від шаблі… польського офіцера, коли повертався з фронту. Сталося це біля села за кілька кроків від рідної хати на очах його дружини, моєї прабабці, яка бігла його зустрічати…
Чимало таких розповідей мені довелося почути чи читати про це у спогадах українців, поляків. Але ніколи не міг подумати, що саме мені доведеться про це колись згадувати на сторінках ЗМІ. Я також маю право, особливо після останніх заяв польського Сейму, дорікати полякам, так, як намагається дехто з них це робити щодо нас, українців.
Однак, це означає, що мені необхідно опуститися до рівня месника сучасної Польщі, що позиціонує себе головним нашим союзником та опорою в Європі, а також робити закиди пересічним полякам, які в більшості своїй підтримують сьогодні мою Державу. Жодним чином не можу собі цього дозволити, аби як не намагалася «допомогти» мені у такій справі Росія! Бо добре знаю, як саме поляки у 2014 році, у найважчий для нас період, доправляли нашій Державі засоби захисту для наших воюючих військовослужбовців, зокрема шоломи і бронежилети. Більше ніхто, крім них, на це не зважився. Напевне, з готовністю дослухалися до російської пропаганди. Дехто і нині їй вірить. На превеликий жаль…
Треба чітко усвідомлювати сучасну геополітику Польщі та дії окремих громадян, затьмарених ідеологічно. Їхні вчинки необхідно пояснювати та намагатися пробачити, як пробачають рідним та близьким, яким випало жити однією сім’єю в наш непростий час.
Однак, немає прощення тим так званим «громадянам» чи політичним силам, як з польського, так і з українського боку, що прагнуть використати колись пролиту кров у інтересах політики. Бо саме їм Москва за це буде вдячна. Пам’ятаєте її улюблене «розділяй і володарюй»? Про щось інше вона і чути не бажає.
Цей принцип і порушена мною тема для Росії нині особливі в зв’язку зі щойно згаданою мною роллю Польщі, як головного провідника українських інтересів у Європейському Союзі та НАТО. Разом з ФРН Польська Республіка виступила ініціатором політики санкцій проти режиму В. Путіна. Тут, як мовиться, без коментарів.
А ось щодо наших з нею проблем чи претензій, то вони у нас справді були, є і, безперечно, будуть, як це завжди трапляється у стосунках між сусідніми країнами, в тому числі, що мають давні демократичні традиції. Однак, не можна допускати переростання проблем до рівня таких суперечностей, що можуть викликати взаємне знищення державності на радість іншим «доброчинцям». В нашому випадку — Москві. Ситуацію, пов’язану з сумнозвісним рішенням польського Сейму, було фактично вирішено в рамках візиту Президента Польщі А. Дуди до України в День її Незалежності 24 серпня цього року. 
Але Росія не відмовиться від подальшого використання цієї сторінки історії як ударної зброї проти Польщі і України. І про це слід пам’ятати. А пам’ятаючи, об’єднуватися єдиним фронтом у боротьбі проти неоімперської політики Москви. Інакше знову не буде ані Польщі, ані України.
…На початку 2000-х років на екранах з’явився ще один культовий фільм — «Мазепа», де розповідалося про складний та кривавий вибір України між європейським світом та світом російським. Той історичний період був не менш трагічний і закликав замислитися. А з чим у відповідь поспішила Росія? Вже разом з Україною, точніше, з українськими колабораціоністами також відзняла фільм «Тарас Бульба», який можна вважати однією з прямих провокацій конфлікту між Україною та Польщею.
.
|
|
|
| Безіменні хрести українців. Забілені. Скоро тут будуть вже інші хрести. Кладовище в с. Бігалі. Фото автора |
З родини Гвоздів. Фото автора |
Кладовище в с. Щутків. Старі українські могили. Фото автора |
|
|
|
| Ринкова площа, м. Чортків. Ринкова площа нагадує провінційні європейські містечка. Цей колорит створює високий неоготичний костел, стара ратуша з годинником на вежі і півником на шпилі. |
Костел Матері Божої, святого Розарія і святого Станіслава |
Церква Вознесіння, м. Чортків. Тризрубний дерев'яний храм, побудований без єдиного цвяха, вважається одним з кращих зразків подільського народного зодчества. Вознесенська церква належить УГКЦ. |
|
|
|
| Стара ратуша і торгові ряди, Чортків, 1905 рік. Годинник ратуші був виготовлений в Берні. В кінці XIX століття до ратуші приєднують торгові ряди. Вони і сьогодні використовуються за призначенням. Старе фото |
Кам'яний замок біля підніжжя Вигнанської гори, побудований в XVII в. на місці дерев'яної фортеці князів Чартковських, м. Чортків. Старе фото |
Чортків, вул. Степана Бандери — колишня вул. Міцкевича є справжнім музеєм австро-угорської архітектури кінця XIX - початку XX століття. За останні сто років вулиця майже не змінилася. Старе фото |
