Юрій Радковець

 

Роль ФРН у протистоянні збройній агресії Росії проти України та «санкційному тиску» міжнародної спільноти на Росію

Російський «бліцкриг» у Криму (лютий-березень 2014 року)

 

Військове вторгнення Росії до України викликало жорстку та відверто негативну реакцію провідних країн світу, як на національному рівні, так і в рамках міжнародних організацій, у т. ч. ООН, ОБСЄ, ЄС та НАТО. Незважаючи на спроби Москви заперечити свою причетність до подій в Україні, факт збройної агресії Кремля був визнаний переважною частиною міжнародної спільноти. 

У цьому зв’язку особливого резонансу в світі викликало звернення президента РФ В. Путіна до Ради Федерації Росії про дозвіл на застосування російських збройних сил на території України, який був негайно та одностайно наданий верхньою палатою російського парламенту. Вражаючим чинником для Заходу стала також і «масова підтримка» дій Кремля проти України у російському суспільстві, як це стверджувалося російськими ЗМІ. 

Збройна агресія Росії проти України була сприйнята західними країнами та їх союзниками і партнерами як загроза світовій, регіональній та їх власній безпеці з боку режиму В. Путіна, що вимагало адекватної відповіді Москві. На відміну від серпня 2008 року, коли напад Росії на Грузію фактично «зійшов з рук Кремлю» через небажання Заходу псувати економічні відносини з РФ, на цей раз ситуація набула зовсім іншого характеру, що стало повною несподіванкою для російської сторони.  

Так, дії Росії у відношенні України були офіційно засуджені більшістю членів провідних міжнародних об’єднань в галузі колективної безпеки та розцінені, як окупація українських територій і порушення Москвою усіх норм міжнародного права. Зокрема, саме такі висновки були зроблені в ході засідань Ради Безпеки ООН – 3 та 28 березня 2014 року, ОБСЄ – 20 березня 2014 року, а також Ради ЄС – 21 березня 2014 року (була підписана політична частина Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом). При цьому члени зазначених організацій не тільки формально засудили політику режиму В. Путіна стосовно України, але й розпочали реальний тиск на Російську Федерацію у політичній, економічній та безпековій сферах.

Вже 6 березня 2014 року Європейським Союзом був введений перший пакет санкцій проти Росії, який включав призупинення європейсько-російських переговорів щодо пом’якшення візового режиму та укладення нової угоди про партнерство сторін. Крім того, під санкції ЄС підпала група представників російської влади, бізнесових кіл, збройних сил та спецслужб з оточення В. Путіна, а також інших осіб, безпосередньо причетних до організації та здійснення окупації Росією Криму.

Ще більш масштабного, по суті, геополітичного удару по Російській Федерації, завдало рішення США, ФРН, Франції, Великобританії та інших провідних країн світу щодо призупинення процесу підготовки чергового саміту «Великої вісімки» (G8), який планувався у червні 2014 року у Сочі, та мав принципово важливе значення для Росії, як «підтвердження її провідної ролі у світі». Тим самим був покладений початок міжнародної ізоляції режиму В. Путіна та фактично зірвані плани Кремля щодо закріплення Росії у складі «елітного клубу» провідних світових країн-лідерів.

При цьому провідну роль у здійсненні Європейським Союзом тиску на Росію знову ж таки відігравала ФРН. Так, позиція ЄС стосовно дій Москви проти України була оприлюднена Федеральним канцлером Німеччини А. Меркель вже 13 березня 2014 року у зверненні до Бундестагу (парламенту ФРН) з приводу планів проведення режимом В. Путіна т. зв. «референдуму про статус Криму» 16-17 березня 2014 року.

У своєму виступі в Бундестазі А. Меркель чітко та однозначно звинуватила Росію у провокуванні конфлікту в Україні та порушенні територіальної цілісності Української Держави, а також дестабілізації обстановки на всьому Європейському континенті. Водночас вона висловила наміри ЄС посилити санкції проти Росії у разі реалізації Москвою її планів щодо зміни статусу Кримського півострова.

Зокрема передбачалося розширення списку російських політиків, бізнесменів та військових, яким заборонявся в’їзд до країн Європейського Союзу, а також введення нових обмежень на використання ними своїх рахунків в європейських банках. Поряд з цим йшлося і про можливість відмови ЄС від проведення саміту Європейський Союз-Росія.

За словами А. Меркель, у разі продовження дій Москви з провокування напруженості в Україні та відмови від переговорів, ЄС не зупиниться перед більш жорсткими заходами тиску на Росію, а саме – введе якісно нові санкції, які напряму зачіпатимуть економічне співробітництво між Європейським Союзом та Російською Федерацією.

Такі санкції становили пряму загрозу для Москви, оскільки на той час частка зовнішньої торгівлі Росії з ЄС становила близько 40 % (в т. ч. 10-12 % з ФРН) із загального обсягу товарообігу РФ з іншими країнами. В свою чергу, частка Росії у зовнішній торгівлі ЄС становила не більше 6 %, що робило Європейський Союз фактично незалежним від Російської Федерації у торговельній сфері. Крім того, Європейським Союзом вже були досягнуті значні практичні результати щодо позбавлення залежності Європи від російського газу, як основного чинника впливу Москви на ЄС.

Незважаючи на це, Росія все ще перебувала під ейфорією захоплення Криму та сподівань про «безкарність» її дій з боку західної спільноти.
Тому 16 березня 2014 року російські окупанти все ж таки провели пародію на «референдум» у Криму, який фактично проходив під дулами автоматів російських військовослужбовців із порушенням усіх можливих міжнародних норм та вимог.

Згідно з даними РФ, які не підкріплювалися жодними об’єктивними показниками, за «возз’єднання» Криму та Севастополя з Росією проголосувало 96,77 % населення Кримського півострова та «міста російської слави». На позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради АРК 17 березня 2014 року було прийнято постанову «Про незалежність Криму». За неї проголосували 85 зі 100 депутатів Кримського парламенту.

У відповідь, того ж дня, за наполегливою ініціативою Німеччини, Рада міністрів закордонних справ ЄС прийняла рішення про перехід до наступного етапу санкцій проти Росії та ввела обмеження у вигляді заборони на в’їзд та «заморожування» активів ще для понад 20 російських і кримських чиновників. Водночас додаткові санкції проти російських та колишніх українських можновладців ввели і США.

Разом з тим, санкції ЄС та США не зупинили режим В. Путіна, який все ще сприймав їх як суто «демонстраційну» реакцію Заходу, сподіваючись на швидку «втомленість» західних країн і міжнародних організацій від «української проблеми» (як це, по суті, відбулось після «Помаранчевої революції» 2004 року в Україні) та поступову зміну їх позицій на користь Російської Федерації.

18 березня 2014 року президент РФ В. Путін спільно із самопроголошеними – головою Ради Міністрів АРК С. Аксьоновим, спікером Верховної Ради Кримської Автономії В. Константиновим та «головою координаційної ради зі створення управління із забезпечення життєдіяльності Севастополя» О. Чалим підписали «Договір про прийняття Республіки Крим до складу Російської Федерації». 

21 березня 2014 року Рада Федерації Російської Федерації прийняла закон «Про ратифікацію Договору від 18 березня 2014 року» та закон «Про утворення нових суб’єктів федерації – Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь», що «юридично» закріпило анексію цих регіонів Росією.

Відверта зневага Росії до норм міжнародного права та оцінки її дій з боку світової спільноти збільшили кількість країн, які приєдналися до санкцій проти Москви або застосували нові заходи тиску на режим В. Путіна. Так, 18 березня 2014 року візові, а згодом і економічні санкції проти Росії ввела Японія. 19 березня фінансові та візові обмеження проти визначеного переліку громадян Росії та України застосувала Австралія. 20 березня нові санкції проти Росії ввели Сполучені Штати Америки, розширивши список громадян Росії, яким було заборонено в’їзд в США та «заморожені» активи в американських банках. До санкцій приєдналася також Велика Британія, яка «заморозила» рахунки близько двадцяти колишніх українських чиновників. Додаткові санкції в плані посилення ізоляції Росії ввела також і Канада.

21 березня 2014 року, за пропозицією ФРН, до списку санкцій Європейського Союзу були додані ще дванадцять російських посадовців. Не залишилися осторонь і інші партнери та союзники США та ЄС. 23 березня 2014 року санкції проти осіб, причетних до захоплення українського Криму, ввела й Нова Зеландія.

Міжнародні санкції проти Росії фактично підірвали та, по суті, звели нанівець авторитет Російської Федерації як провідної світової держави. В той же час, зазначені санкції поки що зачіпали лише інтереси окремих осіб та компаній з оточення В. Путіна, і не здійснювали реального та визначального впливу на російську економіку.

 

Проект «Новоросія» і «женевський» формат (квітень-липень 2014 року)

Стримана позиція Заходу щодо введення санкцій прямої дії проти російської економіки все ще сприймалася керівництвом Росії, як «неготовність» США та ЄС до реального протистояння з Російською Федерацією з можливою перспективою відновлення стану нової «холодної війни».

Виходячи з таких, вже на той час хибних оцінок, режим В. Путіна перейшов до наступного етапу реалізації планів дезінтеграції України в рамках спроб реалізації проекту так званої «Новоросії» у складі східних та південних українських регіонів.

Так, на початку квітня 2014 року Росія розпочала заходи зі встановлення свого контролю над Донецькою, Луганською, Харківською, Одеською, Запорізькою, Дніпропетровською, Миколаївською та рядом інших областей і міст України. На противагу демократичним та європейським процесам, що набували поширення в Україні, у зазначених містах Росією були організовані масові проросійські акції, які супроводжувались діями провокаторів та екстремістів із захопленням органів української місцевої влади і блокуванням українських силових структур.

Як і в Криму, провідну роль у здійсненні таких акцій відігравали спецслужби Російської Федерації, а також загони найманців («зелених чоловічків») з Росії та групи місцевих бойовиків із числа проросійських організацій в Україні. Водночас, до східних та південних міст України масово засилались російські найманці та бойовики, так звані «тітушки», які імітували «учасників антиукраїнських повстань» та були основною провокаційною силою у реалізації планів Москви.

Разом з тим, чіткі та ефективні дії керівництва України, яке залишилося при владі в країні у особі Голови Верховної Ради України О. Турчинова, правлячої парламентської коаліції «Європейський вибір», а також діючих та виконуючих обов’язки керівників провідних міністерств і відомств, дозволили не допустити реалізації російського сценарію знищення Української Держави.

Антиукраїнські та проросійські виступи були зупинені у всіх східних та південних регіонах України, окрім українського Донбасу, де були зосереджені основні сили спецслужб Росії. Так, російськими загарбниками були захоплені міста Слов’янськ, Артемівськ, Краматорськ, Макіївка, Красний Лиман, а потім й інші населені пункти у прикордонних з Росією районах Донецької і Луганської областей та самі обласні центри.

З метою недопущення подальшого поширення безладів у регіоні та відновлення конституційного ладу на окупованих Росією територіях, 13 квітня 2014 року, Рада національної безпеки і оборони України оголосила про початок проведення антитерористичної операції (АТО) у східній частині України. Таке рішення було прийняте у відповідь на проросійські заворушення у ряді міст Донецької та Луганської областей, зокрема на спроби незаконних збройних груп захопити адміністративні будівлі й силові структури. О. Турчинов, який на той момент виконував обов'язки президента України, заявив, що війну проти України веде Російська Федерація. 14 квітня 2014 року він підписав відповідний указ про виконання прийнятого рішення РНБО «Про невідкладні заходи з подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».

Проведення антитерористичної операції у східній частині України фактично дозволило зупинити російську агресію проти України, а також звільнити ряд захоплених Росією міст, населених пунктів та цілих районів українського Донбасу. Головну роль у зриві планів Московії щодо знищення Української Держави відіграло поступове відновлення боєздатності Збройних Сил та інших силових структур України, які були цілеспрямовано розвалені режимом В. Януковича.

Принципово важливе значення для відродження усього силового блоку України мала волонтерська допомога з боку широкого загалу українського населення (як звичайних громадян, так і представників малого, середнього та великого бізнесу), української діаспори за кордоном, а також іноземних партнерів України, насамперед США та провідних членів Європейського Союзу і НАТО, насамперед Німеччини.

Зокрема з ФРН постачалися до України окремі види матеріально-технічного оснащення нелетального характеру, включаючи засоби індивідуального захисту військовослужбовців (каски і бронежилети), військова форма та спорядження, прилади нічного бачення та зв’язку, а також медикаменти і продовольчі пайки. Крім того, у німецьких госпіталях і реабілітаційних центрах пройшли безкоштовне лікування понад 200 українських військовослужбовців, які отримали важкі поранення в зоні АТО.

Однак дійсно реальна та неоцінима допомога Україні зі сторони Німеччини була отримана в рамках дипломатичних зусиль ФРН спільно зі США та ЄС. В самий розпал бойових дій на Сході України, у квітні 2014 року США та ФРН фактично примусили Росію до проведення міжнародних переговорів з урегулювання ситуації на Донбасі.

Перші з таких переговорів, у так званому «женевському» форматі, відбулись 17 квітня 2014 року за участю представників США, ЄС, України та Росії. За результатами зустрічі було досягнуто домовленостей щодо припинення бойових дій на Донбасі, повернення під контроль України усіх окупованих Росією українських територій, звільнення захоплених заручників і полонених, а також відмови від судових переслідувань проросійських бойовиків, які не скоїли тяжких злочинів. Крім того, США, ЄС (в т. ч. ФРН) та Росія зобов’язалися сприяти створенню та підтримці роботи Спеціальної моніторингової місії (СММ) ОБСЄ з деескалації обстановки на Сході України.

Був також анонсований початок широкого національного діалогу в Україні з метою внесення змін до Конституції держави, які б враховували інтереси усіх регіонів, політичних сил та верств населення країни. Насамперед, йшлося про децентралізацію влади в Україні, що мало створити передумови для досягнення національної злагоди в українському суспільстві.

Водночас учасники зустрічі наголосили на важливості стабілізації економічної ситуації в Україні та погодились з необхідністю розробки, прийняття та реалізації плану фінансової підтримки Української Держави по мірі реалізації «женевських» домовленостей.

У випадку дотримання Москвою своїх обіцянок, західні країни і міжнародні організації висловлювали готовність відмовитись від введення нових санкцій у відношенні Російської Федерації. Разом з тим, жодне із зобов’язань російської сторони так і не було виконано Кремлем, який все ще сподівався на спроможність РФ до успішного протистояння із Заходом.

Так, Росія продовжувала надання всебічної допомоги сепаратистам та екстремістам на Сході України, в т. ч. шляхом постачання їм озброєння, боєприпасів та іншого військового спорядження. При цьому режим В. Путіна заперечував свою причетність до подій на Донбасі, а також наполягав на необхідності визнання Україною самопроголошених республік та надання їх лідерам статусів «офіційних учасників переговорів». Крім того, Росією висувалися вимоги щодо відмови української влади від вступу до НАТО, узгодження з Москвою положень Угоди про асоціацію та створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, надання російській мові «державного статусу» в Україні, а також інші неприйнятні для України російські умови «стабілізації» обстановки на Донбасі.

Наведені дії Росії були засуджені керівництвом США та ЄС, так як це свідчило про фактичну відмову Москви від виконання «женевських» домовленостей. Зокрема, наприкінці квітня 2014 року Державний секретар США Дж. Керрі надав ООН беззаперечні докази втручання Росії у збройний конфлікт на Сході України.

Засудила Росію і особисто Федеральний канцлер Німеччини А. Меркель після її невдалих спроб у ході телефонних переговорів переконати В. Путіна у необхідності виконання Кремлем взятих на себе зобов’язань. За заявою А. Меркель під час спільної прес-конференції з прем’єр-міністром Польщі Д. Туском у Берліні, будь-які ознаки зусиль Росії зі сприяння процесу врегулюванню кризи на Донбасі – повністю відсутні.

З урахуванням наведених обставин, 28-29 квітня 2014 року США та ЄС, а також їх партнери – зокрема Японія та Канада, ввели ряд нових санкцій проти Росії. В основному такі санкції стосувалися вже традиційного набору заходів щодо «заморожування» банківських рахунків російських політиків, військових та бізнесменів, а також скасування їх в’їздних віз.

При цьому, вперше з початку конфлікту довкола України, Сполученими Штатами Америки були застосовані дійсно дієві санкції у відношенні Російської Федерації, які передбачали блокування банківських операцій 17 російських компаній, наближених до В. Путіна, а також введення заборони на постачання до Росії високотехнологічних товарів, які могли бути використані у військових цілях. Список Канади включав також дві російські кредитно-фінансові установи: «Експобанк» і «Росенергобанк».

Водночас, після провалу в рамках «женевського» формату переговорів, США, фактично, відмовились від прямого діалогу з Росією, оскільки відверте нехтування Москвою позиції Вашингтону з українського питання підривало авторитет Сполучених Штатів Америки як провідної держави світу. У цьому зв’язку Білий дім формально обґрунтовував своє рішення «невідповідністю статусів сторін», а саме: стратегічного рівня США та регіонального характеру Росії. Крім того, США позиціонували збройну агресію Росії проти України, як «переважно європейську проблему, що має знаходитись у компетенції Європейського Союзу».

Разом з тим, обстановка довкола України, а отже – і на східному кордоні НАТО та ЄС залишалась вкрай складною і набувала подальшого загострення, що вимагало відповідної реакції Заходу. Так, з однієї сторони, антитерористична операція України давала реальні результати в плані поступового та невпинного звільнення окупованих українських територій. А з іншої – Росія активізувала заходи з підтримки проросійських терористів у Донецькій і Луганській областях, а також суттєво посилила військову та провокаційну діяльність поблизу східного кордону України та країн НАТО і ЄС у Чорноморському і Балтійському регіонах.

У такій ситуації союзниками та партнерами України була прийнята нова концепція дій, яка передбачала здійснення комплексного тиску на режим В. Путіна із розподілом відповідних функцій між США, ЄС і НАТО. Так, США взяли на себе функції стратегічного характеру щодо впливу на Росію шляхом організації міжнародної ізоляції Москви, а також блокування доступу російського бізнесу до західних ринків, кредитів та інвестицій. При цьому, міжнародна вага, воєнно-політичний та економічний потенціали США дозволили Вашингтону стати координуючим центром дій світової спільноти, спрямованих на стратегічне стримування Росії. 

У свою чергу, Європейський Союз та НАТО виконували завдання регіонального (європейського) формату в плані проведення переговорів з Росією щодо України, а також підтримки та практичного втілення санкцій об’єднаної Європи щодо Російської Федерації. Поряд з цим, за провідної підтримки США, НАТО та Європейським Союзом були розпочаті заходи з посилення військової безпеки Європи від загроз з боку Росії. Такі загрози набували все більшої актуальності в умовах подальшого посилення військово-провокаційної активності РФ на Західному напрямку.

В той же час, принципово новим чинником у розвитку ситуації в Україні та довкола неї стала офіційна легітимізація державної влади в країні в результаті обрання П. Порошенка Президентом України вже за результатами першого туру позачергових президентських виборів 25 травня 2014 року (що, у черговий раз, стало несподіванкою для Росії, яка очікувала на продовження довготривалої політичної кризи в Україні).

Зазначене позбавило Росію можливості виправдання своїх дій з втручання у внутрішні справи України під приводом «надання допомоги у стабілізації обстановки в країні» та «надання допомоги російськомовному населенню у період безвладдя на українській території». Зі своєї сторони, США, НАТО та ЄС отримали повністю легітимні можливості з надання допомоги Україні.

 

«Нормандський» формат, Боїнг-777, неприховане вторгнення Росії на Донбас, Мінськ-1 (липень-вересень 2014 року)

 У наведених умовах слушною нагодою для започаткування прямих відносин між керівництвом Росії та новою владою України з метою вирішення російсько-українських проблем, лідерами ЄС була обрана резонансна подія, а саме – 70-а річниця відкриття «другого фронту» у Другій світовій війні. Святкування відбувалося 6 червня 2014 року у французькому місті Бенувіль в Нормандії, де саме і проходили основні бойові дії.

За ініціативою Президента Франції Ф. Олланда, до участі у заході були запрошені новообраний Президент України П. Порошенко та глава російської держави В. Путін. Напередодні візиту В. Путіна до Франції, Федеральний канцлер Німеччини А. Меркель та прем’єр-міністр Великобританії Д. Кемерон у телефонних переговорах та виступах у ЗМІ ще раз особисто попередили російського лідера про необхідність виконання ним своїх зобов’язань стосовно України. При цьому В. Путіну була висунута вимога розпочати співпрацю з П. Порошенко. З огляду на початок реальних економічних проблем в Росії внаслідок західних санкцій, а також прагнення Москви не допустити подальшої міжнародної ізоляції країни, В. Путін «погодився» на пропозиції ЄС. Результатом зазначеного стала перша неформальна зустріч між П. Порошенко та В. Путіним 6 червня 2014 року, яка тривала всього 15 хвилин у присутності А. Меркель і Ф. Олланда. Питання стабілізації обстановки на Донбасі були обговорені дуже коротко. Після офіційних церемоній, присвячених ювілейним подіям у Нормандії, відбулись також двосторонні переговори між А. Меркель та В. Путіним. Головною темою розмови знову ж таки була українська проблема.

Формально ця подія сформувала так званий «нормандський» формат переговорів з урегулювання української кризи за участю ФРН, Франції, України та Росії. Незважаючи на відсутність жодних офіційних наслідків першої зустрічі у такому форматі, вона підтвердила рішучість позицій Заходу стосовно Російської Федерації, що показало неможливість безкарного для В. Путіна продовження збройної агресії Росії проти України.

На жаль, переговори у Нормандії не змогли зупинити Росію, що обумовлювало подальше розширення масштабів військового протистояння на Донбасі. З огляду на це, союзники та партнери України продовжували нарощувати санкції проти Російської Федерації, які набували принципово нового, т. зв. «секторального», характеру і стосувалися провідних галузей російської економіки, насамперед енергетичного та воєнно-промислового комплексів.

16 липня 2014 року уряд США поширив санкції на ряд російських компаній у галузі ВПК, включаючи корпорацію «Алмаз-Антей» (розробка та виробництво засобів ППО), концерн «Калашніков», НВО «Іжмаш» та «Базальт» (різне стрілецьке озброєння та боєприпаси для усіх видів озброєння), НВК «Уралвагонзавод» (бронетанкова техніка), КБ «Приборобудування», а також на інші підприємства.

Під дію американських санкцій потрапили і компанії нафтогазового сектору Російської Федерації, в тому числі «Новатек», «Роснефть», «Внешэкономбанк» та «Газпромбанк», а також Феодосійське підприємство із забезпечення нафтопродуктами Криму. Розширився список санкційної дії також і у відношенні представників державної влади Росії.

Того ж дня, санкції проти Російської Федерації були посилені й Європейським Союзом. За ініціативою ФРН, Європейська рада прийняла рішення щодо розширення списку російських осіб та компаній, які звинувачувались у причетності до порушення територіальної цілісності та суверенітету України, а також доручила Європейському банку реконструкції та розвитку припинити фінансування нових проектів у Росії, а Європейському інвестиційному банку – призупинити програми співробітництва з РФ (у 2014 році ці програми були заплановані на суму близько 1,5 млрд дол. США).

Європейській комісії та зовнішньополітичній службі ЄС було також надано доручення представити пропозиції з блокування будь-яких інвестицій в економіку Криму, а також звернутись до міжнародних фінансових інституцій із закликом утриматись від фінансування усіх проектів, що прямо чи опосередковано визнавали «входження Кримського півострова до складу РФ». При цьому, провідна роль Німеччини у просуванні даних ініціатив визначалась найбільшими обсягами фінансових внесків та інвестицій ФРН у роботу керівних органів ЄС та європейської банківської системи.

Разом з тим, санкції Європейського Союзу проти Росії все ще носили достатньо обмежений характер, у порівнянні із санкціями з боку США, що пояснювалось значною зацікавленістю ряду бізнесових кіл країн ЄС (у т. ч. ФРН) у розвитку економічного співробітництва з Російською Федерацією, а також прямим підкупом Москвою окремих європейських політиків та представників бізнес-еліт.

Дана ситуація набула принципових змін вже 17 липня 2014 року після цинічного знищення російським ЗРК «БУК» із російським бойовим розрахунком малайзійського пасажирського літака Боїнг-777 (рейс MH17) над зоною конфлікту на Донбасі. В результаті масштабного теракту загинули 298 пасажирів та члени екіпажу – переважно європейці, що остаточно позбавило керівництво та населення ЄС всіх можливих ілюзій стосовно «порядності та відповідальності» режиму В. Путіна.

25 липня 2014 року Європейський Союз ввів у дію новий пакет санкцій у відношенні безпосередніх організаторів російської збройної агресії проти України із найближчого оточення В. Путіна, в т. ч.: голови ФСБ РФ О. Бортнікова; секретаря Ради безпеки РФ М. Патрушева; голови Служби зовнішньої розвідки РФ (екс-прем'єр-міністра РФ) М. Фрадкова; заступника секретаря РБ РФ Р. Нургалієва; екс-спікера Держдуми Росії Б. Гризлова; голови Чечні Р. Кадирова; губернатора Краснодарського краю О. Ткачова, а також ряду інших російських високопосадовців. Додаткові санкції були введені також проти лідерів самопроголошених республік на Сході України.

Не залишалися осторонь і Сполучені Штати Америки. 25 липня 2014 року США, як основний акціонер Світового банку, відмовилися підтримувати його проекти в Росії. Того ж дня Італія призупинила роботу у спільному з Росією проекті зі створення підводного човна малої водотоннажності S-1000. Пізніше з цього проекту вийшла також і Франція.

Подальші заходи з посилення тиску на Москву здійснював і Європейський Союз. 29 липня 2014 року ЄС прийняв рішення про введення наступного пакету санкцій проти режиму В. Путіна, які стосувалися енергетичного та фінансового секторів Росії, а також продукції військового та подвійного призначення, що постачалися до Російської Федерації.

Зокрема, фінансові санкції передбачали заборону на вихід російських банків (з державною часткою вище 50 %) на європейські кредитні ринки, а також випуск євробондів (державних фінансових зобов’язань) державними банками Росії. Такі ж обмеження стосувалися й інших державних інституцій РФ, корпорацій і агентств з часткою державної власності понад 50 %. У сфері енергетики санкції стосувалися нафтового сектора Росії і передбачали заборону експорту та реекспорту до РФ високотехнологічного обладнання.

Безкомпромісну позицію стосовно Росії продовжували демонструвати і США. 30 липня 2014 року Міністерство фінансів Сполучених Штатів Америки ввело обмеження на експорт товарів і технологій для російських нафтових проектів, що, по суті, винесло смертельний вирок для російської енергетичної промисловості. В умовах практичного виснаження вже освоєних нафтогазових родовищ РФ у Західному Сибіру, розробка нових покладів нафти і газу у важкодоступних районах на півночі та сході країни стала практично неможливою для Російської Федерації.

Санкції світової спільноти проти Росії набували «лавиноподібного» характеру: 3 серпня 2014 року Рада Європейського Союзу офіційно прийняла додаткові обмежувальні заходи, збільшивши список санкцій до 95 фізичних та 23 юридичних осіб з числа російських політиків і підприємців; 4 серпня ФРН призупинила дію угоди про постачання озброєння для військового тренувального табору в Росії (вартість укладеного контракту становила 100 млн євро); 5 серпня до санкцій проти Росії долучилися Японія, поширивши їх на декілька російських компаній та 40 осіб. В цей же день Швейцарія ввела санкції проти 18 російських компаній та 26 осіб; 6 серпня Ізраїль розірвав контракт з Росією щодо постачання російській стороні нових безпілотних літальних апаратів. Цього ж дня нові санкції стосовно РФ ввело і керівництво Канади, включивши до них банк ВТБ, «Россельхозбанк», «Банк Москви» і «Російський Національний Комерційний Банк». Санкції з боку Канади були також введені і у відношенні до «Об’єднаної суднобудівної корпорації РФ», компанії «Доброльот» та ряду кримських підприємств, у т. ч.: «Новий мир», «Массандра» і комерційних портів у Керчі та Севастополі; 27 серпня санкції щодо Російської Федерації посилила Швейцарія. До списку організацій, з якими заборонялось встановлювати нові фінансові відносини, були внесені п’ять російських банків, що мало особливо негативне значення для оточення В. Путіна, яке розраховувало на традиційний нейтралітет Швейцарії та переховувало свої капітали саме у її банках.

 

На цьому фоні антитерористична операція України на Донбасі набувала логічного завершення. До середини серпня 2014 року самопроголошені республіки на Сході України фактично були ліквідовані. Звільнено було понад 70 % територій Донецької та Луганської областей, а також розчленовані та оточені основні угруповання терористів і бойовиків.

За таких обставин лідери т. зв. Донецької та Луганської республік, а також зрадники з числа колишнього керівництва України – претенденти у «правителі» так званої «Новоросії» звернулися з відкритим закликом за допомогою до Росії, мотивуючи це неминучістю знищення ДНР і ЛНР з подальшою перспективою втрати Москвою також і захопленого нею Криму.

Подібні перспективи не тільки становили пряму загрозу стратегічним інтересам Росії стосовно України, але й створювали безпосередню небезпеку режиму В. Путіна, який будував свою політику на ідеї «відродження великої російської імперії». З огляду на це, 24 серпня 2014 року Росія розпочала неприховане введення своїх військ на українську територію. Загалом, до Донецької та Луганської областей увійшло угруповання військ з чисельністю до двох армійських корпусів ЗС РФ, що на той час у 5-6 раз переважало угруповання силових структур України в регіоні.

Пряме військове вторгнення Росії до України дозволило Москві зберегти ДНР і ЛНР, та навіть розширити їх території, в т. ч. створити вихід самопроголошених республік до Азовського моря шляхом захоплення міста Новоазовськ та суміжних з ним районів на російсько-українському кордоні.

Разом з тим, російські війська та проросійські терористичні формування в Україні не змогли досягти своїх основних цілей, які передбачали встановлення повного контролю над Донецькою і Луганською областями, а також створення наземного «коридору» до Криму і Придністров’я.

Причиною цього став жорсткий опір Збройних Сил, Національної Гвардії, добровольчих формувань та інших силових підрозділів України, які завдали неприйнятних для Росії втрат та зупинили подальше просування російських військ вглиб української території. Загалом, під Донецьком, Луганськом, Іловайськом, Волновахою та Новоазовськом було знищено близько 3,5 тисяч кадрових російських військовослужбовців та найманців.

За таких умов США, країни ЄС та НАТО в черговий раз посилили політико-економічний тиск на Росію. Так, Москві було висунуто попередження стосовно введення проти неї чергового пакету санкцій, починаючи з 8 вересня 2014 року, у випадку, якщо вона не припинить військових дій на Сході України. Крім того, ситуація довкола України стала однією з центральних тем Уельського саміту НАТО (4-5 вересня 2014 року), в ході якого було прийнято ключове рішення щодо повної перебудови стратегії Альянсу. Зважаючи на відновлення Росією агресивної зовнішньої політики із застосуванням збройної сили для досягнення своїх цілей, головна увага НАТО була зміщена з проведення антитерористичних та миротворчих операцій на віддалених територіях – до безпосереднього захисту Європи від військових загроз зі сторони Російської Федерації. 

Такі обставини поставили режим В. Путіна та, в цілому, Росію, у принципово нову геополітичну ситуацію – відкритої конфронтації з усім Західним світом. У свою чергу, це вимагало від Москви суттєвого збільшення військових витрат, а також реально відрізало її від західних кредитів, інвестицій та технологій.

В цілому все це змусило керівництво РФ відмовитися від подальшого просування вглиб території України, зупинитися на досягнутих рубежах і приступити до мирних переговорів, або, принаймні, їх імітації. Наслідком зазначеного стало підписання 5 вересня 2014 року Мінського протоколу (повна назва – Протокол за підсумками консультацій Тристоронньої контактної групи щодо спільних кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану Президента України П. Порошенко і ініціатив Президента Росії В. Путіна) – документ, який, зокрема передбачав: припинення вогню в зоні конфлікту; виведення російських військ, незаконних збройних формувань терористів і найманців з української території; забезпечення контролю обстановки з боку місії ОБСЄ; організацію заходів щодо внесення змін до Конституції України в плані децентралізації влади в державі; проведення місцевих виборів на окупованих територіях Донецької та Луганської областей за українським законодавством; звільнення всіх заручників і полонених; відновлення життєдіяльності регіону.

З боку Росії Протокол підписав повноважний посол РФ в Україні Михайло Зурабов, з боку України – колишній президент Леонід Кучма, який мав мандат від керівництва країни, з боку ОБСЄ – швейцарський дипломат Хайді Тальявіні. Після підписання документу режим припинення вогню вступив у силу в той же день з 18:00 за місцевим часом.

Положення і зміст Мінського протоколу були доповнені і конкретизовані під час наступної зустрічі контактної групи в Мінську 19-20 вересня 2014 року, коли був підписаний Меморандум, який передбачає виконання п.1 Протоколу окрім інших заходів, покликаних закріпити домовленості про двостороннє припинення застосування зброї: відведення важкого озброєння (калібром понад 100 мм) на 15 км від лінії зіткнення сторін станом на дату підписання Меморандуму і формування тим самим зони безпеки; заборони на польоти бойової авіації і БПЛА, а також на установку мінно-вибухових загороджень в цій зоні безпеки.

Надалі Мінські Протокол і Меморандум стали іменувати Мінськими домовленостями – Мінськ-1.

Незважаючи на підписання Мінських домовленостей в рамках Мінськ-1, бойові дії на сході України тривали майже весь період їх дій, а вже в середині січня 2015 року сторони конфлікту фактично перестали виконувати пункти і Протоколу, і Меморандуму.

 

Таким чином, Мінські домовленості (Мінськ-1) вперше після початку російської агресії на Донеччині створили юридичні підстави для врегулювання російсько-українського конфлікту на сході України. Однак, як і слід було очікувати, Російська Федерація і не думала виконувати положення і вимоги мінських Протоколу та Меморандуму і, більш того, відмовлялася визнавати себе стороною конфлікту, хоча вже й брала в ньому безпосередню участь.